Страх мудреця

Розділ двадцять сьомий. Тиск

Віл і Сім чекали на мене у віддаленому кутку закладу Анкера. Я приніс туди два кухлі пива й тацю, навантажену свіжим хлібом із маслом, сиром і фруктами, а також мисками гарячого супу зі щедрими порціями яловичини й ріпи.

Вілем потер долонею одне око. Попри шалдійську смаглявість, було трохи видно, що він виснажений, однак поза тим не здавалося, ніби три практично безсонні ночі подіяли на нього зле.

— У чім річ?

— Просто хочу допомогти вам зберегти сили, — відповів я.

— Я тебе вже давно випередив, — сказав Сім. — Освіжився, поспавши на лекції із сублімації.

Під очима в нього були невеликі темні кола, та він теж не здавався дуже змореним.

Вілем заходився накладати харчів собі на тарілку.

— Ти казав, що маєш новини. Які новини?

— Різні, — сказав я. — Які хочете почути першими — добрі чи погані?

— Спершу погані, — відповів Сіммон.

— Кілвін не дає мені планів, потрібних для виготовлення власного ґрама. Річ у необхідній для цього сиґалдрії. Рунах крові, кістки й такого іншого. Йому здається, що навчати їх ре’лара занадто небезпечно.

Сіммон зацікавився.

— А він казав чому?

— Ні, — зізнався я. — Але можу здогадатися. Я міг би зробити з ними багато чого неприємного. Скажімо, маленький металевий диск із дірочкою. Потім, крапнувши туди чиєїсь крові, ту людину можна було би спалити живцем.

— Боже, це жах, — вимовив Сім і відклав ложку. — У тебе хоч коли-небудь трапляються добрі думки?

— Усякий в Арканумі міг би зробити таке, скориставшись найпростішою симпатією, — зауважив Вілем.

— Є велика відмінність, — сказав я. — Якби я виготовив цей пристрій, ним міг би користуватися всякий. Знов і знов.

— Якесь божевілля, — промовив Сіммон. — Нащо щось таке робити?

— Гроші, — похмуро сказав Вілем. — Люди постійно роблять дурниці заради грошей, — він багатозначно поглянув на мене. — Скажімо, позичають у кровожерливих ґатесорів.

— І тут можна перейти до другої моєї новини, — збентежено промовив я. — Я пішов проти Деві.

— Сам? — запитав Сіммон. — Ти що, дурний?

— Так, — визнав я. — Але не з тих причин, про які ви думає­те. Ситуація вийшла неприємною, та тепер я знаю, що вона не винна в тих нападах.

Вілем нахмурився.

— Якщо не вона, то хто?

— Є лиш один логічний варіант, — сказав я. — Емброуз.

Віл похитав головою.

— Ми це вже розібрали. Емброуз нізащо так не ризикнув би. Він…

Я підняв руку, зупиняючи його.

— Він нізащо не ризикнув би застосувати зловживання ­проти мене, — погодився я. — Але не думаю, що він знає, на кого нападає.

Вілем стулив рота і явно замислився.

Я продовжив.

— Подумайте. Якби Емброуз запідозрив, що це я, він висунув би мені звинувачення перед майстрами. Він уже робив це, — я потер зранену руку. — Вони виявили б мої ушкодження, і мене спіймали б.

Віл опустив погляд на стільницю і сказав:

— Краем. Логічно. Можливо, він запідозрив, що ти найняв злодія, та геть не думав, що ти полізеш сам. Він нізащо не вчинив би так.

Я кивнув.

— Він, мабуть, намагається знайти людину, що вдерлася до його кімнат. Або просто добутися маленької легкої помсти. Це пояснює, чому напади посилювалися. Він, напевно, вважає, що злодій утік до Імрі чи Тарбієна.

— Із цим треба йти до майстрів, — сказав Сіммон. — Вони можуть обшукати його кімнати цього вечора. За це його від­рахують і відшмагають, — на його обличчі з’явилася широка лиха усмішка. — Боже, я заплатив би десять талантів, аби тільки потримати батіг.

Почувши кровожерливість у його голосі, я захихотів. Сіма важко було розізлити, та коли він починав злитися, вороття вже не було.

— Так не можна, Сіме.

Сім поглянув на мене з відвертою недовірою.

— Ти серйозно? Не може ж це просто зійти йому з рук.

— Мене відрахували б за те, що я взагалі вдерся до його кімнат. Негідна поведінка.

— За це тебе не відрахували б, — заперечив Сім, але голос у нього був аж ніяк не впевнений.

— Я не готовий іти на ризик, — зізнався я. — Гемм мене ненавидить. Брандер іде за Геммом. Лоррен як записав мене до поганих діточок, так і не виписав.

— А він досі не знати звідки бере сили на дотепи, — пробурмотів Вілем.

— Це вже три голоси проти мене.

— На мою думку, ти недостатньо високої думки про Лоррена, — сказав Вілем. — Але маєш рацію. Тебе відрахували б. Як мінімум заради того, щоб налагодити стосунки з бароном Осселом.

Сім поглянув на Вілема.

— Ти справді так думаєш?

Той кивнув.

— Можливо, Емброуза взагалі не відрахували б, — похмуро заявив Віл. — Він улюбленець Гемма, і майстри знають, як його батько міг би ускладнити життя Університету, — він пирхнув. — Уяви, скільки лиха міг би накоїти Емброуз, діставши свою спадщину, — Вілем опустив погляд і захитав головою. — Сіме, тут я згоден із Квоутом.

Сіммон протяжно, стомлено зітхнув.

— Чудово, — сказав він. А тоді примружено поглянув на мене й заявив: — Я ж тобі казав. Казав від початку: облиш Емброуза. Лізти в суперечку з ним — це все одно що ступати в пастку на ведмедів.

— Пастку на ведмедів? — задумливо проказав я.

Він завзято кивнув.

— Нога проникає туди доволі легко, та витягнути її вже не можна.

— Пастка на ведмедів, — повторив я. — Вона мені й потрібна.

Вілем похмуро реготнув.

— Серйозно, — сказав я. — Де можна роздобути пастку на ведмедів?

Віл і Сім якось дивно на мене поглянули, і я вирішив не випробовувати удачу.

— Жартую, — збрехав я, не бажаючи ще більше все ускладнювати. Пастку можна було знайти й самотужки.

— Нам треба впевнитися в тому, що це Емброуз, — сказав Вілем.

Я кивнув.

— Якщо під час кількох наступних нападів на мене він буде під замком у своїх кімнатах, це має стати достатнім доказом.

Розмова трохи стухла, і кілька хвилин ми їли мовчки, занурившись кожен у свої думки.

— Гаразд, — мовив Сіммон — либонь, дійшов якогось висновку. — Насправді нічого не змінилося. Тобі досі потрібен ґрам. Так? — він поглянув на Віла (той кивнув), а тоді — знову на мене. — А тепер поквапся з гарними новинами, поки я не вкоротив собі віку.

Я всміхнувся.

— Фела погодилася допомогти мені пошукати в Архівах схему, — я показав на них обох. — Якщо захочете до нас долучитися, будете змушені довго й нудно спілкуватися з найпрекраснішою жінкою по цей бік річки Ометі.

— Можливо, я зумію викроїти трохи часу, — невимушено сказав Вілем.

Сіммон усміхнувся.

***

Так розпочався наш пошук у Архівах.

Як не дивно, попервах він був цікавий, майже як гра. Ми розбігалися по різних частинах Архівів, а тоді поверталися та прочісували книжки гуртом. Годинами теревенили й жартували, насолоджуючись цим викликом і товариством одне одного.

Але години безплідних пошуків складались у дні, і наш захват ущух, залишивши по собі тільки похмуру рішучість. Віл і Сім продовжували глядіти мене вночі, захищаючи своїм аларом. Ніч за ніччю вони не спали й через це ставали понурими та дратівливими. Я почав спати лише по п’ять годин на добу, щоб полегшити їм життя.

За звичайних обставин п’яти годин сну мені було б задосить, але я досі відновлювався після травм. А ще мені треба було постійно підтримувати алар, який мене оберігав. Це психічно виснажувало.

На третій день наших пошуків я закуняв, вивчаючи металургію. Проспав усього пів хвилини — відтак моя голова гойднулась і я різко прокинувся. Одначе мене до кінця дня не полишав крижаний страх. Якби Емброуз напав тієї миті, я міг би загинути.

Тож я, хоч і не міг собі цього дозволити, почав спустошувати свій дедалі тонший гаманець, купуючи каву. Чимало шинків і кафе поряд з Університетом обслуговували смаки шляхти, тож кава була легкодоступна, але вона не буває дешевою. Налрут обходився б не так дорого, та він мав сильніші побічні ефекти, через які я не хотів ризикувати.

Між годинами пошуків ми намагалися підтвердити мої підозри щодо Емброузової провини в нападах. У цьому нам таки поталанило. Віл бачив, як Емброуз повернувся до своєї кімнати після лекції з риторики, а я в той самий час мусив боротися з ознобом зв’язувача. Фела бачила, як Емброуз доїв пізній обід і повернувся до своїх кімнат, а я чверть години по тому відчув, як спину та руки обдає потом і пощипує від жару.

Того ж вечора я бачив, як Емброуз попрямував до своїх кімнат у «Золотому поні» після зміни в Архівах. Невдовзі після того відчув легкий тиск у обох плечах, який підказував, що Емброуз намагається мене штрикнути. Після пліч мене кілька разів тицьнуло в більш інтимне місце.

Віл і Сім погодилися, що це не може бути збігом: це Емброуз. І це, що найкраще, підказувало нам: те, що Емброуз використовує проти мене, зберігається в його кімнатах.