Страх мудреця

Розділ сорок четвертий. Стрілолов

Попри халепу з Емброузом, одержимість Архівами й незліченні та безплідні мандрівки до Імрі в гонитві за Денною, мені вдалося здійснити свій задум у Промислі.

Я був би радий мати ще один виток, аби провести ще кілька випробувань і пововтузитися з ним. Але в мене просто закінчився час. Невдовзі мало відбутися вступне жеребкування, і незабаром після того слід було сплатити за навчання. А перш ніж виставити свій витвір на продаж, мені було потрібно дістати схвалення конструкції від Кілвіна.

Тож я постукав у двері Кілвінового кабінету з неабияким ­острахом.

Майстер-Рукотворець зігнувся над особистим робочим столом і обережно знімав гвинти з бронзового корпусу компресійного насоса. Заговорив, не підводячи погляду:

— Так, ре’ларе Квоуте?

— Я закінчив, майстре Кілвін, — просто сказав я.

Він підвів погляд на мене й закліпав.

— Справді?

— Так, я сподівався домовитися про зустріч, аби продемонструвати це вам.

Кілвін поклав гвинти на тацю й потер руками.

— Для цього я вільний уже зараз.

Я кивнув і повів його людною майстернею, повз Запаси, до окремої робочої кімнати, яку мені сам Кілвін і відвів. Дістав ключ і відімкнув важкі дерев’яні двері.

Робоча кімната була чимала, зі власними вогняним колодязем, ковадлом, витяжкою, дозатором для рідини та різними іншими типовими знаряддями рукотворського ремесла. Робочий стіл я відсунув убік, звільняючи половину кімнати від усього, крім кількох товстих тюків соломи, що стояли попід стіною.

Перед тюками звисало зі стелі незугарне опудало. Я вдягнув його у свою обпалену сорочку та штани з мішковини. Почасти я шкодував, що не провів іще кілька випробувань за час, який пішов на пошиття штанів і напихання опудала соломою. Але я все ж таки передусім мандрівний артист, а вже потім — хто завгодно інший. І тому не зміг проґавити можливість для маленького спектаклю.

Я зачинив за нами двері, поки Кілвін із цікавістю оглядав кімнату. Вирішивши, що моя робота має говорити за себе сама, я дістав арбалет і вручив Кілвінові.

Здоровезний майстер спохмурнів.

— Ре’ларе Квоуте, — вимовив він із відвертим несхваленням у голосі. — Скажи мені, що не змарнував свого труду на вдосконалення такої страшної речі.

— Довіртеся мені, майстре Кілвін, — попросив я, простягнувши йому арбалет.

Він добре придивився до мене, а тоді взяв арбалет і заходився оглядати його із прискіпливою уважністю людини, яка щодня працює зі смертельно небезпечним обладнанням. Помацав туго сплетений шпагат і оглянув вигнуте металеве плече арбалета.

За кілька довгих хвилин Кілвін кивнув, поставив одну ногу в стремено та звів арбалет без помітних зусиль. Я мляво замислився, наскільки Кілвін сильний. Я ж за попередні кілька днів намучився з цією громіздкою штукою до болю в плечах і мозолів на долонях.

Я передав Кілвінові важку стрілу, і він також оглянув її. Я бачив, що він явно дедалі сильніше спантеличується. І знав чому. Арбалет не мав жодних явних модифікацій чи сиґалд­рії. Як і стріла.

Кілвін вставив стрілу в арбалет і здійняв брову, поглянувши на мене.

Я широко змахнув рукою, показуючи на опудало, і спробував видатися впевненішим, аніж насправді. Руки вкривалися потом, а в животі знялася зграя голубів. Випробування — це, звісно, добре. Випробування — це важливо. Випробування — це наче репетиція. Тільки насправді має значення лише те, що відбувається при глядачах. Ця істина відома всім артистам.

Кілвін знизав плечима й підняв арбалет. Притиснута до його широкого плеча, зброя здавалася дрібною, і він трохи повагався, обережно прицілюючись із неї. Я з подивом зауважив, як Кілвін спокійно вдихнув на пів сили, а тоді поволі видихнув, натиснувши на спусковий гачок.

Арбалет смикнувся, тенькнув шпагатом, і стріла втратила чіткість.

Пролунало різке металічне «дзень», і стріла зупинилася в повітрі, неначе влучивши в невидиму стіну. Впала й заторохтіла об кам’яну підлогу посередині кімнати, за п’ятнадцять футів від опудала.

Не в змозі стриматись, я розсміявся й переможно підкинув руки в повітря.

Кілвін здійняв брови й поглянув на мене. Я божевільно всміхнувся.

Майстер підібрав стрілу з підлоги й іще раз її оглянув. Тоді знову звів арбалет, прицілився й натиснув на спусковий гачок.

«Дзень». Стріла впала на підлогу вдруге, відкотившись трохи вбік.

Цього разу Кілвін зауважив джерело звуку. Зі стелі у віддаленому кутку кімнати звисав металевий предмет завбільшки з великий ліхтар. Він гойдався вперед-назад і трохи крутився, неначе хтось щойно злегка вдарив по ньому.

Я зняв його з гачка і приніс до робочого столу, за яким чекав майстер Кілвін.

— Що це за штука, ре’ларе Квоуте? — із цікавістю спитав він.

Я поставив її на стіл із важким глухим звуком.

— Загалом, майстре Кілвін, можна сказати, що це пристрій кінетичного опору з автоматичним зведенням, — я гордо всміхнувся. — Якщо конкретніше, він зупиняє стріли.

Кілвін нахилився до нього, але там не було на що дивитися, крім безликих пластин із темного заліза. Моє творіння було найбільше схоже на великий восьмигранний ліхтар, повністю виготовлений із металу.

— І як ти його називаєш?

Цього у своєму винаході я й не додумав. Мені спала на гадку сотня назв, але жодна чомусь не підходила. «Пастка для стріл» — якось банально. «Друг мандрівника» — прозаїчно. «Бандитська згуба» — якась абсурдна мелодрама. Я нізащо більше не зміг би поглянути в очі Кілвінові, якби спробував так назвати пристрій.

— Із назвою в мене проблеми, — зізнався я. — Але наразі я зву його стрілоловом.

— Гм-м-м, — видихнув Кілвін. — Якщо бути точним, він не ловить стріл.

— Знаю, — з досадою відповів я. — Але вибір був між цим і «дзень».

Кілвін скоса глянув на мене, злегка всміхнувшись очима.

— А здавалося б, учень Елодіна має бути вправнішим іменувачем, ре’ларе Квоуте…

— Майстре Кілвін, Деліварі було просто, — сказав я. — Він просто зробив кращу вісь і дав їй своє ім’я. Я ж не можу просто взяти й назвати цю штуку «Квоут».

Кілвін реготнув.

— А й справді, — він знову повернувся до стрілолова, з цікавістю придивляючись до нього. — Як він працює?

Я всміхнувся й дістав великий згорток паперу, вкритий схемами, складною сиґалдрією, металургічними символами й ретельно виписаними формулами кінетичного перетворення.

— Є дві основні частини, — пояснив я. — Перша — сиґалдрія, що автоматично утворює симпатичний зв’язок із будь-яким тонким шматком металу, що швидко рухається, в радіусі двадцяти футів. Можу вам сказати, що витратив два довгі дні, перш ніж додумався до цього.

Я потицяв у потрібні руни на папері.

— Спершу я гадав, що цього має вистачити самого по собі. Сподівався, що, якщо прив’язати наконечник стріли на підльоті до нерухомого шматка заліза, той поглине кінетичну енергію стріли та знешкодить її.

Кілвін похитав головою.

— Таке вже пробували.

— Я мав би це усвідомити, ще навіть не спробувавши, — сказав я. — У найкращому разі залізо поглинає третину кінетичної енергії стріли, а якщо в людину на дві третини поцілила стріла, їй однаково буде непереливки.

Я показав на іншу схему.

— Насправді мені було потрібне щось здатне протидіяти стрілі. А протидіяти воно мало дуже швидко й дуже сильно. Врешті я скористався пружинною сталлю з пастки на ведмедів. Ясна річ, зміненою.

Я взяв із робочого столу вільний наконечник для стріли й удав, ніби той наближається до стрілолова.

— По-перше, стріла надходить близько й установлює зв’язок. По-друге, кінетична енергія стріли, що надходить, змушує спрацювати спуск; це все одно що пастка, на яку хтось наступив, — я різко клацнув пальцями. — А тоді енергія, збережена у пружині, протидіє стрілі, зупиняючи її чи навіть відштовхуючи назад.

Кілвін тим часом кивав мені.

— Якщо його треба перезавантажувати після кожного використання, то як він зупинив мою другу стрілу?

Я показав на центральну схему.

— Від нього не було б великої користі, якби він зупиняв лиш одну стрілу, — зауважив я. — Чи якби він зупиняв стріли лише з одного боку. Я сконструював його з вісьмома пружинами, встановленими колом. Він має бути здатен спиняти стріли з кількох боків одночасно, — винувато знизав плечима. — Теоретично. Перевірити це я не мав змоги.

Кілвін озирнувся на опудало.

— Обидва мої постріли були з одного боку, — нагадав він. — Як було зупинено другий, якщо ту пружину вже було запущено?

Я взяв стрілолов за кільце, яке вставив угорі, й показав, як він може вільно обертатися.

— Він висить на напрямному кільці, — пояснив я. — Від удару першої стріли воно трохи закрутилося, тож це вирівняло нову пружину. Та й якби цього не сталося, енергія стріли, що надходить, як правило, розвертає його до найближчої незапущеної пружини, подібно до того, як флюгер показує напрям вітру.

Останнього я насправді не планував. Це була щаслива випадковість, але я не бачив причин казати про це Кілвінові.

Я торкнувся червоних цяток, помітних на двох із восьми залізних граней стрілолова.

— Це показує, які пружини було запущено.

Кілвін забрав його в мене й покрутив у руках.

— І як перезапускати пружини?

Я витягнув із-під робочого столу металевий пристрій, звичайну залізяку, до якої був прикріплений довгий важіль. Відтак показав Кілвінові восьмибічний отвір унизу стрілолова. Поставив стрілолов на пристрій і натиснув ногою на важіль, доки не почув різкого «клац». Тоді повернув стрілолов і повторив зроблене.

Кілвін нагнувся, щоб його взяти, й покрутив у величезних руках.

— Важкий, — зауважив він.

— Він мусив бути надійним, — пояснив я. — Арбалетна стріла може пробивати дубову дошку завтовшки два дюйми. А ще мені для зупинки стріли було потрібно, щоб пружина випрямлялася щонайменше з утричі більшою силою.

Кілвін знічев’я потрусив стрілоловом і підніс його до голови збоку. Стрілолов не видавав ані звуку.

— А що, як стріли не з металевими наконечниками? — запитав він. — Кажуть, розбійники Ві Сембі користуються стрілами з кременю чи обсидіану.

Я опустив погляд на свої руки й зітхнув.

— Ну… — поволі проказав я. — Якщо наконечники не з якогось заліза, то стрілолов не запустився б, навіть якби вони опинилися менш ніж за двадцять футів.

Кілвін невизначено гмикнув і з глухим звуком опустив стрілолов назад, на стіл.

— Але, — жваво промовив я, — на відстані менш ніж п’ятнадцять футів будь-який шматок загостреного каменю чи скла приводив би в дію інші зв’язування, — я потицяв у свою схему. Я пишався нею, бо також додумався надписати інкрустовані шматки обсидіану із сиґалдрією для двічі зміцненого скла. Так вони не розтрощаться під ударом.

Кілвін поглянув на схему, а тоді гордо всміхнувся й розсміявся глибоким грудним сміхом.

— Добре. Добре. А якщо у стріли наконечник зі звичайної чи слонової кістки?

— Рун для кістки не довіряють такому скромному ре’лару, як я, — пояснив я.

— А якби довіряли? — запитав Кілвін.

— Тоді я все одно ними не послуговувався б, — відповів я. — Щоб ніяка дитина, що робить колесо, не запустила стрілолова тонким і дуже рухливим шматком свого черепа.

Кілвін кивнув на знак схвалення.

— Я подумав про коня, що чвалує, — сказав він. — Але так ти показуєш свою мудрість. Показуєш, що маєш обережний розум рукотворця.

Я знову повернувся до схеми й показав.

— При цьому, майстре Кілвін, на відстані десятьох футів циліндричний шматок дерева, що швидко рухається, таки запустить стрілолов, — я зітхнув. — Зв’язок поганенький, але цього досить, щоб зупинити стрілу чи принаймні її відбити.

Кілвін нагнувся, щоб оглянути схему зблизька; його очі кілька довгих хвилин ковзали по щільно обписаній сторінці.

— Усе залізо? — спитав він.

— Радше вже сталь, майстре Кілвін. Я побоювався, що ­залізо може виявитися надто крихким у віддаленій перс­пективі.

— І кожне з оцих вісімнадцяти зв’язувань надписане на кожній із пружин? — запитав він і показав рукою.

Я кивнув.

— Це велика подвійна робота, — сказав Кілвін. Тон у нього був радше товариський, аніж звинувачувальний. — Дехто міг би сказати, що таке — це вже занадто.

— Мене практично не обходить чужа думка, майстре Кілвін, — відповів я. — Лише ваша.

Він гмикнув, а тоді відірвав погляд від паперу й повернувся до мене.

— Я маю чотири запитання.

Я вичікувально кивнув.

— По-перше, нащо це взагалі робити? — спитав він.

— Ніхто й ніколи не має гинути від нападу із засідки на дорозі, — твердо промовив я.

Кілвін зачекав, але я більше нічого не мав сказати на цю тему. За мить він знизав плечима й показав на інший бік кімнати.

— По-друге, звідки в тебе… — трохи наморщив лоба. — Теветбем. Арбалет?

Від цього запитання у мене стиснувся шлунок. Я тішив себе марною надією, що Кілвін, як шалдієць, не знатиме, що тут, у Союзі, таке незаконно. А якщо знає, то просто не питатиме.

— Я… роздобув його, майстре Кілвін, — ухильно промовив я. — Він був потрібен мені, щоб випробувати стрілолов.

— Чому б не скористатися простим мисливським луком? — строго запитав Кілвін. — І таким чином уникнути необхідності в незаконній закупівлі?

— Він був би занадто слабкий, майстре Кілвін. Мені потрібна була впевненість у тому, що моя розробка зупинить будь-яку стрілу, а арбалет метає стріли сильніше, ніж будь-яка інша зброя.

— Модеґанський довгий лук рівний арбалету, — зауважив Кілвін.

— Але орудувати ним мені не до снаги, — відповів я. — І купи­ти модеґанський лук мені аж ніяк не по кишені.

Кілвін тяжко зітхнув.

— Раніше, виготовивши злодійську лампу, ти зробив дещо погане по-хорошому. Таке мені не подобається, — він опус­тив погляд на схеми. — Цього разу ти зробив дещо добре по-поганому. Це вже краще, але не зовсім. Найкраще зробити дещо добре по-доброму. Згода?

Я кивнув.

Він поклав одну величезну руку на арбалет.

— Хтось бачив тебе з цим?

Я хитнув головою.

— Тоді ми скажемо, що він мій, а ти роздобув його під моїм керівництвом. Він опиниться серед обладнання в Запасах, — Кілвін суворо поглянув на мене. — А в майбутньому, якщо тобі знадобиться щось таке, ти приходитимеш до мене.

Це було трохи боляче, позаяк я планував перепродати арбалет Слітові. Та все ж могло бути й гірше. Мені аж ніяк не хотілося проблем із залізним законом.

— По-третє, я геть не бачу на твоїх схемах згадок про золотий дріт чи срібло, — додав Кілвін. — А також не можу уявити, яким чином їх можна застосувати в такому пристрої, як твій. Поясни, чому виписав у Запасах ці матеріали.

Раптом я гостро усвідомив, як мою руку зі внутрішнього боку холодить метал ґрама. Він був інкрустований золотом, але я навряд чи міг розповісти про це Кілвінові.

— Майстре Кілвін, я мав обмаль грошей. І потребував матеріалів, яких не міг дістати в Запасах.

— Як-от арбалета.

Я кивнув.

— А також соломи й пасток на ведмедів.

— Переступ породжує переступ, — несхвально мовив Кіл­він. — Запаси — це не ятка лихваря, і ними не треба користуватися в такий спосіб. Я відкликаю твій дозвіл на дорого­цінні метали.

Я схилив голову, сподіваючись, що видаюся належно присоромленим.

— Також призначаю тобі як покарання двадцять годин роботи в Запасах. Якщо хтось спитає, розкажеш, що накоїв. І поясниш, що в покарання тебе змусили сплатити вартість металів плюс двадцять відсотків. Якщо вже ти ходиш до Запасів, як до лихваря, то з тебе братимуть відсотки як у лихваря.

Тут я скривився.

— Так, майстре Кілвін.

— І останнє, — промовив той і, повернувшись, поклав одну величезну руку на стрілолов. — Ре’ларе Квоуте, як гадаєш, за яку ціну продалася б така річ?

У мене підскочило серце.

— Майстре Кілвін, це означає, що ви схвалюєте її для продажу?

Схожий на ведмедя здоровань-рукотворець кинув на мене спантеличений погляд.

— Звісно, схвалюю, ре’ларе Квоуте. Це дивовижна річ. Вона робить світ кращим. Побачивши таку річ, людина не­одмінно розумітиме, як рукотворство береже людей. І думатиме добре про всіх рукотворців, бо вони створили таку річ.

Він опустив погляд на стрілолов, задумливо насупившись.

— Але, якщо вже її продавати, в нас має бути якась ціна. Що пропонуєш?

Я роздумував над цим питанням шість витків. Насправді я просто сподівався, що стрілолов принесе мені достатньо грошей, щоб оплатити навчання та сплатити відсотки за позикою в Деві. Достатньо, щоб залишитися в Університеті ще один семестр.

— Майстре Кілвін, я чесно не знаю, — відповів я. — А скільки ви заплатили б за те, щоб не дістати в легеню ясеневої стріли завдовжки аж в один ярд?

Він реготнув і відповів:

— Моя легеня доволі цінна. Але пропоную подумати в інших категоріях. Матеріали обійшлися в… — поглянув на схеми. — Приблизно в дев’ять йотів, правильно?

Дивовижно правильно. Я кивнув.

— Скільки годин у тебе пішло на його створення?

— Близько сотні, — відповів я. — Можливо, сто двадцять. Але значна частина цього часу пішла на експерименти та випро­бування. Ще один я, ймовірно, встиг би зробити за п’ятдесят-­шістдесят годин. Якщо зробити форми, то менше.

Кілвін кивнув.

— Пропоную двадцять п’ять талантів. Як тобі, розважливо?

Від цієї суми мені перехопило подих. Навіть після повернення Запасам коштів за матеріали й після того, як майстерня забере свою комісію в сорок відсотків, залишиться вшестеро більше, ніж я заробив би, працюючи над палубними лампами. Майже шалені гроші.

Я вже зібрався завзято погодитись, але тут мені блиснула думка. Хоча це й було боляче, я поволі хитнув головою на знак заперечення.

— Чесно кажучи, майстре Кілвін, я волів би продавати їх дешевше.

Він здійняв брову.

— Тобі платитимуть такі гроші, — запевнив мене Кілвін. — Я бачив, як люди платили більше за дещо менш корисне.

Я знизав плечима й відповів:

— Двадцять п’ять талантів — це великі гроші. Безпека й душевний спокій мають бути доступні не лише тим, хто має грубий гаманець. Гадаю, вісім — це було б більш ніж досить.

Кілвін подивився на мене одну довгу мить, а тоді кивнув.

— Як скажеш. Вісім талантів, — він провів рукою згори по стрілолову — мало не погладив його. — Одначе, позаяк він перший і єдиний на світі, я заплачу тобі за нього двадцять п’ять. Він опиниться в моїй особистій колекції, — Кілвін поглянув на мене, схиливши голову набік. — Льїнсатва?

— Льїн, — вдячно відповів я й відчув, як із моїх пліч щез великий тягар тривоги.

Кілвін усміхнувся й кивнув на стіл.

— А ще хотів би вивчити схеми на дозвіллі. Не проти зробити мені копію?

— За двадцять п’ять талантів, — усміхнувся я, пересунувши папір через стіл, — можете взяти оригінал.

***

Кілвін виписав мені квитанцію й пішов, тримаючи стрілолов, наче дитина — нову улюблену іграшку.

Я поквапився зі своїм папірцем до Запасів. Треба було погасити борг за матеріали, зокрема за золотий дріт і срібні зливки. Але навіть після того, як майстерня забрала свою комісію, в мене залишилося майже одинадцять талантів.

Решту дня я всміхався та свистав, мов дурний. Як то кажуть, важкий гаманець — легке серце.