Страх мудреця

Розділ тридцять четвертий. Брязкальця

Коли я того вечора повернувся до Анкера, записки для мене від Денни не знайшлося. І жодна записка не чекала на мене вранці. Я замислився, чи знайшов її таки хлопчина з моїм посланням — чи, може, він просто махнув рукою, кинув послання в річку або з’їв його.

Наступного ранку я вирішив, що в мене надто добрий настрій, щоби псувати його неминуче божевільним заняттям з Елодіном. Тож я завдав на плечі лютню й попрямував за річку шукати Денну. Часу на це пішло більше, ніж я планував, але мені кортіло побачити її обличчя, коли я нарешті поверну їй перстень.

***

Я зайшов до ювелірної майстерні й усміхнувся маленькому чоло­вічкові, що стояв за низенькою вітриною.

— Ви закінчили з перснем?

Він наморщив лоба.

— Пере… перепрошую, пане…

Я зітхнув і, попорпавшись у кишені, видобув папірець.

Чоловічок придивився до нього, а тоді просяяв: до нього дійшло.

— А, так. Звісно. Секунду.

Він пройшов за двері у підсобне приміщення майстерні.

Я трохи розслабився. То був уже третій заклад, до якого я прийшов. Інші розмови складались і близько не так добре.

Крихітний чоловічок вибіг із підсобки.

— Ось, пане, — продемонстрував перстень. — Знову як новенький. І дозвольте зауважити, що камінчик прекрасний.

Я підніс його до світла. Перстень був Деннин.

— Ви добре працюєте, — сказав я.

Тут чоловічок усміхнувся.

— Дякую, пане. Загалом робота обійшлася в сорок п’ять грошів.

Я ледь помітно, нечутно зітхнув. Сподіватися, що Емброуз оплатив роботу заздалегідь, було занадто. Я порахував у голові й виклав на скляну вітрину один талант і шість йотів. При цьому я помітив, що вітрина видається трохи масною, як це буває з двічі зміцненим склом. Провів по ній рукою, знічев’я замислившись, чи не належить вона до тих речей, які я виготовив у Промислі.

Коли ювелір зібрав монети, я помітив дещо ще. Те, що лежало у вітрині.

— Вам упало в око якесь брязкальце? — поштиво запитав ювелір.

Я показав на кольє посередині вітрини.

— Ви маєте чудовий смак, — сказав він, витягнув ключ і відімкнув панель у задній частині вітрини. — Це просто виняткова річ. Тут не лише елегантна оправа — сам по собі камінчик надзвичайно витончений. Такі якісні смарагди у формі видовженої краплі трапляються нечасто.

— Ваша робота? — запитав я.

Ювелір театрально зітхнув.

— На жаль, не можу похвалитися таким досягненням. Його принесла кілька витків тому одна дівчина. Вона, схоже, більше потребувала грошей, аніж оздоб, і ми уклали домовленість.

— Скільки за нього хотіли б? — максимально невимушено запитав я.

Ювелір сказав. Сума була приголомшлива. Я ніколи не ­бачив стільки грошей одразу. На ці гроші жінка могла би з комфортом жити в Імрі кілька років. Цих грошей стало б на чудову нову арфу. Стало б на лютню зі щирого срібла або, якби вона забажала, на футляр для такої лютні.

Ювелір іще раз зітхнув і похитав головою: мовляв, який недосконалий світ.

— Прикро, — сказав він. — Хто його знає, що штовхає молодих жінок на таке, — відтак він підвів погляд і всміхнувся, піднісши смарагдову краплю до світла. На його обличчі відбилася надія. — Та все ж її втрата — ваша знахідка.

***

Позаяк Денна згадувала у своїй записці «Бочку й кабана», я вирішив шукати її там. Тепер, коли я знав, від чого вона відмовилася, щоб заплатити за футляр для моєї лютні, він іще сильніше обтяжував мені плече. Та все ж що посієш, те й по­жнеш, і я сподівався, що після повернення її персня ми будемо квити.

Одначе «Бочка й кабан» виявився не шинком, а просто рестораном. Я, ні на що насправді не сподіваючись, запитав господаря, чи не міг, бува, хтось залишити для мене послання. Ніхто не залишив. Я запитав, чи не пам’ятає він, щоб тут напередодні ввечері була жінка. Темноволоса. Вродлива.

Тут чоловік кивнув.

— Вона довго чекала, — сказав він. — Пам’ятаю, як думав: «І хто змусив би таку жінку чекати?»

Вас дуже здивувало би, скільки є шинків і пансіонів, навіть у такому невеликому місті, як Імрі.