Страх мудреця

Розділ вісімдесят четвертий. Край мапи

Ми продовжували мало-помалу просуватись Елдом. Кожен день починався з надії, що ми знайдемо сліди стежки. Кожен вечір завершувався розчаруванням.

Ціль однозначно втратила свою привабливість, і наша компанія поступово загрузала в роздратуванні та чварах. Якщо колись Дедан мене боявся, то цей страх уже став ледь відчутним, і Дедан постійно на мене тиснув. Він хотів купити за мейрові гроші пляшку бранду. Я відмовився. Він думав, що нам не треба щоночі виставляти варту — достатньо просто залишати пастку. Я не погоджувався.

Кожна маленька битва, яку я вигравав, іще сильніше налаштовувала його проти мене. А його тихе бурчання невпинно посилювалося, поки наші пошуки тривали. На відкрите протистояння йому ніколи не вистачало сміливості — Дедан просто раз у раз розкидався єхидними заувагами та вдавався до похмурої непокори.

З іншого боку, ми з Темпі поволі наближалися до чогось схожого на дружбу. Його атурська вдосконалювалась, а моя адемічна дійшла до такого рівня, що мене справді можна було вважати недорікуватим, а не просто незрозумілим.

Я продовжував повторювати за Темпі, коли він виконував свій танець, а Темпі продовжував мене ігнорувати. Тепер, позаймавшись цим певний час, я зауважив, що танець має певний бойовий колорит. Повільний рух однією рукою скидався на удар, ледь помітне підняття ноги нагадувало копняк. У мене більше не трусилися руки й ноги від намагань рухатися повільно разом із Темпі, та мене досі дратувала власна незграбність. Понад усе ненавиджу робити щось погано.

Наприклад, посередині був один відрізок, виконати який начебто було легко, як дихати. Темпі повертався, описував коло руками та ступав невеличкий крок. Але я щоразу, коли пробував зробити те саме, неодмінно заточувався. Випробував із пів десятка різних способів ставити ноги, та ніщо не допомагало.

Однак наступного дня після історії про «випадіння гвинтика із системи», як урешті почав казати Дедан, Темпі перестав мене ігнорувати. Цього разу, коли я заточився, він зупинився та став обличчям до мене. Його пальці швидко заворушилися: «Несхвалення, роздратування».

— Назад, — сказав він, ставши в танцювальну позицію, після якої я й заточився.

Я став у ту саму позицію та спробував повторити рухи за Темпі. Знов утратив рівновагу й почовгав, щоб не заточитися.

— У мене дурні ноги, — пробурмотів я адемічною, зігнувши пальці на лівій руці: «Зніяковіння».

— Ні, — Темпі взявся за мої стегна та крутнув ними. Тоді відхилив мої плечі назад і ляснув мене по коліну, від чого я його ­зігнув. — Так.

Я знову спробував податися вперед і відчув різницю. Все одно втратив рівновагу, але лише трохи.

— Ні, — повторив він. — Дивися. — Потицяв у своє плече. — Ось.

Став просто переді мною, щонайбільше за фут від мене, і повторив рух. Повернувся, описав руками коло збоку, а тоді його плече штовхнуло мене у груди. Те саме робить людина, що намагається відчинити двері плечем.

Темпі рухався не дуже швидко, та його плече твердо мене відштовхнуло. Це було не грубо й не раптово, та його силі неможли­во було опиратися, як коневі, що торкається вас на людній вулиці.

Я знову повторив за ним, зосередившись на плечі. І не заточився.

Позаяк ми були самі в таборі, я не став усміхатися й показав жестом: «Радість».

— Дякую.

«Применшення».

Темпі не сказав нічого. Його лице залишалося порожнім, а руки — нерухомими. Він лише повернувся туди, де стояв раніше, і почав свій танець заново, не дивлячись на мене.

Я старався зберігати спокій після цього діалогу, та мені це здавалося великою похвалою. Якби я знав більше про адемів, то збагнув би, що це — дещо значно більше.

***

Подолавши узвишшя, ми з Темпі побачили, що на нас чекає Мартен. Для обіду було зарано, тож коли я подумав, що він нарешті, після стількох довгих днів пошуку, міг натрапити на слід бандитів, у мене в грудях ожила надія.

— Хотів показати вам оце, — сказав Мартен і вказав на високу широку рослину, схожу на папороть, що стояла за десяток футів від нас. — Доволі рідкісна штука. Уже багато років такої не бачив.

— Що це?

— Вона називається «клинок Ана», — з гордістю пояснив він, оглядаючи рослину. — Доведеться пильнувати. Про них знає небагато людей, тож вона може підказати нам, чи є тут іще такі.

Мартен енергійно поглянув на нас по черзі й урешті подав голос:

— Ну?

— Що в ній такого особливого? — сумлінно запитав я.

Мартен усміхнувся.

— Клинок Ана цікавий тим, що не терпить людей, — пояснив він. — Будь-яка його частина, торкнувшись вашої шкіри, за кілька годин стане червоною, як осіннє листя. Й навіть червонішою. Яскравою, як твій червоний одяг найманця, — Мартен показав на Темпі. — А тоді вся рослина засохне й помре.

— Справді? — перепитав я. Мені вже не треба було вдавати зацікавлення.

Мартен кивнув.

— Так само його вб’є краплинка поту. Тобто він, імовірно, помре, якщо просто торкнеться чийогось одягу. Або обладунку. Або палиці, яку ти тримав. Або меча, — він показав на стегно Темпі. — Деякі люди кажуть, що він помре, якщо на нього просто дихнути, — додав Мартен. — Але не знаю, чи правда це.

Він повернувся, щоб повести нас геть від клинка Ана.

— Це дуже стара частина лісу. Клинок неможливо поба­чити поряд із місцями, де оселилися люди. Ми зараз зійшли з краю мапи.

— Таж ми навіть не на краю мапи, — відповів я. — Ми чудово знаємо, де ми.

Мартен пирхнув.

— Мапи мають не лише зовнішні краї. Вони мають внутрішні краї. Діри. Люди люблять удавати, ніби знають про світ усе. Особливо багатії. Мапи чудово це показують. По цей бік межі — поле барона Здирника, по той бік — земля графа Багатійського.

Мартен сплюнув.

— Не можна залишати на мапі порожні місця, тож люди, які їх креслять, заштриховують дещицю й пишуть: «Елд», — він похитав головою. — Це все одно що пропалити в мапі дірку — користі буде стільки ж. Цей ліс завбільшки з Вінтас. Він нікому не належить. Пішовши тут не в той бік, можна пройти хоч сто миль і не побачити жодної дороги, а тим паче — будинку чи зораного поля. Тут є місця, де ніколи не ступала нога людини й ніколи не лунав її голос.

Я роззирнувся довкола.

— На вигляд нічим не відрізняється від більшості лісів, які я бачив.

— Вовк зовні схожий на собаку, — просто сказав Мартен. — Але він не собака. Собака — це… — він зупинився. — Як там називають тварин, які постійно поряд із людьми? Корів, овець і таке інше.

— Одомашнені?

— Точно, — промовив він і роззирнувся довкола. — Ферма одомашнена. Сад теж. Парк. Як і більшість лісів. Люди по­люють на гриби, рубають хмиз, водять туди коханих, аби пообійматися.

Мартен похитав головою та простягнув руку, щоб торкнутися шорсткої кори одного з дерев неподалік. Жест вийшов напрочуд лагідним, майже люблячим.

— А це місце не таке. Воно давнє й дике. Ми його нітрішечки не обходимо. Якщо ці люди, на яких ми полюємо, заскочать нас зненацька, їм навіть не доведеться закопувати наші трупи. Ми лежатимемо на землі сотню років, а ніхто й близько не підійде до наших кісток.

Я розвернувся на місці й поглянув на рельєф місцевості. На потерте каміння, на нескінченні ряди дерев. Постарався не думати, що мейр послав мене сюди, неначе пересунув камінець на дошці для гри в так. Він послав мене до дірки в мапі. До місця, де ніхто й ніколи не знайде моїх кісток.