Страх мудреця

Розділ вісімдесятий. Тон

Наступного дня Мартен пішов разом із Геспе й Деданом, тоді як ми з Темпі залишилися наглядати за табором.

Оскільки зайняти час було більше нічим, я почав збирати хмиз про запас. Тоді пошукав серед підліску корисних трав і приніс води із джерела неподалік. Відтак заходився розпа­ковувати, сортувати й перекладати все, що лежало в моїй дорожній торбі.

Темпі, розібравши свій меч, ретельно чистив і змащував усі його деталі. Знудженим він не здавався, однак він завжди здавався ніяким.

До опівдня я мало не збожеволів від нудьги. Був би радий почитати, та не взяв із собою книжки. Був би радий пришити до свого потертого плаща внутрішні кишені, та не мав зайвої тканини. Був би радий пограти на лютні, та артистична лютня призначена для музикування, чутного в гамірній пивниці. А тут її звуки могли розходитися на багато миль.

Я був би радий побалакати з Темпі, та намагатися вести з ним розмову було все одно що грати у м’яча з колодязем.

І все ж виглядало на те, що це — мій єдиний варіант. Я підійшов туди, де сидів Темпі. Він саме закінчив чистити меч і потроху регулював шкіряне руків’я.

— Темпі!

Темпі відклав меч убік і звівся на ноги. Він стояв непри­ємно близько до мене — між нами було заледве вісім дюймів відстані. Тоді він завагався й нахмурився. Нахмурився несильно — ледве стиснув губи та трохи наморщив шкіру між бровами, — але на обличчі Темпі, що нагадувало чистий аркуш, це виділялося, наче слово, написане червоним чорнилом.

Він відступив від мене на два широкі кроки, затим оглянув землю між нами й трохи просунувся вперед.

Тут до мене дійшло.

— Темпі, як близько стоять одне до одного адеми?

Темпі на мить отетеріло витріщився на мене, а тоді розреготався. На його обличчі зблиснула сором’язлива усмішка, що надавала йому дуже юного вигляду. Вона швидко покинула його вуста, але затрималася довкола очей.

— Розумно. Так. В Адемі не так. Для тебе — близько.

Темпі підступив неприємно близько до мене, а тоді відступив.

— Для мене? — перепитав я. — Для різних людей по-різному?

Він кивнув.

— Так.

— Як близько для Дедана?

Він завовтузився.

— Складно.

Я відчув знайомий спалах цікавості й запитав:

— Темпі, а ти навчив би мене цих речей? Навчив би мене своєї мови?

— Так, — сказав він. І, хоча на його обличчі це не відбивалося, я вловив у його голосі велике полегшення. — Так. Будь ласка. Так.

***

До вечора я вивчив безладну, непрактичну мішанину адемічних слів. Граматика так і лишалася таємницею, але так воно й починається завжди. На щастя, мови подібні до музичних інструментів: що більше їх знаєш, то легше вивчати нові. Адемічна була для мене четвертою.

Нашою великою проблемою було те, що Темпі не дуже добре знав атурську, тож у нас було мало спільних знань. Тому ми чимало креслили на землі, показували пальцями й махали руками. Кілька разів, коли звичайних жестів виявлялося замало, ми виконували щось близьке до пантомім чи маленьких комічних п’єсок, аби пояснити, що маємо на увазі. Це було веселіше, ніж я очікував.

Першого дня знайшовся один камінь спотикання. Я вивчив дюжину слів і згадав іще одне, яке могло би стати у пригоді. Стиснув кулак і вдав, ніби завдаю удару Темпі.

— Фреат, — промовив він.

— Фреат, — повторив я.

Темпі хитнув головою.

— Ні. Фреат.

— Фреат, — обережно проказав я.

— Ні, — твердо вимовив він. — «Фреат» — це… — показав зуби й поворушив щелепою так, ніби щось кусав. — Фреат, — і вдарив кулаком по долоні.

— Фреат, — проказав я.

— Ні, — заперечив він таким зверхнім тоном, що я здивувався. — Фреат.

Моє лице спалахнуло.

— Це я й кажу. Фреат! Фреат! Фре…

Темпі простягнув руку і вдарив мене долонею збоку по голові. Так само він ударив Дедана напередодні, і так само давав мені потиличника батько, коли я завдавав клопоту на людях. Це було недостатньо сильно, щоб боліти, — просто дивувало. Зі мною роками ніхто так не поводився.

А ще більше дивувало те, що я майже цього не помітив. Рух був плавний, лінивий і швидший, аніж клацання пальцями. Скидалося на те, що Темпі не хоче мене цим образити. Він просто привертав мою увагу.

Він підняв своє пісочне волосся й показав на вухо.

— Почуй, — твердо промовив Темпі. — Фреат, — іще раз показав зуби й удав, ніби щось кусає. — Фреат. — Піднятий кулак. — Фреат. Фреат.

І я таки почув. Річ була не у звучанні самого слова, а в його ритмі.

— Фреат? — проказав я.

Темпі несподівано удостоїв мене легкої усмішки.

— Так. Добре.

Відтак довелося почати спочатку й заново вивчити всі слова, звертаючи увагу на їхній ритм. Раніше я, по суті, не чув його, а лише імітував. До мене поступово дійшло, що кожне слово може мати кілька різних значень залежно від ритму звуків, із яких воно складається.

Я вивчив надзвичайно важливі фрази «що це означає?» та «поясни це повільніше», а також два з лишком десятки слів. Битися. Дивитися. Меч. Рука. Танець. Із пантоміми, яку мені довелося показати, щоб Темпі зрозумів останнє, посміялися ми обидва.

Це було чарівно. Завдяки особливому ритму в кожному слові сама мова була по-своєму музичною. Я мимоволі замислився…

— Темпі, — запитав я, — а які у вас пісні? — Він кинув на мене порожній погляд, і я подумав, що він міг не зрозуміти абстрактного запитання. — Чи не міг би ти заспівати мені адемської пісні?

— Що таке пісня? — запитав він. За останню годину Темпі вивчив удвічі більше слів, аніж я.

Я прокашлявся й заспівав:

Дженні з вітром босоніж погуляти пішла,

Знайти парубка гарного хтіла мала.

З пером наділа капелюх, насвистує пісні,

Вуста медові, та як терен язичок її.

Поки я співав, Темпі вирячив очі. У нього мало не відвисла щелепа.

— Ти? — підказав я, показавши на його груди. — Можеш заспівати адемську пісню?

Його лице спаленіло, і на ньому забуяв десяток неприкритих емоцій: подив, жах, зніяковіння, шок, огида. Він звівся на ноги, відвернувся та процвенькав щось адемічною — надто швидко, щоб я встиг це розібрати. Вигляд у Темпі був такий, ніби я щойно попросив його роздягнутися та станцювати для мене голяка.

— Ні, — промовив він, зумівши дещо опанувати себе. Його лице знову стало зібраним, але світла шкіра досі яскраво червоніла. — Ні, — опустивши погляд на землю, Темпі торкнувся грудей і похитав головою. — Ніякої пісні. Ніякої адемської пісні.

Я звівся на ноги й собі, не знаючи, що зробив не так.

— Темпі. Вибач.

Темпі похитав головою.

— Ні. Не треба «вибач», — він глибоко вдихнув і похитав головою, розвернувшись і покрокувавши геть. — Складно.