Страх мудреця

Розділ сто двадцять восьмий. Імена

Того дня я мав або залишитись, або піти. Я сидів із Вашет на зеленому пагорбі й дивився, як із хмар на сході підіймається сонце.

— «Сайсере» означає «літати», «ловити», «ламати», — тихо промовила Вашет, повторюючись уже всоте. — Ти маєш пам’ятати всі руки, які його тримали. Багато рук, і всі вони дотримували летані. Ніколи не користуйся ним у негідний спосіб.

— Обіцяю, — промовив я вже всоте, а тоді завагався, перш ніж згадати про те, що мене бентежило. — Але ж ти, Вашет, обстругала своїм мечем вербову гілку, якою мене била. Якось я бачив, як ти підпирала ним відчинене вікно. Ти обрізаєш ним нігті…

Вашет витріщилася на мене порожнім поглядом.

— Так?

— Хіба це не негідно? — запитав я.

Вона схилила голову набік, а тоді засміялася.

— Хочеш сказати, що його слід використовувати лише в бою?

Я зробив жест «очевидний висновок».

— Меч гострий, — сказала вона. — Він — це знаряддя. Я постійно ношу його. Чому користуватися ним негідно?

— Це видається нешанобливим, — уточнив я.

— Річ ушановують, застосовуючи її з користю, — відповіла вона. — Можливо, перш ніж я повернуся до варварських земель і битимуся, минуть роки. Якщо мій меч до цього різатиме тріски для вогню й моркву, чим це йому нашкодить? — погляд Вашет посерйознішав. — Усе життя носити меч, знаючи, що він призначений лише для вбивств… — вона похитала головою. — Як це вплинуло б на розум людини? Це було б жахіттям.

Вашет повернулася до Герта напередодні ввечері, розпачуючи через те, що пропустила моє випробування каменя. Вона сказала, що я правильно відклав меч слідом за Карсерет, і запевнила, що тому пишається мною.

Напередодні Шегін офіційно запропонувала мені лишитися й навчатися у школі. Теоретично я вже заслужив це право, проте всі знали: передусім це — вигадка з політичних міркувань. Її пропозиція лестила; я знав, що, ймовірно, більше ніколи не дістану такої можливості.

Ми постежили за хлопчиною, що випасав стадо кіз на схилі пагорба.

— Вашет, чи правда, що в адемів немає поняття татівства?

Вашет із легкістю кивнула, а тоді зупинилася.

— Скажи мені, що не осоромив нас обох, говорячи про це з усіма, поки мене не було, — зітхнула вона.

— Лише з Пенте, — відповів я. — Вона вважала, що це — найсмішніше, що вона чула за останні десять місяців.

— І це доволі кумедно, — погодилася Вашет. Її вуста трохи вигнулися.

— Отже, це правда? — запитав я. — Навіть ти в це віриш? Ви…

Вашет підняла одну руку, і я замовк.

— Спокійно, — промовила вона. — Думай про своїх чоловіків-матерів що забажаєш. Для мене все це на один копил, — вона лагідно всміхнулася, пригадавши дещо. — Мій король-поет щиро вірив, що жінка — це не більше ніж земля, в яку чоловік може посадити дитину.

Вашет весело пирхнула — майже засміялась. Але саме майже.

— Він був такий упевнений у своїй рації… Його ніщо не могло похитнути. Багато років тому я вирішила, що сперечатися про таке з варваром значить довго й нудно марнувати час, — вона знизала плечима. — Думай про створення дітей що хочеш. Вір собі в демонів. Молися козі. Нащо мені перейматись, якщо це не набиває мені синців?

Я на мить замислився над почутим, а тоді сказав:

— У цьому є певна мудрість.

Вашет кивнула.

— Але чоловік або допомагає з дитиною, або ні, — відзначив я. — Думок про щось може бути багато, однак правда лиш одна.

Вашет ліниво всміхнулась.

— І якби моєю ціллю була гонитва за правдою, це мене турбувало б, — вона протяжно позіхнула, розтягнувшись, наче вдоволена кішка. — Натомість я передусім думатиму про радість у своєму серці, процвітання школи й розуміння летані. Якщо після цього в мене залишатиметься час, то присвячу його турботі про правду.

Ми ще трохи мовчки подивилися на схід сонця. Мені спало на думку, що Вашет стає геть іншою людиною, коли не силкується якомога швидше ввіпхнути мені в голову кетан і всю адемічну мову.

— Одначе, — додала Вашет, — якщо ти вперто бажаєш триматися своїх варварських вірувань про чоловіків-матерів, про це варто мовчати. Найкраща реакція, на яку можна сподіватися, — це подив. Більшість просто вважатиме тебе за ідіота через те, що ти так думаєш.

Я кивнув. А за одну довгу мить вирішив нарешті поставити запитання, яке тримав при собі не один день.

— Маґвін назвала мене Мейдре. Що це означає?

— Це твоє ім’я, — сказала Вашет. — Нікому його не називай.

— Воно таємне? — запитав я.

Вона кивнула.

— Воно існує для тебе, твоїх учителів і Маґвін. Повідомляти його іншим було б небезпечно.

— Як це може бути небезпечно?

Вашет витріщилася на мене як на телепня.

— Знаючи ім’я, ти маєш над ним владу. Ти ж, звісно, знаєш це?

— Але ж я знаю твоє ім’я, ім’я Шегін, ім’я Темпі. Чим це небезпечно?

Вона махнула рукою.

— Не ці імена. Глибинні імена. Темпі — це не те ім’я, яке йому дала Маґвін. Так само як Квоут — не твоє ім’я. Глибинні імена мають значення.

Я вже знав, що означає ім’я Вашет.

— А що означає «Темпі»?

— «Темпі» означає «маленьке залізо». «Темпа» означає «залізо», а ще означає «кувати залізо» та «сердитий». Це ім’я дала йому Шегін багато років тому. Він був неймовірно проб­лемним учнем.

— Атурською «темпер» означає «сердитий», — вельми збуджено зауважив я, дивуючись цьому збігу. — А ще це означає дію, яку виконують із залізом, коли з нього виковують сталь.

Вашет знизала плечима: її це не вразило.

— Такі вже вони, імена. «Темпі» — це мале ім’я, та все ж у ньому міститься чимало. Саме тому не говори про своє ім’я навіть мені.

— Але ж я недостатньо добре знаю вашу мову, щоб самотужки здогадатися, що воно означає, — заперечив я. — Людина має знати, що означає її власне ім’я.

Вашет завагалася, а тоді зласкавилася.

— Воно означає «полум’я», «грім», «зламане дерево».

Я подумав і вирішив, що це мені подобається.

— Коли Маґвін дала його мені, ти здавалася здивованою. Чому?

— Коментувати чуже ім’я непристойно. — «Категорична відмова». Цей жест вийшов у Вашет таким різким, що на нього майже боляче було дивитися. Вона звелася на ноги, а тоді обтер­ла руками штани. — Ходімо, тобі час дати відповідь Шегін.

***

Коли ми ввійшли в кімнату Шегін, вона жестом запросила нас сісти. Відтак сіла й сама, несподівано для мене продемонструвавши ледь помітну усмішку. Цей вияв фамільярності страшенно лестив.

— Ти визначився? — запитала вона.

Я кивнув.

— Дякую тобі, Шегін, але залишитися не можу. Я мушу повернутися до Северена, щоб поговорити з мейром. Темпі виконав своє зобов’язання, коли дорога стала безпечною, та я мушу повернутися й пояснити все, що сталося, — також я подумав про Денну, але говорити про неї не став.

Шегін показала жестом елегантну суміш «схвалення» й «жалю».

— Виконувати обов’язок — це від летані, — вона серйозно поглянула на мене. — Пам’ятай: ти маєш меч та ім’я, але не повинен іти в найми так, ніби прийняв червоні шати.

— Вашет усе мені пояснила, — запевнив я. «Заспокоєння». — Я розпоряджуся щодо повернення свого меча до Герта в разі, якщо мене буде вбито. Я не навчатиму кетану й не носитиму червоного. — «Обережно-уважна цікавість». — Але мені дозволено розповідати іншим, що я навчався бою у вас?

«Стримана згода».

— Можеш казати, що навчався в нас. Але не кажи, що ти один із нас.

— Ясна річ, — погодився я. — І не казатиму, що я вам рівня.

Шегін зробила жест «заспокоєне вдоволення». Відтак її руки перемістились, і вона зробила невеличкий жест «зніяко­віле зізнання».

— Це не зовсім подарунок, — сказала вона. — Ти будеш кращим бійцем, аніж багато варварів. Якщо ти битимешся й перемагатимеш, варвари думатимуть: Квоут лише трохи вивчав мистецтва адемів і він усе одно грізний. Наскільки вправнішими мають бути вони самі? — «Однак». — Якщо ти битимешся та програватимеш, вони думатимуть: він просто дізнався часточку з того, що знають адеми.

Очі старенької ледь помітно замерехтіли. Вона зробила жест «веселість».

— Хай там що, наша репутація квітне. Це служить Адемре.

Я кивнув. «Охоче прийняття».

— Моїй репутації це також не нашкодить, — зауважив я. «Применшення».

У розмові настала пауза, а тоді Шегін зробила жест «серйозна важливість».

— Коли ми розмовляли раніше, ти питав мене про ринта. Пам’ятаєш? — запитала Шегін. Я краєчком ока побачив, як Вашет тривожно совгається на місці.

Несподівано збудившись, я кивнув.

— Я згадала історію про них. Ти хотів би її почути?

Я зробив жест «надзвичайний щирий інтерес».

— Це давня історія, така ж давня, як саме Адемре. Її завжди оповідають однаково. Ти готовий її почути? — «Надзвичайно офіційний тон». У її голосі вчувалася ритуальна нотка.

Я знову кивнув. «Уклінне прохання».

— Як завжди, є певні правила. Я розповім цю історію один раз. Опісля тобі не можна буде про неї говорити. Опісля тобі не можна буде ставити запитання. — Шегін по черзі поглянула на Вашет і на мене. «Похмура серйозність». — Говорити про це ти зможеш, лише проспавши тисячу ночей. Ставити запитання зможеш, лише подолавши в мандрах тисячу миль. Чи готовий ти почути її, знаючи це?

Я кивнув утретє. Мій захват тим часом зростав.

Шегін заговорила надзвичайно офіційним тоном:

— Було собі видатне королівство, населене видатними людьми. Вони не були Адемре. Вони були тим, чим було Адемре, перш ніж ми стали самими собою.

Проте тоді вони були собою, прекрасними й сильними жінками й чоловіками. Вони співали пісень про силу й билися не гірше за Адемре.

Ці люди мали видатну імперію. Назва імперії забулася. Та й не важлива вона, бо імперія пала, і відтоді той край розпався, а небо змінилося.

В імперії були сім міст і одне місто. Назви сімох міст забулися, позаяк вони пали через зраду й були зруйновані часом. Одне місто також було зруйновано, проте назва його зберігається. Воно звалося Тарінієль.

Імперія мала ворога, як воно зазвичай і буває із сильними. Однак той ворог був недостатньо великий, щоб її знищити. Воро­гові бракувало сили, щоб погубити її, чи то ослабивши, чи то зруйнувавши. Ім’я ворога пам’ятають, але воно зачекає.

Позаяк ворог не мав змоги перемогти силою, він діяв немов черв’як у плоді. Ворог був не від летані. Він отрутою налаштував сімох інших проти імперії, і вони забули летані. Шість із них зрадили міста, які їм довіряли. Шість міст пали, і їхні імена забулися.

Один пам’ятав летані й не зрадив міста. Те місто не пало. Один із них пам’ятав летані, і в імперії зосталася надія. Зосталось одне місто, що не пало. Але навіть назва цього міста забулася, загубилася в часі.

Зате сім імен пам’ятають. Ім’я одного й шістьох, які йдуть за ним. Сім імен було пронесено крізь часи руйнування імперії, крізь розбиту землю й мінливе небо. Сім імен пам’ятають, попри довгі блукання Адемре. Сім імен збереглися в пам’яті — імена сімох зрадників. Запам’ятай їх і знай їх за сімома ознаками:

Сайфус носить синій пломінь.

Стеркус під владою заліза.

У Феруле око холодне і темне.

Уснеа лиш у занепаді живе.

Сірий Далсенті ніколи не говорить.

Бліда Алента пошесть приносить.

Останній же владар межи сімох:

Ненависний. Безнадійний. Безсонний. Розумний.

Алаксель тіні носить ярмо.