Страх мудреця

Розділ сімдесят третій. Кров і чорнило

У «Богоявленні» Теккам пише про таємниці, називаючи їх болючими скарбами розуму. Як він пояснює, те, що більшість людей уважає за таємниці, насправді аж ніяк ними не є. Скажімо, загадки — це не таємниці. Як і маловідомі факти чи забуті істини. Таємниця, пояснює Теккам, — це активно приховуване істинне знання.

Філософи століттями сперечалися через його визначення. Вони звертають увагу на його логічні проблеми, на лазівки, на винятки. Але за весь цей час жодному з них не вдалося створити краще визначення. Можливо, це говорить нам більше, ніж усі суперечки разом узяті.

У пізнішому розділі, про який менше сперечаються та знає менше людей, Теккам пояснює, що таємниці бувають двох видів. Є таємниці вуст і таємниці серця.

Більшість таємниць є таємницями вуст. Плітки, які розповідають, і дрібні скандальчики, про які говорять пошепки. Ці таємниці так і чекають на можливість вирватись у світ. Таємниця вуст наче камінчик у взутті. Спершу його практично не помічаєш. Відтак він дратує дедалі сильніше, а потім стає нестерпним. Що довше таємниці вуст тримаєш при собі, то більшими вони стають, роздуваючись так, що врешті починають тиснути на вуста. Рвуться на волю.

Інша річ — таємниці серця. Вони особисті й болючі, і їх понад усе хочеться приховати від світу. Вони не розростаються й не тиснуть на вуста. Вони живуть у серці, і що довше їх тримаєш при собі, то важчими вони стають.

Теккам стверджує, що краще мати повний рот отрути, ніж таємницю серця. Отруту виплюне будь-який дурень, каже він, але ці болючі скарби ми збираємо й бережемо. Ми щодня важко ковтаємо, зачіпаючи їх, і заганяємо їх углиб себе. А вони засідають там, важчають, гнояться. Коли минає достатньо часу, вони неминуче знищують серце, що їх зберігає.

Сучасні філософи сміються з Теккама, але вони стерв’ятники, що дзьобають кістки велетня. Сперечайтеся скільки влізе, але Теккам розумів, як влаштовано світ.

***

Наступного дня після того, як я пройшов містом за Денною, вона надіслала мені записку, і я зустрівся з нею під «Чотирма ґнотами». За останні кілька витків ми зустрілися там кількадесят разів, але того дня дещо було не так. Того дня Денна вбралася в довгу елегантну сукню, не багатошарову, з високим коміром, як вимагала мода, а обтислу та з відкритою шиєю. Вона була синя, і коли Денна ступила один крок, я мигцем угледів під сукнею чималу частину її оголеної ноги.

Її футляр для арфи стояв позаду неї, спертий на стіну, а в очах Денни відбивалось очікування. Її темне волосся сяяло на сонячному світлі, не прикрашене нічим, окрім трьох вузеньких кісок, перев’язаних блакитною стрічкою. Вона була боса, і стопи в неї були забруднені травою. Вона всміхнулася.

— Готово, — оголосила вона. В її голосі вчувався захват, подібний до далекого грому. — Принаймні достатньо, щоб тобі можна було щось зіграти. Хочеш послухати? — в її голосі я помітив дрібку добре приховуваної сором’язливості.

Позаяк ми обоє працювали на покровителів, які цінували свій особистий простір, ми з Денною нечасто обговорювали свою роботу. Порівнювали свої заляпані чорнилом пальці та скаржилися на труднощі, але завжди без конкретики.

— Понад усе хотів би послухати, — запевнив я, тимчасом як Денна взяла свій футляр з арфою й покрокувала вздовж ­вулиці. Я пішов поряд із нею. — Але хіба твій покровитель не буде проти?

Денна якось аж надто невимушено знизала плечима.

— Він каже, що хоче, аби мою першу пісню співали ще сто років, тож сумніваюся, що він хотітиме, щоб я вічно тримала її при собі, — вона скоса поглянула на мене. — Підемо в якесь усамітнене місце, і я дам тобі послухати. Якщо не почнеш горлати її на дахах, я маю бути в безпеці.

Ми з обопільної мовчазної згоди пішли до західних воріт.

— Я взяв би із собою лютню, — сказав я, — але нарешті знайшов майстра, якому довіряю. Зараз мені лагодять отой кілок, що хитався.

— Сьогодні ти найкраще допоможеш мені як слухач, — відповіла Денна. — Сиди й захоплюйся, поки я гратиму. А завтра я споглядатиму тебе з мокрими від зачудування очима. Дивуватимуся твоїй майстерності, дотепності й харизмі, — вона перевісила арфу на друге плече й усміхнулася мені. — Якщо ти, звісно, не здав їх у ремонт до майстерні.

— Я завжди готовий до дуету, — запропонував я. — Арфа й лютня — це рідкість, але не щось нечуване.

— Це ще дуже м’яко сказано, — Денна кинула на мене косий погляд. — Я подумаю.

Я, як уже було з десяток разів, притлумив сильне бажання сказати їй, що забрав у Емброуза її перстень. Хотів розповісти їй цю історію, не приховуючи жодної помилки. Проте був цілком певен, що до кінця історії романтичний ефект від мого жесту зменшиться, бо я фактично заставив перстень, перш ніж покинути Імрі. Краще вже поки що тримати це в таємниці, подумав я, і здивувати її самим перснем.

— А як тобі перспектива, — запитав я, — мати за покровителя мейра Алверона?

Денна зупинилася й повернулася до мене.

— Що?

— Я зараз у нього у фаворі, — пояснив. — А ще він дещо мені завинив. Я ж знаю, що ти шукала покровителя.

— Я маю покровителя, — твердо сказала Денна. — І здобула його самотужки.

— Ти маєш пів покровителя, — заперечив я. — Де твій документ про покровительство? Може, твій пан Ясен і здатен потроху підтримувати тебе фінансово, але важливіша інша половина покровителя — його ім’я. Воно наче броня. Наче ключ, який відчиняє…

— Я знаю, що дає покровительство, — урвала мене Денна.

— Тоді ти знаєш, що твій покровитель тебе обділяє, — відповів я. — Якби мейр був твоїм покровителем тоді, коли сталася біда на тому весіллі, ніхто в отому зачуханому містечку не наважився би здійняти на тебе голос, а тим паче — руку. Ім’я мейра захистило б тебе навіть за тисячу миль. Він оберігав би тебе.

— Покровитель може запропонувати не лише ім’я та гроші, — з надривом у голосі сказала Денна. — Я спокійно живу без захисту, який дає титул, і, чесно кажучи, роздратувалася б, якби якийсь чоловік захотів убрати мене у свої кольори. Мій покровитель дає мені дещо інше. Він знає те, що мені потрібно знати, — вона роздратовано зиркнула на мене, перекинувши волосся через плече. — Я вже казала тобі все це. Наразі він мене задовольняє.

— А чому б не мати і те, й те? — припустив я. — Мейр про людське око, твій пан Ясен — потай. Не може ж він виступати проти такого. Алверон, либонь, навіть зміг би дізнатися для тебе більше про цього другого хлопаку, пересвідчитися в тому, що він не намагається завоювати тебе фальшив…

Денна із жахом витріщилася на мене.

— Ні. Боже, ні, — повернулася до мене із серйозним обличчям. — Пообіцяй, що не намагатимешся щось про нього довідатися. Це може зіпсувати все. Ти єдиний на всім білім світі, кому я щось розповідала, та він розлютився б, якби дізнався, що я казала комусь про нього.

Тут я відчув якусь дивну гордість.

— Якщо ти справді вважаєш, що мені не варто…

Денна зупинилася і з лунким стукотом поставила футляр з арфою на бруківку. Її личко стало до смерті серйозним.

— Пообіцяй.

Я, мабуть, не погодився б, якби напередодні половину вечора не йшов за Денною через усе місто, сподіваючись дові­датися саме це. Але так уже сталося. А тоді я ще й підслухав її розмову. Тож того дня я мало не потопав у почутті провини.

— Обіцяю, — промовив я. Тривога з її обличчя не зникла, тож я додав: — Невже ти мені не довіряєш? Я присягнусь, якщо це тебе заспокоїть.

— А чим присягнешся? — запитала вона, знов усміхнувшись. — Що є досить важливого, щоби змусити тебе дотри­мати слова?

— Своїм ім’ям і своєю силою? — припустив я.

— Про тебе можна сказати багато що, — іронічно відповіла Денна. — Але не можна сказати, що ти Таборлін Великий.

— Своєю здоровою правою рукою? — запропонував я.

— Лише однією рукою? — перепитала Денна. В її голосі знову несподівано з’явилася грайливість. Вона простягнула руку і взялася за обидві мої долоні, перевернула їх і демонстративно придивилася до них зблизька. — Ліва подобається мені більше, — вирішила вона. — Присягнися нею.

— Своєю здоровою лівою рукою? — із сумнівом перепитав я.

— Гаразд, — мовила Денна. — Правою. Ти ще той тради­ціоналіст.

— Присягаюся, що не намагатимуся викрити твого покровителя, — з гіркотою проказав я. — Присягаюся своїм ім’ям і своєю силою. Присягаюся своєю здоровою лівою рукою. Присягаюся вічно рухливим місяцем.

Денна уважно придивилася до мене, наче не розуміла, чи не кепкую я з неї.

— Гаразд, — мовила вона, стенувши плечима, і взяла свою арфу. — Вважай, що мене заспокоєно.

Ми знову пішли — пройшли за західні ворота й опинилися за містом. Мовчання між нами розтягнулося й почало здаватися ніяковим.

Побоявшись, що нам стане незручно, я сказав перше, що спало на думку:

— То у твоєму житті з’явились якісь нові чоловіки?

Денна тихенько, гортанно реготнула.

— А тепер ти говориш як пан Ясен. Він постійно про них питає. Думає, що жоден залицяльник мене не вартий.

Я був цілковито згоден, але вирішив, що розважливо буде про це змовчати.

— А що він думає про мене?

— Що? — спантеличено перепитала вона. — А… Про тебе він не знає, — відповіла. — А звідки йому знати?

Я спробував безтурботно знизати плечима, та вочевидь не надто переконливо, бо Денна вибухнула сміхом.

— Бідолашний Квоут! Я дражнюся. Я розповідаю йому лише про тих, які приходять нишпорити, хекають і винюхують, наче пси. Ти не такий, як вони. Ти завжди був інакший.

— Я завжди пишався тим, що не хекаю й не винюхую.

Денна крутнула плечем і грайливо зачепила мене арфою, що гойднулася на ній.

— Ти знаєш, про що я. Вони щезають і нічого не лишають по собі. А ти як щире злото у землі. Пан Ясен, може, й думає, ніби має право знати про мої особисті справи, про все, чим я займаюся, — вона трохи набурмосилася. — Але це не так. Я готова тимчасово поступитися дечим із цього…

Вона простягнула руку й по-власницьки взялася за моє передпліччя.

— Але на тебе ця домовленість не поширюється, — майже із жаром промовила Денна. — Ти мій. Лише мій. Я ні з ким не збираюся тобою ділитися.

Нетривале напруження зникло, і ми пішли широким західним шляхом подалі від Северена, сміючись і балакаючи про дрібниці. За пів милі від останнього шинку в місті знайшлося тихе скупчення дерев, де посередині вмостився один високий сірокамінь. Ми знайшли його, шукаючи диких суниць, і він став одним із наших улюблених сховків від шуму та смороду міста.

Денна сіла біля підніжжя сірокаменя, притулившись до нього спиною. Відтак дістала з футляра арфу та притулила її до грудей. Від цього її сукня зібгалася й відкрила непристойно велику частку ноги. Денна поглянула на мене, вигнувши брову, й усміхнулася так, ніби чудово знала, що я думаю.

— Гарна арфа, — невимушено мовив я.

Денна неделікатно пирхнула.

Я сидів на місці, зручно розтягнувшись на високій прохолодній траві. Висмикнув із землі кілька травинок і знічев’я заходився плести з них кіску.

Правду кажучи, я нервувався. Хоча ми за останній місяць провели разом чимало часу, я ніколи не чув, щоб Денна грала щось зі створеного самотужки. Ми співали разом, і я знав, що її голос схожий на мед на теплому хлібі. Знав, що в неї впевнені пальці й що вона відчуває час як музикантка…

Але написати пісню — це не те саме, що її зіграти. А що, як її пісня виявиться ніякою? Що тоді сказати?

Денна розвела пальці по струнах, і мої тривоги відійшли на задній план. Завжди вбачав щось потужно еротичне в тому, як жінка береться за арфу. Вона розпочала плавне глісандо, торкаючись струн по черзі, згори вниз. Звук вийшов схожим на удари молоточками по дзвониках, на дзюркіт води по камінню, на пташиний спів у повітрі.

Вона зупинилася й настроїла одну струну. Щипнула, настроїла. Зіграла один різкий акорд, один жорсткий, один затяжний, а тоді повернулася до мене, нервово ворушачи пальцями.

— Готовий?

— Ти неймовірна, — сказав я.

Я побачив, як вона злегка зашарілась, а тоді заправила волосся, щоби приховати свою реакцію.

— Дурень! Я ще нічого тобі не зіграла.

— Ти все одно неймовірна.

— Цить! — вона зіграла жорсткий акорд і перевела його в тиху мелодію. Поки мелодія то здіймалася, то знижувалася, Денна продекламувала вступ до своєї пісні. Я був здивований таким традиційним зачином. Здивований, але задоволений. Старі звичаї найкращі.

Послухайте, бо заспіваю я!

Страшна й сумна ця оповідь моя.

Як тихо цілий край накрила тінь

І взявся раптом чоловік один

За діло, яке звершить до снаги небагатьом.

Це Ланре: втратив жінку він і честь,

Саме життя — й не здався все одно.

Боровся він, упав, і зрадили його.

Спершу мені заперло подих від її голосу, а відтак — від ­музики.

Але коли з її вуст іще не злетіло й десяти рядків, я вразився і з інших причин. Вона співала про падіння Мір Тарінієля. Про зраду Ланре. Саме цю історію я чув від Скарпі в Тарбієні.

Одначе Деннина версія була інакша. В її пісні Ланре було змальовано трагічними барвами, як героя, яким негарно скористалися. Слова Селітоса були жорстокі й ущипливі, а Мір Тарінієль — мурашником, якому очисний вогонь пішов на користь. Ланре ж був не зрадником, а героєм, який пав.

Від того, де закінчити історію, залежить дуже багато, а її історія закінчувалася, коли Селітос прокляв Ланре. Це було ідеальним закінченням для трагедії. В її історії Ланре скривдили, неправильно зрозуміли. Селітос був тираном, божевільним чудовиськом, яке вирвало собі око, розлютившись через спритну оману Ланре. Це було страшенно, до болю неправильно.

І все ж у пісні були певні проблиски краси. Акорди обрані вдало. Рима — непомітна і сильна. Пісня була дуже свіжа, і в ній було чимало шерехатого, проте я відчував її загальні обриси. Бачив, чим вона могла стати. Вона зводитиме з розуму. Її співатимуть сто років.

Власне, ви цілком могли її чути. Її чула більшість людей. Урешті Денна назвала її «Піснею про сім скорбот». Так. Її склала Денна, а я першим почув, як її зіграли повністю.

Коли останні ноти розчинилися в повітрі, Денна опустила руки, стараючись не дивитися мені в очі.

Я сидів на траві, нерухомий і мовчазний.

Щоб усе стало ясно, вам потрібно зрозуміти те, що знає кожен музикант. Виконання нової пісні — це завжди нерви. Ба більше. Це страшно. Це все одно що вперше роздягнутися перед новою коханкою чи коханцем. Це делікатна ситуація.

Я мусив щось сказати. Висловити похвалу. Зауваження. Пожартувати. Збрехати. Що завгодно було би краще за мовчання.

Проте я вразився так сильно, що Денна не вразила б мене сильніше, якби написала хвалебний гімн про герцога Ґібеанського. Цей шок просто виявився завеликим для мене. Я почувався вразливим, наче повторно використаний пергамент, неначе кожна нота її пісні була ударом ножа і шкрябала мене, доки я не очистився від слів остаточно.

Я отетеріло витріщився на свої руки. Вони досі трималися за недоплетене кільце із зеленої трави, яке я плів, коли почалася пісня. То була широка пласка кіска, що вже почала вигинатися кільцем.

Не підводячи погляду, я почув шурхіт спідниць Денни: вона заворушилася. Треба було щось сказати. Я вже занадто довго чекав. У повітрі було забагато тиші.

— Місто називалося не Мірінітель, — сказав я, не підводячи погляду. Не найгірше, що я міг сказати. Але казати треба було не це.

Пауза.

— Що?

— Не Мірінітель, — повторив я. — Місто, яке спалив Ланре, було Мір Тарінієль. Вибач, що таке кажу. Зміна назви — це непросто. Вона зіб’є розмір у третині твоїх рядків, — я дивувався тому, який у мене тихий голос, яким пласким і мертвим він здається мені самому.

Я почув, як вона здивовано вдихнула.

— Ти вже чув цю історію?

Я підвів погляд на Денну. Її личко виражало захват. Я кивнув, досі почуваючись дивовижно порожнім. Спустошеним. Пустотілим, наче висушений гарбуз.

— А чому ти обрала її для пісні? — запитав я.

Це теж не варто було казати. Не можу позбутися відчуття, що, якби я тоді казав те що треба, все вийшло б інакше. Але навіть тепер, після багатьох років роздумів, не уявляю, що такого міг би сказати, щоб усе вийшло так, як треба.

Її захват трохи стух.

— Я знайшла одну її версію у старій книжці, коли займалася генеалогічними дослідженнями для свого покровителя, — відповіла вона. — Її майже ніхто не пам’ятає, тож вона ідеально підходить для пісні. Навряд чи світові потрібна ще одна історія про Орена Велсітера. Я ж ніколи не залишуся в історії, якщо повторюватиму те, за що вже більш як сто разів брались інші музиканти.

Денна з цікавістю поглянула на мене.

— А я думала, що зможу здивувати тебе чимось новим. Нізащо не здогадалася б, що ти чув про Ланре.

— Я чув цю історію багато років тому, — отетеріло проказав я. — Від старого оповідача в Тарбієні.

— Мені би половину твого талану… — Денна сумовито похитала головою. — Я мусила збирати її докупи із сотні дрібних клаптів, — вона примирливо змахнула рукою. — Тобто я та мій покровитель. Він мені допомагав.

— Твій покровитель, — повторив я. Коли вона згадала про нього, я відчув спалах емоцій. Хоч я й був порожній, ця гіркота дивовижно швидко розлилася всередині мене — так, ніби хтось запалив у мені вогонь.

Денна кивнула і сказала:

— Він уважає себе трохи істориком. Гадаю, прагне призначення при дворі. Він став би не першим, хто спробував підлеститися, проливши світло на чийогось давно забутого героїчного предка. А може, він намагається вигадати героїчного предка собі. Це пояснило б наші дослідження старих генеалогій.

Вона трохи повагалася, кусаючи губи.

— Насправді, — промовила Денна так, ніби в чомусь зізнавалася, — я майже підозрюю, що ця пісня — для самого Алверона. Пан Ясен натякав, що веде справи з мейром, — вона пустотливо всміхнулася. — Хто його знає? Ти обертаєшся в таких колах, що, може, вже зустрівся з моїм покровителем, сам того не знаючи.

Мій розум хутко перебрав сотні шляхтичів і придворних, яких я побіжно зустрів за останній місяць, але зосередитися на їхніх обличчях було важко. Вогонь у моїх нутрощах розрісся так, що ним наповнилися мої груди.

— Але досить цього, — сказала Денна, нетерпляче махнувши руками. Відсунула арфу і склала ноги так, щоб сісти на траву, схрестивши їх. — Ти мене дражниш. Як тобі пісня?

Я опустив погляд на руки та знічев’я потермосив пласку кіску, яку сплів із зеленої трави. Вона була гладенька й холодила пальці. Я не пам’ятав, як збирався з’єднати кінці, щоб утворилося кільце.

— Знаю, там є дещо неоковирне, — почув я голос Денни, переповнений тривожним захватом. — Доведеться виправити ту назву, про яку ти казав, якщо ти певен, що так правильно. Поча­ток неоковирний, а сьомий куплет — казна-що, сама знаю. Треба більше сказати про битви та його стосунки з Лірою. Кінець треба зробити напруженішим. Але загалом як тобі?

Коли вона підправить пісню, вона буде геніальна. Не гірша за те, що могли б написати мої батьки, але від цього було ще гірше.

Руки в мене трусились, і я вразився тому, як важко це припинити. Я відірвав погляд від них і позирнув на Денну. Коли вона побачила моє лице, її тривожний захват ущух.

— Тобі доведеться змінити не лише назву, — я постарався зберегти спокій у голосі. — Ланре не був героєм.

Денна якось дивно на мене поглянула, наче не могла зрозуміти, чи не жартую я.

— Що?

— Ти все неправильно описала, — сказав я. — Ланре був чудо­виськом. Зрадником. Це треба змінити.

Денна закинула голову назад і розсміялася. Я не розсміявся разом із нею, і вона спантеличено схилила голову набік.

— Ти серйозно?

Я кивнув.

Деннине личко застигло. Очі примружились, а вуста перетворилися на тонку риску.

— Та ти жартуєш, — її вуста беззвучно заворушились, а тоді вона похитала головою. — Це ж було б безглуздо. Якщо Ланре — не герой, уся історія розсипається.

— Річ не в тому, з чого складається гарна історія, — сказав я. — Річ у правді.

— Правді? — Денна вражено поглянула на мене. — Це просто якийсь старий народний переказ. Жодне зі згаданих місць не існує насправді. Жодного зі згаданих людей не існувало насправді. Ти так само міг би образитися на мене за написання нової строфи для «Мідника-гарбаря».

Я відчував, як до вуст линуть слова, палкі, наче вогонь у димарі. І важко ковтнув, аби їх притлумити.

— Деякі історії — це просто історії, — погодився я. — Але не ця. Ти в цьому не винна. Ти просто ніяк не могла…

— Ой, ну дякую, — ущипливо відказала Денна. — Дуже рада, що я в цьому не винна.

— Гаразд, — різко сказав я. — Ти в цьому винна. Мала б краще шукати інформацію.

— А що ти знаєш про те, як я шукала інформацію?! — запитала вона. — Ти й гадки не маєш! Я відкопувала кавалки цієї історії по всьому світу!

Те саме робив колись мій батько. Він почав писати пісню про Ланре, та пошук інформації привів його до чандріян. Він роками ганявся за напівзабутими історіями й відкопував чутки. Він хотів, щоб його пісня розповідала правду про них, а вони перебили всю мою трупу, щоб покласти цьому край.

Я опустив погляд на траву і згадав таємницю, яку так довго беріг. Згадав запах крові й підпаленого волосся. Згадав іржу, синій вогонь і зламані тіла своїх батьків. Як я міг пояснити щось таке колосальне й жахливе? З чого взагалі починати? Я відчував цю таємницю глибоко всередині себе, величезну й важку, мов камінь.

— У тій версії історії, яку чув я, — промовив я, торкаючись віддаленої межі таємниці, — Ланре став одним із чандріян. Вам треба бути обережними. Деякі історії небезпечні.

На одну довгу мить Денна витріщилася на мене.

— Чандріян? — вражено перепитала вона. А тоді засміялася. То не був її звичний захоплений сміх. Він був різкий і сповнений зневаги. — Та що ти за дитина?

Я чудово знав, як дитинно це звучить. Відчув, як палко зашарівся від зніяковіння, а моє тіло раптом стало колючим від поту. Я роззявив рота, щоб заговорити, і неначе відчинив дверцята пічки.

— Я як дитина? — сплюнув я. — Та що ти взагалі знаєш, дурна ти…

Я мало не відкусив кінчик язика, щоб не закричати «повіє».

— Ти вважаєш, що знаєш усе. Так? — поцікавилася вона. — Ти вчився в Університеті, тож гадаєш, що решта нас…

— Годі шукати виправдань для образи й послухай мене! — гарикнув я. Слова полилися з мене розтопленим залізом. — Ти ж істериш, наче мале балуване дівча!

— Не смій, — вона тицьнула в мене пальцем. — Не розмовляй зі мною так, ніби я якась безголова дівка з ферми. Я знаю те, чого не навчають у твоєму безцінному Університеті! Дещо таємне! Я не ідіотка!

— Поводишся як ідіотка! — закричав я так, що аж горло заболіло. — Не можеш заткнутися досить надовго, щоб мене послухати! Я тобі допомогти хочу!

Довкола Денни запанувала студена тиша. ЇЇ очі були суворі й беземоційні.

— Оце ж і є найголовніше, так? — холодно проказала вона. Заворушила пальцями у волоссі. Їхні рухи від роздра­тування здавалися неприродними. Вона розплела кіски, розгладила їх, а тоді з відсутнім виглядом заплела їх наново, але інакшим ­чином. — Тебе бісить, що я не приймаю твоєї допомоги. Не можеш витерпіти, що я не дозволяю тобі виправляти кожну дрібничку в моєму житті. Так?

— Що ж, можливо, комусь таки треба виправити твоє життя, — різко сказав я. — Ти ж наразі добряче його собі спаскудила. Чи не так?

Денна продовжила сидіти нерухомо з люттю в очах.

— І чому ти думаєш, ніби хоч щось знаєш про моє життя?

— Я знаю, що ти так боїшся підпускати когось до себе, що не можеш проспати в одному ліжку чотири ночі поспіль, — сказав я, сам уже не знаючи, що верзу. Сердиті слова лилися з мене, наче кров із рани. — Я знаю, що ти все життя палиш за собою мости. Знаю, що ти вирішуєш проблеми втечею…

— А чому ти, власне, думаєш, ніби твої поради варті хоч ­ламаного гроша? — вибухнула Денна. — Пів року тому ти був однією ногою в канаві. Волосся закудлане, всього три подерті сорочки. На сто миль довкола Імрі не знайдеться жодного шляхтича, що посцяв би на тебе, якби ти палав. Тобі довелося податись за тисячу миль, аби дістати шанс на покровителя.

Коли вона згадала про мої три сорочки, моє лице спалахнуло від сорому, і я відчув новий спалах гніву.

— Ти, звісно, маєш рацію, — відповів єхидно. — Тобі набагато краще. Певен, що твій покровитель був би цілком радий на тебе посцяти…

— А тепер ми доходимо до суті справи, — промовила вона, здійнявши руки в повітря. — Мій покровитель тобі не подо­бається, бо ти міг би дістати мені кращого. Моя пісня тобі не подобається, бо вона не така, як та, яку ти знаєш, — Денна потягнулася до свого футляра для арфи. Рухалася вона напружено й сердито. — Ти такий самий, як усі інші.

— Я намагаюся тобі допомогти!

— Ти намагаєшся мене виправити, — холодно сказала Денна, ховаючи арфу. — Намагаєшся мене купити. Влаштувати моє життя. Хочеш тримати мене при собі, наче приручену тваринку. Ніби я твоя віддана собачка.

— Нізащо не став би вважати тебе собачкою! — заперечив я й усміхнувся їй — ясно, але нервово. — Собачка вміє слухати. Собачці вистачає розуму не кусати руки´, що намагається допомогти.

Далі наша розмова лише стрімко погіршувалася.

***

На цьому етапі оповіді я відчуваю спокусу збрехати. За­явити, буцімто я казав це, охоплений некерованою люттю. Буцімто я був сам не свій від скорботи, бо згадав про своїх убитих рідних. Відчуваю спокусу сказати, буцімто відчув присмак слив і мускатного горіха. Тоді в мене було б якесь виправдання…

Але ті слова були мої. Зрештою, це казав саме я. Лише я.

Денна відповідала мені тим самим, така ж ображена, розлючена й гостра на язик. Ми обоє були горді, сердиті та сповнені непохитної молодечої впевненості. Ми казали таке, чого за інших обставин нізащо не сказали б, і пішли звідти не разом.

Мій гнів був розпечений і жалкий, наче шмат розтопленого заліза. Він палив мене аж до повернення в Северен. Пік, поки я йшов містом і чекав на вантажний підйомник. Тлів, поки я скрадався маєтностями мейра й тоді, коли я грюкнув дверима до своїх кімнат.

Лише кілька годин по тому я остиг достатньо, щоб пошкодувати про свої слова. Подумав, що можна було би сказати Денні. Подумав, що можна було б розповісти їй, як було вбито мою трупу, про чандріян.

Вирішив написати їй листа. І пояснити все, хай як дурнувато чи неймовірно це звучатиме. Дістав перо, чорнило й поклав на письмовий стіл аркуш вишуканого білого паперу.

Умочив перо в чорнило й замислився, з чого можна почати.

Моїх батьків було вбито, коли мені було одинадцять. Це було такою важливою та страшною подією, що я мало не збожеволів. За роки, що минули відтоді, я не розповів про ці події жодній живій душі. Навіть не говорив про них пошепки в порожній кімнаті. Я так довго тримався за цю таємницю, що, коли я наважився про неї згадати, дихати стало майже неможливо — так вона обтяжила мені груди.

Я знов умочив перо, та не написав жодного слова. Я відкрив пляшку вина, думаючи, ніби воно може витягнути таємницю з мене. Створити якусь зачіпку, за яку можна взятися, щоб її підняти. Я пив, доки кімната не закрутилась і доки кінчик пера не вкрився засохлим чорнилом.

Кілька годин по тому на мене ще дивився чистий аркуш, а я гамселив кулаком по столу від люті й досади, бив сильно, доки з долоні не потекла кров. Ось якою важкою може стати таємниця. Такою, що через неї кров може политися легше, ніж чорнило.