Страх мудреця

Розділ п’ятнадцятий. Цікавий факт

Елодін увійшов до лекційної зали, спізнившись майже на годину. Його одяг був вимазаний плямами від трави, а в його волоссі заплуталося сухе листя. Він усміхався.

Того дня на нього чекали всього шестеро студентів. Джаррет не приходив уже два заняття. Зважаючи на те, як ущипливо він висловлювався, перш ніж щезнути, я сумнівався, що він повернеться.

— Негайно! — вигукнув без попередження Елодін. — Розкажіть мені дещо!

То був останній із його способів згайнувати наш час. На початку кожної лекції він вимагав повідомити цікавий факт, якого ще ніколи не чув. Звісно ж, визначати критерії цікавості міг лише сам Елодін, а якщо перший названий факт не дотягував до планки чи Елодін уже його знав, він вимагав іще й іще, аж доки хтось не казав чогось такого, що його веселило.

Він показав на Брін.

— Уперед!

— Павуки можуть дихати під водою, — хутко сказала та.

Елодін кивнув.

— Добре, — поглянув на Фентона.

— На південь від Вінтасу є річка, яка тече не в той бік, — сказав Фентон. — Це солона річка, що тече вглиб континенту від Сентського моря.

Елодін хитнув головою.

— Я вже в курсі.

Фентон опустив погляд на папірець.

— Імператор Венторан одного разу ухвалив закон…

— Нудно! — голосно урвав його Елодін.

— Якщо ви вип’єте більш як дві кварти морської води, вас знудить? — запитав Фентон.

Елодін задумливо поворушив ротом, неначе намагаючись витягнути з-поміж зубів шматок хряща. А тоді вдоволено кивнув:

— Гарно, — і показав на Уреша.

— Нескінченність можна ділити нескінченну кількість разів, і частки, які вийдуть, однаково будуть нескінченно великими, — промовив Уреш зі своїм дивним ленаттським акцентом. — Але якщо розділити число, відмінне від нескінченності, на нескінченність, частки, які вийдуть, будуть не-нескінченно малими. Оскільки вони є не-нескінченно малими, але їхня кількість нескінченна, їхня сума при зворотному додаванні буде нескінченна. Це вказує на те, що будь-яке число насправді є нескінченним.

— Ого, — промовив Елодін, витримавши довгу паузу, і серйозно тицьнув пальцем у ленаттця. — Уреше, ось тобі наступне завдання: переспи з кимось. Якщо не знаєш, як це робиться, підійди до мене після заняття.

Він повернувся до Інісси.

— Іллійці так і не вигадали писемності, — сказала вона.

— Неправда, — відповів Елодін. — Вони послуговувалися системою плетених вузлів, — він зробив якийсь складний жест обома руками, неначе переплітаючи щось. — І робили це задовго до того, як ми почали нашкрябувати піктограми на шкурах овець.

— Я не кажу, що вони не фіксували мовлення, — пробурмотіла Інісса. — Я сказала «писемність».

Елодін примудрився показати, що безмежно знуджений, просто знизавши плечима.

Інісса насупилася на нього.

— Гаразд. У Скерії є собаки, які народжують через рудиментарний пеніс, — заявила вона.

— Ого, — промовив Елодін. — Добре. Так.

Показав на Фелу.

— Вісімдесят років тому в Медиці виявили, як можна видаляти катаракту з очей, — сказала Фела.

— Я вже знаю, — відповів Елодін, зневажливо махнувши ­рукою.

— Дозвольте договорити, — попросила Фела. — Збагнувши, як це робити, вони дістали змогу повертати зір людям, які взагалі не могли бачити до цього. Ці люди не осліпли, а народилися незрячими.

Елодін із цікавістю схилив голову набік.

Фела продовжила:

— Коли вони діставали змогу бачити, їм показували предмети. Кулю, куб і піраміду на столі, — говорячи, Фела показувала ці тіла жестами. — Тоді зцілювачі питали в них, який із трьох предметів круглий.

Фела спинилася задля ефекту, глипаючи на всіх нас.

— Вони не могли цього сказати, просто дивлячись на предмети. Цим людям спершу треба було їх помацати. Лише помацавши кулю, вони розуміли, що вона і є круглою.

Елодін закинув голову назад і з задоволенням розсміявся.

— Справді? — перепитав він.

Вона кивнула.

— Приз дістається Фелі! — вигукнув Елодін, підкинувши руки вгору. Сягнув у кишеню, дістав якийсь брунатний довгастий предмет і сунув їй у долоні.

Вона з цікавістю поглянула на предмет. То був стручок молочаю.

— Квоут іще не говорив, — зауважила Брін.

— Байдуже, — недбало кинув Елодін. — Квоут хріново грає в цікаві факти.

Я якомога гучніше набурмосився.

— Гаразд, — погодився Елодін. — Скажи, що там у тебе.

— Адемські найманці мають таємне мистецтво, що зветься летані, — промовив я. — Саме воно робить їх такими несамовитими в бою.

Елодін схилив голову набік і перепитав:

— Справді? І що це таке?

— Не знаю, — безтурботно відповів я, сподіваючись його роздратувати. — Як я вже сказав, воно таємне.

Елодін, схоже, замислився над цим на мить, а тоді похитав головою.

— Ні. Цікаво, але не факт. Це все одно що сказати, буцімто шалдійські лихварі мають таємне мистецтво, яке зветься фінансія, й саме воно робить їх такими несамовитими в банківських справах. У цьому немає змісту, — він іще раз вичікувально поглянув на мене.

Я спробував пригадати щось інше, та не зміг. Моя голова була повна казок і результатів пошуків інформації про чандріян, які вели у глухий кут.

— Бачиш? — звернувся Елодін до Брін. — Хріново в нього виходить.

— Я просто не знаю, чому ми марнуємо на це час, — різко заявив я.

— Ти маєш цікавіші справи? — запитав він.

— Так! — вибухнув я гнівом. — У мене є тисяча важливіших справ! Наприклад, вивчення імені вітру!

Елодін підняв один палець, спробувавши стати в позу мудре­ця — щоправда, марно: завадило листя у волоссі.

— Дрібні факти ведуть до великого знання, — наспівно проголосив він. — Так само як дрібні імена ведуть до великих імен.

Елодін плеснув у долоні й завзято потер руками.

— Гаразд! Фело! Розгортай свій приз, і ми зможемо дати Квоутові ту науку, якої він так щиро бажає.

Фела розколола суху оболонку стручка молочаю. Їй у руки посипався білий пушок летючих насінин.

Майстер-Іменувач жестом наказав Фелі підкинути його у повітря. Фела підкинула, і на очах у всіх ця маса білого пуху полину­ла до високої стелі лекційної зали, а тоді важко впала на землю.

— Трясця його матері, — проказав Елодін.

Він неквапом підійшов до купки насінин, підняв її й енергійно помахав нею — так, що в повітрі повільно розлетілися хмаринки молочаєвого насіння. Відтак почав гасати залою за насінинами, намагаючись упіймати їх у повітрі. Ліз на стільці, бігав лекторським помостом і вискакував на стіл у передній частині приміщення.

При цьому він постійно хапався за насінини. Спершу — ­однією рукою, так, як ловлять м’яч. Однак успіху не мав, тож заходився плескати на них так, як убивають мух. Коли й це нічого не дало, Елодін спробував ловити їх обома руками, як дитина підхоплює в повітрі світлячка.

Утім, йому не вдавалося заволодіти жодною. Що більше він ганявся, то більше навіснів, швидше біг, завзятіше ­хапався. Так тривало цілу хвилину. Дві хвилини. П’ять хвилин. Десять.

Можливо, так тривало б усе заняття, та врешті Елодін перечепився через стілець і впав на кам’яну підлогу, боляче вдарившись, роздерши штанину й закривавивши коліно.

Схопившись за ногу, Елодін сів на долівку й вивергнув із себе потік лютих лайок — таких, яких я ще ніколи в житті не чув. Він кричав, гарчав, плювався. Висловився щонайменше вісьмома мовами, і навіть тоді, коли його слова були мені не­зрозумілі, від їхнього звучання стискалися нутрощі, а волосся на руках ставало дибки. Він казав таке, що я аж пітнів. Казав таке, що мене починало нудити. Казав таке, що я навіть не знав, що так можна казати.

Гадаю, так могло тривати й далі, але Елодін, сердито відсапуючись, втягнув до рота одну з летючих насінин молочаю й почав несамовито кашляти та задихатись.

Урешті він виплюнув насінину, перевів подих, зіп’явся на ноги й пошкандибав геть із лекційної зали, не сказавши більше ні слова.

За мірками майстра Елодіна це заняття було не надто дивне.

***

Після заняття в Елодіна я легенько пообідав у Анкера, а тоді пішов на зміну в Медиці, де дивився, як більш досвідчені ел’те діагностують і лікують нових пацієнтів. Опісля пішов за річку, сподіваючись відшукати Денну. То був уже третій мій похід за три дні, та день був свіжий і сонячний, а я, провівши так багато часу в Архівах, відчував, що треба трохи розім’яти ноги.

Спершу я зупинився в «Еоліяні», хоча Денні перебувати там було ще відверто зарано. Поговорив зі Станчіоном і Деохом, а тоді пішов до кількох інших шинків, що їх, як мені було відо­мо, час від часу відвідувала Денна: «Крани», «Бочка і стіг», «Собака у стіні». Там її теж не було.

Я поблукав кількома громадськими садами з майже безлистими деревами. Відтак завітав до всіх крамниць музичних інструментів, які міг знайти, оглянув лютні й поспитав, чи не бачили там гарненької темноволосої дівчини, яка дивилася б на арфи. Не бачили.

На той час уже повністю стемніло. Тож я знову зазирнув до «Еоліяна» й поволі заходив між відвідувачів. Денни досі ніде не було видно, зате я зустрівся з графом Трепом. Ми випили разом і прослухали кілька пісень, а тоді я пішов.

Я щільніше закутав плечі у плащ, подавшись назад до Університету. Тепер на вулицях Імрі було людніше, ніж удень, і в містечку, попри холод у повітрі, стояла святкова атмосфера. Із дверей шинків і театрів лилася музика десятка різних стилів. Люди юрмами заходили до ресторанів та виставкових зал і виходили з них.

А тоді я почув високий, ясний сміх, що перекривав тихе бурмотіння юрм. Його я впізнав би де завгодно. То був сміх Денни. Я знав його як свої п’ять пальців.

Я розвернувся й відчув, як по моєму обличчю розпливається усмішка. Так було завжди. Здавалося, я міг відшукати Денну, лише втративши надію.

Я хутко оглянув обличчя в рухливому натовпі та з легкістю знайшов її. Денна стояла біля дверей невеличкої кав’ярні, вбрана в довгу сукню із синього оксамиту.

Я підступив на крок до неї, а тоді зупинився. Побачив, як Денна говорить до когось — якоїсь людини, що стояла за відчиненими дверцятами карети. Її супутника я не бачив — хіба лише самісінький вершечок його маківки. Він був у капелюсі з високою білою пір’їною.

За мить дверцята карети зачинив Емброуз. Нагородив Денну широкою чарівливою усмішкою та сказав щось таке, що вона розсміялася. На золотій парчі його куртки виблиску­вало ліхтарне світло, а його рукавички були пофарбовані ­в такий самий темний королівський пурпур, як і чоботи. На Емброузові такий колір мав би здаватися кричущим, але не здавався.

Поки я стояв і витріщався, мене мало не збили з ніг і не затоптали двоє коней у хомутах, що тягли воза. Це було би справедливо, бо я стояв посеред дороги. Візник лайнувся і, проїжджаючи повз мене, замахнувся батогом. Батіг влучив мені по шиї, та я цього навіть не відчув.

Я повернув собі рівновагу й підвів погляд саме вчасно, щоб побачити, як Емброуз цілує Денні руку. А тоді він граційно простягнув їй передпліччя, і вони разом увійшли до кав’ярні.