Страх мудреця

Розділ дев’ятий. Висловлюватися поштиво

Я, досі мокроволосий, пройшов коротенький коридорчик, а тоді піднявся сходами на сцену порожньої зали. У приміщенні, як завжди, було темно, якщо не брати до уваги величезного столу у формі півмісяця. Я підійшов до краю світла і ґречно зачекав.

Ректор жестом покликав мене вперед, і я підійшов до се­редини столу та потягнувся вгору, щоб передати йому свій жетон. Тоді відступив і став у колі трохи яскравішого світла між двома випнутими «рогами» столу.

Дев’ятеро майстрів поглянули на мене згори вниз. Хотів би сказати, що вони мали драматичний вигляд, нагадували воронів на паркані абощо. Але вони, попри офіційні мантії, були надто несхожі один на одного, щоб скидатися на єдину компанію.

Ба більше, я помітив, як на них подіяла втома. Лише тоді мені спало на думку: хай як сильно вступну кампанію ненавидять студенти, для майстрів вона, певно, також не цукор.

— Квоут, син Арлідена, — офіційним тоном проказав Ректор. — Ре’лар, — показав рукою на правий ріг столу. — Майстре-Зцілювачу?

Арвіл поглянув на мене згори вниз. Його обличчя, при­крите круглими окулярами, добре підійшло б якомусь дідусеві.

— Які лікарські властивості менки? — запитав він.

— Сильне знеболювальне, — промовив я. — Сильний кататонік. Потенційне проносне, — завагався. — Також там цілий мішок другорядних властивостей, які все ускладнюють. Перелічити всі?

Арвіл мотнув головою.

— Пацієнт приходить до Медики зі скаргами на біль у суглобах і утруднене дихання. У роті в нього сухо, також він стверджує, що відчуває в роті солодкий присмак. Скаржиться на озноб, але насправді він пітніє і його лихоманить. Ваш діагноз?

Я вдихнув, а тоді завагався.

— Майстре Арвіл, я не ставлю діагнозів у Медиці. Для цього я покликав би когось із ваших ел’те.

Він усміхнувся мені, і біля його очей з’явилися зморшки.

— Правильно, — погодився Арвіл. — Але скажіть теоретично: що, на вашу думку, може бути не так?

— Пацієнт є студентом?

Арвіл здійняв брову.

— Як це стосується цін на масло?

— Якщо він працює у Промислі, це може бути грип плавильника, — відповів я. Арвіл поглянув на мене, вигнувши брову, і я додав: — У Промислі можна отруїтися багатьма різними важкими металами. Тут це рідкість, оскільки студенти добре підготовлені, але всякий, хто працює з розпеченою бронзою без належної обережності, може загинути, надихавшись випарів.

Я побачив, як Кілвін закивав, і зрадів, що не мушу визнавати: я в курсі про це лише тому, що сам місяць тому догрався до такого у м’якій формі.

Арвіл задумливо гмикнув, а тоді показав рукою на інший бік столу.

— Майстре-Арифметику?

Брандер сидів на лівому кінці столу.

— Якщо припустити, що міняйло забирає собі чотири відсотки, скільки грошів можна відняти від одного таланту? — ­запитав він, не відриваючи погляду від паперів, що лежали ­перед ним.

— Яких грошів, майстре Брандер?

Він підвів погляд і насупився.

— Якщо я правильно пам’ятаю, ми досі в Союзі.

Я покрутив цифри в голові, починаючи з чисел із книжок, які він відклав у Архівах. Насправді таких курсів валют годі було очікувати від лихваря: то були офіційні курси, якими послуговувались уряди й фінансисти, щоб брехати одне одному на спільній основі.

— Залізними грошами… Триста п’ятдесят, — сказав я, а тоді додав: — Один. З половиною.

Брандер опустив погляд на папери, ще як я не встиг дого­ворити.

— Покази вашого компаса: золото — двісті двадцять по­значок, платина — сто дванадцять, кобальт — тридцять дві. Де ви?

Це запитання мене спантеличило. Орієнтування за допомогою трилисткового компаса вимагало детальних мап і ретельної тріангуляції. Зазвичай його практикували лише капітани морських суден та картографи, і вони виконували розрахунки за допомогою детальних таблиць. Я ж бачив трилистковий компас усього двічі в житті.

Або це було запитання з однієї з тих книжок, які Брандер відклав для підготовки, або його було вигадано спеціально для того, щоб мене зрізати. Зважаючи на те що Брандер і Гемм товаришували, я підозрював останнє.

Я заплющив очі, уявив мапу цивілізованого світу й висловив найімовірніший здогад.

— У Тарбієні? — сказав я. — Можливо, десь в Іллі? — розплющив очі. — Чесно? Гадки не маю.

Брандер зробив позначку на якомусь папірці.

— Майстре-Іменувачу, — озвався він, не підводячи погляду.

Елодін усміхнувся мені — пустотливо, багатозначно, — і раптом мене охопив страх: а може, він розповість про мою роль у тому, що ми робили того ж ранку в кімнатах Гемма?

Натомість він театрально показав три пальці.

— Ти тримаєш у руці три піки, — промовив Елодін. — А п’ять пік уже розіграно, — він склав пальці докупи й серйозно поглянув на мене. — Скільки пік усього?

— Вісім, — сказав я.

Решта майстрів злегка засовались. Арвіл зітхнув. Кілвін зігнув спину. Гемм і Брандер дозволили собі перезирнутися й закотити очі. Загалом у всіх відчувалося давно стримуване роздратування.

Елодін набурмосився на них.

— Що таке? — запитав він із різкою ноткою в голосі. — Ви хоче­те, щоб я серйозніше ставився до цієї дурної забавки? ­Хочете, щоб я ставив йому запитання, на які може відповісти лиш іменувач?

Тут інші майстри застигли, ніяковіючи та стараючись не дивитися йому в очі. Єдиним винятком був Гемм, який відверто сердито зиркнув на нього.

— Гаразд, — промовив Елодін і знову повернувся до мене. Очі в нього були темні, а в голосі вчувався якийсь дивний резонанс. Голос не був гучним, але неначе заповнював усю залу, коли Елодін говорив. Він не залишав місця для жодного іншого звуку. — Куди йде місяць, — похмуро запитав Елодін, — коли покидає наше небо?

Коли він замовк, у приміщенні запала якась неприродна тиша. Неначе його голос залишив по собі дірку в світі.

Я зачекав у надії дізнатися, чи не криється за цим запитанням щось більше.

— Гадки не маю, — визнав я. Після голосу Елодіна мій здавався вельми тонким і нереальним.

Елодін знизав плечима, а тоді милостиво показав рукою на інший бік столу.

— Майстре-Симпатику.

Елкса Дал був єдиним, хто явно почувався справді комфортно в офіційному одязі. Його темна борода й худорляве лице, як завжди, нагадали мені злих чарівників у безлічі поганих атурських п’єс. Він співчутливо поглянув на мене.

— Як щодо зв’язування для лінійного гальванічного тяжіння? — спитав він, не замислюючись.

Я з легкістю відтарабанив відповідь.

Він кивнув.

— Яка відстань непереборного розпаду заліза?

— П’ять із половиною миль, — сказав я, відповівши так, як було написано в підручнику, хоча термін «непереборний» мені не надто подобався. Пересунути будь-яку суттєву кількість енергії більш ніж на шість миль і справді неможливо з погляду статистики, та шукати щось за допомогою симпатії все ж можна й на значно більших відстанях.

— Скільки тепла знадобиться, щоб повністю випарувати унцію води, що закипіла?

Я пригадав що зміг із таблиць випарування, з якими працював у Промислі.

— Сто вісімдесят тавмів, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.

— Як на мене, незле, — сказав Дал. — Майстре-Алхіміку?

Мандраґ зневажливо махнув плямистою рукою.

— Я пас.

— Він добре відповідає на запитання про піки, — зауважив Елодін.

Мандраґ нахмурився на нього.

— Майстре-Архівісте.

Лоррен поглянув на мене згори вниз. Його видовжене облич­чя не виражало нічого.

— Які правила Архівів?

Тут я зашарівся й опустив погляд.

— Рухатися тихо, — заговорив. — Поважати книжки. Слухатися канцелярів. Жодної води. Жодних харчів, — ковтнув. — Жодного вогню.

Лоррен кивнув. Ніщо в його тоні чи поведінці не вказувало на якесь несхвалення, та від цього ставало лише гірше. Він перевів погляд на той бік столу.

— Майстре-Рукотворцю.

Я подумки лайнувся. За останній виток я прочитав усі шість книжок, які майстер Лоррен відклав для підготовки ре’ларів. Тільки на «Падіння імперії» Фелтемі Рейса в мене пішло десять годин. Я мало чого хотів більше, ніж доступу до Архівів, і відчайдушно сподівався вразити майстра Лоррена, відповівши на будь-яке запитання, що стрельне йому в голову.

Але з цим було неможливо щось удіяти. Я повернувся лицем до Кілвіна.

— Гальванічна провідність міді, — прогуркотів крізь бороду великий, схожий на ведмедя майстер.

Я сказав, із точністю до п’ятого знака після коми. Цим мені доводилося послуговуватися в розрахунках для палубних ламп.

— Коефіцієнт провідності галію.

Це мені було потрібно знати, щоби просочувати випромінювачі для лампи. Невже Кілвін спеціально ставить мені прос­ті запитання? Я відповів.

— Добре, — сказав Кілвін. — Майстре-Риторе.

Я глибоко вдихнув, повернувшись до Гемма. До цього я прочитав аж три з його книжок, хоч і відчуваю гостру ненависть до риторики й безглуздого філософування.

І все ж можна було притлумити огиду на дві хвилини й зіграти пристойного, скромного студента. Я ж із ру, я можу зігра­ти цю роль.

Гемм набурмосився на мене. Його кругле обличчя нагадувало сердитий місяць.

— Це ти підпалив мої кімнати, паскудний малий дранцю?

Відвертість його запитання заскочила мене абсолютно зненацька. Я був готовий до нереально складних запитань, запитань-пасток або запитань, які він міг повернути так, щоб будь-яка моя відповідь здавалася хибною.

Але це раптове звинувачення начисто збило мене з пантелику. Слово «дранець» я особливо зневажаю.. У мені прокотилася хвиля емоцій, і в роті несподівано з’явився сливовий присмак. Хоча почасти я ще роздумував, як відповісти найлюб’язніше, я й незчувся, як заговорив.

— Не підпалював я ваших кімнат, — чесно заявив я. — Але був би радий це зробити. А ще був би радий, якби ви перебували в них, коли це почалося, і міцно спали.

Обличчя Гемма з набурмосеного стало враженим.

— Ре’ларе Квоуте! — гарикнув Ректор. — Або висловлюйтеся поштиво, або я сам висуну вам звинувачення в негідній поведінці!

Сливовий присмак зник так само швидко, як з’явився. Залишилися тільки легке запаморочення й піт, що виступив від страху та зніяковіння.

— Перепрошую, Ректоре, — швидко мовив я, опустивши погляд на свої ноги. — Я заговорив у гніві. Мій народ уважає слово «дранці» особливо образливим. Його вживання — це насмішка із систематичного вбивства тисяч ру.

Між бровами в Ректора з’явилася дивна зморшка.

— Визнаю, що не знав його етимології, — задумливо сказав він. — Мабуть, про це й поставлю своє запитання.

— Стривайте, — втрутився Гемм. — Я не закінчив.

— Ти закінчив, — суворим, твердим голосом відповів Ректор. — Джейсоме, ти нічим не кращий за хлопця, а виправдань у тебе менше. Ти показав, що не можеш поводитися професійно, тож не пискуй і вважай, що тобі пощастило, бо я не вимагаю офіційного покарання.

Гемм побілів зі злості, але язика притримав.

Ректор повернувся в мій бік.

— Майстер-Лінгвіст, — офіційно відрекомендувався він. — Ре’ларе Квоуте, яка етимологія слова «дранці»?

— Воно з’явилося під час чисток, влаштованих імператором Альціоном, — пояснив я. — Він видав прокламацію про те, що будь-які обідрані мандрівці на дорогах підлягають стягненню штрафів, ув’язненню чи перевезенню без суду. Цей вислів скоротився до «дранців» шляхом метаплазмічної енклітизації.

Тут Ректор здійняв брову.

— Справді?

Я кивнув.

— Щоправда, я також гадаю, що це має якийсь зв’язок зі словом «обірванці». Так казали про зовнішність бідно вбраних ­артистів.

Ректор строго кивнув.

— Дякую, ре’ларе Квоуте. Сядьте, поки ми порадимося.