Страх мудреця

Розділ дев’яносто сьомий. Кров і гірка рута

Сидячи серед шовків і втрачаючи контроль над собою, я відчув, як моє тіло накрила хвиля холодного поту. Зціпив зуби й відчув невеликий спалах гніву. Розум усе моє життя був єдиним, на що завжди можна було покластися, єдиним, що завжди цілковито належало мені.

Я відчував, як моя рішучість тане, поки моїм природним бажанням приходить на зміну щось тваринне, нездатне думати про щось, окрім власної хіті.

Та частина мене, що ще лишалася Квоутом, лютувала, проте я відчував, як моє тіло реагує на її присутність. Я зі страхітливим зачудуванням відчував, як повзу між подушок до Фелуріян. Намацав однією рукою її стрункий стан і нахилився, щоб поцілувати її з жахливою спраглістю.

Я подумки завив. Мене били та шмагали, морили голодом і ранили холодною зброєю. Проте мій розум належить мені, хай що станеться з цим тілом чи навколишнім світом. Я кинувся на ґрати невидимої клітки з місячного сяйва й жаги.

І не знати як утримався осторонь Фелуріян. Моє дихання виривалося з горла так, ніби від чогось тікало.

Фелуріян напівлежала на подушках, схиливши голову до мене. Її губи були світлі й бездоганні. Очі — наполовину прикриті повіками й голодні.

Я змусив себе відірвати погляд від її обличчя, та безпечних видовищ для моїх очей не було. Її шия була гладенька й витончена, тремтіла від швидкого пульсу. Добре виднілась одна округла повна грудь, тоді як друга трохи відхилилася вбік і вниз, як усе її тіло. Вони здіймалися й падали в такт диханню, рухалися обережно, відкидаючи на її шкіру тіні, наче від сяйва свічок. Я помітив за її розтуленими блідо-рожевими губами бездоганну білизнý зубів…

Я заплющив очі, та від цього чомусь стало лише гірше. Відчувати тепло її тіла було все одно що стояти біля багаття. Я торкнувся рукою м’якої шкіри її талії. Фелуріян заворушилася піді мною, і її грудь легенько зачепила мою грудну клітку. Я відчув її дихання в себе на шиї. Здригнувся й почав пітніти.

Я знову розплющив очі й побачив, як вона пильно дивиться на мене. Обличчя в неї було безневинне, майже ображене, ніби вона не могла зрозуміти, як це їй відмовляють. Я роздмухав маленький вогник злості в самому собі. Ніхто так не поводиться зі мною. Ніхто. Я втримався осторонь неї. Вона на­супилася, злегка зморщивши чоло, неначе роздратувалася, розсердилася чи на чомусь зосередилася.

Фелуріян потягнулася вгору, до мого обличчя. Очі в неї були уважні, ніби вона намагалася прочитати щось записане глибоко всередині мене. Я спробував відсахнутися, згадавши її дотик, але моє тіло просто здригнулося. З моєї шкіри падали краплинки поту, легенько вдаряючись об шовкові подушки та пласкі обриси її живота внизу.

Вона ніжно торкнулася моєї щоки. Я легенько нагнувся, щоб її поцілувати, і щось у мене в голові зламалося.

Я відчув цей злам: чотирьох років мого життя як не бувало. Раптом я повернувся на вулиці Тарбієна. Троє більших за мене хлопців із масним волоссям і поросячими очицями витягнули мене з розбитого ящика, в якому я спав. Двоє з них прип’яли мене за передпліччя до землі. Я лежав у стоячій калюжі, страшенно холодній. Ранок тільки починався, ще світили зорі.

Один із хлопців затулив мені рукою рота. І байдуже. Я вже провів у місті не один місяць. Розумів, що голосно кликати на допомогу безглуздо. У найкращому разі ніхто не прийде. У найгіршому — хтось прийде і їх стане більше.

Двоє з них мене тримали. Третій зрізав одяг із мого тіла. Порізав мене. Вони розповіли мені, що зібралися зробити. Їхнє дихання жахливо гріло мені обличчя. Вони сміялися.

Там, у Тарбієні, напівголий і безпорадний, я відчув, як у мені щось збирається. Відкусив два пальці на руці, що затиснула мені рота. Почув крик і лайку, з якими один із хлопців відхитнувся від мене. Безупинно пручався, рятуючись від іншого, який іще був на мені. Почув, як зламалася моя рука, і його хват ослабнув. Я завив.

Я скинув його із себе. Не припиняючи волати, підвівся. Одяг висів ганчір’ям довкола мене. Я збив одного з них на землю. Моя рука намацала вільний камінець серед бруківки, і ним я зламав тому хлопцеві ногу. Пам’ятаю, який звук вона видала. Я гамселив, доки в нього не зламались обидві руки, а тоді розбив йому голову.

Підвівши погляд, я побачив, що той, який порізав мене, зник. Третій притулився до стіни. Він притиснув закривавлену руку до грудей. Очі в нього були вирячені й несамовиті. А тоді я почув, як наближаються чиїсь кроки, впустив камінець і побіг, усе далі й далі…

Раптом, багато років по тому, я знову став отим диким хлопчиною. Закинув голову назад і подумки загарчав. Відчув щось глибоко у собі. І потягнувся до нього.

Усередині мене запанував напружений спокій, тиша, яка зазвичай буває перед гуркотом грому. Я відчув, як повітря довкола мене починає кристалізуватися.

Стало холодно. Я відсторонено зібрав шматочки свого розуму та склав їх усі воєдино. Я був мандрівним артистом Квоутом, едема ру з походження. Був Квоутом-студентом, ре’ларом Елодіна. Був Квоутом-музикантом. Був Квоутом.

І стояв над Фелуріян.

Здавалося, тоді я єдиний раз у житті був повністю при тямі. Все здавалося ясним і чітким, неначе я дивився новими очима. Неначе я взагалі не морочився з очима й дивився на світ безпосередньо розумом.

«Сонним розумом», — ледве усвідомила якась частина мого «я». «Тільки це не сон», — подумав я й усміхнувся.

Я поглянув на Фелуріян і тоді зрозумів її з голови до п’ят. Вона була з фейрі. Не переймалася правдою та кривдою. Вона повністю складалася з жаги, була вельми подібна до дитини. Дитина не переймається наслідками, як і раптова буря. Фелуріян була схожа й водночас несхожа на них обох. Вона була прадавня, невинна, сильна, горда.

Чи так бачив світ Елодін? Чи це була та магія, про яку він говорив? Не таємниці чи фокуси, а магія Таборліна Великого. Завжди присутня, та досі мені невидима?

Вона була прекрасна.

Я перехопив погляд Фелуріян, і світ став повільним і млявим. Я почувався так, ніби мене штовхнули під воду, ніби з мого тіла витиснулося все повітря. Тієї крихітної миті я був приголомшений і оторопілий, наче мене вдарила блискавка.

Та мить минула, і все знову заворушилося. Тільки тепер, зазираючи в сутінкові очі Фелуріян, я розумів її не з голови до п’ят, а значно глибше. Тепер я знав її до нутра кісток. Її очі були наче чотири чітко записані музичні фрази. Мій розум наповнила несподівана пісня про неї. Я вдихнув і заспівав її чотири жорсткі ноти.

Фелуріян сіла. Провела рукою перед очима й вимовила одне слово, гостре, наче бите скло. В моїй голові з’явився біль, подібний до грому. По краях поля зору замиготіла пітьма. Я відчув смак крові й гіркої рути.

Світ знову набув чіткості, і я втримався від падіння.

Фелуріян нахмурилася. Випрямилася. Підвелася. Ступила один крок із зосередженим обличчям.

Стоячи на ногах, вона не здавалася ні високою, ні грізною. Її голова була на рівні мого підборіддя, не вище. Її темне волосся висіло тіньовою завісою, прямою, як ніж, і злегка торкалося вигину її стегон. Вона була струнка, бліда, бездоганна. Я ніколи не бачив такого милого обличчя, вуст, так відверто створених для поцілунків. Вона вже не супилася. І не всміхалася. Її губи були м’які та злегка розтулені.

Вона ступила ще крок. Звичайний порух її ноги був подібний до танцю, а її стегно, посунувшись без додаткових зусиль, заворожувало, наче вогонь. Вигин її босої стопи говорив про інтимність більше, ніж усе, що я бачив за своє коротке життя.

Ще один крок. Її усміх був потужний і повний. Вона була гарна, як місяць. Сила огортала її, наче мантія. Від неї здригалося повітря. Вона розходилася позаду Фелуріян, наче пара величезних невидимих крил.

Коли вона опинилася так близько, що її можна було торкнутись, я відчув, як її сила вібрує в повітрі. Жага здійнялася довкола мене, наче море під час бурі. Фелуріян підняла руку. Торкнулася моїх грудей. Я здригнувся.

Вона перехопила мій погляд, і в розписаних там сутінках я знову побачив чотири чіткі музичні фрази з пісні.

Я проспівав їх. Вони вирвалися з мене на волю, наче птахи.

Раптом мій розум знову став ясним. Я вдихнув і вдивився в очі Фелуріян. Я знову заспівав, і цього разу я був сповнений люті. Прокричав чотири жорсткі ноти пісні. Проспівав їх, напружені, білі, тверді, як залізо. І почувши їх, я відчув, як сила Фелуріян здригнулася, а тоді розтрощилася — і в порожнечі не зосталося нічого, крім болю та гніву.

Фелуріян здивовано скрикнула й сіла так раптово, що це скидалося на падіння. Вона підсунула зігнуті коліна до себе й зіщулилася, стежачи за мною круглими наляканими очима.

Роззирнувшись довкола, я побачив вітер. Не так, як можна побачити дим або туман: я побачив вічно мінливий вітер сам по собі. Він був знайомий, наче обличчя забутого друга. Я засміявся й розкинув руки, чудуючись його мінливій формі.

Я склав долоні ківшиком і зітхнув, видихнувши в порожнину між ними. Вимовив ім’я. Заворушив руками та сплів свій подих, тонкий, наче серпанок. Він розійшовся, огортаючи Фелуріян, а тоді спалахнув срібним полум’ям, що втиснуло її у своє мінливе тісне ім’я.

Я тримав її над землею. Вона дивилася на мене з острахом і подивом, а її темне волосся танцювало в полум’ї, наче окремий пломінь.

Тут я збагнув, що можу її вбити. Це було би просто, все одно що кинути за вітром аркуш паперу. Але від цієї думки мені стало зле, і я уявив, як метеликові відривають крильця. Вбити її означало би знищити дещо дивовижне й чудове. Без Фелуріян світ збідніє. Почне подобатися мені трохи менше. Це було б усе одно що розбити лютню Іллієна. Все одно що одночасно позбавити когось життя і спалити бібліотеку.

З іншого боку, на кону стояли мої безпека та психічне здоров’я. Мені здавалося, що з Квоутом світ також цікавіший.

Але вбити її я не міг. Принаймні отак. Орудуючи ново­здобутими магічними здібностями, мов анатомічним ножем.

Я заговорив знов, і її здуло вітром на подушки. Я зробив руками жест, наче щось розривав, і срібне полум’я, що колись було моїм диханням, обернулося на три ноти зламаної пісні й розійшлося поміж дерев.

Я сів. Фелуріян вмостилася напівлежачи. Кілька довгих хвилин ми оглядали одне одного. В її очах промайнули страх, настороженість і цікавість. Я побачив у її очах своє відображення, в якому сидів голий серед подушок. Моя сила ясніла білою зорею на чолі.

А тоді я почав відчувати згасання. Забування. Усвідомив, що в моїх вустах уже немає імені вітру, а роззирнувшись довкола, не побачив нічого, крім чистого повітря. Старався зберегти зовнішній спокій, але поки все це покидало мене, відчув себе лютнею, на якій ріжуть струни. Моє серце стиснулося від болю втрати, якого я не відчував від загибелі батьків.

У повітрі довкола Фелуріян я бачив легке мерехтіння: до неї поверталась якась дрібка її сили. Я не став на це зважати, бо відчайдушно силкувався зберегти якусь частину здобутих знань. Але це було все одно що намагатися втримати у пригорщі пісок. Якщо вам коли-небудь снилося, ніби ви літаєте, а тоді ви прокидалися й зі смутком усвідомлювали, що забули, як це робиться, то ви сяк-так уявляєте, як я почувався.

Це мало-помалу померкло, і врешті не зосталося нічого. Я відчував усередині порожнечу, і мені боліло так сильно, неначе я довідався, що мене ніколи не любили рідні. Я ковтнув, намагаючись позбутися клубка в горлі.

Фелуріян із цікавістю поглянула на мене. Я все ще бачив у її очах своє віддзеркалення, і від зорі в мене на лобі залишилася хіба що цятка світла. А тоді почало меркнути навіть бездоганне видіння мого сонного розуму. Я відчайдушно глипав на світ довкола себе. Постарався, не кліпаючи, запам’ятати, який він на вигляд.

А тоді він зник. Я схилив голову, журячись і намагаючись приховати сльози.