Страх мудреця

Розділ сто одинадцятий. Брехун і злодій

Ми із Шегін повернулися до комплексу кам’яних будівель і побачили, що надворі стоїть Темпі, нервово переминаючись із ноги на ногу. Це підтвердило мою підозру. Він не послав Шегін мене випробувати. Вона знайшла мене сама.

Коли ми підійшли досить близько, Темпі простягнув меч, тримаючи його правою рукою й повернувши вістрям униз. Його ліва рука зробила жест «вишукана повага».

— Шегін, — заговорив Темпі, — я…

Шегін жестом наказала йому йти слідом і ввійшла до невисокої кам’яної будівлі. Іншим жестом звернулася до маленького хлопчика.

— Приведи Карсерет.

Хлопчина побіг.

«Цікавість», — показав я Темпі.

Він і не глянув на мене. «Цілковита серйозність. Увага». Мене не заспокоїло те, що ті самі жести він робив дорогою до Кроссона, коли думав, що ми наближаємося до засідки. Руки в нього, як я помітив, злегка трусилися.

Шегін підвела нас до відкритого входу, де до нас приєдналася жінка в червоному одязі найманця. Я впізнав тонкі шрами в неї на брові й щелепі. Це була Карсерет, найманка, яку ми зустрі­ли дорогою до Северена, та сама, що мене штовхнула.

Шегін жестом покликала обох найманців усередину, та переді мною піднесла руку.

— Зачекай тут. Те, що зробив Темпі, недобре. Я послухаю. Тоді вирішу, що з тобою робити.

Я кивнув, і вона зачинила за собою двері.

***

Я прочекав годину, а тоді — дві. Я напружував вуха, та не чув із-за дверей нічого. Коридором пройшло кілька людей: двоє в червоному одязі найманців і ще одна людина у простому сірому домотканому вбранні. Кожен поглядав на моє волосся, хоча ніхто з них не витріщався.

Замість усміхатися й кивати, що було б ознакою товариськості у варварів, я зберігав порожнє обличчя, повторював ледь помітні жести, якими вони вітались, і уникав зорового контакту.

Десь після третьої години двері відчинились, і Шегін махнула рукою, кличучи мене всередину.

Кімната була добре освітлена й мала стіни з обтесаного каменю. Вона була завбільшки з велику спальню в заїзді, але здавалася навіть більшою через відсутність будь-яких серйозних меблів. Під однією стіною стояла невеличка залізна пічка, що випромінювала лагідне тепло, а ще були чотири стільці, поставлені приблизно колом. Три з них займали Темпі, Шегін і Карсерет. Я зайняв четвертий, коли Шегін зробила відповідний жест.

— Скількох ти вбив? — запитала Шегін. Тон у неї був уже не такий, як раніше. Категоричний. Тим самим тоном говорив Темпі, коли ми розмовляли про летані.

— Багатьох, — відповів я без вагання. Часом я можу бути дурнуватим, але я розумію, коли мене випробовують.

— Багатьох — це скількох? — це було не прохання уточнити. Це було нове запитання.

— Коли йдеться про вбивство людей, один — це багато.

Вона злегка кивнула.

— Чи вбивав ти людей поза летані?

— Можливо.

— Чому ти не кажеш «так» або «ні»?

— Тому що летані не завжди було ясним для мене.

— І чому це так?

— Тому що летані не завжди ясне.

— Що робить летані ясним?

Я завагався, хоч і знав, що вагатися неправильно.

— Слова вчителя.

— Чи можна навчати летані?

Я зібрався зробити жест «невпевненість», але тоді згадав, що розмовляти руками недоречно.

— Можливо, — промовив я. — Я так не можу.

Темпі трохи посунувся на стільці. Усе йшло недобре. Не маю­чи жодних інших ідей, я глибоко вдихнув, розслабився та обережно занурив розум у «кружляння листка».

— Хто знає летані? — запитала Шегін.

— Листок на вітрі, — відповів я, хоча, правду кажучи, не можу сказати, що тоді мав на увазі.

— Звідки походить летані?

— Із того ж місця, що й сміх.

Шегін трохи завагалась, а тоді промовила:

— Як іти шляхом летані?

— А як іти шляхом місяця?

Час, проведений із Темпі, навчив мене цінувати різні пау­зи, що можуть виникати в розмові. Адемічна мова каже мовчанням не менше, ніж словами. Є багатозначна пауза. Ввічлива пауза. Спантеличена пауза. Є пауза, що містить чимало підтексту, пауза, що містить вибачення, пауза, що додає на­голосу…

Ця пауза була несподіваним проваллям у розмові. Це була порожнеча, що утворюється під час вдиху. Я відчув, що сказав або щось дуже розумне, або щось дуже дурне.

Шегін посунулася на стільці, і офіційної атмосфери як не бувало. Відчувши, що ми йдемо далі, я випустив свій розум із «кружляння листка».

Шегін повернулась обличчям до Карсерет.

— Що скажеш?

Карсерет досі сиділа, наче статуя, нічого не виражаючи обличчям і не рухаючись.

— Я скажу те, що казала раніше. Темпі нетінад нас усіх. Його слід відрізати. Саме тому в нас є закони. Знехтувати законом означає стерти його.

— Сліпо йти за законом означає бути рабом, — хутко відказав Темпі.

Шегін зробила жест «різкий докір», і Темпі зашарівся від сорому.

— Що ж до цього, — Карсерет показала жестом на мене: «зневага», — то він не з Адемре. У найкращому разі він дурень. У найгіршому — брехун і злодій.

— А те, що він сказав сьогодні? — запитала Шегін.

— Собака може гавкнути тричі, не рахуючи.

Шегін повернулася до Темпі.

— Говорячи поза чергою, ти відмовляєшся від своєї черги говорити.

Темпі знову зашарівся, а його губи поблідли: йому важко було зберігати самовладання.

Шегін глибоко вдихнула й поволі випустила повітря.

— Кетан і летані — це те, що робить нас Адемре, — сказала вона. — Варвар просто не може знати про кетан, — і Темпі, і Карсерет заворушились, але вона підняла одну руку. — Водночас знищити людину, що розуміє летані, неправильно. Летані не знищує саме себе.

Слово «знищити» вона вимовляла дуже невимушено. Я понадіявся, що хибно тлумачу його значення в адемічній.

Шегін продовжила:

— Є ті, хто міг би сказати: «Цей має достатньо. Не навчайте його летані, бо всякий, хто володіє знанням про летані, долає все».

Суворо поглянула на Карсерет.

— Але я так не сказала б. На мою думку, світ був би кращий, якби до летані належало більше людей. Адже летані не лише надає силу, а й приносить мудрість у застосуванні сили.

Запала довга тиша. Поки я намагався зберігати спокійний вигляд, мій шлунок зав’язався вузлом.

— На мою думку, — врешті сказала Шегін, — можливо, що Темпі не припустився помилки.

Це начебто було далеко від завзятої підтримки, але з того, як у Карсерет раптом заціпеніла спина, а Темпі поволі видихнув із полегшенням, я здогадався, що це — ті новини, на які ми сподівалися.

— Я віддам його Вашет, — оголосила Шегін.

Темпі застиг. Карсерет зробила жест «схвалення», широкий, як усмішка божевільного.

Голос Темпі став напруженим.

— Ти віддаси його Молоту? — у нього замиготіла рука. «Повага. Заперечення. Повага».

Шегін зіп’ялася на ноги й подала сигнал про завершення дискусії.

— Хто кращий за неї? Молот покаже, чи варто кувати це ­залізо.

Із цими словами вона відвела Темпі вбік і швидко звернулася до нього. Її руки злегка погладили його по передпліччях. Але її голос був надто тихий навіть для моїх вух, чудово призвичаєних до підслуховування.

Я ґречно стояв біля свого стільця. Темпі, здавалося, геть покинув бойовий запал, а його жести звелися до «згода» й «повага» в розміреному ритмі.

Карсерет також стояла окремо від них і дивилася на мене. Лице в неї було зібране, але очі були сердиті. Вона зробила кілька невеличких жестів збоку від себе, непомітно для інших двох адемів. Я зрозумів лиш один, «огида», та про загальне значення інших міг здогадатися.

У відповідь я зробив жест не з адемічної мови. Завдяки тому, як Карсерет примружила очі, я запідозрив, що їй вдалося непогано мене зрозуміти.

Тричі пролунав високий дзвін. За мить Темпі поцілував Шегін руки, верхівку чола й вуста. Тоді повернувся й жестом наказав мені йти за ним.

Разом ми пройшли до великої зали з низькою стелею, наповненою людьми й запахом їжі. Це була їдальня, заставлена довгими столами й темними дерев’яними лавами, гладенькими від старості.

Я пішов за Темпі, набираючи їжі на широку дерев’яну тарілку. І лише тоді до мене дійшло, як жахливо я зголоднів.

Усупереч моїм очікуванням, ця їдальня нітрохи не була схожа на Їдальню в Університеті. По-перше, тут було тихіше, а харчі були набагато кращі. Знайшлося свіже молоко й нежирне, ніжне м’ясо — як я підозрював, козлятина. Був твердий гострий сир, м’який вершковий сир і два види хліба, ще теплого після печі. Було досхочу яблук і полуниць. На всіх столах стояли відкриті сільнички, і всі могли брати з них стільки, скільки заманеться.

Перебувати в приміщенні, де розмовляло багато адемів, було дивно. Говорили вони так тихо, що я не розбирав жодного слова, проте бачив, як миготіли їхні руки. Я розумів усього один жест із десяти, але незвично було бачити всі ті емоції, що миготіли довкола: «Веселість». «Гнів». «Зніяковіння». «Заперечення». «Огида». Я замислився, як багато з них викликані мною, варваром серед них.

Там було більше жінок, аніж я очікував, і більше малих дітей. Знайшлося кілька звичних найманців у криваво-червоному, але більше людей ходило у простому сірому одязі, який я бачив на прогулянці із Шегін. Також я побачив білу сорочку і здивувався, розгледівши, що то сама Шегін їсть пліч-о-пліч із рештою нас.

Ніхто з них не витріщався на мене, та на мене таки дивилися. Багато уваги приділяли моєму волоссю — воно й зрозуміло. У приміщенні було п’ятдесят пісочних голів, кілька темніших і кілька світліших чи сивих від старості. Я виділявся, наче єдина запалена свічка.

Я спробував втягнути Темпі в розмову, але він геть цього не бажав і натомість зосередився на їжі. Він навантажив свою тарілку далеко не так сильно, як я, і їв лише невелику частку з того, що взяв.

Оскільки мене не гальмувала розмова, я закінчив швидко. Щойно моя тарілка спорожніла, Темпі припинив удавати, ніби їсть, і повів мене геть. Коли ми пішли з кімнати, я відчув, як мені у спину дивляться десятки очей.

Темпі провів мене вздовж кількох проходів, і врешті ми дійшли до дверей. Темпі відчинив їх, і за ними показалася маленька кімнатка з вікном і ліжком. Там були моя лютня й дорожня торба. Мого меча не було.

— Ти матимеш іншу вчительку, — нарешті заговорив Темпі. — Старайся щосили. Будь цивілізованим. Твоя вчителька багато вирішуватиме. — «Жаль». — Мене ти не бачитимеш.

Він був явно стурбований, але мені не спадало на думку жодних слів, які могли б його заспокоїти. Натомість я обійняв його, щоб утішити, і він, здається, це оцінив. Відтак Темпі повернувся й пішов, не сказавши більше ні слова.

Я роздягнувся й ліг на ліжко у себе в кімнаті. Здається, мені варто сказати, що я перекидався з боку на бік, нервуючись через те, що мало статися. Та насправді я просто виснажився і спав, наче щасливе немовля біля материних грудей.