Страх мудреця

Розділ шістдесят другий. Криза

Наступного ранку я подався до Нижнього Северена задовго до сходу сонця. З’їв гарячий сніданок — яєшню з картоплею, — поки чекав на відкриття аптеки. Доївши, купив іще дві пінти риб’ячого жиру та кілька інших дрібничок, про які не подумав напередодні.

Відтак я пройшов уздовж усієї Олов’яної вулиці, сподіваючись натрапити на Денну, хоча година була відверто зарання для того, щоб вона вже була на ногах. На брукованих вулицях змагалися за простір фургони й фермерські вози. Зухвалі жебраки заявляли права на роги найжвавіших вулиць, тимчасом як крамарі вивішували свої таблички й розчахували віконниці.

На Олов’яній вулиці я нарахував двадцять три шинки й пансіони. Зауваживши ті, які могли привабити Денну, я змусив себе повернутися до маєтностей мейра. Цього разу я скористався вантажним підйомником — почасти для того, щоби збити з пантелику тих, хто міг іти за мною, а почасти тому, що гаманець, який дав мені мейр, уже майже спорожнів.

Я мусив зберігати видимість звичного стану справ, тож залишався у своїх кімнатах і чекав, коли по мене пошле мейр. Надіслав свою візитівку й перстень Бредонові. Невдовзі він уже сидів навпроти мене, громив мене за грою в так і розповідав байки.

— …отож мейр повісив його на шибениці. Зовсім поряд зі східними воротами. Він висів там кілька днів, завивав і лаявся. Казав, що невинуватий. Казав, що це неправильно і він ­хоче суду.

Мені в це не вірилося.

— На шибениці?

Бредон серйозно кивнув.

— Справжнісінькій, залізній. Хто його знає, де він роздобув таку в наш час. Вона наче з п’єси прийшла.

Я подумав, що тут можна сказати відносно нейтрального. Хоча це дійсно звучало гротесково, я все-таки розумів, що не варто відкрито критикувати мейра.

— Що ж, — мовив я, — бандитизм — це справді жахливе явище.

Бредон уже зібрався поставити на дошку камінець, але передумав.

— Чимало людей думали, що все це було неабияким… — він прокашлявся. — Несмаком. Але дуже голосно про це ніхто не заявляв — якщо ти розумієш, про що я. Страшне було діло. Зате до людей дійшло.

Урешті він визначився, куди поставити камінець, і ми трохи пограли мовчки.

— Дивно, — проказав я. — Днями я натрапив на людину, яка не знала, яке становище загалом посідає Кодікус.

— Це не велика чудасія, — Бредон показав рукою на дошку. — Дарування й отримання перснів — це дуже схоже на гру в так. На перший погляд правила нескладні. А на практиці вони виявляються доволі заплутаними, — він клацнув камінцем по дошці, і довкола його темних очей з’явилися веселі зморшки. — Ба більше, днями я пояснював тонкощі цього звичаю іноземцеві, незнайомому з такими речами.

— Мило з вашого боку, — сказав я.

Бредон люб’язно кивнув.

— На перший погляд здається, ніби це просто, — повторив він. — Барон вищий за баронета. Але іноді нові гроші варті більшого, ніж стара кров. Іноді влада над річкою важливіша за кількість вояків, яких ти можеш відправити на поле бою. Іноді одна особа виявляється більш ніж однією особою — із формальної точки зору. Через дивний порядок спадкоємства граф Сваніський також є віконтом Тевнським. Одна людина, дві різні політичні одиниці.

Я всміхнувся.

— Мати якось казала мені, що знала чоловіка, який був васалом самому собі, — згадав я. — Щороку мусив платити собі частку власних податків, а на випадок загрози для нього існували договори, за якими він мусив надавати самому собі швидку та віддану військову підтримку.

Бредон кивнув.

— Таке буває частіше, ніж люди думають, — зауважив він. — Особливо з давнішими родинами. От, наприклад, Стейпс існує в кількох окремих іпостасях.

— Стейпс? — перепитав я. — Але ж він просто лакей, хіба ні?

— Ну, — поволі проказав Бредон, — він лакей. Але не можна сказати, що він просто лакей. Родина в нього доволі давня, проте власного титулу він не має. Формально він не вищий за кухаря. Але володіє чималими землями. Має гроші. А ще він лакей мейра. Вони знають один одного з дитинства. Всім відомо, що Алверон до нього дослухається.

Темні очі Бредона придивилися до мене.

— Хто посмів би образити таку людину залізним перснем? Піди до його кімнати й побачиш правду: в його мисці немає нічого, крім золота.

***

Невдовзі після нашої партії Бредон відкланявся, пославшись на якусь попередню домовленість. На щастя, тепер я міг зайняти час лютнею. Я заходився настроювати її заново, перевірив лади й заметушився над настроювальним кілком, який постійно розхитувався. Ми довго були нарізно, а повторне знайомство вимагає часу.

Минуло кілька годин. Я зрозумів, що розсіяно граю «Плач Кропиви», і змусив себе зупинитися. Прийшов і пішов полудень. Доставили та прибрали обід. Я заново настроїв лютню й зіграв кілька гам. Незчувся, як почав грати «Йди з міста, міднику». І лише тоді до мене дійшло, що мені намагаються сказати власні руки. Якщо мейр досі живий, то він уже покликав би мене.

Я дозволив лютні замовкнути й почав дуже швидко мізкувати. Треба було зникнути. Негайно. Стейпс бачив, як я приносив ліки мейрові. Мене навіть можна було звинуватити в порушенні цілісності пляшечки, яку я приніс із апартаментів Кодікуса.

Коли я усвідомив безпорадність свого становища, мої нутрощі почали поволі зав’язуватися вузлом від страху. Я знав маєтності мейра недостатньо добре, щоби спробувати втекти з розумом. Дорогою до Нижнього Северена вранці я розвернувся не з власної волі й мусив зупинитися, щоб запитати в когось маршрут.

Стукіт у двері був гучніший, аніж зазвичай, і сильніший, аніж стукіт хлопчини-побігача, який зазвичай приходив до мене із запрошенням від мейра. Вартові. Я застиг на місці. Може, найкраще буде відчинити двері й розповісти правду? Або вийти з вікна в сад і якось спробувати накивати п’ятами?

Знову пролунав стукіт, уже гучніший.

— Пане! Пане!

Голос був приглушений дверима, та цей голос належав не вартовому. Я відчинив двері і побачив хлопчика, який ніс тацю із залізним перснем і візитівкою мейра.

Я взяв їх. На візитівці тремтливою рукою було написане одне слово: «Негайно».

***

Стейпс, який мав незвично змучений вигляд, привітав мене крижаним поглядом. Напередодні він виглядав так, ніби бажав мені смерті. Сьогодні ж його вигляд указував на те, що провалитися під землю живцем мені теж непогано.

Спальня мейра була щедро прикрашена квітами селасу. Їхній ніжний запах мало не перекривав неприємні запахи, через які їх туди й занесли. У поєднанні із зовнішнім виглядом Стейпса я здогадався, що мої прогнози щодо того, наскільки неприємною стане ніч, були близькі до істини.

Алверон сидів у ліжку, зіпершись на подушки. Вигляд у нього був саме такий, як можна було очікувати, себто виснажений, але він уже не пітнів і не мучився від болю. Ба більше, вигляд у нього був майже янгольський. На нього падав прямокутник сонячного світла, в якому його шкіра здавалася дуже тонкою, напівпрозорою, а скуйовджене волосся в нього на голові сяяло, наче срібна корона.

Коли я підступив ближче, мейр розплющив очі й розвіяв блаженну ілюзію. Жоден янгол на світі не мав таких розумних очей, як Алверон.

— Ваша милість, як я розумію, в гарному стані? — ґречно запитав я.

— Надзвичайно доброму, — відповів він. Але це був зви­чайний шум для підтримання розмови, який ні про що мені не говорив.

— Як почуваєтеся? — запитав я вже серйознішим тоном.

Він зміряв мене довгим поглядом, із якого я здогадався, що Алверон не схвалює таких невимушених звертань від мене, а тоді сказав:

— Старим. Почуваюся старим і кволим, — глибоко вдихнув. — Але, попри все це, почуваюся краще, ніж будь-коли за останні кілька днів. Трохи болить, а ще я страшенно втомлений. Але почуваюся… чистим. Здається, пройшов кризу.

Про минулу ніч я питати не став.

— Хочете заварю вам іще чаю?

— Будь ласка, — стримано і ґречно промовив мейр. Не в змозі здогадатись, у якому він настрої, я квапливо виконав усі приготування й передав йому чашку.

Скуштувавши напій, він підвів погляд на мене.

— Смак інакший.

— Там менше лаудануму, — пояснив я. — Завелика доза була би шкідливою для вашої милості. У вашого організму почалася б залежність — така ж невідворотна, як бажання офалуму.

Він кивнув.

— У моїх птахів, як ти помітиш, усе добре, — промовив він якось аж надто невимушено.

Я зазирнув у двері й побачив, що швидкопиї гасають у своїй позолоченій клітці, як завжди жваві. Коли я збагнув, на що вказує мейрова заувага, мене кинуло в холод. Він і досі не вірив, що Кодікус його отруює.

Я був занадто приголомшений, щоб відповісти швидко, але за один чи два вдихи зумів сказати:

— Їхнє здоров’я і близько не тривожить мене так, як ваше. Ви ж дійсно почуваєтеся краще, ваша милосте?

— Такий уже характер моєї хвороби. Вона то приходить, то відступає, — мейр поставив свою чашку з чаєм, досі на три чверті повну. — Урешті вона зникає повністю, і Кодікус має змогу податися куди завгодно на кілька місяців поспіль, збираючи складники для своїх амулетів і зіль. До речі, про це, — сказав він і склав руки на колінах. — Чи не міг би ти принести ліки від Кодікуса?

— Звісно, ваша милосте.

Я розтягнув на обличчі усмішку, намагаючись не зважати на бентегу, що з’явилась у грудях. Прибрав гармидер, який влаштував, готуючи чай, і знову поховав пакунки та зв’язки трав у кишенях свого багряного плаща.

Мейр люб’язно кивнув, а тоді заплющив очі й неначе знову поринув у свій безжурний сонячний сон.

***

— Наш юний історик! — сказав Кодікус, жестом запросивши мене ввійти й запропонувавши сісти. — Перепрошую, та я відлучуся на секунду. Зараз повернуся.

Я опустився на м’який стілець, а тоді нарешті зауважив різні персні на столику неподалік. Кодікус навіть замовив для них підставку. Кожен перстень був виставлений іменем назовні. Їх було багато — срібних, залізних і золотих.

Як мій золотий перстень, так і Алверонів залізний лежали на маленькій таці на столі. Я забрав їх і запам’ятав цей вельми граційний спосіб запропонувати повернути перстень, не вимовивши ні слова.

Я з притлумленою цікавістю оглянув велику кімнату в башті. Який у Кодікуса міг бути мотив отруїти мейра? Це місце було мрією будь-якого арканіста за відсутності доступу до самого Університету.

Зацікавившись, я став на ноги й побрів до його книжкових полиць. Кодікус мав пристойну бібліотеку, де ледве вміщалася майже сотня книжок. Чимало заголовків я впізнав. Хімічні довідники. Алхімічні. Книжки про природничі науки, гербологію, фізіологію, бестіологію. Переважна більшість, схоже, мала історичний характер.

Мені блиснула думка. Можливо, я зумію обернути притаманну вінтасцям забобонність собі на користь. Якщо Кодікус — серйозний науковець і бодай наполовину такий забобонний, як справжній вінтасець, то ймовірно, що він також знає дещо про чандріян. А найкраще було те, що, позаяк я грав придуркуватого панича, мені не треба було боятися зіпсувати собі репутацію.

Кодікус зайшов за ріг і, схоже, дещо здивувався, побачивши, як я стою біля книжкових полиць. Однак він швидко опанував себе і ґречно мені всміхнувся.

— Бачите щось цікаве для себе?

Я повернувся й хитнув головою.

— Не надто цікаве, — сказав я. — Ви знаєте щось про чандріян?

Кодікус на мить отетеріло витріщився на мене, а тоді вибухнув сміхом.

— Я знаю, що вони не прийдуть до вашої кімнати вночі й не викрадуть вас із ліжка, — пояснив він, вимахуючи мені пальцями так, як зазвичай дражнять дитину.

— Отже, міфології ви не вивчаєте? — запитав я, притлумлюючи хвилю незадоволення його реакцією. Постарався втішитися тим, що це остаточно закріпить у нього в голові образ мене як придуркуватого панича.

Кодікус шморгнув носом.

— Це аж ніяк не міфологія, — зневажливо промовив він. — Навіть фольклором це дуже важко було б назвати. Це забобонна маячня, а я на неї часу не марную. Як не марнував би жоден серйозний науковець.

Він заходився поратися по хаті: заново закривав пляшки й ховав їх по шафках, вирівнював стоси паперів і повертав книжки на полиці.

— До речі, про серйозну наукову діяльність. Якщо я правильно пам’ятаю, вас цікавило сімейство Леклесс?

Я на мить стуманіло витріщився на нього. Відтоді вже стільки всього сталося, що я практично забув, як напередодні прикривався усною генеалогією.

— Якщо це вас не обтяжить, — хутко сказав я. — Як я вже казав, не знаю про них практично нічого.

Кодікус серйозно кивнув.

— У такому разі вам може бути корисно взяти до уваги їхнє ім’я, — він посунув спиртову лампу під скляним дистиля­тором, що повільно закипав серед вражаючого плетива мідних трубок. Я здогадувався, що дистилює він там аж ніяк не персикове бренді. — Розумієте, імена можуть багато чого розповісти про певну річ.

Тут я всміхнувся, а тоді постарався придушити усмішку.

— Та невже?

Кодікус повернувся до мене, щойно я опанував вуста.

— О так, — проказав він. — Розумієте, імена іноді ґрунтуються на інших, давніших іменах. Що давніше ім’я, то ближче воно до правди. «Леклесс» — це відносно нове ім’я родини, йому трохи більше шестисот років.

Тут мені нарешті не довелося вдавати великий подив.

— Шістсот років — це нове?

— Рід Леклессів давній, — Кодікус припинив ходити з боку в бік і вмостився на потертому кріслі. — Набагато давніший за дім Алверонів. Тисячу років тому родина Леклессів точно мала не менше влади, ніж Алверони. До земель Леклессів свого часу належали окремі куточки нинішнього Вінтасу, Модеґу та значна частина Малих королівств.

— Як вони звалися до того? — поцікавився я.

Він узяв грубу книжку й заходився нетерпляче гортати її сторінки.

— Ось. Це сімейство звалося чи то Лоуклос, чи то Локлос, чи то Лолос. Перекладається все це однаково — «Локлесс», «без замка». У ті часи правопис був не такий важливий.

— А що то були за часи? — запитав я.

Він знову зазирнув до книжки.

— Близько дев’ятисот років тому, але я бачив інші істо­ричні тексти, які згадують про Лоуклосів за тисячу років до падіння Атуру.

У мене в голові не вкладалася думка про рід, давніший за ­імперії.

— Отже, родина Локлессів стала родиною Леклессів? І з якої причини родина могла змінити прізвище?

— На світі є історики, які відтяли б самі собі правицю заради відповіді на це запитання, — сказав Кодікус. — Заведено вважати, що сім’я розкололася через якусь незгоду. Кожна її частина взяла інше прізвище. В Атурі вони стали родиною Лек-кей. Вона була численна, та її спіткали тяжкі часи. Звідси, власне, й пішло слово «лакей». Купа зубожілих шляхтичів, змушена розшаркуватись і кланятись, аби звести кінці з кінцями.

На півдні вони стали Лаклітами й поступово впали в невідомість. Те саме стосується Кепкенів у Модеґу. Найбільша частина родини залишилася тут, у Вінтасі — щоправда, Вінтасу тоді не існувало, — він згорнув книжку і простягнув її мені. — Можете взяти почитати, якщо хочете.

— Дякую, — я забрав книжку. — Ви аж надто добрі.

Десь на віддалі пролунав сигнал із дзвіниці.

— Я надто багатослівний, — сказав Кодікус. — Протеревенив увесь час і не повідомив вам нічого корисного.

— Сама по собі історія — це вже дуже важливо, — вдячно запевнив я.

— Ви впевнені, що я не можу зацікавити вас кількома історіями від інших родин? — запитав він і підійшов до робочого столу. — Не так давно я перезимував із родиною Осселів. Барон — він, знаєте, вдовець. Вельми заможний і дещо ексцентричний, — він поглянув на мене, здійнявши обидві брови, й вирячив очі, натякаючи на щось обурливе. — Певен, що міг би згадати кілька цікавих деталей, якби мені було гарантовано анонімність.

Тут я відчув спокусу вийти з образу, та замість цього хитнув головою.

— Можливо, тоді, коли я завершу роботу над розділом про Леклессів, — відказав я з зарозумілістю людини, відданої по-справжньому безглуздій роботі. — Мої дослідження — вельми делікатна штука. Не хочу заплутатись у власних думках.

Кодікус трохи нахмурився, а тоді забув про це, закотивши рукави й розпочавши готувати ліки для мейра.

Я знову подивився, як він займається своїми приготуваннями. Це була не алхімія. Я здогадався про це, бо спостерігав за роботою Сіммона. Це навіть хімією важко було назвати. Змішування таких ліків було найближче до роботи за рецептом. Але які там складники?

Я дивився, як Кодікус працює крок за кроком. Сушений листок, імовірно, був малокусом. Рідина зі слоїка з корком, поза сумнівом, була муратумом або азотною кислотою — точно якоюсь кислотою. Булькаючи й паруючи у свинцевій мисці, вона розчинила в собі невелику кількість свинцю, можливо, всього чверть скрупулу. Білий порошок, напевно, був офалумом.

Кодікус додав дрібку останнього складника. Що то таке, я навіть не здогадувався. Він був схожий на сіль, але на сіль схоже майже все на світі.

Машинально працюючи, Кодікус теревенив про придворні плітки. Найстарший син Деферра зламав ногу, вистрибнувши з вікна борделю. Новий коханець леді Гесуа — іллієць і не знає ні словечка атурською. Ходить чутка про розбійників на королівській дорозі на півночі, але чутки про бандитів ходять завжди, тож це не дивина.

Плітки мене ніскілечки не цікавили, проте я вмію вдати інтерес, коли мушу. Тим часом я стежив за Кодікусом, шукаю­чи якоїсь характерної ознаки. Якоїсь нотки збентеження, краплинки поту, секундного вагання. Але нічого не було. Ні найменшої вказівки на те, що він готує для мейра отруту. Він почувався цілком комфортно, йому нічогісінько не заважало.

Чи може бути так, що він отруює мейра ненавмисне? В жодному разі. Всякий арканіст, який недарма носить свій ґілдер, досить добре знає хімію, щоб…

А тоді мене осінило. Може, Кодікус — узагалі не арканіст. Може, він просто людина в темній мантії, що не відрізняє алігатора від крокодила. Може, він просто розумний ошуканець, який отруює мейра ненароком, суто з невігластва.

Може, в його дистиляторі справді персикове бренді.

Він засунув корок у пляшечку з бурштиновою рідиною й передав її мені.

— Ось, — сказав. — Негайно віднесіть це йому. Найкраще буде, якщо він отримає засіб, поки той іще теплий.

Температура лікарського засобу геть ні на що не впливає. Це знає всякий зцілювач.

Я забрав пляшечку й показав на його груди так, ніби саме щось помітив.

— Отакої! Це що, амулет?

Спершу Кодікус начебто спантеличився, а тоді витягнув із-під одягу шкіряний шнурок.

— Можна й так сказати, — промовив Кодікус із поблажливою усмішкою. На перший погляд шматок свинцю, який він носив на шиї, дуже нагадував ґілдер Аркануму.

— Він захищає вас від духів? — запитав я стишеним голосом.

— О так, — легковажно відповів він. — Усяких.

Я нервово ковтнув.

— Можна торкнутися?

Кодікус знизав плечима, нахилився вперед і простягнув його до мене.

Я боязко взявся за нього великим і вказівним пальцями, а тоді відскочив на крок.

— Він мене вкусив! — вигукнув я, викручуючи долоню й зображаючи голосом щось середнє між обуренням і тривогою.

Я помітив, як Кодікус ледве втримався від усмішки.

— А, так. Мабуть, його треба погодувати, — він знову заховав амулет під одягом. — А тепер ідіть собі, — він махнув рукою на двері, проганяючи мене.

Я подався назад до кімнат мейра, розтираючи занімілі пальці в намаганні трохи їх оживити. То був справжній ґілдер ­Аркануму. Кодікус був справжнім арканістом. І чудово знав, що робить.

***

Повернувшись до мейрових кімнат, я провів п’ять хвилин за болісно офіційною розмовою ні про що, поки заливав у годівнички пурхал ліки, досі теплі. Птахи аж бісили своєю енергійністю, дзижчали й мило цвірінькали.

Мейр попивав чай із чашки, поки ми говорили, й тихо стежив за мною з ліжка. Завершивши роботу із птахами, я попрощався й пішов так швидко, як тільки дозволяли правила пристойності.

Хоча наша розмова не торкалася нічого серйознішого за роботу, я зміг уловити прихований зміст слів мейра так добре, ніби він записав його для мене. Він тут головний. Він не обмежує себе у виборі. Він мені не довіряє.