Страх мудреця

Розділ тринадцятий. Полювання

Заповзявшись добре показати себе на заняттях Елодіна, я вистежив Вілема й домовився з ним про обмін: випивка в майбутньому за допомогу з орієнтуванням у Архівах.

Ми разом покрокували брукованими вулицями Університету. Різко віяв вітер, а над нами по той бік подвір’я бовванів величезний, позбавлений вікон силует Архівів. У камені над гігантськими кам’яними дверима були витесані слова: «Ворфелан Ріната Моріе».

Коли ми підійшли ближче, я усвідомив, що в мене спітніли долоні.

— Пане й пані, зажди-но секунду, — промовив я, зупи­нившись.

Віл поглянув на мене, здійнявши брову.

— Я нервуюсь, як повія-початківка, — додав я. — Просто дай мені секунду.

— Ти казав, що Лоррен два дні тому скасував свою заборону, — нагадав Вілем. — Я думав, що ти опинишся всередині, щойно дістанеш дозвіл.

— Я чекав на оновлення книг, — я витер вологі долоні об сорочку і з тривогою додав: — Знаю, що щось та й станеться. Мого імені не знайдеться у книзі. Або за столом буде Емброуз, а в мене станеться якийсь рецидив після того сливового дурману і врешті я з криком стану коліньми йому на горло.

— Хотів би це побачити, — зізнався Віл. — От тільки Емброуз сьогодні не працює.

— Це вже щось, — визнав я і трохи розслабився. Показав на слова над дверима. — Знаєш, що це означає?

Віл підвів погляд і сказав:

— Людину формує жага до знань. Чи щось подібне.

— Мені подобається, — я глибоко вдихнув. — Так. Ходімо.

Я відчинив здоровезні кам’яні двері та ввійшов до маленького передпокою, а тоді Віл відчинив внутрішні двері й ми ввійшли до вестибюля. Посередині приміщення стояв величезний дерев’яний письмовий стіл, на якому лежали розгорнуті кілька великих книг у шкіряних палітурках. Із приміщення вели в різні боки кілька показних дверей.

За столом сиділа Фела. Її кучеряве волосся було зібране у хвіст. У червоному світлі симпатичних ламп вона мала інакший, але не менш гарний вигляд. Вона всміхнулася.

— Привіт, Фело, — озвався я, намагаючись не виказувати нервів голосом. — Чув, Лоррен ізнову записав мене до хороших діточок. Не можеш перевірити?

Вона кивнула й заходилася гортати книгу перед собою. Фелине обличчя проясніло, і вона показала пальцем. А тоді спохмурніла.

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося, і спитав:

— Що таке? Щось не так?

— Ні, — відповіла Фела. — Все так.

— Судячи з твого вигляду, щось не так, — забурчав Віл. — Що там написано?

Фела завагалась, а тоді розвернула книгу так, щоб ми змогли прочитати: «Квоут, син Арлідена. Руде волосся. Світла шкіра. Юний». Поряд із цим на марґінесі були записані іншим почерком слова: «Покидьок із ру».

Я всміхнувся їй.

— Усе правильно. Можна зайти?

Вона кивнула й запитала, висуваючи шухляду:

— Лампи потрібні?

— Мені — так, — сказав Віл, який уже записував своє ім’я в окремій книзі.

— У мене є своя, — відповів я й витягнув із кишені плаща свою невеличку лампу.

Фела розгорнула книгу запису відвідувачів і вписала нас. Поки я писав, у мене затрусилася рука й кінчик пера негарно поїхав, розбризкавши чорнило по сторінці.

Фела прибрала бризки промокальницею та згорнула книгу. Всміхнулася мені.

— З поверненням, — мовила вона.

***

Я дозволив Вілемові йти у Сховищі першим і всіляко старався зобразити належний подив.

Зіграти цю роль було неважко. Хоча в мене вже якийсь час був доступ до Архівів, я мусив скрадатися в них, як той злодій. Світив лампою якомога менше й уникав основних коридорів, аби не перестріти когось ненароком.

Кам’яні стіни повністю ховалися за полицями. Одні коридори були широкі й відкриті, мали високі стелі, тоді як інші утворювали вузькі проходи, в яких ледве могли розминутися боком двоє людей. У повітрі стояв сильний запах вичиненої шкіри й пилу, старого пергаменту й палітурного клею. Так пахли таємниці.

Вілем провів мене між звивистих полиць, угору сходами, а тоді — уздовж великого широкого коридору, заставленого книжками з палітурками з однакової червоної шкіри. Урешті ми діста­лися дверей, із-за країв яких виднілося тьмяне червоне світло.

— Є окремі кімнати для навчання на самоті, — тихо пояснив Вілем. — Читацькі нори. Ми із Сімом учащаємо до цієї. Про неї мало хто знає.

Віл коротко постукав у двері, а тоді відчинив їх. За ними показалася кімнатка без вікон, лише трохи більша за стіл і стільці, що в ній стояли.

За столом сидів Сім. У червоному світлі його симпатичної лампи Сімове лице здавалося рум’янішим, аніж зазвичай. Коли він побачив мене, у нього округлились очі.

— Квоуте! Що ти тут робиш? — він із жахом повернувся до Вілема. — Що він тут робить?

— Лоррен скасував заборону для нього, — пояснив той. — Наш маленький хлопчик має список читання. Планує перше полювання на книжки.

— Вітаю! — радісно всміхнувся мені Сім. — Можна чимось допомогти? Я тут засинаю, — він простягнув руку.

Я постукав себе по скроні та сказав:

— Того дня, коли я не зможу запам’ятати двадцять назв, мені вже не буде місця в Арканумі. — Однак це була лише половина правди. Вся правда полягала в тому, що у мене було лише пів дюжини дорогоцінних аркушів паперу. Я не міг дозволити собі змарнувати один на щось подібне.

Сім витягнув із кишені складений папірець, а також огризок олівця.

— А мені треба все записувати, — пояснив він. — Не всі ми завчаємо напам’ять балади задля розваги.

Я знизав плечима й почав хутко записувати.

— Якщо ми розділимо мій список на трьох, діло, мабуть, піде швидше, — зауважив я.

Вілем зиркнув на мене.

— Думаєш, ти можеш просто походити й відшукати книжки самотужки? — він поглянув на Сіма. Той широко всміхався.

Ну звісно. Я не мав знати хоч щось про внутрішній простір Сховища. Віл і Сім не відали, що я вже майже місяць нишком ходив туди вночі.

Не можна було сказати, ніби я їм не довіряв, але Сім не зміг би збрехати навіть заради власного життя, а Віл працював канцеляром. Не хотілося змушувати його обирати між моєю таємницею та обов’язком перед майстром Лорреном.

Тож я вирішив зіграти дурника й безтурботно заявив:

— О, та я якось прорвуся. Не може ж бути, щоб у цьому так складно було розібратися.

— В Архівах стільки книжок, — поволі проказав Віл, — що вже на те, щоби просто прочитати всі їхні назви, пішов би цілий виток, — він помовчав, уважно дивлячись на мене. — Одинадцять повних днів без перерви на їду чи сон.

— Справді? — запитав Сім. — Так довго?

Віл кивнув.

— Я зрозумів це рік тому. Це допомагає затикати рота е’лірам, які пхикають, коли мусять чекати на книжку від мене, — він поглянув на мене. — А ще є книжки без назв. І сувої. І глини. І багато мов.

— Що таке глина? — запитав я.

— Глиняна табличка, — пояснив Віл. — Вони — чи не єдине, що вціліло, коли згоріла Калуптена. Деякі було переписано, але не всі.

— Усе це не стосується справи, — втрутився Сім. — Проблема в організації.

— Каталогізації, — сказав Віл. — Раніше існувало багато різних систем. Одні майстри віддають перевагу одній, інші — якійсь іншій, — він нахмурився. — Деякі створюють власні системи для організації книжок.

Я засміявся.

— Ти так говориш, ніби їх за це треба ставити до ганебного стовпа.

— Може, й так, — буркнув Віл. — Я через таке не ридав би.

Сім поглянув на нього.

— Не можна ставити майстрові на карб намагання якнайкраще все організувати.

— Як на мене, можна, — відказав Вілем. — Якби Архіви були організовані погано, це було б універсальною неприємністю, з якою можна працювати. Але тут за останні п’ятдесят років була безліч різних систем. Книжки неправильно позначали. Назви неправильно перекладали.

Він провів руками крізь волосся й заговорив із несподіваною втомою:

— А ще постійно надходять нові книжки, які треба каталогізувати. У Склепі постійно трапляються ліниві е’ліри, які хочуть, щоб ми їм щось несли. Це все одно що намагатися викопати яму на дні річки.

— Отже, ти хочеш сказати, — поволі вимовив я, — що ­робота канцеляра видається тобі одночасно приємною та вдячною.

Сім реготнув у долоні.

— А ще є ви, — Віл поглянув на мене, говорячи небез­печним тихим голосом. — Студенти, яким надають свободу у Сховищі. Ви заходите, читаєте пів книжки, а тоді ховаєте книжку так, щоб потім можна було продовжити як заманеться, — Віл почав стискати й розтискати руки, неначе хапаючись за чиюсь сорочку. А може, за чиєсь горло. — Відтак ви забуваєте, куди поклали книжку, і вона зникає — все одно що спалена.

Віл тицьнув на мене пальцем.

— Якщо я довідаюся, що ти таке зробив, — мовив він, злегка закипівши від гніву, — тебе не вбереже від мене жоден Бог.

Я винувато згадав про три книжки, які саме так і сховав, готуючись до іспитів.

— Обіцяю, — проказав я. — Ніколи так не зроблю.

«Знову».

Сім підвівся з-за столу й бадьоро потер руками.

— Гаразд. Простіше кажучи, тут безлад, але якщо обмежуватися книжками, переліченими в каталозі Толема, ти маєш знайти те, чого шукаєш. Толем — це система, якою ми зараз користуємося. Ми з Вілом покажемо тобі, де зберігаються облікові книги.

— І ще дещо, — додав Віл. — Толем аж ніяк не вичерпний. Заради деяких із твоїх книжок доведеться копати глибше.

Він повернувся, щоб відчинити двері.

***

Як виявилося, в облікових книгах Толема були всього чотири книжки з мого списку. Опісля ми були змушені покинути добре організовані частини Сховища. Віл, судячи з усього, сприйняв цей список як особистий виклик, тож я того дня чимало дізнався про Архіви. Віл водив мене до Мертвих Облікових Книг, до Зворотних Сходів, до Нижнього Крила.

І все одно за чотири години ми спромоглися відстежити всього сім книжок. Віла це явно роздосадувало, проте я сердечно подякував йому і сказав, що він дав мені все потрібне для само­стійного пошуку.

Наступні кілька днів я проводив у Архівах майже кожну вільну мить свого часу, полюючи на книжки зі списку Елодіна. Понад усе хотілося розпочати цей курс, показавши себе із кращого боку, і я був рішучо налаштований прочитати всі книжки, які він нам дав.

Перша була подорожніми записками, які видалися мені доволі приємними. Друга — збіркою доволі кепської поезії, щоправда, короткою, і я продерся крізь неї, скрегочучи зубами й раз у раз заплющуючи одне око, щоб не пошкодити весь мозок. Третя книжка була присвячена риторичній філософії та складно написана.

Далі була книжка з детальним описом диких квітів на півночі Атуру. Посібник із фехтування, ілюстрації в якому серйо­зно збивали з пантелику. Ще одна збірка поезії, тепер уже груба, як цеглина, й навіть бундючніша за першу.

На це пішла не одна година, та я прочитав їх усі. Навіть занотував дещо на двох своїх дорогоцінних папірцях.

Далі, як я зрозумів, був щоденник божевільного. Хоча звучить це цікаво, насправді це був просто головний біль під обкладинкою. Той чоловік писав вузькими літерами, без пробілів між словами. Без пробілів між абзацами. Без розділових знаків. Без тяглості у граматиці чи правописі.

Тоді я й почав швидко гортати сторінки. Наступного дня, коли мені трапилися дві книжки, написані модеґанською (серія есеїв на тему ротації сільськогосподарських культур і монографія про вінтські мозаїки), я припинив нотувати.

Останні кілька книжок я просто прогортав, думаючи, нащо Елодін загадав нам прочитати двохсотлітній податковий реєстр із одного баронства в Малих Королівствах, застарілий медичний текст і погано перекладену п’єсу-мораліте.

Хоча читати Елодінові книжки швидко стало нецікаво, відшукувати їх усе одно було приємно. Я роздратував чимало канцелярів постійними запитаннями. Хто відповідає за повернення книжок на полиці? Де зберігаються вінтські афоризми? У кого ключі від четвертого підвального складу сувоїв? Куди відправляються пошкоджені книжки, що очікують на ремонт?

Урешті-решт я відшукав дев’ятнадцять із книжок. Усі, крім «Ен Темерант Воїстра». І так вийшло не через брак спроб. За моїми підрахунками, на всю цю затію пішло майже п’ятдесят годин пошуків і читання.

На наступне заняття з Елодіном я прийшов за десять хвилин до початку, самовдоволений, наче священник. Приніс із собою дві сторінки ретельних записів, жадаючи вразити Елодіна своєю відданістю й сумлінністю.

Усі семеро студентів прийшли на заняття до полуденного дзвону. Двері до лекційної зали були зачинені, тож ми стояли в коридорі, чекаючи на прихід Елодіна.

Ми ділились історіями про свої пошуки в Архівах і роз­мірковували, чому Елодін уважає ці книжки важливими. Фела роками працювала канцеляркою та знайшла лише сімна­дцять із них. «Ен Темерант Воїстра» чи бодай згадку про неї не знайшов ніхто.

Коли продзвенів полуденний дзвін, Елодін так і не прийшов, а за п’ятнадцять хвилин після призначеного часу мені набридло стояти в коридорі і я спробував відчинити двері до лекційної зали. Спершу їхня ручка не рухалася взагалі, та коли я з досадою посмикав її, засув крутнувся і двері трішки прочинилися.

— Я думала, вони замкнені, — насупилась Інісса.

— Просто заклинило, — відповів я й відчинив їх.

Ми ввійшли до величезного порожнього приміщення й пішли сходами вниз, до першого ряду. На великій дошці перед нами було записане дивовижно охайним почерком Елодіна одне-єдине слово: «Обговорюйте».

Ми вмостилися на своїх місцях і зачекали, але Елодіна ніде не було видно. Ми дивилися на дошку, а потім — одне на одного, гадки не маючи, що саме повинні робити.

Судячи з виразів облич усіх присутніх, роздратований був не лише я. Я п’ятдесят годин відкопував його кляті, ні до чого не придатні книжки. Я своє діло зробив. Чому він не робить свого?

Наша сімка чекала ще дві години, безтурботно теревенячи й чекаючи на прибуття Елодіна.

Він не прибув.