Страх мудреця

Розділ сто двадцятий. Ласка

Дві години по тому я сидів сам у їдальні. Голова боліла, а лице з одного боку палало й розпухло. Перед цим я закусив собі язика, тож їсти було боляче і все мало присмак крові. Настрій у мене був саме такий, як можна уявити, тільки гірший.

Побачивши, як на лаву навпроти мене опустилася червона постать, я відчув, що підводити погляд просто страшно. Якщо то Карсерет, буде кепсько. Але з Вашет буде навіть гірше. Я прийшов їсти аж тоді, коли їдальня майже спорожніла, бо сподівався уникнути їх обох.

Але зиркнувши на мить угору, я побачив, що то Пенте, несамовита молода жінка, яка здолала Шегін.

— Привіт, — мовила вона атурською з легким акцентом.

Я зробив жест «увічливе офіційне привітання». З огляду на те як минав мій день, вирішив, що найкраще бути максимально обережним. Слова Вашет підказували мені, що Пенте у школі посідає високе становище й користується великою повагою.

Попри це, вона була не надто доросла. Може, річ у її мініатюрності чи личку у формі сердечка, та на вигляд їй було трохи за двадцять.

— Можна поговорити твоєю мовою? — запитала вона атурською. — Це було б люб’язно з твого боку. Мені треба попрактикувати розмовну мову.

— Радо долучуся до тебе, — відповів я атурською. — Ти говориш дуже добре. Заздрю. Сам я, говорячи адемічною, почуваюся якимось здоровим бурмилом, що тупає у важких чоботях.

Пенте нагородила мене ледь помітною сором’язливою усмішкою, а тоді прикрила рота рукою та трохи зашарілася.

— Усміхатися — це правильно?

— Правильно і ввічливо. Така усмішка показує трохи веселості. А це ідеально, позаяк я трішечки пожартував.

Пенте прибрала руку й повторила сором’язливу усмішку. Вона була чарівлива, наче весняні квіти. Від погляду на неї мені легшало на серці.

— За звичайних обставин, — пояснив я, — я відповів би на твою усмішку усмішкою. Але тут я побоююся, що інші можуть сприйняти це як неґречність.

— Будь ласка, — промовила вона і зробила кілька жестів — досить широких, щоб їх побачили всі. «Сміливе запрошення. Уклінне прохання. Фамільярне привітання». — Я мушу практикуватися.

Я всміхнувся, хоч і не так широко, як усміхнувся б зазвичай. Почасти з обережності, а почасти — через біль в обличчі.

— Приємно всміхатися знову, — сказав я.

— Я відчуваю тривожність за своє усміхання, — вона спробувала зробити жест і зупинилася. Вираз її обличчя змінився, очі трохи примружилися, неначе вона була роздратована.

— Це? — запитав я, показавши жест «легка тривога».

Вона кивнула.

— Як зробити це обличчям?

— Отак, — я трохи зсунув брови докупи. — А ще ти, як жінка, зробила б отак, — я трохи стиснув губи. — Я зробив би так, бо чоловік, — і натомість трохи опустив кутики рота.

Пенте невиразно поглянула на мене. «Жах».

— У чоловіків і жінок по-різному? — запитала вона. В її голосі відчувалася недовіра.

— Лише іноді, — заспокоїв я її. — І лише у дрібницях.

— Стільки всього, — сказала вона, дозволивши собі нотку відчаю в голосі. — У рідних зрозумілий кожен дрібний порух обличчя. Людина зростає та стежить за ними. Знає все, що в них є. Ті друзі, з якими в тебе юність, коли ти ще не знаєш, що не треба всьому всміхатися. З ними просто. Але це… — вона похитала головою. — Як можна пам’ятати, коли правильно показувати зуби? Як часто я маю торкатись очей?

— Розумію, — сказав я. — Я дуже добре розмовляю своєю мовою. Можу виражати найтонші смисли. Але тут від цього жодної користі, — і зітхнув. — Зберігати незворушне ­обличчя дуже важко. Мені здається, ніби я постійно затамовую подих.

— Не постійно, — відповіла Пенте. — Ми не завжди маємо незворушні обличчя. Коли людина з… — вона замовкла, а тоді швидко зробила жест «вибачення».

— У мене немає близьких, — зауважив я. «Легкий жаль». — Я сподівався на зближення з Вашет, але сьогодні, боюся, зіпсував це.

Пенте кивнула.

— Я бачила, — простягнула руку і провела великим пальцем ізбоку по моєму обличчю. Палець холодив опухлість. — Ти, напевно, її розсердив дуже.

— Я сам здогадуюся за дзвоном у вухах, — відповів я.

Пенте хитнула головою.

— Ні. Твої сліди, — цього разу вона показала на власне лице. — З іншим це могло би бути помилкою, та Вашет не стала б залишати таких, якби не бажала, щоб побачили всі.

У мене в животі обірвалося дно, а моя рука несвідомо піднялася до обличчя. Ну звісно. Це було не просто покарання. Це було послання до всього Адемре.

— Оце я дурень, — тихо промовив я. — Досі до мене не доходило.

Ми кілька хвилин їли мовчки, а тоді я спитав:

— Чому ти сьогодні прийшла посидіти зі мною?

— Побачивши тебе сьогодні, я подумала, що чула про тебе від багатьох людей. Але не знаю про тебе нічого з особис­того знання.

Пауза.

— А що кажуть інші? — запитав я з невеличкою іронічною усмішкою.

Пенте простягнула руку, щоб торкнутися кінчиками пальців кутика мого рота.

— Оце, — сказала вона. — Що означає зігнута усмішка?

«Легка насмішка», — пояснив я жестом.

— Але із себе, не з тебе. Я здогадуюся, що вони кажуть.

— Не все погане, — лагідно зауважила вона.

Пенте підвела погляд на мене, а тоді зазирнула мені в очі. Її сірі очі на маленькому личку здавалися величезними, а ще дещо темнішими, ніж зазвичай. Вони були такі яскраві та ясні, що, коли Пенте всміхнулася, мені від цього видовища мало не розбилося серце. Я відчув, як в очах забриніли сльози, і швидко опустив погляд, знітившись.

— Ой! — тихо мовила вона й поспіхом додала жест «збентежене вибачення». — Ні. Я помиляюся в усміханні й торканні очей. Я мала на увазі оце. — «Лагідне підбадьорювання».

— Ти не помиляєшся з усміханням, — зауважив я, не підводячи погляду, і люто закліпав у намаганні позбутися сліз. — Це несподівана ласка в день, коли я на таку не заслуговую. Ти перша, хто заговорив зі мною за власним бажанням. А твоєму обличчю властива привабливість, від якої мені болить серце, — я зобразив лівою рукою «вдячність», радіючи, що не треба зазирати Пенте в очі, щоб показати їй, як я почуваюся.

Її ліва долоня перетнула стіл і заволоділа моєю. А тоді вона повернула мою долоню тильним боком донизу й легенько втиснула мені в долоню «втіху».

Я підвів погляд і відповів їй усмішкою, сподіваючись, що та заспокоює.

Пенте майже точно повторила її, а тоді знову прикрила ­рота.

— Я зберігаю тривожність щодо усміхання.

— Не варто. У тебе ідеальні вуста для усміхання.

Пенте знову поглянула на мене. Її погляд на мить зустрівся з моїм, а тоді відскочив геть.

— Правда?

Я кивнув.

— Кажучи моєю рідною мовою, про такі вуста я написав би… — різко спинився і трохи спітнів, усвідомивши, що мало не сказав «пісню».

— Вірша? — запопадливо підказала вона.

— Так, — хутко погодився я. — Це — усмішка, варта вірша.

— Тоді створи його, — промовила Пенте. — Моєю мовою.

— Ні, — швидко сказав я. — Це був би ведмежий вірш. Занадто незграбний для тебе.

Це неначе лише заохотило її, і в її очах показалося завзяття.

— Зроби це. Якщо він буде незграбний, я не так соромитимуся власних огріхів.

— Якщо я це зроблю, — пригрозив я, — то й ти муситимеш. Моєю мовою.

Я гадав, що це її відлякає, та вона повагалась якусь мить і кивнула.

Я згадав єдину адемічну поезію, яку чув: кілька уривків від старого прядильника шовку, та ще шматочок з історії про лучника, яку розповіла мені Шегін. Не бозна-яка основа.

Я пригадав ті слова, які знав, пригадав їхнє звучання. І тут гостро відчув відсутність своєї лютні. Зрештою, тому ми й має­мо музику. Слова не завжди можуть виконати ту роботу, яка нам потрібна. Для тих випадків, коли слова підводять, існує музика.

Урешті я нервово роззирнувся довкола, радіючи, що в їдальні зосталося лише кілька окремих людей. Нахилився до Пенте і промовив:

Пенте двозбройна,

Без меча в руці,

Вуста гнуться квіткові,

За десять кроків серце крає.

Вона знов усміхнулася, і вийшло саме так, як я сказав. Я відчув гостроту цієї усмішки у грудях. Фелуріян мала прекрасну усмішку, та вона була стара й мудра. Усмішка Пенте була ясна, мов новий гріш. Вона була холодною водою для мого висхлого, втомленого серця.

Мила усмішка молодої жінки. На світі немає нічого кращого. Вона вартує більшого, ніж сіль. Без неї щось у нас нездужає й помирає. Я в цьому певен. Така проста штука. Як дивно. Як чудово й дивовижно.

Пенте на мить заплющила очі, беззвучно ворушачи ротом і добираючи слова для свого вірша.

Тоді розплющила очі й заговорила атурською:

Палаючи, мов гілка,

Говорить Квоут.

Але вуста, що чобітьми грозять,

Показують ведмедя, що танцює.

Я всміхнувся так широко, що аж обличчя заболіло.

— Він чудовий, — чесно сказав я. — Це перший вірш, створений для мене.

***

Після розмови з Пенте мені стало значно краще. Я не був певен щодо того, фліртували ми чи ні, та це, в принципі, не мало значення. Мені було достатньо знати, що в Герті є принаймні одна людина, яка не бажає мені смерті.

Я пішов до дому Вашет, як це зазвичай бувало після трапез. Почасти я сподівався, що вона зустріне мене, усміхнена й саркастична, а неприємні емоції, що виникли вранці, ми мовчки залишимо позаду. З іншого боку, я також боявся, що вона навідріз відмовиться зі мною розмовляти.

Вийшовши на узвишшя, я побачив, як вона сидить на дерев’яній лаві біля своїх дверей. Вона притулилася до нерівної кам’яної стіни свого будинку, наче просто насолоджувалася пообіднім сонцем. Я глибоко вдихнув і випустив повітря із себе, відчуваючи, як розслабляюся.

Але підійшовши ближче, я побачив її лице. Вона не всміхалася. І не ховалася за адемською маскою байдужості. Вона стежила за моїм наближенням із похмурим, наче в повісельника, обличчям.

Я заговорив, щойно опинився досить близько, і серйозно промовив:

— Вашет, я…

Вашет, не встаючи, підняла руку, і я замовкнув так швидко, ніби вона вдарила мене по зубах.

— Від перепросин зараз жодної користі, — сказала вона без­емоційним голосом, холодним, наче шифер. — Нічому з того, що ти тепер скажеш, немає віри. Ти знаєш, що я по-справжньому сердита, тож охоплений страхом.

Це означає, що я не можу довіряти жодному твоєму слову, позаяк вони породжені страхом. Ти розумний, чарівливий і брехливий. Я знаю, що ти можеш змінювати світ словами. Тому не слухатиму.

Вона змінила положення на лаві, а тоді продовжила:

— Я ще на початку зауважила в тобі певну лагідність. Вона рідко трапляється в таких молодих людей, і великою мірою саме вона переконала мене, що тебе варто навчати. Однак із плином часу я помічаю дещо інше. Якесь інше обличчя, аж ніяк не лагід­не. Я відмахувалася від цього як від спалахів фальшивого світла, думаючи, що то юнацькі вихваляння чи дивні жарти варвара.

Але сьогодні, поки ти говорив, мені спало на думку, що та лагідність була маскою. А це інше, не зовсім помітне обличчя, ця темна й безжальна сутність, є істинним обличчям, що ховається всередині.

Вашет зміряла мене довгим поглядом.

— У тобі є щось бентежне. Шегін помітила це в тому, як ти спілкуєшся. Це не брак летані. Але це посилює, а не послаблює мою настороженість. Це означає, що в тобі є щось глибше за летані. Те, чого летані виправити не може.

Вона зазирнула мені в очі.

— Якщо це правда, то я дарма тебе навчала. Якщо тобі вистача­ло розуму так довго показувати мені фальшиве обличчя, то ти становиш небезпеку не лише для школи. Якщо це так, то Карсерет має рацію й тебе слід хутко вбити заради безпеки всіх причетних.

Вашет звелася на ноги, рухаючись так, ніби дуже втомилася.

— Так я думала сьогодні. І продовжу думати ще не одну годину вночі. Завтра в мене буде рішення. Скористайся цим часом, щоб упорядкувати свої думки та приготуватися так, як це, на твою думку, буде найкраще.

А тоді, не дивлячись мені в очі, Вашет розвернулася й пішла до хати, беззвучно зачинивши за собою двері.

***

Якийсь час я вештався без пуття. Сходив подивитися на меч-дерево, сподіваючись знайти там Селеан, але її ніде не було видно. Споглядання ж самого дерева мене геть не заспокоїло. Принаймні того дня.

Тож я пішов до купалень, де безрадісно стирчав у воді. Відтак уперше після удару Вашет зауважив у одному із дзеркал, розвішаних по менших приміщеннях, своє лице. Половина обличчя виявилася червоною й розпухлою, довкола скроні й щелепи починали синіти й жовтіти синці. Також у мене намітилося щось схоже на великий і темний синець під оком.

Витріщившись на себе у дзеркало, я відчув, як глибоко в нутрощах у мене спалахує притлумлений гнів. Я вирішив, що стомився безпорадно чекати, поки інші вирішують, раді мені тут чи не раді. Я грав у їхню гру, вивчив їхню мову, незмінно виявляв увічливість, а за це зі мною поводилися наче з собакою. Мене били, брали на кпини, мені погрожували смертю й навіть дечим гіршим. Досить із мене.

Тож я поволі обійшов Герт. Відвідав близнючок, говірку кузню та кравця, в якого купив одяг. Товариськи потеревенив, коротаючи час, ставлячи запитання та вдаючи, що не маю такого вигляду, ніби кілька годин тому мене побили до непритомності.

Мої приготування тривали довго. Я пропустив вечерю, і повернувся до школи тоді, коли небо вже почало темніти. Я пішов просто до своєї кімнати й зачинив за собою двері.

Тоді висипав на ліжко речі, які тримав у кишенях, як куплені, так і крадені. Дві чудові, м’які свічки із бджолиного воску. Довгий шматок ламкої сталі, частина погано викуваного меча. Котушка криваво-червоної нитки. Маленька пляшечка води з купалень, закрита на корок.

Останню я міцно стиснув у кулаці. Більшість людей не розуміє, як багато тепла міститься у воді. Тому її так довго треба кип’ятити. Хоча гарячущий басейн, із якого я набрав воду, був розташований більш як за пів милі звідти, те, що я тримав у руці, було корисніше для симпатика, ніж розжарена вуглинка. Ця вода містила в собі вогонь.

Я згадав про Пенте й відчув різкий напад жалю. Відтак узяв свічку й заходився крутити її в руках, зігріваючи власною шкірою, розм’якшуючи віск і починаючи ліпити з нього ляльку.

Я сидів у себе в кімнаті й думав темні думи, а тим часом у небі остаточно згасло світло. Я оглянув знаряддя, які зібрав, і в глибині душі зрозумів: іноді ситуація стає такою заплутаною, що слова ніяк не допомагають. Тепер, коли слова мене підвели, який іще вибір у мене залишається?

Та й що взагалі в нас залишається, коли слова підводять?