Страх мудреця

Розділ сорок перший. Вище благо

Я підвів погляд на Сіммона і прошепотів:

— Іваре енім еуґе.

Сім зітхнув із відчаєм.

— Ти маєш зараз вивчати фізіогноміку.

Відколи ми підпалили кімнати Емброуза, минув цілий виток, і зима нарешті показувала зуби, засипаючи Університет снігом, що складався в кучугури по коліно. Як бувало завжди, коли погода ставала немилосердною, Архіви вщерть наповнилися сумлінними студентами.

Позаяк усі читацькі нори були зайняті, ми із Сіммоном були змушені перенести свої книжки до Фоліантів. Ця зала з висо­кою стелею й без вікон того дня була повна більш ніж наполовину, але там однаково було тихо, мов у склепі. Через темний камінь і приглушений шепіт вона здавалася дещо моторошною, тож було очевидно, чому студенти називають її Гробницями.

— Та вчу я фізіогноміку, — тихо запротестував я. — Я дивився на деякі схеми Ґібеа. Поглянь, що знайшов, — показав йому книжку.

— Ґібеа? — прошепотів із жахом Сіммон. — Присягаюся, ти вчишся разом зі мною лише для того, щоб заважати, — він сахнувся від книжки, яку я йому простягнув.

— Та тут ніяких жахіть, — заперечив я. — Просто… ось. Просто поглянь, що тут написано, — Сіммон відштовхнув книжку, і я спалахнув і процідив: — Обережно! Це один із його оригіналів. Я знайшов його за іншими книжками, похованими у Мертвих Книгах. Лоррен відрубає мені великі пальці, якщо з нею щось трапиться.

Сім відсахнувся від книжки, наче вона була розпечена.

— Оригінал? Тейлу милосердний, таж вона, певно, написана на людській шкірі. Прибери її від мене!

Я мало не пожартував, що чорнило, ймовірно, не втримається на людській шкірі, але побачивши Сімове обличчя, вирішив цього не робити. І все ж мене, напевно, виказав вираз обличчя.

— Ти збоченець, — сплюнув він, підвищивши голос до майже неприйнятної гучності. — Матінко Божа, хіба ти не знаєш, що він розтинав живих людей, аби подивитись, як працюють їхні органи? Я не бажаю дивитися ні на що з діянь цього чудовиська.

Я поклав книжку та якомога лагідніше промовив:

— Тоді можеш зав’язати з вивченням медицини. Дослідження людського організму, проведені Ґібеа, стали найґрунтовнішими в історії. Його щоденники — це основа сучасної медицини.

Лице Сіммона залишилося суворим. Він нахилився вперед, щоб говорити тихо, але все одно бути почутим.

— Пішовши проти герцога Ґібеанського, аміри знайшли кістки двадцяти тисяч людей. Величезні ями з кістками й попелом. Жінок і дітей. Двадцять тисяч! — перш ніж продовжити, Сіммон трішки захлинувся. — І це лише ті, кого вони знайшли.

Я дозволив йому трохи заспокоїтись, а тоді заговорив:

— Ґібеа написав двадцять три томи на тему роботи тіла, — якомога лагідніше зауважив я. — Коли аміри пішли проти нього, частина його маєтку згоріла, чотири з тих томів і всі його нотатки було втрачено. Запитай майстра Арвіла, що він віддав би, аби тільки ці томи відновилися.

Сіммон різко вдарив рукою по столу, і кілька студентів поглянули на нас.

— Трясця! — процідив він. — Я виріс за тридцять миль від Ґібеа! У безхмарний день руїни було видно з пагорбів мого батька!

Тут я й застиг. Якщо родинні землі Сіма були розташовані так близько, то його пращури, найпевніше, присягали на вірність Ґібеа. Це означало, що їх, можливо, змушували допомагати йому збирати піддослідних. А може, хтось із його рідних сам опинився в ямах із кістками й попелом.

Я добре зачекав, перш ніж зашепотіти знову.

— Я не знав.

Сіммон майже повністю повернув собі самовладання.

— Ми про це не говоримо, — напружено проказав він і прибрав з очей волосся.

Ми схилилися над своїми книжками, а за годину Сіммон знову заговорив.

— Що ти знайшов? — якось аж надто невимушено спитав він, наче не бажав визнавати, що йому цікаво.

— Отут, зі внутрішнього боку, — із захватом прошепотів я. Розгорнув обкладинку — і Сім, поглянувши на сторінку, мимоволі скривився так, ніби від книги відгонило смертю.

— …розлив повсюди, — почув я голос: до зали ввійшли двоє старших студентів. Із їхнього багатого одягу я здогадався, що обидва належать до шляхти. Вони не кричали, проте й не намагалися поводитися тихо. — Анісат змусив його прибрати й лише після цього дозволив йому помитися. Він іще виток смердітиме сечовиною.

— Що тут можна побачити? — запитав Сіммон, дивлячись на сторінку. — Тут лише його ім’я та дати.

— Не посередині — дивися вгору. Ближче до країв сторінки, — я показав на декоративні завитки. — Отам.

— Я поставив би драб на те, що ця мала шмаркля отруїть сама себе до кінця семестру, — сказав другий студент. — Хіба ми колись були такими йолопами?

— Все одно нічого не бачу, — тихо промовив Сіммон і спантеличено розвів руками, не підіймаючи ліктів зі столу. — Доволі симпатично, якщо тобі таке подобається, та я ніколи не був великим шанувальником ілюмінованих текстів.

— Можна було б податися до «Двох грошів», — розмова продовжилася за кілька столиків від нас, приваблюючи роздратовані погляди студентів довкола. — Там є дівка, яка грає на свирілі. Присягаюся, ти ще нічого подібного не бачив. А Лінтен каже, що тим, хто має трохи срібла, вона… — він змовницьки стишив голос.

— Вона що? — запитав я, максимально нечемно втручаючись у їхню розмову. Кричати було не потрібно. У Фоліантах нормальний голос, яким зазвичай розмовляють, заполоняє все приміщення. — На жаль, я не зовсім розчув останнього.

Парочка ображено зиркнула на мене, але не відповіла.

— Що ти робиш? — процідив мені крізь зуби знічений Сім.

— Намагаюся заткнути їм роти, — пояснив я.

— Просто не зважай на них, — сказав він. — Ось, я див­люся на твою кляту книжку. Покажи, що ти хочеш, щоб я побачив.

— Ґібеа сам малював у всіх своїх щоденниках, — продовжив я. — Це його оригінал, тож логічно, що він також малював тут завитки, так? — Сім кивнув і прибрав з очей волосся. — Що ти бачиш отут? — я поволі перетягнув палець з одного завитка до іншого. — Бачиш?

Сім хитнув головою.

Я показав іще раз, точніше.

— Ось, — сказав я, — і ось, у кутку.

Він вирячив очі.

— Літери! «І»… «в»… — Сіммон зупинився, щоб розібрати написане, — «Іваре енім еуґе». Це те, що ти бубонів, — він відштовхнув книжку. — То в чому сенс, окрім того, що він практично не володів темічною?

— Це не темічна, — зауважив я. — Це темська. Архаїчне слововживання.

— Що це взагалі має означати? — Сіммон підвів погляд від книжки й наморщив лоба. — До високого блага?

Я хитнув головою й виправив:

— Для вищого блага. Звучить знайомо?

— Не знаю, як довго вона буде там, — продовжував один із галасливої парочки. — Якщо пропустиш її, пошкодуєш.

— Я ж казав тобі: сьогодні не можу. Може, в повалок. У повалок я буду вільний.

— Треба піти раніше, — сказав йому я. — Увечері в повалок у «Двох грошах» людно.

Вони роздратовано зиркнули на мене.

— Не пхай свого носа до чужого проса, людино-лінійко, — сказав той, що був вищий.

Це роздратувало мене ще сильніше.

— Перепрошую, а хіба ви не до мене зверталися?

— А було схоже на те, що я звертаюся до тебе? — вщипливо відказав він.

— Так воно звучало, — промовив я. — Якщо я чую вас за три столики, то ви, певно, хочете залучити мене до своєї розмови, — прокашлявся. — Єдиний інший можливий варіант — що ви занадто тупі, щоб не галасувати у Фоліантах.

Він почервонів на виду й, напевно, відповів би, але його товариш сказав йому щось на вухо, і вони обидва зібрали книжки та пішли. Коли за ними зачинилися двері, залунали ріденькі, тихенькі оплески. Я всміхнувся й помахав рукою слухачам.

— Цьому могли б дати раду канцеляри, — тихо насварився Сім, коли ми знову схилилися над столом, щоб пого­ворити.

— Канцеляри не давали цьому ради, — зауважив я. — До того ж тиша повернулася, і важливо саме це. То про що тобі нагадує фраза «для вищого блага»?

— Звісно, про амірів, — сказав він. — Останнім часом ти тільки про амірів і торочиш. А що ти хочеш сказати?

— Хочу сказати, — захоплено прошепотів я, — що Ґібеа був таємним членом ордену амірів.

Сім кинув на мене скептичний погляд.

— Це трохи натягнуто, але, гадаю, можливо. Це було років за п’ятдесят до їхнього засудження церквою. На той час вони вже були доволі розтлінні.

Я хотів зауважити, що Ґібеа не конче мав бути розтлінним. Він прагнув до мети амірів, вищого блага. Хоча його експерименти були страхітливі, його робота просунула медицину вперед на майже немислимому рівні. За сотні років, що минули відтоді, його робота, напевно, врятувала вдесятеро більше життів.

Однак я сумнівався, що Сім оцінить мою думку.

— Розтлінний чи ні, він був таємним членом амірів. Навіщо ще йому ховати їхнє кредо на передній обкладинці свого щоденника?

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, він був одним з амірів. Як це стосується цін на масло?

Я роздратовано здійняв руки й ледве стримався, щоб не підвищити голосу.

— Це означає, що орден мав таємних членів раніше, ніж його засудила церква! Це означає, що, коли понтифік розпустив амірів, вони мали прихованих союзників. Союзників, які могли їх уберегти. Отже, аміри могли б існувати й зараз — таємно, непомітно займаючись своєю роботою.

Я помітив, як Сіммон змінився на лиці. Спершу мені здалося, що він зараз зі мною погодиться. А тоді я відчув поколювання на карку і збагнув правду.

— Вітаю, майстре Лоррен, — шанобливо привітався я, не розвертаючись.

— Розмови зі студентами за іншими столами не дозволяються, — промовив він позаду мене. — Тебе позбавлено доступу на п’ять днів.

Я кивнув, і ми обидва зіп’ялися на ноги й зібрали речі. Майстер Лоррен із непроникним обличчям простягнув до мене довгу руку.

Я, нічого не кажучи, здав щоденник Ґібеа, і за мить ми вже кліпали на студеному зимовому сонці за дверима Архівів. Я закутався у плащ і потупав, щоб позбутися снігу на ногах.

— Позбавлено доступу, — проказав Сіммон. — Ловко.

Я знизав плечима, знітившись сильніше, ніж був готовий визнати. Я сподівався, що хтось із інших студентів пояснить: насправді я намагався зберегти тишу, а не навпаки.

— Я просто намагався вчинити правильно.

Сіммон засміявся, і ми поволі попрямували в бік закладу Анке­ра. Сім грайливо штурхнув ногою невеличкий сніговий замет.

— Світ потребує таких людей, як ти, — промовив він голосом, який підказав мені, що його зараз понесе у філософію. — Ти щось робиш. Не завжди найкраще, не завжди найрозважливіше, та все-таки щось робиш. Ти рідкісна птиця.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. В мені пробудилася ціка­вість.

Сім знизав плечима.

— Як-от сьогодні. Тебе щось турбує, тебе хтось ображає, і раптом ти спалахуєш, — він швидко махнув долонею. — Ти чудово знаєш, що робити. Ніколи не вагаєшся — просто бачиш і реагуєш, — на якусь мить він замислився. — Гадаю, саме такими були аміри. Не дивно, що народ їх боявся.

— Я не завжди аж такий упевнений у собі, — визнав я.

Сіммон усміхнувся.

— Як не дивно, мене це заспокоює.