Страх мудреця

Розділ сто тридцять сьомий. Запитання

Хоча бургомістр Левіншира явно схвалював мої дії зі лжеартистами, я знав, що не все так просто. За залізним законом я був винен щонайменше у трьох тяжких злочинах, і будь-якого з них вистачило б, щоб відправити мене на шибеницю.

На жаль, у Левінширі всі знали моє ім’я й зовнішність, і я побоювався, що історія може помандрувати швидше за мене. У такому разі я з легкістю міг прибути до міста, в якому тамтешні констеблі виконають свій обов’язок і посадять мене, доки на суд у моїй справі не прибуде мандрівний суддя.

Тож я щодуху мчав до Северена. Два дні завзято йшов, а тоді оплатив місце в кареті, що прямувала на південь. Чутки подорожують хутко, та їх можна випередити, якщо ви готові швидко їхати та якийсь час не спати.

За три дні неприємної їзди я опинився в Северені. Карета вступила до міста крізь східні ворота, і я вперше побачив шибеницю, про яку мені розповідав Бредон. Побілілі кістки в залізній клітці не притлумили моїх тривог. Мейр посадив туди людину за звичайний бандитизм. А що він може зробити з людиною, яка забила дев’ятьох мандрівних лицедіїв у дорозі?

У мене виникла потужна спокуса попрямувати просто до «Чотирьох ґнотів», де я, всупереч словам Ктей, сподівався знайти Денну. От тільки мене вкривали бруд і піт, що зібралися за кілька днів. Перш ніж поговорити з кимось, мені треба було помитися й зачесатися.

Щойно опинившись у маєтку мейра, я відправив Стейпсові перстень і записку, бо знав, що так можна найшвидше зв’язатися з мейром заради розмови віч-на-віч. Я, не надто зволікаючи, повернувся до своєї кімнати, хоча для цього треба було грубо проштовхнутися повз кількох придворних у коридорах. Щойно я поставив дорожню торбу й відправив гінців по гарячу воду, у дверях з’явився Стейпс.

— Юний пане Квоуте! — радісно всміхнувся він і взяв мене за руку для потиску. — Добре, що ви повернулися. Пане й пані, я справді за вас хвилювався.

Від його ентузіазму я мимоволі всміхнувся стомленою усмішкою.

— Я радий поверненню, Стейпсе. Чи багато я пропустив?

— Багато? — він засміявся. — Весілля, наприклад.

— Весілля? — перепитав я, та вгадав відповідь, щойно це вимовив. — Весілля мейра?

Стейпс захоплено кивнув.

— О, дійство вийшло розкішне. Зважаючи на все, шкода, що вам довелося його пропустити, — він багатозначно поглянув на мене, та більше нічого не сказав. Стейпс завжди був дуже обережним.

— Вони не надто марнували час, чи не так?

— Від заручин минуло два місяці, — зауважив Стейпс із ноткою докору. — Анітрохи не менше, ніж вимагає пристойність, — я помітив, що він трохи розслабився, і він підморгнув мені. — Хоча варто сказати, що їм трохи не терпілося.

Коли у відчинені двері зайшли хлопці-гінці з відрами води, від якої йшла пара, я засміявся. Плюскання, з яким вони поча­ли наповнювати ванну, здавалося схожим на солодку музику.

Служник провів їх поглядом, а тоді нахилився поближче і проказав тихішим голосом:

— Ви зараз зрадієте. Ще з однією нашою нерозв’язаною проблемою розібрались як годиться.

Я отетеріло поглянув на нього, шукаючи в пам’яті того, на що він може натякати. Стільки всього сталося, відколи я пішов…

Стейпс помітив вираз мого обличчя.

— Кодікус, — сказав він. При цьому його вуста гірко скривилися. — Даґон повернув його всього за два дні після вашого відходу. Він заліг на дно менш ніж за десять миль від міста.

— Так близько? — здивовано перепитав я.

Стейпс похмуро кивнув.

— Він ховався у фермерській хатинці, наче борсук у норі. Вбив чотирьох особистих охоронців мейра й позбавив Даґона ока. Урешті його спіймали, лише підпаливши хату.

— А що сталося далі? — запитав я. — Очевидно, що не суд.

— Із цією проблемою розібралися, — повторив Стейпс. — Як годиться.

Останнє він проказав із добре відчутною похмурою кате­горичністю. Його очі, зазвичай добрі, звузилися від ненависті. Тієї миті кругловидий коротун був дуже мало схожий на бакалійника.

Я згадав, як Алверон спокійно сказав: «Відріжте йому великі пальці». Зважаючи на те що мені було відомо про швидкий і рішучий гнів Алверона, я сумнівався, що Кодікуса ще хоч колись побачать.

— Мейр зміг дізнатися чому? — я, хоч і говорив тихо, вирішив змовчати про решту, бо знав: Стейпс не буде радий, що я відкрито заговорив про отруєння.

— Я не маю права про це говорити, — обережно сказав Стейпс. Тон у нього був трохи ображений, неначе я мав би знати, що його не варто питати про таке.

Я опустив цю тему, бо знав, що не зможу витягнути зі Стейпса майже нічого.

— Ти зробив би мені послугу, якби зміг доставити дещо мейрові за мене, — сказав я й підійшов до місця, в якому кинув свою потерту дорожню торбу. Попорпавшись у ній, знайшов мейрів сейф — унизу, майже на дні.

Я простягнув його Стейпсу.

— Не знаю, що в ньому є, — заявив я. — Але він увінчаний його гербом. А ще він важкий. Сподіваюся, що це може бути частина податків, які були вкрадені, — я всміхнувся. — Скажи йому, що це — весільний подарунок.

Служник з усмішкою взявся за скриньку.

— Я певен, що він буде в захваті.

З’явилися ще троє гінців, але лише двоє з них промчали з від­рами, що парували. Третій підійшов до Стейпса і вручив йому записку. В іншому приміщенні повторно залунав плюскіт, і всі троє хлопців знову пішли, крадькома позираючи на мене.

Стейпс хутко проглянув записку, а тоді підвів погляд на мене.

— Мейр сподівається, що вам буде зручно зустрітися з ним у саду після п’ятого дзвона, — сказав він.

Сад — це ґречні розмови. Якби мейр хотів серйозної дискусії, то викликав би мене до своїх кімнат або завітав би до мене крізь таємний прохід, який з’єднував його кімнати з моїми.

Я поглянув на годинник на стіні. Це був не симпатичний годинник із тих, до яких я звик в Університеті. Це був гармонічний годинник, на якому гойдався маятник. Прекрасний прилад, але й близько не такий точний. Його стрілки показували, що за чверть виб’є потрібна година.

— Цей годинник поспішає, Стейпсе? — з надією промовив я.

П’ятнадцяти хвилин мені ледве вистачало, щоби зняти із себе дорожній одяг і зашнуруватись у якісь досить пристойні придворні шати. Але, зважаючи на те, скількома шарами бруду та згірклого поту я був укритий, це було б так само безглуздо, як пов’язувати шовковою стрічкою коров’ячу купу, від якої йде пара.

Стейпс поглянув мені за плече, а тоді позирнув на маленький механічний годинник, який тримав у кишені.

— Насправді він, схоже, відстає хвилин на п’ять.

Я потер обличчя, замислившись, які в мене варіанти. Я був не просто пом’ятий після дня мандрів. Я був зачуханий. Я завзя­то йшов під літнім сонцем, а потім кілька днів просидів, наче полонений, у задушливо жаркій кареті. Мейр не був схильний судити про щось суто за зовнішнім виглядом, але пристойність таки цінував. Я не міг справити гарне враження, припхавшись смердючим і брудним.

У голові виринув непроханий спогад про залізну шибеницю, і я вирішив, що не можу ризикувати справити кепське враження. Тим паче з новинами, які ніс.

— Стейпсе, я буду готовий щонайменше за годину. Я міг би зустрітися з мейром після шостого дзвона, якщо він цього хоче.

Обличчя Стейпса набуло суворого та ображеного виразу. Послання було добре зрозуміле. Не можна просто так узяти й попрохати про перенесення зустрічі з мейром Алвероном. Він просить. Ви приходите. Так уже все влаштовано.

— Стейпсе, — якомога лагідніше сказав я. — Поглянь на мене. Понюхай мене. За останній виток я подолав триста миль. Я не гулятиму в саду вкритий дорожньою курявою й засмерділий, наче варвар.

Стейпсові вуста посуворішали, він насупився.

— Я скажу йому, що ви зайняті дечим іншим.

Принесли нові відра, з яких ішла пара.

— Стейпсе, розкажи йому правду, — промовив я, заходившись розстібати сорочку. — Я певен, що він зрозуміє.

***

Уже помитий, зачесаний і пристойно вбраний, я послав мейрові свій золотий перстень і листівку зі словами: «Розмова віч-на-віч, щойно вам буде зручно».

Менш як за годину повернувся гонець із листівкою від мейра, де говорилося: «Чекай на мій виклик».

Я чекав. Я відправив по вечерю кур’єра, а тоді прочекав до кінця вечора. Наступний день минув без жодного нового послання. А позаяк я не знав, коли може надійти виклик Алверона, то, по суті, знову застряг у своїх кімнатах, чекаючи на його перстень.

Приємно було мати час, щоб виспатись і помитись удруге. Але я побоювався, що мене наздоженуть новини з Левіншира. Те, що я не міг спуститися до Нижнього Северена в пошуках Денни, також неабияк дратувало.

Це був німий докір із тих, які дуже часто трапляються у придворному середовищі. Послання мейра було ясне: «Коли я викликаю, ти приходиш. Або на моїх умовах, або ніяк».

Це було дитинно, і такою дитинною може бути лише шляхта. Та все ж нічого не вдієш. Тож я відправив свій срібний перс­тень Бредонові. Він прибув саме вчасно, щоб розділити вечерю зі мною, й переповів мені пропущені плітки за цілий сезон. Придворні чутки можуть бути страшенно дурнуватими, але Бредон дібрав для мене найкраще.

Більшість стосувалася бурхливого залицяння мейра та його одруження зі спадкоємицею Леклессів. Судячи з усього, вони були по вуха закохані одне в одного.

Багато хто підозрював, що вони вже можуть чекати дитину. Королівський двір у Ренірі також був зайнятий. Принца-­регента Алаїтіса було вбито на дуелі, тож значна частина південного фарелу поринула в хаос: різні шляхтичі всіляко старалися скористатися зі смерті такого високопоставленого придворного.

Не обійшлося й без чуток. Мейрові люди розібралися з якимись бандитами у віддаленому куточку Елду. Судячи з усього, ті влаштовували засідки на збирачів податків. На півночі, де довелося витримати другий візит збирачів мейра, були не­вдоволені. Однак принаймні дороги знову стали чистими, а винні були мертві.

Також Бредон згадав цікаву чутку про молодика, який пішов у гості до Фелуріян і повернувся більш-менш цілим, хоч і трохи попахував фейрі. І це була не зовсім придворна чутка. Це радше скидалося на те, що можна почути в пивниці. На низькопробну чутку, з тих, до яких ніколи не опуститься й не прислухається жодна особа шляхетного роду. Поки Бредон говорив, його темні совині очі весело виблискували.

Я був згоден із тим, що такі історії дійсно вельми низькопробні й нецікаві для таких витончених осіб, як ми. Мій плащ? Доволі вишуканий, чи не так? Не можу згадати, де ­саме його замовив. У якомусь екзотичному місці. До речі, днями я чув доволі цікаву пісню на тему Фелуріян. Чи не хоче він її почути?

Ще ми, звісно, грали в так. Хоча я доволі довго не наближався до дошки, Бредон сказав, що я став грати набагато краще. Скидалося на те, що я поступово навчаюся вести прекрасну гру.

***

Зайве й казати, що коли Алверон надіслав своє наступне запрошення, я прийшов. Була спокуса прибути з запізненням на кілька хвилин, але я їй опирався, бо знав, що з цього не може вийти нічого доброго.

Коли я зустрів мейра в саду, він ходив там сам. Він тримався прямо й гордо. Зовні видавалося, ніби йому ніколи не було потрібно спиратися на мою руку чи користуватися ціпком.

— Квоуте, — тепло промовив він, — я радий, що ти зміг викроїти час на візит до мене.

— Завжди із задоволенням, ваша милосте.

— Прогуляймося? — запитав він. — Із південного мосту в цей час доби відкривається приємний краєвид.

Я покрокував поряд із ним, і ми почали петляти між ретельно доглянутих живоплотів.

— Я не зміг не помітити, що ти озброєний, — зауважив мейр із відвертим несхваленням у голосі.

Моя рука несвідомо потягнулася до Цезури. Тепер вона висіла у мене на поясі, а не за плечем.

— А в цьому є щось недобре, ваша милосте? Я вважав, що у Вінтасі всі чоловіки зберігають право на озброєння.

— Це важко назвати пристойним, — останнє слово мейр наголосив.

— Як я розумію, при королівському дворі в Ренірі немає жодного джентльмена, що наважився б показатися комусь на очі без меча.

— Хай як добре в тебе підвішений язик, ти не джентльмен, — холодно зауважив Алверон, — і тобі варто про це пам’ятати.

Я змовчав.

— До того ж це варварський звичай, і з часом він іще принесе королю скорботу. Хай який звичай у Ренірі, у моєму місті, моєму домі й моєму саду до мене не слід приходити озброєним, — він повернувся й поглянув на мене суворими очима.

— Перепрошую, якщо вас образив, ваша милосте, — я зупинився і вклонився йому вже щиріше, ніж раніше.

Моя демонстрація покори, схоже, його власкавила. Мейр усміхнувся й поклав долоню мені на плече.

— У цьому немає потреби. Піди поглянь на жалобний вогонь. Невдовзі листя обернеться.

Ми проходи´ли менш як годину, привітно теревенячи про незначущі дрібниці. Я був незмінно ввічливий, а в Алверона продовжував покращуватися настрій. Якщо потурання його «я» зберігало мені його прихильність, то це була невелика ціна за його покровительство.

— Мушу зауважити, що шлюб вашій милості до лиця.

— Дякую, — він милостиво кивнув. — Мені він вельми припав до душі.

— І ви продовжуєте перебувати в доброму здоров’ї? — запитав я, впритул наблизившись до меж пристойності у при­людній розмові.

— Надзвичайно доброму, — відповів Алверон. — Поза сумнівом, іще одна перевага подружнього життя, — і кинув на мене погляд, який підказував, що він не зрадіє подальшим запитанням — принаймні в такому публічному місці, як це.

Ми продовжували свою прогулянку, киваючи шляхті, яку минали. Мейр продовжував теревенити про дрібниці, про чутки при дворі. Я підігрував йому, підтримуючи розмову як годиться. Але насправді мені вже треба було покінчити з цим, щоб ми завели серйозну розмову віч-на-віч.

Однак я також знав, що Алверона не можна швидко примусити до діалогу. Наші розмови мали певний ритуальний шаблон. Порушивши його, я лише роздратував би мейра. Тож я зволікав, нюхав квіти та вдавав зацікавлення придворними плітками.

За чверть години в розмові настала характерна пауза. Далі в нас почнеться суперечка. Опісля ж можна буде піти в досить усамітнене місце, щоб поговорити про важливе.

— Я завжди думав, — урешті сказав Алверон, оголошуючи тему нашої дискусії, — що в кожного є запитання, яке виражає суть їхнього «я».

— Що ви маєте на увазі, ваша милосте?

— Я вважаю, що всіма людьми рухає певне запитання. Запитання, яке не дає їм спати ночами. Запитання, яке вони гризуть, наче пес стару кістку. Збагнувши запитання певної людини, можна наблизитися до розуміння самої людини, — він із напівусмішкою скосив погляд на мене. — Принаймні так я завжди вважав.

Я ненадовго замислився над цим.

— Мушу з вами погодитися, ваша милосте.

У відповідь Алверон здійняв брову.

— Так просто? — у його голосі вчувалося легке розчарування. — Я очікував, що ти трохи попручаєшся.

Я хитнув головою, радіючи легкій можливості самому запропонувати тему.

— Я вже не один рік гриз одне запитання й гадаю, що погризу його ще кілька років. Тож ваші слова видаються мені цілком слушними.

— Та невже? — спрагло промовив він. — І яке ж воно?

Я замислився, чи не сказати йому правду. Про свої пошуки чандріян і загибель своєї трупи. Але реальних шансів на це не було. Ця таємниця досі лежала в моєму серці, важка, наче великий гладенький камінь. Це було надто особистим, щоб розповідати про нього такій розумній людині, як мейр. Ба більше, так я виказав би свою кров едема ру, про яку не говорив публічно при дворі мейра. Мейр знав, що я не шляхтич, але не знав, що моє походження аж настільки низьке.

— Напевно, запитання важке, якщо ти так довго його зважуєш, — пожартував Алверон, поки я вагався. — Ну ж бо, я наполягаю. Ба більше, пропоную тобі обмін: запитання за запитання. Можливо, ми потішимо один одного відповідями.

На кращу мотивацію годі було й надіятись. Я ненадовго замислився, ретельно добираючи слова.

— Де зараз аміри?

— Криваворукі аміри, — стиха, задумливо проказав Алверон. Скоса глянув на мене. — Ти, як я розумію, питаєш не про те, де поховано їхні тіла?

— Ні, ваша милосте, — похмуро відповів я.

Його лице стало замисленим.

— Цікаво… — я зітхнув із полегшенням. Уже мало не очікував, що він відповість різко, скаже, що аміри кілька століть як погинули. А натомість він сказав: — Знаєш, я чимало вивчав амірів, як був молодший.

— Справді, ваша милосте? — вимовив я, здивований власною удачею.

Мейр поглянув на мене, і його губ торкнулася примарна усмішка.

— Це не велика дивовижа. Хлопчиком я хотів бути аміром, — тут він неначе трішечки засоромився. — Розумієш, не всі історії похмурі. Аміри робили дещо важливе. Робили непростий вибір, якого не хотів робити більше ніхто. Такі речі лякають людей, але я вважаю, що вони були великою позитивною силою.

— Я теж завжди так гадав, — зізнався я. — Просто заради ціка­вості: яка історія була у вас улюбленою?

— «Атрейон», — трохи сумовито відповів Алверон. — Я роками про це не думав. Але, напевно, міг би зачитати Вісім клятв Атрейона з пам’яті, — він похитав головою й позирнув у мій бік. — А як щодо тебе?

— «Атрейон» занадто кривавий для мене, — зізнався я.

Алверон явно звеселився.

— Не просто так їх називали криваворукими амірами, — нага­дав він. — Татуювання сірідів були аж ніяк не декоративними.

— А й справді, — визнав я. — Та все ж мені більше до вподоби «Сер Сав’єн».

— Ще б пак, — кивнув мейр. — Ти ж романтик.

Ми трохи походили мовчки, зайшли за поворот і неквапом проминули фонтан.

— У дитинстві я був у них закоханий, — нарешті заговорив Алверон так, ніби сповідався в чомусь трохи ніяковому. — Чоловіки й жінки, за якими стояла вся потуга церкви. І це — в ті часи, коли за церквою стояла вся потуга Атуру, — він усміхнувся. — Сміливі, нестримні й не підзвітні нікому, крім самих себе й Бога.

— А також інших амірів, — додав я.

— І в підсумку — понтифіка, — закінчив він. — Ти, як я розумію, читав його прокламацію із засудженням амірів?

— Так.

Ми прийшли до невеличкого дугоподібного містка з дерева й каменю, а тоді зупинилися на вершині дуги й поглянули на воду, спостерігаючи, як лебеді поволі маневрують за течією.

— А знаєш, що я відшукав, як був молодший? — запитав мейр.

Я хитнув головою.

— Ставши занадто дорослим для дитячих історійок про амірів, я замислився про більш конкретні речі. Скільки було амірів? Як багато серед них було панів? Скільки коней вони могли послати у збройне протистояння? — він трохи повернувся, щоб оцінити мою реакцію. — Тоді я перебував у Фелтоні. Там є старий атурський мендарій, у якому зберігаються церковні документи на весь північний фарел. Я два дні проглядав їхні книги. І знаєш, що я відшукав?

— Нічого, — сказав я. — Ви нічого не відшукали.

Алверон повернувся до мене. Його лице виражало ретельно стримуваний подив.

— Те саме знайшов я в Університеті, — продовжив я. — Здавалося, ніби хтось прибрав із тамтешніх Архівів відомості про амірів. Звісно, не все. Але надійних подробиць було вкрай мало.

Дивлячись у розумні сірі очі мейра, я бачив, як він швидко доходить власних висновків.

— І хто пішов би на таке? — поцікавився він.

— А хто мав би кращу мотивацію, ніж самі аміри? — промовив я. — Отже, вони досі десь є.

— Звідси і твоє запитання, — Алверон знову рушив, хоч і повільніше, ніж до цього. — Де зараз аміри?

Ми покинули міст і пішли стежкою довкола ставка. На мейровому обличчі відображалася серйозна задума.

— Можеш у це повірити? Те саме спало мені на думку після пошуків у мендарії, — звернувся він до мене. — Я подумав, що аміри могли уникнути суду. Сховатися. Думав, що навіть зараз, коли минуло стільки часу, на світі можуть бути аміри, які діють таємно заради вищого блага.

Я відчув, як у мене в грудях зануртував захват.

— І що ви виявили? — завзято спитав я.

— Виявив? — явно здивувався Алверон. — Нічого. Того року помер мій батько і я став мейром. Я махнув на це рукою як на хлопчачу фантазію, — він поглянув на воду й лебедів, які неквапом пливли. — Та якщо ти знайшов достоту те саме за пів світу звідси… — мейр замовк.

— І дійшов тих самих висновків, ваша милосте.

Алверон повільно кивнув.

— Те, що на світі може бути така важлива таємниця, бентежить, — він окинув поглядом сад біля стін свого маєтку. — Ще й на моїх власних землях. Мені це не подобається, — він знову повернувся до мене. Його погляд став уважним і ясним. — Як, на твою думку, їх можна відшукати?

Я скрушно всміхнувся.

— Як уже зауважили ваша милість, хай як добре в мене підвішений язик і хай яка добра в мене освіта, я ніколи не належатиму до шляхти. Мені бракує зв’язків і ресурсів, щоб дослідити це так ґрунтовно, як хотілося б. Але якби ваше ім’я відчиняло переді мною двері, я міг би здійснити пошуки в багатьох приватних бібліотеках. Міг би діставати доступ до архівів і записів, надто особистих чи надто добре схованих для цензури…

Алверон кивнув, не зводячи погляду з моїх очей.

— Здається, я тебе розумію. Особисто я чимало віддав би, щоб знати правду про цю проблему.

Він відвів погляд: угору здійнявся сміх, що змішався зі звуками кроків. То наближався гурт шляхтичів.

— Ти дав мені чимало їжі для роздумів, — сказав мейр уже тихі­ше. — Ми обговоримо це знову в більш усамітненій обстановці.

— У який час вам було би зручно зустрітися, ваша милосте?

Алверон зміряв мене довгим задумливим поглядом.

— Прийди до моїх апартаментів сьогодні ввечері. А позаяк я не можу дати відповідь на твоє запитання, дозволь мені натомість запропонувати власне.

— Ваша милосте, запитання я ціную майже так само високо.