Страх мудреця

Розділ сто двадцять перший. Коли слова підводять

Коли я наблизився до будинку Вашет, уже давно стемніло, та в її вікні мерехтіло свічкове сяйво. Я не сумнівався, що вона була ладна вбити чи скалічити мене заради добра всього Адемре, проте Вашет була по-справжньому обережна. Спершу вона добре подумає над цим цілу ніч.

Не маючи нічого в руках, я тихенько постукав у її двері. За мить вона відчинила. На ній досі були червоні шати найманця, проте вона зняла більшу частину шовкових зав’язок, завдяки яким одяг щільно прилягав до тіла. Очі в неї були стомлені.

Коли Вашет побачила, що там стою я, її вуста міцно стиснулись, і я зрозумів: заговорю — вона не послухає. Тож я зробив жест «благання» й відступив у темряву, подалі від свічкового сяйва. Я вже знав її досить добре, щоб бути певним у її цікавості. Коли я відступив, її очі підозріливо примружились, але повагавшись якусь мить, вона пішла за мною. Меча із собою не взяла.

Ніч була ясна, і нам освітлював шлях кавалок місяця. Я повів Вашет у пагорби, подалі від школи, подалі від розсіяних будиночків і крамничок Герта.

Пройшовши понад милю, ми дісталися того місця, яке я обрав. Маленького гайка з високою купою каміння, що приховає будь-який шум від сплячого містечка.

Між деревами падало навскіс місячне сяйво, освітлюючи темні силуети на крихітному відкритому просторі, що заховався між каменів. Там стояли дві маленькі дерев’яні лавки. Я обережно взяв Вашет попід руку і провів її до лавок.

Я поволі сягнув у глибоку підвітряну тінь одного з дерев неподалік і витягнув свій шейд. Обережно накинув його на низьку гілку так, що він повис між нами темною фіранкою.

Відтак я сів на другу лаву, нагнувся й узявся за застібки на футлярі своєї лютні. Коли вони одна за одною розстебнулися, лютня у футлярі видала знайомий гармонійний звук, неначе рвалася на волю.

Я дістав її та обережно заграв.

Я вимостив деку лютні ганчіркою, щоби стишити звук, бо не хотів, щоб він долинув до кам’янистих пагорбів. А ще переплів струни частиною червоної нитки. Почасти для того, щоб струни не дзвеніли надто радісно, а почасти — у відчайдушній надії на те, що вона принесе мені удачу.

Почав я з «У сільській кузні». Співати не став: побоювався, що Вашет образиться, якщо я зайду аж так далеко. Однак ця пісня навіть без слів схожа на ридання. Це музика, що говорить про порожні кімнати, холодне ліжко й утрачене кохання.

Я без паузи перейшов до «Вайолет тут», а далі — до «Додому, західний вітре». Остання пісня була однією з улюблених у моєї матері, і, граючи цю пісню, я згадав про неї й заплакав.

Відтак зіграв пісню, що ховається в самій середині мене. Ту музику без слів, що ходить таємними куточками мого серця. Я виконував її обережно, повільно, стиха награючи серед темної нічної тиші. Хотів би сказати, що це щаслива пісня, що вона солодка і яскрава, але це не так.

І врешті я зупинився. Кінчики пальців палали й боліли. Я протягом місяця зовсім не музикував, і мозолі на них зникли.

Підвівши погляд, я зобачив, що Вашет відсунула мій шейд і стежить за мною. Місяць висів у неї за спиною, і виразу її обличчя я не бачив.

— Ось чому я не маю ножів замість рук, Вашет, — тихо промовив я. — Ось хто я такий.