Страх мудреця

Розділ шістдесят четвертий. Утеча

Хоча жодна родина не може похвалитися дійсно спокійним минулим, Леклессів спіткало особливо багато нещасть. Нещасть зовнішніх — замовних убивств, вторгнень, селянських бунтів і крадіжок. А ще більш промовиста біда, що надходить ізсередини: як родина може процвітати, коли її найстарший спадкоємець ухиляється від усіх обов’язків перед нею? Не дивно, що ганьбителі часто називають їх «Леклессами Горопашними».

Те, що вони так добре й так довго виживали, вочевидь, свідчить про силу їхньої крові. Ба більше, якби не спалення Калуптени, ми, можливо, мали б документи зі згадками про родину Леклессів у такому далекому минулому, що вони могли б позмагатися давністю з королівською династією Модеґу…

Я пожбурив книжку на стіл так, що майстер Лоррен від цього заплювався би кров’ю. Якщо мейр вірив, що таких відомостей достатньо, щоб залицятися до жінки, то він потребував моєї допомоги більше, ніж йому здавалося.

Однак наразі я сумнівався, що мейр проситиме мене про допомогу хоч у чомусь, а тим паче — в такій делікатній справі, як залицяння. Напередодні він узагалі не викликав мене до своїх кімнат.

Я явно впав у неласку й відчував, що до цього доклався Стейпс. А зважаючи на те, що я бачив уночі два дні тому у вежі Кодікуса, було цілком очевидно, що Стейпс бере участь у змові з метою отруєння мейра.

Хоча це означало, що доведеться цілий день сидіти у своїх кімнатах, я залишався на місці. Розумів, що не варто ставити під загрозу думку Алверона про мене, вже й так невисоку, звертаючись до нього без виклику.

За годину до обіду до моїх кімнат навідався віконт Джермен із кількома сторінками записаних від руки пліток. Також він приніс колоду карт, очевидно, вирішивши наслідувати Бредона. Він запропонував мені навчитися грати у дрозда і, поки я ще навчався, погодився грати на смішні гроші — одненький срібний біт за руку.

Віконт здуру дозволив мені здавати карти й пішов трохи невдоволений, коли я виграв вісімнадцять рук поспіль. Гадаю, можна було повестися й делікатніше. Можна було пограти з ним, наче з рибиною на гачку, й видурити в нього половину маєтностей, але я не був на це налаштований. Думи мої були не з приємних, і я волів побути з ними на самоті.

***

За годину після обіду я вирішив, що мені вже не треба добуватися ласки в мейра. Якщо Алверон бажає довіряти своєму зрадливому лакею, це його справа. Я ж тепер ні за які гроші ні хвилини більше не сидітиму в кімнаті без діла, чекаючи під дверима, наче побитий пес.

Я накинув плащ, узяв футляр для лютні й вирішив прогулятись Олов’яною вулицею. Якщо я знадоблюся мейрові, поки мене не буде, він, хай йому грець, може й лишити записку.

Уже майже вийшовши в коридор, я побачив вартового, що виструнчився під моїми дверима. Він був із варти самого Алверона, вбраний у його кольори: сапфір та слонова кістка.

Якусь мить ми стояли нерухомо. Питати, чи через мене він сюди прийшов, було безглуздо. На двадцять футів довкола не було жодних інших дверей, окрім моїх. Я зазирнув йому в очі.

— А ви…

— Джейс, пане.

Принаймні мене досі називають «паном». Це чогось та й варте.

— І ви тут через?..

— Я прийшов супроводити вас, якщо ви вийдете з кімнати, пане.

— Авжеж.

Я знову зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.

Він дістав наказ від Алверона чи від Стейпса? У принципі, байдуже.

Я вийшов через вікно, в сад, подолав маленький струмочок, пройшов за живоплотом і видерся на частину декоративної кам’яної стіни. Багрянець мого плаща не найкраще підходив для скрадання в садку, зате непогано зливався з червоною черепицею дахів.

Опісля я вибрався на дах стаєнь, подолав сінник і вийшов через задній хід покинутої повітки. Далі просто перескочив огорожу й покинув маєток мейра. Просто!

Я зазирнув до дванадцяти шинків на Олов’яній вулиці, перш ніж відшукав той, у якому зупинилася Денна. Її там не було, тож я пішов вулицею далі, тримаючи очі розплющеними й довірившись своєму талану.

Я помітив Денну годину по тому. Вона стояла на краю натовпу й дивилася виставу на розі вулиці. Хочете — вірте, хочете — ні, але показували «Три гроші за бажання».

Шкіра в Денни була темніша, ніж коли я востаннє бачив її в Університеті, засмагла від мандрів. Вона була вбрана в сукню з високим комірцем, відповідно до місцевої моди. Її темне волосся падало прямою копицею на спину — тільки одна тоненька кіска трималася поближче до обличчя.

Я привернув її увагу тієї ж миті, коли Кропива прокричав свою першу репліку у п’єсі:

Я зцілю всяку напасть!

Це рятунок, не капость!

Мої зілля дешеві, та поможуть за мить!

Серце якось здає

Чи вона не дає?

То ходіть сюди й засіб

Для себе знайдіть!

Побачивши мене, Денна всміхнулася. Ми могли б залишитися там, щоб подивитися виставу, та я вже знав, чим вона закінчиться.

***

Кілька годин по тому ми з Денною їли солодкий вінтський виноград у затінку Прямовису. Якийсь працьовитий каменяр ­витесав у білому камені кручі неглибоку нішу й вирізьбив гладенькі кам’яні сидіння. Це затишне місце ми знайшли, безцільно вештаючись містом. Ми були самі, і я почувався найбільшим щасливчиком на світі.

Шкодував я лише про те, що не маю при собі Денниного персня. Цей несподіваний подарунок ідеально пасував би до нашої несподіваної зустрічі. Ба більше, я навіть розповісти про нього не міг. Інакше був би змушений зізнатися, що скористався ним як заставою для позики в Деві.

— Здається, ти живеш непогано, — зауважила Денна, потираючи пальцями край мого багряного плаща. — Покинув книжне життя?

— Пішов у відпустку, — виправдався я. — Зараз я допомагаю з дечим мейрові Алверону.

Вона округлила очі від захвату.

— Ану розказуй.

Я зніяковіло відвів погляд.

— На жаль, не можу. Делікатні питання і все таке, — прокашлявся і спробував змінити тему. — А в тебе що? Ти, здається, теж живеш непогано, — легенько провів двома пальцями по вишивці, що прикрашала високий комір її сукні.

— Ну, з мейром я не знаюся, — сказала Денна, з утрируваною шанобливістю махнувши рукою в мій бік. — Але як я писала у своїх листах…

— Листах? — перепитав я. — Ти надіслала не одного ­листа?

Денна кивнула.

— Три з моменту від’їзду, — відповіла. — Вже була готова сісти за четвертий, але ти врятував мене від цього клопоту.

— Я отримав лиш один, — зізнався я.

Денна знизала плечима.

— Все одно мені більше хотілося б розповісти тобі особисто, — вона зробила драматичну паузу. — Нарешті дістала покровителя офіційно.

— Справді? — із захватом перепитав я. — Денно, це ж чудо­ва новина!

Денна гордо всміхнулася. Її зуби здавалися білими на тлі світло-горіхового обличчя, що засмагло в дорозі. Губи в неї, як завжди, були червоні без жодної фарби.

— Він придворний тут, у Северені? — запитав я. — Як його звати?

Деннине усміхнене личко стало серйозним, а усмішка, що грала на її вустах, — спантеличеною.

— Сам знаєш, що я не можу тобі сказати, — насварилася вона. — Знаєш, як ревно він оберігає свій особистий простір.

Мій захват зник, і я похолов.

— О ні! Денно! Це ж не той самий хлопака, що раніше? Той, хто відправив тебе грати на тому весіллі у Требоні?

Денна спантеличилася.

— Звісно, він. Назвати тобі його справжнє ім’я я не можу. Як ти там звав його раніше? Пан Ільма?

— Пан Ясен, — виправив я, і з цими словами мій рот неначе наповнився попелом. — А ти принаймні знаєш його справжнє ім’я? Він назвав його тобі, перш ніж ти зголосилася?

— Я гадаю, що знаю його справжнє ім’я, — знизала вона плечима і провела рукою крізь волосся. Коли її пальці торкнулися кіски, вона неначе здивувалася, що намацала її, та швидко заходилася розплітати. Її спритні пальці розгладили волосся. — А якщо й ні, то яке це має значення? Квоуте, таємниці є в усіх. Мене не надто цікавить, які таємниці в нього: головне, щоб він залишався чесним зі мною. Досі він був дуже щедрим.

— Денно, він не просто потайний, — заперечив я. — Ти так його описуєш, що мені здається: він або параноїк, або вплутався в якісь небезпечні справи.

— Не знаю, чому ти так налаштований проти нього.

Мені не вірилося, що вона може таке сказати.

— Денно, він же бив тебе до непритомності.

Вона заціпеніла.

— Ні, — її рука потягнулася до синця, що загоювався в неї на щоці. — Ні, не бив. Я ж тобі казала. Я впала під час прогулянки верхи. Той дурний кінь не міг відрізнити сучок від змії.

Я похитав головою.

— Я про минулу осінь у Требоні.

Денна опустила руку назад, на коліно, а там розгублено заворушила нею, намагаючись покрутити відсутній перстень. Поглянула на мене. Її лице не виражало нічого.

— Звідки ти про це дізнався?

— Ти сама мені розповіла. Тієї ночі на пагорбі, коли ми чекали на дракуса.

Вона опустила погляд і кліпнула.

— Не… не пам’ятаю, щоб таке казала.

— Ти тоді була трохи не при тямі, — лагідно пояснив я. — Але ти казала. Розповіла мені все про це. Денно, тобі не конче потрібно залишатися з такою людиною. Всякий, хто може так учинити з тобою…

— Це він задля мого ж добра, — відповіла вона, і в її темних очах замерехтів гнів. — Це я тобі казала? Ось я стою без подряпини, а всі інші, хто був на весіллі, мертві, як вичинені шкури. А ти знаєш, як воно буває в малих містечках. Мене знайшли непритомною, та все одно думали, що я могла бути якось до цього причетна. Ти ж пам’ятаєш.

Я опустив голову й замотав нею, наче віл у ярмі.

— Не вірю. Мав бути якийсь інший вихід із цієї ситуації. Я знайшов би інший вихід.

— Ну, гадаю, не всі можуть бути такими розумними, як ти, — відповіла Денна.

— Розум тут ні до чого! — мало не закричав я. — Він міг забрати тебе із собою! Міг утрутитися й поручитися за тебе!

— Він нікому не міг повідомити, що він там, — заперечила Денна. — Він казав…

— Він тебе побив.

Вимовивши ці слова, я відчув, як у мені виріс жахливий гнів. Не палкий і несамовитий, як бувало під час деяких моїх зривів. Він був інакший, неспішний і холодний. І я, відчувши його, вмить усвідомив, що цей гнів жив у мені вже давно й набував чіткої форми — повільно, як замерзає ставок довгої зимової ночі.

— Він тебе побив, — повторив я, відчуваючи в собі цільну брилу крижаного гніву. — Жодні твої слова цього не змінять. А якщо я таки його побачу, то, мабуть, радше встромлю в нього ножа, ніж потисну йому руку.

Тут Денна підвела на мене очі, і з її обличчя зникло роздратування. Вона кинула на мене погляд, сповнений солодкої ніжності впереміш із жалем. Так дивляться на цуценя, коли воно гарчить, уважаючи себе страшенно шаленим. Вона лагідно приклала долоню до мого обличчя, і я відчув, що зашарівся — гаряче, сильно, раптом знітився через мелодраму, яку сам і влаштував.

— А можна про це не сперечатися? — запитала вона. — Будь ласочка! Не сьогодні. Я так давно тебе не бачила…

Я вирішив, що краще це облишити, ніж ризикувати її відлякати. Я знав, що буває, коли чоловіки занадто на неї тиснуть.

— Добре, — промовив я. — Не сьогодні. Але ти можеш бодай сказати мені, для чого тебе витягнув сюди покровитель?

Денна відкинулася назад і широко всміхнулася.

— Вибач, делікатні питання і все таке, — перекривила вона.

— Не треба так! — обурився я. — Я розповів би тобі, якби міг, але мейр дуже високо цінує свій особистий простір.

Денна знову нахилилася вперед і накрила мою долоню своєю.

— Бідолашний Квоуте, це ж не насмішка. Мій покровитель не менш потайний, аніж мейр. Він дуже чітко дав зрозуміти, що якщо я піддам наші стосунки розголосу, стане непереливки. Він неабияк це підкреслював, — її личко вже стало серйозним. — Він людина могутня, — Денна неначе хотіла сказати більше, та відтак зупинилася.

Я мимохіть усе зрозумів. Нещодавнє зіткнення з гнівом мейра навчило мене обережності.

— А що ти можеш розповісти мені про нього?

Денна задумливо постукала пальцем по губах.

— Він напрочуд гарно танцює. Гадаю, цим я нічого не викажу. Він доволі граційний, — додала вона, а тоді засміялася, побачивши вираз мого обличчя. — Я збираю відомості для нього, шукаю у старих генеалогіях та історичних творах. Він допомагає мені написати кілька пісень, щоб я змогла заявити про себе… — завагалася, а тоді похитала головою. — І, мабуть, це все, що я можу сказати.

— А я зможу почути ці пісні, коли ти закінчиш?

Вона сором’язливо всміхнулася.

— Гадаю, це можна влаштувати, — скочила на ноги й зіп’яла на ноги мене, взявши за передпліччя. — Досить балачок. Прогуляйся зі мною!

Я всміхнувся. Її ентузіазм був по-дитячому заразливий. Однак, потягнувши мене за руку, вона тихенько зойкнула, здригнулася та притиснула одну долоню до боку.

За мить я опинився поряд із нею.

— Що трапилось?

Денна знизала плечима й нещиро мені всміхнулася, приклавши руку до ребер.

— Це через падіння, — пояснила вона. — Той дурнуватий кінь. Коли я забуваюся й рухаюся надто швидко, з’являється різкий біль.

— Хтось дивився, що там таке?

— Це просто синець, — відповіла Денна. — А такому лікареві, який мені по кишені, я й торкнутися себе не дозволила б.

— А як щодо твого покровителя? — запитав я. — Він же точно може щось улаштувати.

Вона поволі випрямилася.

— Насправді це не проблема, — підняла руки вище голови й зобразила швидке, хвацьке танцювальне па, а тоді розсміялася, побачивши моє серйозне обличчя. — Поки що досить балачок про таємне. Прогуляйся зі мною. Розкажи мені похмурі та скандальні плітки з двору мейра.

— Гаразд, — мовив я, коли ми рушили. — Я чув, що мейр дивом одужав від тривалої хвороби.

— Ти кепсько розумієшся на чутках, — сказала Денна. — Це знають усі.

— Учора ввечері баронет Бремстон катастрофічно погано зіграв у фаро.

Денна закотила очі.

— Нудно!

— Комптеса Деферр утратила незайманість на постановці «Деоніки».

— О! — Денна піднесла долоньку до рота і притлумила смішок. — Справді?

— Після антракту незайманості при ній точно не було, — стишеним голосом промовив я. — Одначе, як виявилося, вона просто покинула її у своїх кімнатах. Отже, незайманість просто загубилася, а не була втрачена. Слуги знайшли її два дні по тому під час прибирання. Виявляється, вона закотилася під комод.

На Денниному личку відбилось обурення.

— Повірити не можу, що я тобі повірила! — вона замахнулася на мене, а тоді знову скривилася й різко втягнула повітря крізь зуби.

— Знаєш, — тихо сказав я, — я ж проходив підготовку в Університеті. Я не зцілювач, але маю добрі знання з медицини. Міг би подивитися, що там у тебе.

Денна придивилася до мене так, ніби не знала напевне, як сприймати мою пропозицію.

— Гадаю, — сказала врешті вона, — це чи не найбільш кружний шлях, яким мене намагалися звільнити від одягу.

— Я… — я відчув, що несамовито червонію. — Я не хотів ­сказати…

Побачивши моє зніяковіння, Денна розсміялася.

— Якщо вже дозволити комусь погратися зі мною в лікаря, то лише тобі, мій Квоуте, — сказала вона. — Але поки що цим займатимусь я, — вона взяла мене попід руку, і ми продовжили йти вздовж вулиці. — Я знаю достатньо, щоб подбати про себе.

***

Я повернувся до маєтку мейра кілька годин по тому, пішовши навпростець, а не дахами. Прийшовши до коридору, що вів до моїх кімнат, я побачив, що там стоять двоє вартових, а не один, як раніше. Я здогадався, що мою втечу виявили.

Та навіть це не надто змогло притлумити мою веселість, оскільки після часу, проведеного з Денною, я почувався так, ніби витягнувся до дванадцяти футів. Навіть краще: наступного дня я мав зустрітися з нею та прогулятися верхи. Знати конкретний час і місце зустрічі з Денною — це було несподіваною приємністю.

— Добрий вечір, панове, — сказав я, пішовши вздовж коридору. — Чи сталося щось цікаве, поки я був надворі?

— Ви маєте сидіти у своїх кімнатах, — похмуро заявив Джейс. Я зауважив, що цього разу він опустив звертання «пане».

Я зупинився, поклавши долоню на дверну ручку.

— Прошу?

— Ви маєте залишатись у своїх кімнатах, доки ми не одержимо подальших наказів, — пояснив він. — І один із нас має залишатися з вами постійно.

Я відчув, як у мені спалахнув гнів.

— А чи знає про це Алверон? — різко спитав я.

Вони невпевнено перезирнулися.

Отже, накази дійсно віддавав Стейпс. Такої невпевненості буде достатньо, щоб вони не чіпали мене фізично.

— Пропоную розібратися з цим одразу, — сказав я та швидким кроком пішов уздовж коридору, змушуючи вартових наздоганяти себе й торохтіти бронею.

Поки я йшов коридорами, мій гнів розгорівся ще сильніше. Якщо вже довіра мейра до мене по-справжньому зникла, то я волів покінчити з цим негайно. Як немає змоги добутися доб­рої волі в мейра, то я принаймні дістану свободу та змогу бачити Денну коли забажаю.

Ледве завернувши за ріг, я побачив, як мейр виходить зі своїх кімнат. Вигляд у нього, як на мене, був цілком здоровий, і він ніс під пахвою купу паперів.

Коли я підійшов ближче, на його обличчі спалахнуло роздратування, і я подумав, що він може просто наказати вартовим потягнути мене геть. Тим не менше, я підійшов до нього сміливо, неначе дістав письмове запрошення.

— Ваша милосте, — промовив я з бадьорою сердечністю. — Можна трохи поговорити?

— Звісно, — відповів він подібним тоном, розчахнувши двері, які вже збирався зачинити за собою. — Прошу, заходь.

Я придивився до його очей і побачив, що в них палає гнів, не менший за мій. Якась дрібна розважлива часточка мого «я» зляка­лася, однак мій норов закусив вудила й шалено чвалував уперед.

Ми покинули замислених вартових у передпокої, а тоді Алверон провів мене за другі двері, до своїх особистих кімнат. У повітрі небезпечно повисло мовчання, схоже на затишшя перед раптовою літньою бурею.

— Аж не віриться, що ти такий нахаба, — процідив мейр, щойно двері зачинилися. — Твої божевільні звинувачення. Твої сміхо­винні заяви. Я не люблю неприємних сцен на людях, тож із цим ми розберемося згодом, — він владно змахнув рукою. — Вертайся до своїх кімнат і не виходь, доки я не визначусь, як із тобою бути.

— Ваша милосте…

Із того, як він розправив плечі, я здогадався, що мейр готовий викликати вартових.

— Я тебе не чую, — беземоційно сказав він.

А тоді перехопив мій погляд. Його очі були тверді, як кремінь, і я побачив, який він сердитий насправді. Це не був гнів покровителя чи замовника. Це була не людина, роздратована моєю неповагою до суспільного ладу. Це була людина, що правила всім довкола себе від шістнадцяти років. Цій людині нічого не вартувало повісити когось на залізній шибениці, щоб щось комусь довести. Якби не один виверт історії, ця людина вже була б королем усього Вінтасу.

Мій норов зашипів і стух, наче загашена свічка. Після цього мені стало зимно. Тут до мене дійшло, що я страшенно неправильно оцінив своє становище.

Живучи в дитинстві безхатьком на вулицях Тарбієна, я навчився спілкуватися з небезпечними людьми: там вас можуть убити п’яні робітники в доках, вартові чи навіть безхатня дитина з ножем із пляшкового скла.

Ключем до безпеки було знання правил ситуації. Вартовий не битиме вас посеред вулиці. Портовий робітник не гнатиметься за вами, якщо ви побіжите.

А тепер я несподівано чітко усвідомив свою помилку. Мейр не був зв’язаний жодними правилами. Він міг наказати мене вбити, а тоді повісити моє тіло на воротах міста. Він міг закинути мене до в’язниці й забути про мене. Міг покинути мене там голодним і недужим. Я не мав жодної посади, жодного друга, який закинув би слівце за мене. Я був безпорадний, як дитина з мечем із вербової лозини.

Я раптом збагнув це й відчув, як у животі заліг гризучий страх. Треба було залишатися в Нижньому Северені, поки ще була можливість. Та взагалі не треба було прибувати сюди та втручатись у справи таких могутніх людей.

Але тут із гардеробної мейра вилетів Стейпс. Коли він побачив нас, на його обличчі, зазвичай спокійному, ненадовго відбилися жах і подив. Він хутко оговтався.

— Перепрошую, панове, — заговорив він і помчав туди, звідки прийшов.

— Стейпсе, — озвався мейр, коли він ще не встиг піти. — Ходи сюди.

Стейпс кинувся назад до кімнати. Він нервово заламував руки. Лице в нього було оторопіле, як у винуватого, в людини, застуканої на чомусь нечесному.

Голос Алверона звучав суворо.

— Стейпсе, що там у тебе? — придивившись, я побачив, що лакей не заломлює рук: він міцно щось тримає.

— Та то дрібниці…

— Стейпсе! — гарикнув мейр. — Як ти смієш мені брехати?! Негайно покажи!

Огрядний лакей оторопіло розтиснув долоні. На одній безживно лежала крихітна пташка, яскрава, мов самоцвіт. Він геть пополотнів на виду.

Ще ніколи в історії світу смерть прекрасної істоти не приносила такого полегшення й радості. Я вже не один день був певен, що Стейпс — зрадник, а тут знайшовся беззаперечний доказ на користь цього.

Тим не менше, я тримав язика за зубами. Мейр мав побачити це на власні очі.

— Що це означає? — поволі запитав мейр.

— Пане, думати про таке недобре, — швидко сказав лакей, — а замислюватися — ще гірше. Я просто принесу іншого. Він співатиме так само солодко.

Запала довга тиша. Я бачив, що Алверонові важко стримати лють, із якою він був готовий накинутися на мене. Мовчання все розтягувалося й розтягувалося.

— Стейпсе, — поволі проказав я, — скільки пташок ви замінили за останні кілька днів?

Стейпс повернувся до мене з обуреним виразом обличчя.

Заговорити він не встиг: утрутився мейр.

— Відповідай йому, Стейпсе, — його голос звучав майже здушено. — Були ще якісь, окрім цього?

Стейпс вражено поглянув на мейра.

— Ох, Ранде, я не хотів тебе бентежити. Якийсь час тобі було дуже погано. А тоді ти попросив у мене птахів і пережив оту жахливу ніч. А потім, наступного дня, один із них помер.

Опустивши погляд на крихітну пташку в руці, лакей почав говорити дедалі швидше; його слова мало не зіштовхувались одне з одним. Вони звучали занадто незграбно, щоб бути нещирими.

— Я не хотів забивати тобі голову балачками про смерть. Тож я нишком виніс його й заніс нового. Потім тобі ставало дедалі краще, а вони почали гинути по чотири-п’ять штук на день. Щоразу, коли я дивився на клітку, на її дні лежав іще один, схожий на маленьку зрізану квітку. Але ж у тебе все було так добре… Я не хотів про це говорити.

Стейпс накрив мертвого швидкопия зігнутою долонею.

— Вони неначе віддавали свої маленькі душі, щоб ти видужав, — раптом у чоловікові щось зламалось, і він розплакався. Залунали глибокі, відчайдушні схлипи чесної людини, яка тривалий час споглядала повільну смерть любого друга, налякана й безпорадна.

Ошелешений Алверон якусь мить постояв нерухомо. Гнів начисто його покинув. А тоді він лагідно обійняв свого лакея.

— Ох, Стейпсе, — тихо проказав він. — У певному розумінні так і було. Ти не зробив нічого такого, що можна було б поставити тобі на карб.

Я тихо покинув кімнату й заходився прибирати годівнички з позолоченої клітки.

***

Годину по тому ми втрьох тихо вечеряли в апартаментах мейра. Ми з Алвероном розповіли Стейпсові, що відбувалось останні кілька днів. У того мало голова не пішла обертом — як від стану здоров’я його господаря, так і від думки про те, що воно покращуватиметься далі.

Що ж до мене, то так раптово повернути ласку Алверона після кількох днів його невдоволення було приємно. Тим не менше, мене вразило те, як близько я підійшов до катастрофи.

Я чесно розповів мейрові про свої хибні підозри щодо Стейп­са і звернувся до лакея зі щирим вибаченням. Стейпс, своєю чергою, зізнався в сумнівах щодо мене. Урешті ми потиснули один одному руки й почали набагато краще думати один про одного.

Поки ми теревенили за останніми шматочками вечері, Стейпс пожвавився, попросив дозволу піти та квапливо вийшов.

— Мої зовнішні двері, — пояснив мейр. — У нього вуха, наче в собаки. Це щось надприродне.

Стейпс відчинив двері, впускаючи високого чоловіка з поголеною головою, який оглядав мапи разом з Алвероном, коли я вперше прийшов до нього, — командувача Даґона.

Коли Даґон увійшов до приміщення, його погляд ковзнув до кожного з кутів, до вікна, до інших дверей, хутко зміряв мене, а тоді повернувся до мейра. Коли його погляд торкнувся мене, всі глибинні дикі інстинкти, що зберігали мені життя на вулицях Тарбієна, закликали мене тікати. Ховатися. Робити що завгодно, аби тільки опинитися подалі від цього чоловіка.

— А, Даґон! — весело промовив мейр. — Ви добре почуваєтеся цієї чудової днини?

— Так, ваша милосте, — він стояв виструнчившись і не дивлячись мейрові в очі.

— Будьте ласкаві, заарештуйте Кодікуса за зраду.

На пів секунди запала тиша.

— Так, ваша милосте.

— Вісьмох людей має бути достатньо, якщо вони не схильні до паніки у складних ситуаціях.

— Так, ваша милосте, — я почав відчувати у Даґонових відповідях незначні відмінності.

— Живим, — сказав Алверон так, ніби відповідав на запитання. — Але не конче бути з ним лагідним.

— Так, ваша милосте.

Із цими словами Даґон повернувся до виходу.

Я швидко подав голос:

— Ваша милосте, якщо він дійсно арканіст, потрібно вжити певних заходів безпеки, — я пошкодував про слово «потрібно», щойно його вимовив: «потрібно» звучало безцеремонно. Треба було сказати: «Вам, можливо, варто вжити певних заходів безпеки».

Алверон, схоже, не помітив мого огріху.

— Так, звісно. Хай злодія ловить злодій. Даґоне, перш ніж відправити його донизу, надіньте йому гарні залізні ланцюги на руки й на ноги. Тільки з чистого заліза. Заткніть йому рота й зав’яжіть очі… — він замислився на якусь коротку мить, постукуючи пальцем по губах. — І відріжте йому великі пальці.

— Так, ваша милосте.

Алверон поглянув на мене.

— Як гадаєш, цього має бути достатньо?

Я притлумив хвилю нудоти і змусив себе не заламувати рук, що лежали на колінах. Я не знав, що бентежить більше: веселий тон, яким Алверон віддавав накази, чи категоричний, беземо­ційний тон, яким Даґон їх приймав. Повноправний арканіст — це вам не жарти, але думка про те, щоб покалічити йому руки, жахала мене більше, ніж думка про те, щоб одразу його вбити.

Даґон пішов. Коли двері зачинилися, Стейпс здригнувся.

— Боже милостивий, Ранде, від нього таке відчуття, ніби ­холодну воду за шкірку заливають. Хотів би я, щоб ти його по­збувся.

Мейр засміявся.

— Щоб він дістався комусь іншому? Ні, Стейпсе. Я хочу, щоб він був тут. Був моїм скаженим псом на короткому повідці.

Стейпс нахмурився. Але подумати про це ще не встиг: мимоволі зазирнув у відчинені двері, до вітальні.

— О, ще один, — він підійшов до клітки й повернувся зі ще одним мертвим пурхалом, ніжно винісши його крихітне тільце з покоїв.

— Знаю, вам потрібно було випробувати на комусь ліки, — промовив він з іншої кімнати. — Але це трохи жорстоко для нещасного малого калантиса.

— Прошу? — перепитав я.

— Наш Стейпс старомодний, — з усмішкою пояснив Алверон. — А також освіченіший, аніж готовий визнати. «Калантис» — це їхня старовінтська назва.

— Я міг би заприсягтися, що чув це слово деінде.

— Також це прізвище королівського роду Вінтасу, — докірливо сказав Алверон. — Подекуди ти дивовижно сліпий як на людину, що знає так багато.

Стейпс витягнув шию, щоб іще раз поглянути на клітку.

— Я знаю, що ви мусили, — проказав він. — Але чому не миші й не противний малий песик комптеси Деферр?

Відповісти я не встиг, бо в зовнішніх кімнатах щось гупнуло і, перш ніж Стейпс звівся на ноги, у внутрішні двері ввірвався вартовий.

— Ваша милосте, — засапано вимовив чоловік, підскочивши до єдиного вікна в кімнаті й різко зачинивши віконниці. Опісля він побіг до вітальні та зробив те саме з її вікном. Інші подібні звуки залунали у віддаленіших кімнатах, яких я ніколи не бачив. Було нечітко чути, як пересувають меблі.

Стейпс зі спантеличеним виглядом мало не зіп’явся на ноги, але мейр хитнув головою й жестом наказав йому сісти.

— Лейтенанте! — гукнув він із роздратованою ноткою в голосі.

— Перепрошую, ваша милосте, — сказав вартовий, ізнову ввійшовши до кімнати. При цьому він важко дихав. — Наказ від Даґона. Я мав негайно убезпечити ваші кімнати.

— Як я розумію, зараз не все добре, — сухо промовив Алверон.

— Коли ми постукали, відповіді з вежі не було. Даґон наказав нам виламати двері. А там… Ваша милосте, я не знаю, що то було. Якийсь лихий дух. Ваша милосте, Андерс мертвий. Кодікус не у своїх кімнатах, але Даґон його шукає.

Алверон спохмурнів.

— Трясця! — прогримів він і вдарив кулаком по бильцю свого крісла. Наморщив лоба й потужно зітхнув. — Чудово.

Він змахом руки відіслав вартового геть.

Той напружено стояв на місці.

— Пане! Даґон сказав, що я не маю залишати вас без охорони.

Алверон кинув на нього загрозливий погляд.

— Чудово, але стій отам, — показав на куток кімнати.

Вартовий, схоже, був цілком радий злитися з оточенням. Алверон нахилився вперед і притиснув кінчики пальців до лоба.

— На Бога, як він тільки запідозрив?

Запитання видавалося риторичним, але таки змусило коліщатка у мене в голові закрутитися.

— Ваша милість узяли вчора свої ліки?

— Так, так. Я зробив усе те саме, що і в минулі дні.

«От тільки не послали по свої ліки мене», — подумав я, але не сказав цього.

— Пляшечка досі у вас? — запитав.

Так і було. Стейпс приніс її мені. Я відкоркував пляшечку та провів пальцем по склу зсередини.

— Який смак мають ліки вашої милості?

— Я ж уже казав. Солонуватий, гіркий, — піднісши палець до рота й легенько торкнувшись ним кінчика язика, я побачив, як мейр вирячив очі. — Чи ти з глузду з’їхав? — вражено вигукнув Алверон.

— Солодкий, — просто сказав я. А тоді прополоскав рота водою і якомога обережніше виплюнув її в порожню склянку. Дістав із кишені жилета маленький складений пакуночок із паперу, витрусив трохи собі на долоню та з’їв, скривившись.

— Що то таке? — запитав Стейпс.

— Ліґелен, — збрехав я, знаючи, що правдива відповідь («деревне вугілля») лише викличе нові запитання. Набрав повний рот води та знову сплюнув. Цього разу вода була чорна, і Алверон зі Стейпсом вражено витріщилися на неї.

Я не став зупинятися.

— Напевно, він чомусь запідозрив, що ви не вживаєте ліків, ваша милосте. Якби вони раптом набули іншого смаку, ви запитали б його про це.

Мейр кивнув.

— Я бачив його вчора ввечері. Він питав мене про здоров’я, — він легенько вдарив кулаком по бильцю свого крісла. — Щастить як проклятому. Якщо він має хоч якусь клеп­ку в голові, то його вже пів дня як нема. Ми ніколи його не спіймаємо.

Я замислився, чи не нагадати йому, що якби він одразу мені повірив, то нічого з цього не сталося б, але тоді передумав.

— Радив би вашим людям не заходити до його вежі, ваша милосте. Він мав час, щоб підготувати там багато різних капостей — пасток і такого іншого.

Мейр кивнув і провів рукою перед очима.

— Так. Звісно. Подбай про це, Стейпсе. А я, мабуть, трохи відпочину. Можливо, ця справа владнається не одразу.

Я зібрався, щоб піти. Але тут мейр жестом наказав мені сіс­ти назад.

— Квоуте, залишися на хвильку та зроби мені чаю, перш ніж піти.

Стейпс подзвонив у дзвоник, викликаючи слуг. Прибираючи те, що зосталося від нашого обіду, вони з цікавістю позирали на мене. Я не просто сидів у присутності мейра, а ділив із ним трапезу в його особистих покоях. Менш як за десять хвилин це стане предметом чуток у маєтку.

Коли слуги пішли, я зробив мейрові ще чаю. Я вже готувався піти, але тут він заговорив із-за вінця чашки — надто тихо, щоб вартовий його підслухав.

— Квоуте, ти виявився бездоганно надійним, і я шкодую про те, що ненадовго почав у тобі сумніватися, — він випив іще трохи й ковтнув, а тоді продовжив. — На жаль, я не можу допустити поширення новин про отруєння. Особливо тоді, коли отруювач утік, — він багатозначно поглянув на мене. — Це стало б на заваді справі, яку ми обговорювали раніше.

Я кивнув. Якби стало широко відомо, що Алверона мало не вбив власний арканіст, йому навряд чи стало б легше завоювати руку жінки, з якою він сподівався одружитися.

Він повів далі.

— На жаль, ця потреба в мовчанні також заважає мені нагородити тебе так, як ти, безумовно, заслуговуєш. Якби ситуація була інакша, я вважав би дарування земель прос­тим знаком подяки. А ще пожалував би тобі титул. Моя родина ще зберігає ці повноваження, незалежні від контролю короля.

Мені голова пішла обертом від того, що означали слова мейра. А він усе продовжував.

— Однак якби я вчинив так, це довелося б пояснювати. А пояснень я собі дозволити не можу.

Алверон простягнув руку, і за мить до мене дійшло: він хоче, щоб я її потиснув. Мейрові Алверону руки зазвичай не тиснуть. Я негайно пошкодував, що це бачить лиш одна людина — вартовий. Залишалося сподіватися, що він пліткар.

Я врочисто прийняв руку Алверона, і він повів далі:

— Я твій великий боржник. Якщо раптом опинишся у скруті, можеш скористатися будь-якою допомогою, що її може надати вдячний лорд.

Я люб’язно кивнув, намагаючись поводитися спокійно, попри захват. Саме на це я й сподівався. З мейровими ресурсами відомості про амірів можна було шукати організовано. Він міг надати мені доступ до монастирських архівів, приватних бібліо­тек, місць, у яких важливі документи не було вичищено й відредаговано, як в Університеті.

Однак я знав, що зараз про це просити недоречно. Алверон обіцяв мені допомогу. Я ж міг просто почекати та обрати ту допомогу, якої хотів найбільше.

Коли я вийшов із мейрових кімнат, Стейпс здивував мене раптовими мовчазними обіймами. Вираз його обличчя не міг би стати більш вдячним, навіть якби я витягнув його рідних з охопленої вогнем будівлі.

— Паничу, ви навряд чи розумієте, як сильно я вам завинив. Якщо вам коли-небудь щось знадобиться, просто сповістіть мене про це.

Він ухопив мене за руку й енергійно затрусив нею вгору-вниз. Водночас я відчув, як він втиснув щось мені в долоню.

А тоді я опинився в коридорі. Розтиснув долоню й побачив чудовий срібний перстень із витравленим іззовні іменем Стейп­са. Поряд із ним був іще один перстень, узагалі не металевий. Він був гладенький і білий. На його поверхні також було не­оковирно вирізьблено ім’я лакея. Я гадки не мав, що може озна­чати така річ.

Коли я повернувся до своїх кімнат, голова мені мало не йшла обертом від раптового щастя.