Страх мудреця

Розділ сорок другий. Покаяння

Позаяк навчатися було неможливо, а зима вкривала все сніговими заметами, я вирішив, що настав ідеальний час, щоб надолужити кілька речей, якими я досі нехтував.

Я спробував завітати до Арі, та дахи були вкриті льодом, а подвір’я, на якому ми зазвичай зустрічалися, замело снігом. Я був радий, що не бачив жодних слідів, оскільки не думав, що Арі має черевики, а тим паче — верхній одяг або шапку. Я пішов би шукати її в Піднизі, та залізна решітка на подвір’ї була замкнена й заледеніла.

Я відбув кілька подвійних змін у Медиці й пограв іще один вечір у Анкера, щоб вибачитися за той день, коли довелося піти завчасно. Я працював допізна у Промислі, обчислюючи, проводячи випробування та відливаючи сплави для своєї роботи. А також постарався надолужити місяць безсоння.

От тільки одна людина спить не так і багато, і до четвертого дня відсторонення в мене закінчилися виправдання. Хай як мені цього не хотілося, треба було поговорити з Деві.

Поки я намірився йти, погода встигла потепліти якраз достатньо, щоб сніг, падаючи, обертався на сльоту, що повсюди замерзала.

Похід до Імрі минув паскудно. Я не мав шапки чи рукавичок, а мій плащ за п’ять хвилин був просякнутий сльотою, яку несло вітром. За десять хвилин я змок до нитки і шкодував, що не зачекав або не витратився на карету. Через сльоту сніг на дорозі розтанув, і на ній лежало кілька дюймів вологої снігової каші.

Я зупинився біля «Еоліяна», щоби трохи зігрітися, перш ніж податися до Деві. Але там уперше, відколи я бачив цю будівлю, було замкнено й нічого не світилося. Воно й не дивно. Який шляхтич виходитиме надвір за такої погоди? Який музикант піддаватиме свій інструмент дії страшенно холодної вологи?

Тож я поплентався знелюднілими вулицями та врешті дійшов до провулка позаду різницької крамниці. Сходи вперше на моїй пам’яті не смерділи згірклим жиром.

Я постукав у двері Деві, стривожившись через те, як заніміла моя рука. Я ледве відчув, як кісточки моїх пальців торкнулися дверей. Зачекав одну довгу мить, а тоді постукав знову, побоюючись, що її може не бути всередині і я дарма пройшов так далеко.

Двері трішечки прочинилися. У шпаринці показалися тепле світло лампи та одне світло-блакитне око. Відтак двері розчахнулися.

— Губи й зуби Тейлу, — промовила Деві. — Що ти робиш надворі в цьому?

— Я подумав…

— Ні, ти не подумав, — несхвально сказала вона. — Лізь сюди.

Я ввійшов усередину. З мене крапало, а каптур мого плаща прилип до голови. Деві зачинила за мною двері, а тоді замкнула їх на замок і засув. Роззирнувшись довкола, я помітив, що вона розжилася ще однією книжковою полицею — щоправда, та ще була майже гола. Я переступив із ноги на ногу, і велика порція мокрої снігової каші зійшла з мого плаща та мокро розбризкалася по підлозі.

Деві уважно, але байдужливо оглянула мене. Я помітив, що в каміні по той бік кімнати, біля її письмового столу, потріскує вогонь, але вона нічим не показувала, що мені варто за­йти далі вглиб кімнати. Тож я залишився на місці, крапаючи та трусячись.

— Ти ніколи не обираєш легких шляхів, так? — сказала вона.

— А тут бувають легкі шляхи? — відказав я.

Вона не засміялася.

— Якщо ти гадаєш, ніби я почну ставитися до тебе краще, бо ти приперся сюди напівзамерзлий і схожий на побитого пса, то ти жахливо… — Деві затихла й іще раз задумливо поглянула на мене на одну довгу мить. — Щоб я так жила! — промовила вона здивованим тоном. — Насправді мені таки подобається бачити тебе таким. Це покращує мені настрій, і так, що це мало не бісить.

— Насправді я так не хотів, — запевнив я. — Але похвалу прийму. Якби я жахливо застудився, було би краще?

Деві замислилася.

— Може, й так, — відповіла. — Покаяння все ж вимагає певних страждань.

Я кивнув. Мені не довелося зображати нещасний вигляд. Запустив незграбні пальці в гаманець і дістав маленьку бронзову монетку, яку виграв у Сіма кілька вечорів тому, граючи в дихання з низькими ставками.

Деві взяла її.

— Покаянна монета, — сказала вона, нітрохи не вражена. — Це має щось символізувати?

Я знизав плечима, і на підлогу знову впала снігова каша.

— До певної міри, — промовив я. — Я думав піти до міняйла й закрити весь свій борг тобі покаянними монетами.

— Що тебе зупинило? — спитала вона.

— Я зрозумів, що це тебе лише роздратує, — відповів я. — І не надто хотілося платити міняйлові, — я поборов сильне бажання тужливо поглянути на камін. — Я довго намагався вигадати якийсь жест, що може стати годящим вибаченням перед тобою.

— І вирішив, що найкраще буде прийти сюди в найгіршу погоду за рік?

— Я вирішив, що найкраще буде поговорити, — сказав я. — Погода була лише щасливою випадковістю.

Деві насупилася й повернулася до каміна.

— Тоді заходь, — вона підійшла до комода біля свого ліжка й витягнула товстий вовняний халат блакитного кольору. Пере­дала його мені й показала жестом на зачинені двері. — Іди пере­вдягнися, в тебе мокрий одяг. Витисни його в ночви, бо інакше він сушитиметься цілу вічність.

Я зробив так, як вона сказала, а тоді взяв одяг і розвішав його на кілках перед вогнем. Стояти так близько до каміна було чудово. У світлі вогню я побачив, що у мене аж трохи посиніла шкіра під нігтями.

Хай як сильно хотілося затриматися й зігрітися, я підсів за стіл до Деві. Зауважив, що зверху стіл відшліфований і заново вкритий лаком, хоча на ньому досі залишалося вугільно-чорне кільце там, де бідак обпалив деревину.

Сидячи там лише в халаті, який дала мені Деві, я почувався доволі вразливим, але цьому ніяк не можна було зарадити.

— Після нашої попередньої… зустрічі, — я ледве втримався, щоб не поглянути на обвуглене кільце на її письмовому столі. — Ти повідомила мене, що позику слід буде віддати в повному обсязі до кінця семестру. Ти не хотіла би переглянути умови для неї?

— Сумнівно, — холодно відповіла Деві. — Але будь певен, що, якщо ти не зможеш розрахуватися грішми, я досі готова придбати певні відомості, — вона різко, спрагло всміхнулася.

Я кивнув. Вона досі хотіла доступу до Архівів.

— Я сподівався, що ти можеш захотіти передумати, бо тепер знаєш усю історію, — промовив я. — Хтось застосовував до мене зловживання. Мені потрібно було знати, що моя кров у безпеці.

Я запитливо поглянув на Деві. Вона знизала плечима, не прибираючи ліктів зі столу. Її личко виражало безмежну байдужість.

— Навіть більше, — промовив я, дивлячись їй у вічі. — Цілком можливо, що моя ірраціональна поведінка була частково спричинена залишковим впливом алхімічної отрути, якою мене отруїли цього ж семестру.

Лице Деві застигло.

— Що?

Тоді вона не знала. Від цього на душі трохи полегшало.

— Емброуз домовився, щоб мені підмішали сливовий вузол десь за годину до вступної співбесіди, — сказав я. — А ти продала йому формулу.

— Ну ти й нахаба! — Девіне загострене личко було одночасно розгніване та обурене, але воно було непереконливе. Вона втратила рівновагу й занадто старалася.

— Ні, — спокійно промовив я, — я людина, у якої тримається в роті присмак сливи та мускатного горіха й часом виникає ірраціональне бажання душити людей, які завинили лише тим, що штовхнули мене на вулиці.

Де й поділося її фальшиве обурення!

— Ти нічого не можеш довести, — сказала вона.

— А мені нічого не треба доводити, — відповів я. — Я не маю бажання довести тебе до конфлікту з майстрами чи із залізним законом, — поглянув на неї. — Просто подумав, що моє отруєння може тебе зацікавити.

Деві заціпеніла. Вона ледве зберігала самовладання, але на її обличчі починало відображатися почуття провини.

— Кепсько було?

— Так, — тихо промовив я.

Деві відвела погляд і схрестила руки на грудях.

— Я не знала, що це для Емброуза, — виправдалася вона. — Прийшов якийсь багатий жевжик. Висунув неймовірно гарну пропозицію…

Вона знову поглянула на мене. Тепер, коли холодний гнів її покинув, Деві здавалася дивовижно маленькою.

— Я нізащо не вела би справ з Емброузом, — сказала вона. — І не знала, що це для тебе. Присягаюся.

— Ти знала, що це для когось, — зауважив я.

Запала довга тиша, яку порушувало лише методичне потріскування вогню.

— Ось як я це бачу, — сказав я. — Нещодавно ми обоє втнули дещо вельми дурнувате. Щось таке, про що ми шкодуємо, — я щільніше закутав плечі в халат. — І хоча ці дві дурості, без­умовно, не компенсують одна одної, мені справді здається, що вони встановлюють якусь рівновагу, — я простягнув долоні так, ніби вони були шальками терезів.

Деві ледь помітно, зніяковіло мені всміхнулася.

— Може, я поквапилася, вимігши повернення в повному обсязі.

Я відповів на усмішку й відчув, що розслабляюся.

— Як тобі ідея залишити чинними початкові умови нашої позики?

— Непогана, — Деві простягнула руку над столом, і я її потиснув. Напруження в кімнаті остаточно зникло, і я відчув, як у грудях розв’язався задавнений вузол тривоги.

— У тебе крижана рука, — зауважила Деві. — Ходімо посидимо біля вогню.

Ми перемістилися й кілька хвилин посиділи тихо.

— Сили підземні, — промовила Деві, оглушливо зітхнувши. — Я була така сердита на тебе… — похитала головою. — Не знаю, чи сердилася так на когось хоч раз у житті.

Я кивнув і сказав:

— Насправді я не вірив, що ти можеш опуститися до зло­вживання. Був цілком певен, що це не можеш бути ти. Але всі торочили про те, яка ти небезпечна. Історії розповідали. А тоді ти не дозволила мені побачити мою кров… — я замовк і стенув плечима.

— Ти справді досі відчуваєш відлуння від сливового вузла? — запитала вона.

— Невеличкі спалахи, — сказав я. — І, здається, легше втрачаю терпіння. Але це може бути просто від стресу. Сіммон каже, що в мене в організмі, ймовірно, є незв’язані начала. Хай що це означає.

Деві набурмосилася.

— Обладнання в мене тут неідеальне, — зізналася вона, показавши на зачинені двері. — І вибач. Але той хлопака запропонував мені повний «Ваутіум Теґносте», — махнула рукою на книжкові полиці. — За звичайних обставин я нізащо не зробила б такого, але примірники без цензури просто нереально знайти.

Я здивовано повернувся до Деві.

— Це ти для нього зробила?

— Це краще, ніж передати формулу, — виправдалася вона.

Почасти мені здавалося, ніби слід розсердитись, але пе­редусім я був просто радий, що перебуваю в теплі й сухості, а наді мною не нависає загроза смерті. Я відмахнувся від цього й невимушеним тоном сказав:

— Сіммон каже, що ти ні хріна не вмієш витворювати.

Деві опустила погляд на свої руки.

— Я не пишаюся тим, що його продала, — визнала вона. А тоді, за мить, із усмішкою підвела погляд. — Але в «Теґносте» є шикарні ілюстрації.

Я розсміявся.

— Ану покажи.

***

Кілька годин по тому мій одяг був сухий, а на зміну сльоті прийшов легенький сніжок. Кам’яний міст обернувся на суцільне крижане полотно, але поза тим дорога додому мала бути набагато приємнішою.

Вийшовши з убиральні, я побачив, що Деві сидить за письмовим столом, відкинувшись назад. Я підійшов до неї й передав їй халат.

— Не буду кидати тінь на твою честь, питаючи, чому в тебе є халат, значно довший і ширший у плечах, ніж той, який може вдягнути тендітна юна панянка твоєї статури.

Деві неделікатно пирхнула й закотила очі.

Я сів і натягнув черевики. Вони чудово нагрілися від вогню, що палав поруч. Відтак я витягнув гаманець, поклав на стіл три важкі срібні таланти й підсунув до Деві. Вона з цікавістю поглянула на них.

— Нещодавно мені перепало трохи грошенят, — пояснив я. — Замало, щоб погасити весь борг. Але відсотки за цей семестр я можу сплатити заздалегідь, — махнув рукою на монети. — На знак довіри.

Деві всміхнулася й пересунула монети назад по столу.

— У тебе ще є два витки до кінця семестру, — промовила вона. — Як я вже казала, тримаймося початкової угоди. Мені було б неприємно брати в тебе гроші завчасно.

***

Я, хоч і запропонував Деві гроші на знак щирого замирення, був радий поки що мати свої три таланти при собі. Між наявністю й відсутністю грошей є величезна різниця. Порожній гаманець приносить відчуття безпорадності.

Це як посівне зерно. Наприкінці тривалої зими людина, що має трохи зерна, може його посіяти. Вона має владу над власним життям. Може використовувати це зерно та снувати плани на майбутнє. Але якщо людина не має зерна на посів навесні, вона безпорадна. Ніякі старання чи добрі наміри не змусять посіви рости, якщо сіяти нема чого.

Тож я купив одягу: три сорочки, нові штани й товсті вовняні шкарпетки. Купив шапку, рукавички й шалик, щоб уберегтися від зимового холоду. Для Арі купив мішечок морської солі, торбинку сушеного гороху, два слоїки консервованих персиків і пару теплих пантофель. Ще купив набір струн для лютні, чорнило й пів дюжини аркушів паперу.

Також я купив міцний латунний засув і прикрутив його до віконної рами у своїй крихітній кімнатці на горищі. Мені було доволі просто його обійти, але він міг уберегти мої нехитрі пожитки навіть від найдоброзичливіших злодіїв.