Страх мудреця

Розділ дев’яносто шостий. Сам вогонь

Прокинувшись, я відчув, як щось торкається країв моєї пам’яті. Розплющив очі й побачив дерева, що витягнулися на тлі присмеркового неба. Довкола мене лежали шовкові подушки, а за кілька футів лежала Фелуріян, невимушено розтягнувшись оголеним тілом уві сні.

Вона здавалася гладенькою й бездоганною, наче статуя. Фелуріян зітхнула вві сні, і я вилаяв себе за таку думку. Я знав, що вона геть не схожа на холодний камінь. Вона була тепла й піддатлива, а найгладкіший мармур порівняно з нею був точильним каменем.

Моя рука потягнулася до неї, та я зупинив себе, бо не хотів порушити бездоганну картину перед собою. Мене почала тривожити віддалена думка, та я відмахнувся від неї, як від докучливої мухи.

Губи Фелуріян розімкнулися й зітхнули; такий звук могла б видати голубка. Я пам’ятав дотик цих губ. У мені занив біль, і я змусив себе відвести погляд від її м’яких вуст, подібних до квіткових пелюсток.

Її зімкнені повіки нагадували крильця метелика, вкриті ­завитками темно-пурпурового й чорного кольору з блідо-­золотими візерунками, що поступово зливалися з її шкірою. Коли її очі злегка рухалися вві сні, візерунок змінювався, неначе метелик розправляв крильця. Вже саме це видовище, напевне, було варте тієї ціни, яку мають сплачувати за нього всі чоловіки.

Я пожирав Фелуріян очима, знаючи, що всі пісні та історії, які я чув, — це ніщо. Вона — це те, про що мріють чоловіки. Хай де я був, хай скількох жінок бачив, але рівну їй зустрів лиш один раз.

Щось у голові почало на мене кричати, та я був заворожений ворушінням її очей під повіками, обрисами, яких набували її вуста, рухаючись так, ніби вона була ладна поцілувати мене навіть уві сні. Роздратувавшись, я знову відмахнувся від цієї думки.

Я мав або збожеволіти, або померти.

Ця думка нарешті прорвалася до моєї свідомості, і я відчув, як на моєму тілі раптом настовбурчилися всі волосинки. На мить до мене прийшла бездоганна, чиста ясність розуму, неначе я виринув із води, щоб подихати, і я швидко заплющив очі, намагаючись зануритись у Кам’яне Серце.

Воно не прийшло. Цей холодний, мовчазний стан уперше в житті мені не вдався. Я заплющував очі, та мою увагу однаково відвертала Фелуріян. Її солодкий подих. Її м’які груди. Наполегливі, напіввідчайдушні зітхання, що виривалися з голодних, ніжних, як пелюстки, губ…

Камінь. Не розплющуючи очей, я загорнувся у спокійну раціональність Кам’яного Серця, наче в мантію, і лиш тоді наважився бодай подумати про неї знову.

Що я знав? Я пригадав сотню історій про Фелуріян і визначив наскрізні теми. Фелуріян вродлива. Зачаровує смертних чоловіків. Вони йдуть за нею до Фею й помирають у її обіймах.

Як вони помирають? Здогадатися було неважко: від крайнього фізичного напруження. Це дійсно було доволі виснажливо, і, можливо, домосідові чи кволій людині велося б не так добре, як мені. Тепер же, коли я перестав на це зважати, все моє тіло почало скидатися на добре витиснуту ганчірку. Плечі нили, коліна палали, а на шиї виступили солодкі сліди від любовних укусів — від правого вуха вздовж грудей до…

Моє тіло спалахнуло, і я поліз углиб Кам’яного Серця, доки мій пульс не сповільнився і я не зміг викинути думку про Фелуріян із чільного місця в голові.

Мені згадувалися чотири історії, в яких чоловіки верталися з Фею живими. В усіх казанки були потріскані, як гончарські камінчики. Яким чином проявлявся їхній безум? Одержимістю, випадковою загибеллю через відірваність від реальності та виснаженням від крайньої меланхолії. Троє померли щонайбільше за виток. У четвертій історії йшлося про чоловіка, який протримався майже пів року.

Але щось не сходилося. Ніде правди діти, Фелуріян була прегарна. Вправна? Поза сумнівом. Але так, щоб кожен гинув чи божеволів? Ні. Це було просто малоймовірно.

Я не хочу знецінити цей досвід. Ані на мить не сумніваюся, що раніше це цілком природно позбавляло чоловіків здорового глузду. Однак я знав, що сам цілком психічно здоровий.

Я ненадовго замислився, чи не з’їхав із глузду, сам того не знаючи. Тоді розглянув можливість того, що завжди був не при своєму розумі, визнав, що це ймовірніше за перше, а відтак викинув із голови обидві ці думки.

Я лежав на місці, не розплющуючи очей і насолоджуючись своєрідною тихою млістю, якої ще ніколи не відчував. Посмакував цю мить, а тоді розплющив очі та приготувався тікати.

Я окинув поглядом шатро, його шовкові фіранки й розкидані в ньому подушки. Це були лише оздоби для Фелуріян. Посеред усього цього лежала вона, з округлими стегнами, стрункими ногами та пружними м’язами, що ворушилися під шкірою.

Вона стежила за мною.

Якщо вона була прекрасна під час спочинку, то коли не спала, була вдвічі прекрасніша. Під час сну вона була малюнком вогню. А поза сном була самим вогнем.

Вам може видатися дивним, що в ту мить я відчув страх. Може видатися дивним, що на відстані витягнутої руки від найпривабливішої жінки на світі я раптом згадав, що смертний.

Вона всміхнулася — її усмішка була подібна до ножа в оксамиті — й потягнулася, наче кішка на сонці.

Її тіло було створене, щоб розтягуватись. Напружилися вигин її спини та її гладенький живіт. Коли вона ворухнула руками, її округлі повні груди піднялись, і я раптом відчув себе оленем під час гону. Моє тіло відреагувало на неї, і хтось неначе загамселив по холодній байдужості Кам’яного Серця гарячою кочергою. Моє самовладання на мить зникло, і певна, не така дисциплінована, частина мого розуму заходилася складати пісню для Фелуріян.

Я не міг приділити увагу приборканню цієї частини себе. Тож зосередився на тому, щоб уберегтися всередині Кам’яного Серця, ігноруючи як її тіло, так і ту настирливу частину свого розуму, що складала римовані куплети в якомусь далекому закутку моєї голови.

Це було не найпростішою річчю на світі. Власне кажучи, порівняно з цим переживати звичні труднощі симпатії було легко, як скакати. Якби не підготовка, здобута в Університеті, я став би зламаною жалюгідною істоткою, міг би зосередитися лише на власному полоненні.

Фелуріян поволі припинила тягнутися, розслабилася й поглянула на мене старими-престарими очима. Очима, не схожими ні на що з того, що я досі бачив. Колір у них був приголомшливий…

Ті очі, літній присмерк їх,

…своєрідна присмеркова синь. Вони були приголомшливі. Ба більше…

Легеньке пурхання повік,

…вони геть не мали білків…

Багрець небес вуста обпік…

Я зціпив зуби, відірвав від себе ту частину, що торохтіла без упину, і запроторив її у віддалений куточок свого розуму: хай співає сама до себе.

Фелуріян схилила голову набік. Очі в неї були уважні й холодні, наче у птаха.

— чому ти такий тихий, коханий вогнику? я тебе загасила?

Її голос видавався дивним. Йому геть не була властива різкість. Він був утіленням тихої плавності, скидався на шма­точок бездоганно відшліфованого скла. І голос Фелуріян, попри всю свою дивну м’якість, біг по моєму хребту так, що я почувався котом, якого щойно погладили аж до кінчика хвоста.

Я відступив іще далі вглиб Кам’яного Серця, відчув, як воно оточує мене, холодне й заспокійливе. Однак, хоча моя увага в основному була зосереджена на самовладанні, дрібна, божевільна, лірична частина мого розуму вийшла на передній план і сказала:

— Загасила? В жодному разі. Хоч я й занурився в тебе, я палаю. Поворот твоєї голови подібний до пісні. Подібний до іскри. Він наче подихом вогонь роздмухує в мені, а той реве твоє ім’я в шаленстві навіснім.

Обличчя Фелуріян посвітлішало.

— поет! я мала би здогадатися, що ти поет, із того, як рухалося твоє тіло.

Її лагідний тихий голос ізнову заскочив мене неготовим. Річ була не в тому, що вона говорила з придихом, хрипкувато чи пристрасно. Нічого аж настільки дешевого чи награного. Однак, коли вона говорила, я мимоволі звертав увагу на те, що її дихання виривається з грудей, минає м’яку солодкість її горла, а тоді оформлюється в обережній грі губ, зубів і язика.

Вона наблизилася до мене накарачках крізь подушки.

— ти був схожий на поета, полум’яного та прекрасного, — коли вона обхопила моє лице руками, її голос звучав не гучніше за подих. — поети лагідніші. вони кажуть дещо гарне.

Я знав лиш одну людину зі схожим голосом. Елодіна. Іноді його голос наповнював повітря так, ніби його слухав сам світ.

Голос у Фелуріян був не звучний. Не наповнював лісової галявини. Її голос був затишшям перед раптовою літньою бурею. Він був м’який, наче легкий дотик пір’їнки. Від нього моє серце хиталося в грудях.

Коли вона так говорила, називала мене поетом, я не наїжачувався й не скреготів зубами. В її вустах це було найсолодшим назвиськом для людини. Така була сила її голосу.

Фелуріян провела кінчиками пальців по моїх губах.

— цілунки поетів найкращі. ти цілуєш мене, наче полум’я свічки, — вона прибрала одну руку й торкнулася власних вуст. Від цього спогаду її очі спалахнули.

Я взявся за її руку й ніжно її стиснув. Мої руки завжди видавалися граційними, та поряд із її руками здавалися грубими й неоковирними. Дихаючи їй у долоню, я заговорив:

— Твої цілунки — наче сонячне світло на губах.

Вона опустила погляд, і крильця метелика затанцювали. Я відчув, як моя бездумна потреба в ній слабшає, й почав розуміти. Це була магія, але геть не така, яку я знав. Не симпатія й не сиґалдрія. Фелуріян доводила чоловіків до божевілля від жаги так само, як моє тіло випромінювало тепло. Це було природно для неї, та вона могла це контролювати.

Її погляд ковзнув по купці моїх одягу та пожитків, неохайно розкиданих в одному кутку галявини. Вони здавалися ­дивовижно недоречними серед шовків і м’яких барв. Я по­бачив, як вона зупинила погляд на моєму футлярі з лютнею. Заціпеніла.

— мій вогник — солодкий поет? він співає? — її голос затремтів, і я відчув, як її тіло напружилося в очікуванні відповіді. Вона знову поглянула на мене. Я всміхнувся.

Фелуріян кинулася геть і принесла мій футляр із лютнею, наче дитина нову іграшку. Взявши його, я побачив, що очі в неї великі й… мокрі?

Я зазирнув їй у вічі й раптом зрозумів, на що має бути схоже її життя. Їй тисяча років і час від часу буває самотньо. ­Якщо хочеться товариства, доводиться зваблювати та прима­нювати. І заради чого? Одного вечора з кимось? Однієї години? Як довго може протриматися звичайний чоловік, перш ніж його воля зламається й він стане бездумним, як ошалілий пес? Недовго.

І кого вона зустрічає в лісі? Фермерів і мисливців? Як вони можуть розважати, ставши рабами її пристрастей? На мить мені стало її шкода. Я знаю, що таке самотність.

Я забрав лютню з футляра й заходився її настроювати. Випробував її, зігравши один акорд, і ретельно настроїв іще раз. Що зіграти найпрекраснішій жінці на світі?

Насправді визначитися було неважко. Батько навчив мене оцінювати аудиторію. Я заграв «Сестер Флін». Якщо ви ніколи не чули про цю пісню, я не здивований. Це весела і жвава пісенька про двох сестер, які пліткують, сперечаючись через ціни на масло.

Більшість людей хоче чути історії про легендарні пригоди й кохання. Але що зіграти істоті з легенди? Що заспівати жінці, яка була предметом кохання, відколи живуть смертні? Пісні про звичайних людей. Принаймні я на це сподівався.

Наприкінці вона радісно заплескала в долоні.

— ще! ще? — і всміхнулася з надією, схиливши голову набік, щоб показати, що це — прохання. Очі в неї були великі, завзяті та сповнені обожнювання.

Я зіграв їй «Ларма та його ель». Зіграв «Доньок коваля». Зіграв ідіотську пісеньку про священника, що ганявся за коровою, яку написав у десять років і якій навіть не вигадав назви.

Фелуріян сміялася й аплодувала. Затуляла рота від шоку й закривала руками очі від сорому. Що більше я грав, то сильніше вона нагадувала мені сільську молодицю, яка вперше потрапила на ярмарок і сповнилася чистої радості. Її лице сяє невинним захватом, а очі вражено округлюються, хоч що вона бачить.

А ще вони, звісно, гарні. Я зосередився на роботі своїх пальців, щоб не думати про це.

Після кожної пісні Фелуріян нагороджувала мене поцілунком, через який було важко вирішити, що зіграти далі. Не можна сказати, ніби я був дуже проти. Доволі швидко стало зрозуміло, що поцілунки мені миліші за монети.

Я зіграв їй «Мідника-гарбаря». Скажу вам от що: ніколи, ніколи не забуду óбразу Фелуріян, яка тихим ніжним голосом виводить приспів моєї улюбленої застільної пісні. Не забуду до скону.

При цьому я відчував, як влада її чарів наді мною потроху слабне. Це дало мені змогу відсапатись. Я розслабився й дозволив собі трішки виринути з Кам’яного Серця. Байдужий спокій може бути корисним настроєм, але в ньому неможливо зворушливо виступати.

Я грав кілька годин і наприкінці знову почувався собою. Я маю на увазі, що міг дивитися на Фелуріян і реагувати на неї не бурхливіше, ніж зазвичай реагують на образ найпрекраснішої жінки на світі.

Я досі пам’ятаю, як вона сиділа оголена серед подушок, а в повітрі між нами танцювали метелики кольору сутінків. Я тоді не збудився б, лише якби не був живим. Однак розум неначе повернувся до мене, і я радів цьому.

Коли я повернув лютню до футляра, Фелуріян невдоволено гмикнула на знак протесту.

— ти стомлений? — запитала вона з ледь помітним усміхом. — якби я знала, солодкий поете, то не втомила б тебе.

Я якомога винуватіше всміхнувся.

— Перепрошую, та година, здається, вже доволі пізня, — насправді ж небо досі було пурпурове, як на початку сутінків, таке саме, як тоді, коли я тільки прокинувся, та я повів далі. — Мені треба швидко піти, щоб зустрітися…

Мій розум оторопів — швидко, неначе від удару в потилицю. Я відчув пристрасть, несамовиту й невситиму. Відчув потребу володіти нею, шалено притиснути її тіло до свого, скуштувати нестримної солодкості її вуст.

Лише підготовка арканіста дозволила мені зберегти якесь уявлення про власне «я». І все одно я втримався за нього ледь-ледь, самими кінчиками пальців.

Фелуріян сиділа на подушках навпроти мене, схрестивши ноги; її лице було сердите і грізне, очі — холодні й жорсткі, наче далекі зорі. Вона з демонстративним спокоєм змахнула з плеча метелика, що поволі розводив крильця. В її простому жесті була така потужна лють, що в мене стиснувся шлунок і я усвідомив таке:

Від Фелуріян ніхто ніколи не йде. Ніколи. Вона тримає чоловіків у себе, доки їхні тіла й розуми не ламаються від кохання до неї. Вона тримає їх у себе, доки вони не набридають, а коли відсилає їх геть, чоловіки божеволіють саме через відхід.

Я був безсилий. Я був цікавинкою. Я був іграшкою, найно­вішою й тому найлюбішою. Можливо, я ще довго їй не набридатиму, та цей час настане. А коли вона таки мене звільнить, мій розум розірветься на частини від жаги до неї.