Страх мудреця

Розділ сімдесят сьомий. «Один гріш»

Коли ми зайшли за поворот на дорозі, саме западали сутінки. Я почув плескання в долоні й тупіт, перемішані з музикою, криками й оглушливим сміхом. Після десяти годин ходіння пішки ці звуки так підняли мені настрій, що я мало не звеселився.

Шинок «Один гріш», розташований на останньому важливому перехресті на південь від Елду, був величезний. Збудований із грубо обтесаних колод, він мав два повноцінні поверхи й численні крокви, що вказували на наявність меншого третього поверху. У вікнах я помітив чоловіків і жінок, які танцювали під шалену, карколомну мелодію, яку терликав невидимий скрипаль.

Дедан глибоко вдихнув.

— Відчуваєте цей запах? Кажу вам: у цьому закладі є жінка, яка й камінь приготує так, що я ще добавки проситиму. Мила Пеґ. Клянусь оцими-от руками, сподіваюся, що вона досі при ділі, — він штурхнув Мартена ліктем і показав якийсь вигин руками, натякаючи на те, що його слова мають подвійне дно.

Геспе примружила очі, вдивляючись Деданові в потилицю.

Дедан, нічого не помічаючи, вів далі:

— Сьогодні я спатиму з повним черевом ягнятини та бренді. Хоча, судячи з мого останнього візиту сюди, може бути навіть трохи веселіше, якщо я посплю трохи менше.

Я помітив, що обличчя Геспе віщує бурю, і швидко подав голос.

— Будь-які приготовані харчі й по ліжку на кожного, — твердо сказав я. — Усе решту ви оплачуєте з власної кишені.

Дедан набув такого вигляду, ніби не міг повірити власним вухам.

— Та ну! Ми стільки днів спали просто неба. Та й грошики не твої — не будь скупим шимом, коли йдеться про них.

— Ми ще не виконали своєї роботи, — спокійно нагадав я. — Навіть частково. Не знаю, як довго ми пробудемо тут, але знаю, що я не багатий. Якщо ми надто швидко спустошимо гаманець мейра, нам доведеться добувати собі харчі полюванням, — окинув усіх поглядом. — Чи, може, в когось із вас є вдосталь грошей, щоб нас прогодувати, й бажання поділитися?

Мартен, почувши цю пропозицію, скрушно всміхнувся. Геспе не зводила погляду з Дедана, а той продовжував гнівно дивитися в мій бік.

Темпі завовтузився. Його лице було як завжди непроникне. Уникаючи мого погляду, він із порожнім обличчям зиркнув по черзі на кожного. Його погляд переходив не від обличчя до обличчя, а спершу на Деданові руки, а від них — до Деданових же ніг. Далі — до ніг Мартена, потім — до ніг Геспе, а відтак — до моїх. Він переніс центр ваги й наблизився на пів кроку до Дедана.

Сподіваючись розрядити напруження, я пом’якшив тон і сказав:

— Коли все буде зроблено, ми розділимо те, що залишиться в гаманці. Так у кожного з нас іще до повернення в Северен з’явиться трохи зайвих грошей у кишені. Кожен із нас зможе витратити свою частку як захоче. Тоді.

Я здогадувався, що Дедан незадоволений, і зачекав, щоб побачити, чи наполягатиме він далі.

Натомість заговорив Мартен.

— Після дня тривалого ходіння, — проказав він задумливим тоном, неначе звертаючись до самого себе, — було б незле випити.

Дедан глянув на свого товариша, а тоді знову з очікуванням подивився на мене.

— Думаю, гаманець може витерпіти по келиху на кожного, — з усмішкою погодився я. — Мейр же не намагається зробити з нас священників, авжеж?

Геспе відповіла на це гортанним реготом, тоді як Мартен і Дедан усміхнулися. Темпі позирнув на мене блідими очима, пововтузився й відвів погляд.

***

За кілька хвилин спокійних торгів наша п’ятірка всього за один срібний біт дістала звичайні ліжка, просту вечерю й по келиху випивки на кожного. Коли з цим було покінчено, я знайшов столик у відносно тихому кутку зали й заховав лютню від гріха подалі під лавою. Тоді сів, зморений до краю, й замислився, що можна зробити, щоб Дедан перестав поводитись як жахливе мале чванько.

Ось яким був невеселий плин моїх думок, коли переді мною з грюкотом поставили на столик вечерю. Підвівши погляд, я зобачив жіноче обличчя й гарно виставлений бюст, обрамлені водоспадом яскраво-рудих кучерів. Шкіра в жінки була вершково-біла з ледь-ледь помітними веснянками. Губи — загрозливого блідо-рожевого відтінку. В очах — небезпечна яскрава зелень.

— Дякую, — з деяким запізненням промовив я.

— Будь ласка, любчику, — вона грайливо всміхнулась очима та прибрала волосся з оголеного плеча. — Скидалося на те, що ти мало не спиш на лаві.

— Я майже спав. Довгий день і довга дорога.

— Прикро, далебі, — промовила вона з грайливим жалем, потираючи собі шию ззаду. — Якби я думала, що за годину ти ще будеш на ногах, то вразила б тебе наповал, — жінка потягнулася й легенько запустила пальці у волосся в мене на потилиці. — Нас двох вистачило б, щоб запалити вогонь.

Я заціпенів, як наполоханий олень. Чому, сказати не можу — хіба що річ була в утомі після кількох днів у дорозі. А може, в тому, що до мене ще ніколи не залицялися так відверто. А може…

Може, я був юний і жахливо недосвідчений. Зупинімося на цьому.

Я відчайдушно замислився, що тут сказати, але коли в мене знову розв’язався язик, вона вже встигла відійти на пів кроку та проникливо глянути на мене. Я відчув, як моє лице спалахнуло, і це ще більше мене знітило. Я не думаючи опустив погляд на столик і вечерю, яку вона принесла. Оторопіло подумав: «Картопляний суп».

Жінка тоненько, тихенько засміялася й лагідно торкнулася мого плеча.

— Вибач, хлопче. Ти здавався трохи… — вона замовкла, неначе оцінивши свої слова інакше, а тоді почала знову. — Твоя свіжість мені сподобалась, але я не думала, що ти настільки юний.

Хоча вона говорила лагідно, я відчував усмішку в її голосі. Від неї моє лице спалахнуло ще яскравіше, аж до вух. І врешті вона, схоже, усвідомивши, що будь-які її слова просто засоромлять мене ще більше, прибрала долоню з мого плеча.

— Я ще повернуся, щоб дізнатися, чи не треба тобі чогось іще.

Я дурнувато кивнув і провів жінку поглядом. Її відхід був приємним, але мою увагу відвернули звуки розсіяного сміху. Роззирнувшись довкола, я побачив веселі обличчя чоловіків, що сиділи за довгими столами довкола мене. Одна компанія здійняла кухлі в мовчазному жартівливому привітанні. Ще один хлопець перегнувся, щоб утішити мене, погладивши мене по спині та сказавши:

— Хлопче, не приймай цього близько до серця, вона вже всіх нас відшила.

Почуваючись так, ніби за мною стежила вся зала, й не підводячи погляду, я заходився їсти свою вечерю. Відриваючи шматочки хліба й умочаючи їх у суп, я подумки склав каталог міри моєї дурості. І водночас потай дивився, як руда служниця розважає десяток чоловіків і руйнує їхні плани, носячи випивку від столика до столика.

Коли Мартен опустився на стілець поряд зі мною, я вже повернув собі дрібку самовладання.

— А ти справді гарно впорався там із Деданом, — промовив він без передмов.

Я трохи піднісся духом.

— Справді?

Мартен злегка кивнув, оглядаючи гострими очима юрбу, що наводнила залу.

— Люди здебільшого норовлять із нього позбиткуватися, змушують його почуватися дурним. Якби ти так і вчинив, то він уже відплатив би тобі вдесятеро.

— А він і поводився як дурень, — відзначив я. — Та й, якщо вже докопуватися до суті, я справді з нього позбиткувався.

Тут настала Мартенова черга знизувати плечима.

— Але ти робив це з розумом, тож він усе одно тебе слухатиме, — він трохи випив і зупинився, а тоді змінив тему. — Геспе зголосилася сьогодні розділити кімнату з ним, — невимушено сказав Мартен.

— Справді? — перепитав я, неабияк здивувавшись. — Вона сміливішає.

Він поволі кивнув.

— І? — поцікавився я.

— І нічого. Дедан сказав, що радше піде в пекло, ніж витрачатиметься на кімнату, яку він має займати задарма, — він перевів погляд на мене, а тоді здійняв брову.

— Та ти жартуєш, — категорично сказав я. — Він має знати. Він просто вдає із себе дурника, бо вона йому не подо­бається.

— Не думаю, — сказав Мартен, повернувся в мій бік і трохи стишив голос. — Три витки тому ми закінчили працювати на караван із Ралієна. Плентатися довелося довго, і ми з Деданом мали повні кишені грошей і майже нічого не могли з ними зробити, тож до кінця ночі опинилися в отій малій зачуханій припортовій корчмі, надто п’яні, щоб підвестися й піти. І тут він починає говорити про неї.

Мартен поволі захитав головою.

— Він годину розводився — і ти не впізнав би в жінці, яку він описував, нашу суворооку Геспе. Він мало не співав про неї, — Мартен зітхнув. — Гадає, що вона надто добра для нього. А ще переконаний, що, бодай позирнувши на неї скоса, дістане перелом руки щонайменше у трьох місцях.

— Чому ти йому не сказав?

— Що йому не сказав? Це було раніше, ніж вона почала замріяно на нього дивитись. Мені тоді думалося, що його тривоги доволі слушні. Що, на твою думку, Геспе зробила б із тобою, якби ти раптом із симпатії погладив її по якійсь симпатичній частині тіла?

Я поглянув на шинквас, біля якого стояла Геспе. Одна її нога більш-менш точно вистукувала ритм скрипки. Поза тим її плечі, очі, лінія щелепи були тверді, майже войовничі. Між нею й чоловіками, що стояли обабіч неї біля шинкваса, були невеликі, але помітні прогалини.

— Я, мабуть, теж не став би ризикувати рукою, — визнав я. — Але він уже має знати. Він не сліпий.

— Йому ведеться не гірше, ніж решті нас.

Я хотів був заперечити, але тоді позирнув на руду служницю і сказав:

— Можна було б розповісти йому. Ти міг би. Тобі він довіряє.

Мартен цокнув язиком об зуби.

— Та ні, — мовив він і твердо поставив свій кухоль. — Тоді просто стало б іще більше плутанини. Або він це побачить, або не побачить. У свій час і по-своєму, — він знизав плечима. — Або ні. А вранці все одно зійде сонце.

Тривалий час жоден із нас не розмовляв. Мартен стежив за жвавою залою з-за вінця кухля. Його очі ставали дедалі більш відстороненими. Давши навколишньому гамору стишитися до низького, втішного мурчання, я прихилився до стіни й закуняв.

А тоді замислився про Денну, як це часто ставалося з моїми думками без контролю. Я згадував її запах, вигин її шиї біля вуха, рухи її рук, коли вона говорила. Я задумався про те, де вона тепер, чи добре почувається. І зовсім трохи замислився, чи переходили її думки хоч коли-небудь у теплі міркування про мене…

***

— …полювати на бандитів — це не має бути складно. До того ж буде добре нарешті мати фору перед ними, цими клятими беззаконними паршивими дранцями.

Ці слова вирвали мене з теплої дрімоти, як рибину, висмикнуту зі ставка. Скрипаль уже припинив грати, щоб випити, й у відносній тиші зали Деданів голос звучав гучно, наче ослячий рев. Я розплющив очі й побачив, що Мартен також роззирається не без тривоги, поза сумнівом, збентежений тими самими словами, що привернули мою увагу.

За якусь мить я відшукав Дедана. Він сидів за два столики від мене й вів п’яну розмову із сивим фермером.

Мартен уже ставав на ноги. Не бажаючи привертати увагу до ситуації, я процідив: «Забери його», — і змусив себе сісти назад.

Поки я скреготав зубами, Мартен хутко пропетляв між столиками, помацав Дедана за плече й різко тицьнув великим пальцем у бік столика, за яким сидів я. Дедан пробурчав щось (я радий, що цього не чув) і нехотячи звівся на ноги.

Я змусив себе не дивитися вслід Деданові, а обвести поглядом залу. Темпі легко впадав у око завдяки червоному одягу найманця. Він сидів обличчям до вогнища й дивився, як скрипаль настроює свій інструмент. На столику перед ним стояло кілька порожніх келихів, і Темпі вже послабив шкіряні ремінці в себе на сорочці. На скрипаля він глипав із дивною напруженістю.

Я побачив, як служниця принесла йому ще келих. Він оглянув її, окинувши її тіло уважним поглядом блідих очей. Вона сказала щось, і він із ґречністю придворного поцілував її долоню з тильного боку. Вона зашарілась і грайливо штовхнула його у плече. Одна його рука плавно потягнулася до вигину її талії й залишилася там. Служниця, схоже, була не проти.

Дедан наблизився до мого столика, заступивши Темпі, тимчасом як скрипаль заніс смичок і затерликав джигу. Десяток людей, яким не терпілося потанцювати, звелися на ноги.

— Шо таке? — запитав Дедан, ставши перед моїм сто­ликом. — Нашо ти мене сюди покликав — сказати, шо вже пізно? Шо завтра в мене складний день і треба лягати в ліжечко? — він нахилився вперед, спершись на столик, щоб наблизити погляд до моїх очей. Я занюхав у його подиху дещо кисле: каламуть. Дешева, огидна випивка, якою можна розпалювати багаття.

Я зневажливо розсміявся.

— Чорт забирай, я не твоя матуся! — взагалі-то, саме це я і збирався сказати, та тепер гарячково добирав щось інше, чим можна було б відвернути його увагу. Мій погляд зупинився на рудій дівчині, яка раніше принесла мені вечерю, і я нахилився вперед, а тоді сказав максимально змовницьким тоном: — Я тут думав, чи не можеш ти мені дещо сказати.

Його набурмосене обличчя стало цікавим, і я ще трохи понизив голос.

— Ти ж уже був тут, так? — Дедан кивнув і прихилився ­трохи ближче. — Знаєш, як звати оту дівчину? — я кивнув у бік рудої.

Дедан надміру обережно зиркнув за плече; це неодмінно привернуло б її увагу, та вона дивилася не в наш бік.

— Оту білявку, яку мацає адем? — запитав Дедан.

— Руду.

Дедан наморщив широке чоло, примружившись, аби сфокусувати погляд на віддаленому боці зали.

— Лосін? — тихо перепитав він і повернувся до мене, досі мружачись. — Маленька Лосі?

Я знизав плечима й пошкодував про свій вибір тактики відвернення уваги.

Здоровань вибухнув сміхом і чи то опустився, чи то впав на лаву навпроти мене.

— Лосі, — гигикнув він трохи гучніше, ніж мені хотілося б. — Квоуте, я геть неправильно тебе оцінив, — Дедан ляснув по столу долонею й розсміявся знову, мало не перекинувшись на лаві. — Ох, хлопче, в тебе гарне око, але шансів чортма.

Це зачепило мою побиту гордість.

— А чому? Хіба вона, ну, не… — я поступово замовк і невизначено змахнув рукою.

Дедан усе-таки зміг мене зрозуміти.

— Повія? — вражено перепитав він. — Боже, ні, хлопче! Кілька таких тут є, — він широко змахнув рукою над головою, а тоді понизив голос так, щоб чув лише я. — А втім, насправді то не повії. Просто дівулі, які не проти пошукати дечого вночі, — він зупинився і кліпнув. — Грошей. Пошукати грошей. І дечого іншого, — Дедан реготнув.

— Я просто подумав… — кволо почав я.

— Ой, то думав усякий хлоп, який має очі та яйця, — Дедан прихилився трохи ближче. — Вона хтива мала. Готова завалити того, хто впаде їй в око, та її не затягнути в ліжко балачками чи грішми. Інакше вона була б багата, як вінтський король, — він позирнув у її бік. — Скільки може коштувати один раз із нею? Я дав би…

Він примружився, дивлячись у її бік і ворушачи губами так, неначе мовчки виконував якісь складні підрахунки. За мить стенув плечима.

— У мене стіки нема, — Дедан знову поглянув на мене й іще раз знизав плечима. — Та все ж хотіти не шкідливо. Не муч себе. Як хочеш, я знаю тут одну пані, на яку приємно глянути. Може, вона захоче прикрасити твій вечір, — він заходився оглядати залу.

— Ні! — я поклав долоню йому на руку, щоб його спинити. — Мені просто стало цікаво, от і все, — звучало це нещиро, і я знав це. — Дякую за підказку.

— Та нема за шо. — Дедан обережно зіп’явся на ноги.

— Ой, — сказав я так, ніби мені щойно блиснула думка. — Не можеш зробити мені послугу? — Дедан кивнув, і я жестом підкликав його до себе. — Я побоююся, що Геспе може заговорити про нашу роботу на мейра. Якщо бандити почують, що ми на них полюємо, стане вдесятеро важче, — на його обличчі ненадов­го відбилося почуття провини. — Я певен, що вона не стала би про це казати, але ж ти знаєш, як жінки люблять побалакати.

— Розумію, — швидко сказав він, підводячись. — Поговорю з нею. Краще бути обережними.

Скрипаль із яструбиним обличчям дограв свою джигу, і всі заплескали в долоні, затупали й загрюкали порожніми кухлями по столиках. Я зітхнув і потер обличчя руками. Підвівши погляд, побачив за сусіднім столиком Мартена. Він приклав пальці до лоба й кивнув, ледь помітно вітаючи мене. Я злегка вклонився, не встаючи з-за столика. Мати вдячних слухачів завжди приємно.