Страх мудреця

Розділ сороковий. Маріонетка

— Найважливіше — будь чемним, — стишеним голосом промо­вив Сіммон, поки ми йшли вузьким коридором, з обох боків застав­леним книжками. Наші симпатичні лампи відкидали світні смуги між полиць і змушували тіні нервово витанцьовувати. — Але не будь із ним зверхнім. Він трохи… дивний, але не ідіот. Просто стався до нього, як поставився б до будь-кого іншого.

— Але будь чемним, — саркастично озвався я. Ці нескінченні поради мені набридли.

— Саме так, — серйозно підтвердив Сіммон.

— А куди ми, власне, йдемо? — запитав я, передусім для того, щоб зупинити лекцію від нього.

— Трійка-мінус, — сказав Вілем, повернувши до довгих кам’яних сходів, що вели вниз. Їхній камінь стерся за багато століть ходіння, тож сходинки здавалися зігнутими, наче навантажені полиці. Коли ми пішли донизу, сходинки через тіні почали здаватися гладенькими, темними й нескінченними, нагадувати покинуте річище у скельній породі.

— Ти певен, що він буде на місці?

Віл кивнув.

— На мою думку, він не надто багато буває за межами своїх кімнат.

— Кімнат? — перепитав я. — Він тут живе?

Вони обидва змовчали, а тим часом Вілем першим почав спускатися з чергових сходів. Відтак він подолав довгий широкий коридор із низькою стелею. Врешті ми дісталися нічим не примітних дверей, що заховалися в кутку. Якби я не знав правди, то вирішив би, що це — одна з незчисленних читацьких нір, розкиданих по всьому Сховищу.

— Просто нічим його не засмучуй, — нервово порадив ­Сіммон.

Я зробив максимально ввічливе обличчя, а Вілем постукав у двері. Ручка почала повертатися майже миттєво. Двері трішки прочинились, а тоді розчахнулись. У дверях стояв Маріонетка, вищий за нас усіх. Рукави його чорної мантії ефектно розвівалися на вітрі, що повіяв крізь двері.

Маріонетка якусь мить зверхньо дивився на нас, а тоді зі спантеличеним виглядом підніс руку до скроні.

— Стривайте, я каптур забув, — промовив він і ногою зачинив двері.

Хай якою дивною була його коротка поява, я зауважив дещо більш підозріле.

— Спалене тіло Господнє, — прошепотів я. — У нього там свічки. Лоррен знає?

Сіммон відкрив рота для відповіді, але тут двері знову широко розчахнулися. Маріонетка став у дверях. Його темна мантія добре виділялася на тлі теплого сяйва свічок позаду. Тепер він був у каптурі й підняв руки. Довгі рукави його шат перехоп­лювали повітря, що віяло всередину, та ефектно розвівалися. Той самий потік повітря підхопив його каптур і частково скинув із голови.

— Трясця, — розгублено промовив Маріонетка. Каптур наполовину спав із його голови, прикривши одне око. Він іще раз зачинив двері ногою.

Вілем і Сіммон зберігали серйозні обличчя. Я утримався від коментарів.

На мить запала тиша. Врешті з того боку дверей долинув приглушений голос:

— Може, постукаєте знову? Інакше воно якось непра­вильно.

Вілем покірно підступив до дверей знов і постукав. Раз, двічі, а тоді двері розчахнулись і перед нами постала висока постать у темній мантії. Каптур чоловіка затіняв обличчя, а довгі рукави його мантії ворушилися на вітрі.

— Хто кличе Таборліна Великого? — наспівно проказав Маріонетка. Голос у нього був звучний, але трохи приглушений глибоким каптуром. Він театрально показав однією рукою. — Ти! Сіммон! — запала тиша, і його голос утратив драматичну звучність. — Я вже бачив тебе сьогодні, так?

Сіммон кивнув. Я відчував, як у ньому бовтається сміх у пошуках виходу.

— Як давно?

— Десь із годинку тому.

— Гм-м… — каптур кивнув. — Цього разу вийшло краще? — він потягнувся вгору, щоб відкинути каптур, і я помітив, що мантія на нього завелика і її рукави звисають до кінчиків його пальців. Коли з каптура виринуло лице Маріонетки, він усміхався, наче дитина, що ради забави перевдягається у вбрання батьків.

— Раніше ти Таборліна не зображав, — визнав Сіммон.

— А… — Маріонетка якось трохи стух. — І як вийшло цього разу? Ну, тобто крайнього разу. Добрий із мене був Таборлін?

— Непоганий, — відповів Сіммон.

Маріонетка поглянув на Вілема.

— Мені сподобалася мантія, — сказав Віл. — Але я завжди уявляв Таборліна з лагідним голосом.

— О… — він нарешті поглянув на мене. — Привіт.

— Привіт, — озвався я максимально ввічливим тоном.

— Я тебе не знаю, — пауза. — Хто ти?

— Я Квоут.

— Ти, здається, щиро в цьому впевнений, — промовив він, уважно глипаючи на мене. Знову пауза. — Мене звуть Маріонеткою.

— Хто звуть?

— Хто зве? — виправив він, піднявши палець.

Я всміхнувся.

— І хто тебе нею зве?

— І хто мене так зве?

— І хто зве тебе Маріонеткою? — уточнив я. Моя усмішка поширшала.

Маріонетка неуважно всміхнувся мені у відповідь і невизначено змахнув однією рукою.

— Ну, знаєш… Люди, — а тоді продовжив дивитися на мене так, як я міг би оглядати цікавий камінь чи листок, подібних до якого ще ніколи не бачив.

— А як ти звеш себе? — запитав я.

Він явно трохи здивувався, а його погляд зосередився на мені вже буденніше.

— Підозрюю, це багато про що сказало б, — промовив він із докірливою ноткою в голосі й позирнув на мовчазних Вілема й Сіммона. — Негайно заходьте, — повернувся й пішов ­усередину.

Кімната була не надто велика. Однак вона здавалася напрочуд недоречною в череві Архівів. Там стояли глибоке набивне крісло, великий дерев’яний стіл, а два дверних прорізи вели до інших кімнат.

Книжки були повсюди, переповнювали полиці й шафи. Вони стояли купами на підлозі, були розкидані по столах і стояли стосами на стільцях. Мене здивували дві засмикнуті фіранки на одній стіні. Важко було позбутися враження, що за ними має бути вікно, хоч я і знав, що ми перебуваємо глибоко під землею.

Кімната була освітлена лампами та свічками, як довгими й тонкими, так і товстими свічками-колонами, з яких крапав віск. Кожен язик полум’я сповнював мене неясною тривогою від думки про відкритий вогонь у будівлі, наповненій сотнями тисяч дорогоцінних книжок.

А ще були маріонетки. Вони звисали з полиць і кілків на стінах. Лежали жужмом у кутках і під стільцями. Деякі перебували у процесі створення чи ремонту, розкидані серед інструментів на столі. Цілі полиці займали фігурки, кожна з яких була вигадливо вирізьблена й розфарбована у вигляді людини.

Дорогою до столу Маріонетка скинув із себе чорну мантію й недбало покинув її на підлозі. Під мантією на ньому був прос­тий одяг: пом’ята біла сорочка, пом’яті темні штани та різні шкарпетки, добряче полатані на п’ятах. Я усвідомив, що Маріо­нетка старший, ніж мені думалося. Лице в нього було гладеньке, без зморщок, але волосся було геть сиве, а тім’я починало лисіти.

Маріонетка звільнив для мене стілець, обережно прибравши звідти маленьку маріонетку на ниточках і знайшовши їй місце на полиці неподалік. Відтак він зайняв місце за столом, тоді як Вілем і Сіммон залишилися стояти. Слід віддати їм належне: їх це начебто не дуже збентежило.

Трохи попорпавшись у безладній купі на столі, він витягнув цурпалок неправильної форми й маленький ножик. Ще раз поглянув на моє обличчя — довго, уважно, — а тоді заходився методично стругати дерево. На стіл посипалася стружка.

Як не дивно, в мене не виникло бажання спитати в когось, що відбувається. Ставлячи стільки запитань, скільки ставлю я, мимоволі починаєш розуміти, коли вони доречні.

До того ж я знав, якими будуть відповіді. Маріонетка належав до тих талановитих і не зовсім адекватних людей, які знайшли собі нішу в Університеті.

Підготовка в Арканумі справляє неприродний вплив на розум студентів. Найприкметнішим виявом цього неприродного впливу є здатність займатися тим, що більшість людей звуть магією, а ми звемо симпатією, сиґалдрією, алхімією, іменуванням тощо.

У деяких людей розум призвичаюється до цього легко, іншим доводиться непросто. Ті, кому найгірше, божеволіють і опиняються в Гавані. Але в більшості людей розум не ламається від звичного для Аркануму стресу, а лише трохи тріскається. Іноді ці тріщини проявляються в дрібницях: нервовий тик, заїкання. Інші студенти чують голоси, стають забудькуватими, сліпнуть, німіють… Іноді це лише на годину чи на день. Іноді — назавжди.

Я запідозрив, що Маріонетка — це студент, який тріснув багато років тому. Подібно до Арі, він, вочевидь, знайшов собі місце, хоча мене вразило, що Лоррен дозволив йому тут жити.

— У нього завжди такий вигляд? — запитав Маріонетка Вілема й Сіммона. Довкола його рук зібралася невеличка кучугура зі світлої дерев’яної стружки.

— Здебільшого — так, — відповів Вілем.

— Який? — уточнив Сіммон.

— Ніби він щойно продумав наступні три ходи у грі в тирані й визначив, яким чином переможе, — Маріонетка знову придивився до мого обличчя й зістругав іще одну тоненьку смуж­ку деревини. — Правду кажучи, це доволі неприємно.

Вілем різко реготнув.

— Маріонетко, це його думальне обличчя. Він часто з таким ходить, але не завжди.

— А що таке тирані? — запитав Сіммон.

— Мислитель, — задумався Маріонетка. — І що ти думаєш зараз?

— Думаю, що ти, Маріонетко, либонь, дуже уважно стежиш за людьми, — ґречно озвався я.

Маріонетка пирхнув, не підводячи погляду.

— Яка користь від уваги? І, якщо вже на те пішло, яка користь від стеження? Люди завжди за чимось стежать. А мають бачити. Я бачу те, на що дивлюся. Я видець.

Він поглянув на шматок деревини у себе в руці, а тоді — на моє лице. Вочевидячки задоволений, він склав руки на своєму творінні, але я все-таки встиг розгледіти свій профіль, ретельно вирізьблений по дереву.

— Знаєш, ким ти був, ким ти не є й ким будеш? — запитав Маріонетка.

Звучало це схоже на загадку.

— Ні.

— Видцем, — мовив він з упевненістю. — Тому що саме це означає «е’лір».

— Насправді Квоут — ре’лар, — шанобливо вставив Сіммон.

Маріонетка зневажливо пирхнув.

— Аж ніяк, — заявив він, уважно дивлячись на мене. — Можливо, колись ти таки станеш видцем, але поки що ти не він. Зараз ти дивець. Колись станеш справжнім е’ліром. Якщо навчишся розслаблятися, — він продемонстрував вирізьблене по дереву обличчя. — Що ти бачиш тут?

Це вже не був цурпалок неправильної форми. З візерунка дерева виступили риси мого обличчя, застиглого в серйозній задумі. Я нахилився вперед, щоб поглянути ближче.

Маріонетка засміявся й різко підняв руки.

— Пізно! — вигукнув він, на мить ставши схожим на ди­тину. — Ти дивився надто уважно й побачив недостатньо. ­Якщо дивитися забагато, це може заважати баченню, ро­зумієш?

Маріонетка поклав вирізьблене обличчя на стіл, і тепер воно неначе дивилося на одну з лежачих маріонеток.

— Бачиш маленького дерев’яного Квоута? Бачиш, як він дивиться? Так уважно. Так сумлінно. Він дивитиметься сто років, але чи побачить хоч колись, що перед ним? — Маріонетка відкинувся на спинку стільця й задоволено окинув поглядом кімнату.

— Е’лір означає «видець»? — перепитав Сіммон. — А інші звання теж мають якісь значення?

— Гадаю, ти, як студент із повним доступом до Архівів, можеш і сам це з’ясувати, — відповів Маріонетка.

Його увага зосередилася на маріонетці на столі перед ним. Він обережно поставив її на підлогу, щоб не переплутати ниточки. То була бездоганна мініатюра тейлінського священника в сірому облаченні.

— У вас немає порад щодо того, куди йому можна почати дивитися? — запитав я, послухавшись інтуїції.

— «Диктум» Ренфалька, — маріонетка-тейлінець під проводом Маріонетки підвелася з підлоги й заворушила кожною кінцівкою так, неначе потягувалася після тривалого сну.

— Ця книжка мені не знайома.

Маріонетка байдужливим голосом відповів:

— Вона на другому поверсі, в південно-східному кутку. Другий ряд, другий стелаж, третя полиця, праворуч, червона шкіряна палітурка, — мініатюрний тейлінський священник поволі заходив довкола ніг Маріонетки. Він міцно тримав у одній руці крихітну копію «Книги Шляху», виконану бездоганно, аж до малесенького колеса зі шпицями на обкладинці.

Ми втрьох подивились, як Маріонетка смикає за ниточки маленького священника, змушуючи його ходити туди-сюди, аж доки він не сів на одну з панчіх на ногах Маріонетки.

Вілем шанобливо прокашлявся.

— Маріонетко!

— Так? — озвався Маріонетка, не підводячи погляду від своїх ніг. — Ти маєш запитання. Чи радше Квоут має запитання, а ти думаєш, чи не поставити його за Квоута. Він трохи нахилився на стільці. Він нахмурився, у нього зморшка між бровами та стиснені губи, що його й виказує. Хай він запитає мене. Це може піти йому на користь.

Я застиг на місці, усвідомивши, що роблю все, про що він сказав. Маріонетка продовжив смикати за ниточки свого малого тейлінця. Той обережно, з острахом обшукав місцину довкола ніг Маріонетки, розмахуючи перед собою книгою, а тоді обійшов ніжки столу й зазирнув у покинуті черевики Маріонетки. Рухався він моторошно, і це так відвернуло мою увагу, що я забув про свій дискомфорт і відчув, що роз­слабився.

— Насправді я думав про амірів, — мій погляд не відривався від сцени, що розгорталася біля ніг Маріонетки. До спектаклю долучилася ще одна маріонетка, юна дівчина в селянській сукенці. Вона підійшла до тейлінця та простягнула одну руку, неначе намагаючись щось йому дати. Ні, вона ставила йому запитання. Тейлінець повернувся до неї спиною. Вона боязко поклала долоньку йому на руку. Він зверхньо відступив. — Я думав про те, хто їх розпустив. Імператор Налто чи церква.

— Досі дивишся, — насварився Маріонетка — вже лагідніше, ніж до цього. — Піди поганяйся за вітром, ти надто серйозний. Це доведе тебе до біди, — раптом тейлінець кинувся на дівчину. Затремтівши від люті, пригрозив їй книгою. Вона ошелешено відступила й незграбно повалилася на коліна. — Звісно ж, їх розпустила церква. На них міг вплинути лише едикт понтифіка, — тейлінець ударив дівчину книгою. Раз, іще один раз, і вона впала на землю та жахливо заціпеніла. — За наказом Налто вони й вулиці не перетнули б.

Маріонетці впав в око якийсь легкий рух.

— Ой божечки, — проказав він і схилив голову набік, до Віле­ма. — Побачте те, що бачу я. Голова трохи схиляється. Зуби стискаються, та погляд ні на чому не зосереджений, роздра­тування направлене всередину. Якби я був із тих, хто судить, лише подивившись, я припустив би, що Вілем саме програв парі. Хіба ти не знаєш, що церква не схвалює азартних ігор? — священник біля ніг Маріонетки замахнувся книгою вгору, на Вілема.

Тейлінець склав руки докупи й відвернувся від дівчини, що лежала в незграбній позі. Велично ступив один чи два кроки вбік і схилив голову, неначе в молитві.

Я спромігся відвернути свою увагу від цієї картини й підвести погляд на нашого господаря.

— Маріонетко, — спитав я, — ти читав «Вогні історії» Фелтемі Рейса?

Я помітив, як Сіммон тривожно позирнув на Вілема, та Маріонетка, схоже, не побачив у цьому запитанні нічого дивного. Тейлінець біля його ніг підвівся, затанцював і запустував.

— Так.

— Нащо Рейсові казати, буцімто «Апура Проліція Амір» був шістдесят третім указом імператора Налто?

— Рейс такого не сказав би, — відповів Маріонетка, не відриваючи погляду від маріонетки біля своїх ніг. — Це ж цілковита маячня.

— Але ми знайшли примірник «Вогнів», у якому так і було написано, — відзначив я.

Маріонетка знизав плечима, дивлячись, як тейлінець танцює біля його ніг.

— Це може бути помилкою запису, — проказав задумливо Вілем. — Це залежить від видання книжки, але змінити ці відомості могла сама церква. Імператор Налто — улюблений хлопчик для биття історії. Можливо, церква спробувала віддалитися від амірів. Ближче до кінця вони вчинили дещо жахливе.

— Розумно, розумно, — озвався Маріонетка. Тейлінець біля його ніг хвацько вклонився Вілемові.

Мені блиснула несподівана думка.

— Маріонетко, — запитав я, — ти знаєш, що ховається за замкненими дверима на поверх вище? Великими, кам’яними?

Тейлінець припинив танцювати, а Маріонетка підвів погляд і уважно, суворо подивився на мене. Очі в нього були серйозні та ясні.

— Не думаю, що двері з чотирма пластинами мають хвилювати студента. А ти думаєш?

Я відчув, що зашарівся.

— Ні, пане.

І відвів погляд від його очей.

Напруження, що виникло, було знищене далеким бомканням із дзвіниці. Сіммон тихенько лайнувся.

— Я спізнююся, — пояснив він. — Вибач, Маріонетко, ­мушу йти.

Маріонетка підвівся й повісив тейлінця на стіну.

— Так чи інакше, мені час вертатися до свого читання, — заявив він. Підійшов до набивного крісла, сів і розгорнув книжку. — А цього якось приведіть, — він показав на мене, не відриваючи погляду від своєї книжки. — Мені ще треба з ним попрацювати.