Страх мудреця

Розділ сто тридцять дев’ятий. Без замка

Стейпс провів Мелуан у кімнату, тимчасом як ми з Алвероном звелися на ноги. Вона була вбрана в сіро-лавандовий одяг, а її каштанові кучері були зібрані на потилиці, відкриваючи елегантну шию.

За Мелуан ішли двоє хлопчиків-служників, які несли дерев’яну скриню. Мейр ступив назустріч, щоб узяти дружину попід лікоть, а Стейпс тим часом наказав хлопцям поставити скриню збоку від її крісла. Служник Алверона швидко вивів їх за поріг і змовницьки підморгнув мені, а тоді пішов, зачинивши за собою двері.

Досі стоячи, я повернувся до Мелуан і розкланявся.

— Приємно мати змогу зустрітися з вами ще раз… моя пані? — наприкінці моя репліка перетворилася на запитання, бо я не знав напевне, як до неї звертатися. Колись землі Леклессів були повно­правним графством, але то було до безкровного повстання, коли вони ще контролювали Тінуе. Її одруження з Алвероном теж усе ускладнювало, бо я не знав, чи є жіночий аналог титулу «мейршон».

Мелуан невимушено махнула рукою, повністю закриваючи тему.

— Між нами мене цілком можна називати «пані» — принаймні за зачиненими дверима. Мені не потрібні формальності від того, кому я так завинила, — вона взяла Алверона за руку. — Прошу, сядь, якщо бажаєш.

Я знову вклонився й сів, якомога спокійніше позираючи на скриню. Вона була приблизно завбільшки з великий барабан, виготовлена з гарно збитої берези та обкута латунню.

Я знав, що тепер годиться завести ґречну світську бесіду, доки хтось із них не порушить тему скрині. Однак мене зборола цікавість.

— Мені було сказано, що ви принесете із собою запитання. Напевно, воно вагоме, якщо ви тримаєте його в такій щільній оболонці, — я кивнув на скриню.

Мелуан поглянула на Алверона й засміялася так, ніби він пожартував.

— Мій чоловік казав, що тобі важко встояти перед головоломкою.

Я дещо присоромлено всміхнувся.

— Це суперечить моїй природі, пані.

— Я не хотіла б, щоб ти боровся зі своєю природою через мене, — вона всміхнулася. — Будь ласкавий, піднеси її до мене.

Я зумів підняти скриню, не нашкодивши собі, та якщо вона важила менш ніж десять стоунів, то я поет.

Мелуан посунулася вперед у кріслі та схилилася над скринею.

— Леранд розповідав мені, яку роль ти зіграв у нашому зближенні. Дякую за це. Я тобі завинила, — її темно-карі очі стали надзвичайно серйозними. — Однак я також думаю, що більша частина цього боргу буде погашена тим, що я зараз тобі покажу. Людей, які це бачили, можна полічити на пальцях. Борг боргом, але я навіть не подумала б показати це тобі, якби чоловік не поручився переді мною, що ти будеш бездоганно обачливий, — вона багатозначно позирнула на мене.

— Клянуся своєю рукою, що нікому не говоритиму про поба­чене, — запевнив я її, намагаючись не показувати свого завзяття.

Мелуан кивнула. Відтак вона не дістала якийсь ключ, як я очікував, а притиснула руки до боків скрині й трохи посунула дві панелі. Щось тихенько клацнуло, і кришка раптом трохи піднялася.

«Без замка», — подумав я.

За відкритою кришкою показалася ще одна скриня, менша і пласкіша. Вона була завбільшки із хлібницю. У пласкій латунній пластині для замка на ній виднілася шпаринка, не схожа на звичайну замкову шпарину, а просто кругла. Мелуан узяла щось із ланцюжка в себе на шиї.

— Можна поглянути? — запитав я.

Мелуан, схоже, здивувалася.

— Прошу?

— Той ключ. Можна трішки поглянути на нього?

— Хай Бог милує! — вигукнув Алверон. — Ми ще не дійшли до цікавого. Я пропоную тобі головну таємницю епохи, а ти милуєшся обгортковим папером!

Мелуан передала мені ключ, і я швидко, але ретельно оглянув його, покрутивши в руках.

— Мені подобається вивчати таємниці шар за шаром, — пояснив я.

— Наче цибулину? — пирхнув мейр.

— Наче квітку, — відказав я й повернув ключа Мелуан. — Дякую.

Вона вставила ключ і відкрила кришку внутрішньої скрині. Знову повісила ланцюжок собі на шию, сховала його під одягом, а тоді поправила одяг і волосся, усуваючи будь-яку шкоду, якої могла зазнати її зовнішність. На це, здавалося, пішло близько години.

Урешті Мелуан потягнулася вперед і обома руками вийняла щось зі скрині. Тримаючи це так, що предмет якраз заховався від моїх очей за піднятою кришкою, поглянула на мене і глибоко вдихнула.

— Це… — заговорила Мелуан.

— Просто покажи йому, люба, — лагідно втрутився Алверон. — Мені цікаво, що він думає сам, — він реготнув. — До того ж боюся, що у хлопчини почнеться істерика, якщо змусити його зачекати ще хоч трохи.

Мелуан шанобливо передала мені шматок темної деревини завбільшки з грубу книжку. Я взяв його обома руками.

Скринька була неприродно важка як на свій розмір, а її деревина під моїми пальцями виявилася гладенькою, наче від­шліфований камінь. Провівши по ній руками, я виявив на боках скриньки різьблення. Не таке глибоке, щоб упасти комусь в око, а таке акуратне, що мої пальці ледве намацали на деревині візерунок, який то злегка здіймався, то злегка опускався. Я провів руками по верхній грані й намацав схожий візерунок.

— Ти мав рацію, — тихо сказала Мелуан. — Він наче дитина із середзимовим подарунком.

— Ти ще не бачила найкращого, — відповів Алверон. — Ось він почне… Розум у цього хлопчини наче залізний молот.

— Як її відкрити? — запитав я.

Покрутивши скриньку в руках, відчув, як усередині щось посунулося. Вона не мала помітних петель чи кришки, навіть шва на місці кришки. Зовні вона була дуже схожа на суцільний шматок темної важкої деревини. Проте я знав, що це якась скринька. Це було схоже на скриньку. Вона хотіла, щоб її відкрили.

— Ми не знаємо, — промовила Мелуан. Можливо, вона сказала б щось іще, та чоловік лагідно її зацитьнув.

— Що там усередині? — я нахилив скриньку знову й відчув, як її вміст сунеться.

— Ми не знаємо, — повторила вона.

Навіть деревина скриньки була цікава. Досить темна, щоб бути роа, проте з темно-червоними волокнами. Ба більше, вона скидалася на пряне дерево. Трохи пахла… чимось. Запах був знайомий, але визначити його точно я не міг. Я нахилив обличчя до її поверхні та глибоко вдихнув крізь ніс. Дуже схоже на лимон. До сказу знайомо.

— Що це за деревина?

Мовчання мейра й Мелуан стало вичерпною відповіддю.

Я підвів погляд і зазирнув їм у вічі.

— А ви не даєте багато матеріалу для роботи, — усміхнувся, щоб пом’якшити можливу образу від цих слів.

Алверон посунувся вперед, не встаючи з крісла.

— Треба визнати, — промовив він із майже неприхованим захватом, — що це просто прекрасне запитання. Ти вже показував мені свій хист до вгадування, — його очі заблищали сіризною. — То що ти можеш угадати стосовно цього?

— Це фамільна реліквія, — з легкістю сказав я. — Дуже стара…

— Наскільки стара, на твою думку? — спрагло перебив Алверон.

— Їй десь із три тисячі років, — сказав я. — Плюс-мінус. — Мелуан здивовано заціпеніла. — Я, схоже, близький до ваших здогадів?

Вона мовчки кивнула.

— Різьблення, поза сумнівом, стерлося за довгі роки користування.

— Різьблення? — перепитав Алверон, нахилившись уперед.

— Воно майже непомітне, — пояснив я й заплющив очі. — Але я його намацав.

— Я нічого такого не намацав.

— Я теж, — докинула Мелуан. Вона здавалася дещо обра­женою.

— У мене надзвичайно чутливі руки, — чесно зізнався я. — Вони необхідні мені для роботи.

— Для чарів? — запитала вона з добре приховуваною ноткою дитинного зачудування.

— І музики, — додав я. — Дозволите? — Вона кивнула. Тож я взяв її за руку і притиснув її долоню до верхньої грані скриньки. — Ось. Відчуваєте?

Мелуан зосереджено наморщила лоба.

— Можливо, трішечки, — прибрала руку. — Ти певен, що це різьблення?

— Воно занадто правильне, щоб бути випадковістю. Як ви могли не помічати його раніше? Хіба воно не згадується в жодному з ваших історичних текстів?

Мелуан вразилася.

— Ніхто й не подумав би записати хоч щось стосовно скриньки Локлосів. Хіба я не казала, що це — найпотаємніша та­ємниця?

— Покажи-но, — попросив Алверон. Я провів його пальцями по візерунку. Мейр нахмурився. — Нічого. Певно, в мене застарі пальці. Може, то літери?

Я хитнув головою.

— Візерунок плавний, схожий на декоративні завитки. Але він не повторюється, він змінюється… — мені блиснула думка. — Можливо, це іллійський розповідний вузол.

— Можеш його прочитати? — запитав Алверон.

Я провів по ньому пальцями.

— Я так слабко знаю іллійську, що не прочитав би навіть простого вузла на нитці між пальцями, — похитав головою. — До того ж вузли за останні три тисячі років змінилися. Я знаю кількох людей в Університеті, які, можливо, зуміли б це перекласти.

Алверон поглянув на Мелуан, але вона твердо мотнула головою.

— Я не допущу, щоб про це розповідали чужинцям.

Мейра ця відповідь, схоже, засмутила, проте він не став наполягати, а натомість ізнову повернувся до мене.

— Дозволь знову поставити тобі твої ж запитання. Що це за деревина?

— Вона протрималася три тисячі років, — замислився я вголос. — Важка, хоч і пустотіла. Отже, це має бути повільне дерево, на кшталт грабу чи ренелу. Забарвлення й вага наводять на думку про те, що в деревині є й чимало металу, як у роа. Ймовірно, заліза й міді, — я знизав плечима. — Нічого кращого на думку не спадає.

— Що там усередині?

Я добре подумав, перш ніж щось сказати, а тоді заговорив:

— Щось менше за сільничку… — Мелуан усміхнулася, зате Алверон ледь помітно нахмурився, тож я швидко продовжив: — Щось металеве, судячи з того, як вага пересувається, коли я її нахиляю, — я заплющив очі й послухав приглушені звуки, з якими вміст скриньки совався в ній. — Ні. З огляду на вагу це може бути щось скляне чи кам’яне.

— Щось дорогоцінне, — сказав Алверон.

Я розплющив очі.

— Не обов’язково. Це стало дорогоцінним через свій вік і через те, що так довго перебувало в руках певної родини. Також ця річ дорогоцінна, тому що це таємниця. Та чи було це дорогоцінним від початку? — я знизав плечима. — Хто його зна?

— Але ж дорогоцінні речі зберігають під замком, — нагадав Алверон.

— Точно, — я підняв скриньку, демонструючи її гладеньку лицьову грань. — Ця річ не зберігається. Ба більше, людей можуть оберігати від неї. Можливо, це щось небезпечне.

— Чому ти так кажеш? — запитав із цікавістю Алверон.

— Навіщо завдавати собі стільки клопоту? — обурилася Мелуан. — Навіщо зберігати щось небезпечне? Якщо річ небезпечна, її знищують, — схоже, вона відповіла на власне запитання, щойно його озвучила. — Якщо вона не була одночасно небезпечною й дорогоцінною.

— Можливо, вона була надто корисна, щоб її знищувати, — припустив Алверон.

— Можливо, вона була незнищенна, — сказав я.

— І останнє, найкраще, — промовив Алверон, нахилившись іще далі вперед. — Як це відкрити?

Я добре придивився до скриньки, покрутив її в руках, натиснув на її боки. Провів пальцями по візерунках у пошуках невидимого мені шва. Легенько потрусив, спробував на смак повітря довкола неї, підніс її на світло.

— Гадки не маю, — зізнався я.

Алверон трохи згорбився.

— Гадаю, сподіватися на це було занадто. Може, якісь чари?

Я завагався: не хотілося казати йому, що такі чари існують лише в казках.

— Якщо так, то я такими не володію.

— А ви ніколи не думали просто розрізати її? — запитав Алверон дружину.

Мелуан ця пропозиція, схоже, перелякала не менше, ніж мене.

— Ніколи! — вимовила вона, щойно перевела дух. — Це ж правдиве коріння нашої родини. Я швидше подумала б, чи не засолити кожен акр наших земель.

— Та й ця деревина така тверда, — поспіхом додав я, — що тоді ви, найпевніше, зіпсували б те, що лежить усередині. Особливо якщо це щось крихке.

— Я просто подумав… — заспокоїв дружину Алверон.

— Недостатньо подумав, — різко сказала Мелуан, а тоді, либонь, пошкодувала про свої слова. — Вибач, але вже сама думка… — вона замовкла, явно занепокоєна.

Він погладив її по долоні.

— Розумію, люба моя. Ти правильно кажеш, я недостатньо подумав.

— А тепер можна її прибрати? — запитала його Мелуан.

Я знехотя повернув їй скриньку.

— Якби вона мала замок, я міг би спробувати його здолати, але я навіть не здогадуюся, де тут може бути петля чи шов кришки. — «Без замків і кришки скриня, де лежить його каміння». У мене в голові шалено закрутився дитячий ігровий віршик, і я ледве встиг обернути свій сміх на кашель.

Алверон цього наче й не помітив.

— Як завжди довіряю твоїй розсудливості, — він звівся на ноги. — На жаль, боюся, що витратив більшу частину нашого часу. Певен, що ти маєш інші справи. Зустрінемося завтра, щоб поговорити про амірів? Після другого дзвону?

Я підвівся разом із мейром.

— Якщо ваша милість не проти, я маю ще одну тему для ­обговорення.

Він серйозно поглянув на мене.

— Тема, як я розумію, важлива.

— Украй актуальна, ваша милосте, — нервово промовив я. — Вона не має чекати більше ні дня. Я згадав би про неї швидше, якби ми мали час і місце для усамітнення.

— Чудово, — він сів назад. — Що так жахливо тебе бен­тежить?

— Леранде, — дещо докірливо озвалася Мелуан, — час уже минув. Гаяніс чекає.

— Хай чекає, — відказав мейр. — Квоут у всьому послужив мені добре. Він нічого не робить несумлінно, а якщо я на нього не зважаю, то лише шкоджу сам собі.

— Ви мені лестите, ваша милосте. Це тема серйозна, — я позирнув на Мелуан. — А також дещо делікатна. Якщо ваша дружина бажає піти, то це, можливо, й на краще.

— Хіба я не маю залишитись, якщо тема важлива? — сердито поцікавилася вона.

Я запитливо глянув на мейра.

— Усе, що ти бажаєш сказати мені, можна казати й моїй дружині, — запевнив він.

Я завагався. Мені треба було швидко розповісти Алверонові про лжеартистів. Я був певен: якщо він спершу почує мою версію подій, то можна буде представити їх так, що я постану в позитивному світлі. Бо якщо спершу про них стане відомо з офіційних джерел, він, можливо, не побажає заплющувати очі на голі факти, що стосуються ситуації: я з власної волі забив дев’ятьох подорожніх.

Попри це, мені геть не хотілося, щоб Мелуан була присутня при цій розмові. Це тільки ускладнило б ситуацію. Я спробував іще раз, востаннє.

— Це надзвичайно похмура тема, ваша милосте.

Алверон похитав головою, злегка нахмурившись.

— Ми секретів не маємо.

Я притлумив покірне зітхання й витягнув зі внутрішньої кишені шейда цупкий шматок складеного пергаменту.

— Це один із документів про покровительство, наданих вашою милістю?

Алверон пробіг його поглядом сірих очей, явно трохи здивувавшись.

— Так. Звідки він у тебе?

— Ох, Леранде, — заговорила Мелуан, — я знала, що ти дозволяєш жебракам мандрувати у своїх землях, але ніколи не думала, що ти опустишся до покровительства над ними.

— Усього кілька труп, — запевнив він. — Як і належить людині мого рангу. Будь-який поважний дім має щонайменше кількох артистів.

— Мій, — твердо сказала Мелуан, — ні.

— Мати власну трупу зручно, — лагідно зауважив Алверон. — А мати кілька — ще зручніше. Тоді можна обирати підхожі розваги для будь-якого заходу, який влаштовуєш. От звідки, на твою думку, взялися музиканти на нашому весіллі?

Обличчя Мелуан не злагідніло, тож Алверон продовжив:

— Люба, їм не дозволяється виконувати нічого сороміцького чи безбожного. Я тримаю їх під надзвичайно строгим конт­ролем. І будь певна: жодне містечко в моїх землях не дозво­лило б виступати якійсь трупі, якби вона не мала при собі документа від шляхтича.

Він знову повернувся до мене.

— Так ми повертаємося до поточної теми. Звідки в тебе взявся їхній документ? Трупі без нього, напевно, кепсько.

Я завагався. Через присутність Мелуан не знав напевне, як найкраще підійти до цієї теми. Я планував поговорити із самим мейром.

— Так, ваша милосте. Їх було вбито.

Мейр не виказав подиву.

— Так я й думав. Це прикро, але таке час від часу трапляється.

Мелуан зблиснула очима.

— Чимало дала б, щоб таке траплялося частіше.

— Ти здогадуєшся, хто їх убив? — запитав мейр.

— У певному розумінні — так, ваша милосте.

Він очікувально здійняв брови.

— То хто ж?

— Я.

— Що ти?

Я зітхнув.

— Я вбив людей, при яких був цей документ, ваша милосте.

Він заціпенів.

— Що?

— Вони викрали двійко дівчат із міста, в якому були проїздом, — я ненадовго замовкнув, думаючи, як делікатно пояснити це перед Мелуан. — Дівчата були юні, ваша милосте, а чоловіки обійшлися з ними недобре.

Тут обличчя Мелуан, і без того суворе, стало холодним, як лід. Але заговорити вона не встигла, бо Алверон вражено запитав:

— І ти сам вирішив їх убити? Цілу трупу артистів, якій я надав дозвіл? — він потер чоло. — Скільки їх було?

— Дев’ятеро.

— Господи милосердний…

— На мою думку, він учинив правильно, — палко заявила Мелуан. — Скажу от що: дай йому два десятки вартових, і хай він учинить так само з кожним кодлом дранців-ру, яке знайде на твоїх землях.

— Люба моя, — сказав Алверон зі строгою ноткою в голосі. — Мені вони до вподоби не більше, ніж тобі, та закон — це закон. Коли…

— Закон визначаєш ти, — перебила вона. — Ця людина шляхетно прислужилася тобі. Ти маєш пожалувати йому землі й титул, призначити його до своєї ради.

— Він убив дев’ятьох моїх підданих, — суворо нагадав Алверон. — Коли люди порушують правопорядок, починається безвладдя. Якби я почув про це мимохідь, то повісив би його як бандита.

— Він убив дев’ятьох ґвалтівників-ру. Дев’ятьох дранців, убивць і злодіїв. Позбавити світ дев’ятьох чоловіків едема — це послуга нам усім, — Мелуан поглянула на мене. — Пане. На мою думку, ви вчинили цілком правильно та пристойно.

Її недоречна похвала лише роздмухала вогонь, який розпалював мої емоції.

— Не всі вони були чоловіками, моя пані, — сказав я їй.

Почувши це, Мелуан трохи поблідла.

Алверон потер обличчя рукою.

— Господи милосердний, хлопче. Твоя чесність — наче сокира лісоруба.

— А ще мушу зазначити, — серйозно промовив я, — перепрошую, та ті, кого я вбив, не були едема ру. І навіть справжньою трупою не були.

Алверон стомлено похитав головою й потицяв у документ перед собою.

— Тут сказано інакше. Едема ру і водночас трупа артистів.

— Документ був украдений, ваша милосте. Люди, яких я зустрів дорогою, перебили трупу ру й зайняли її місце.

Мейр із цікавістю позирнув на мене.

— Здається, ти цілком у цьому певен.

— Це мені один із них сказав, ваша милосте. Зізнався, що вони лише зображають трупу. Вони прикидалися ру.

Мелуан набула такого вигляду, ніби не могла зрозуміти, що викликає в неї ця думка: спантеличення чи огиду.

— І хто став би так прикидатися?

Алверон кивнув і докинув:

— Моя дружина говорить слушно. Видається ймовірнішим, що вони тобі збрехали. Хто не став би таке заперечувати? Хто добровільно зізнався б у приналежності до едема ру?

Тут я відчув, як спалахнув рум’янцем, раптом засоромившись через те, що весь цей час приховував свою кров едема ру.

— Ваша милосте, я не сумніваюся, що ваша трупа належала до едема ру. Але ті, кого я вбив, до них не належали. Жоден ру не став би чинити так, як вони.

У Мелуан люто спалахнули очі.

— Ти їх не знаєш.

Я перехопив її погляд.

— Моя пані, я вважаю, що непогано їх знаю.

— Але чому? — запитав Алверон. — Хто при здоровому глузді спробував би видати себе за едема ру?

— Щоб легше було пересуватися, — сказав я. — А також ради захисту, який надає ваше ім’я.

Він відмахнувся від мого пояснення.

— То, напевно, були ру, які втомилися від чесної праці й натомість узялися до крадіжок.

— Ні, ваша милосте, — наполіг я. — То були не едема ру.

Алверон докірливо глянув на мене.

— Та ну тебе. Хто може відрізнити бандитів від гурту ру?

— Їх ніяк не відрізнити, — холодно сказала Мелуан.

— Ваша милосте, я помітив би різницю, — палко запевнив я. — Я сам едема ру.

Мовчання. Обличчя Мелуан виражало то отетерілий шок, то недовіру, то лють, то огиду. Вона зіп’ялася на ноги, на­була на мить такого вигляду, ніби зібралася в мене плюнути, а тоді напружено вийшла за двері. Залунав брязкіт: її особиста охорона виструнчилася й пішла за нею, коли вона покинула зовнішні кімнати.

Алверон продовжив дивитися на мене. Його обличчя стало суворим.

— Якщо це жарт, то жарт кепський.

— Це не жарт, ваша милосте, — запевнив я, борючись зі своїм норовом.

— А чому тобі видалося необхідним це від мене приховувати?

— Я цього не приховував, ваша милосте. Ви й самі кілька разів згадували, що я аж ніяк не народився шляхтичем.

Він сердито вдарив по бильцю свого крісла.

— Ти знаєш, про що я! Чому ти ніколи не згадував, що належиш до ру?

— На мою думку, причина доволі очевидна, ваша милосте, — напружено сказав я, намагаючись не випльовувати слів. — Слова «едема ру» надто сильно пахнуть для багатьох ніжних но­сиків. Ваша дружина виявила, що цього запаху не перебивають її парфуми.

— Моя пані мала негативний досвід із ру в минулому, — сказав мейр замість пояснення. — Тобі незле було б узяти це до уваги.

— Я знаю про її сестру. Про трагічну ганьбу її родини. Втекти й покохати мандрівного артиста. Який жах, — саркастично промовив я, і все моє тіло защипало від пекучого гніву. — Розум її сестри є окрасою всієї родини, не те що дії вашої дружини. Моя кров не менш цінна, ніж кров будь-якої іншої людини, і цінніша, ніж кров багатьох. А якби це й було не так, то ваша дружина не має права поводитися зі мною так, як повелася.

Алверонове обличчя посуворішало.

— Я вважаю, що вона має право поводитися з тобою як забажає, — сказав він. — Твоя раптова заява її просто вразила. Зважаючи на те що вона відчуває до вашого драного брата, я думаю, що вона демонструвала унікальну витримку.

— Гадаю, їй гірко від правди. Язик мандрівного артиста вклав її в ліжко швидше, ніж її сестру.

Ледве це вимовивши, я зрозумів, що зайшов надто далеко, і зціпив зуби, щоб, бува, не бовкнути чогось іще гіршого.

— На цьому все, — оголосив Алверон із холодною офіційністю. Очі в нього були категоричні й сердиті.

Я пішов з усією сердитою гідністю, на яку був здатен. Не тому що мені більше нíчого було сказати, а тому що якби я залишився бодай на секунду довше, то мейр викликав би варту, а я не бажав іти з нею.