Страх мудреця

Розділ сто п’ятий. Інтерлюдія: Солодкість

Квоут жестом наказав Хроністові припинити писати.

— Басте, у тебе все гаразд? — він стурбовано поглянув на свого учня. — У тебе такий вигляд, ніби ти проковтнув грудку заліза.

Баст і справді здавався враженим. Обличчя в нього було бліде, майже воскове. Зазвичай воно було бадьоре, та тепер виражало жах.

— Реші, — проказав він сухим, як осіннє листя, голосом. — Ви ніколи не казали мені, що розмовляли з Ктей.

— Басте, я багато чого ніколи тобі не казав, — безтурботно відказав Квоут. — Тому криваві подробиці мого життя і здаються тобі такими заворожливими.

Баст хворобливо всміхнувся, опустивши плечі з полег­шенням.

— Отже, насправді ви цього не робили? Тобто не розмовляли з ним. Ви просто вставили це, щоб додати трохи яскравості?

— Прошу, Басте, — відповів Квоут, явно образившись. — Моя історія й так досить яскрава, мені не треба додавати яскравості.

— Не брешіть мені! — раптом крикнув Баст, наполовину ­підірвавшись зі стільця від сили вигуку. — Не смійте мені про таке брехати! Не смійте! — Баст ударив долонею по столу так, що його кухоль перекинувся, а Хроністів каламар покотився по столу.

Хроніст умить підхопив заповнений до половини аркуш і ногами відсунув стілець від столу, рятуючи аркуш від раптових бризок чорнила й пива.

Баст нахилився вперед із розлюченим обличчям, тицьнувши пальцем у Квоута.

— Мене не обходить, із якого ще лайна ви тут робите золото! Але про таке не брешуть, Реші! Мені точно не брешуть!

Квоут жестом показав на Хроніста, який тримав бездоганно чистий аркуш у повітрі обома руками.

— Басте, — сказав він, — це мій шанс розповісти повну та правдиву історію свого життя. Усе…

Баст заплющив очі й загупав по столу, наче охоплена істерикою дитина.

— Стуліться. Стуліться! СТУЛІТЬСЯ!

Він показав на Хроніста.

— Реші, мені до скрипалевої сраки, що ви скажете йому. Він писатиме те, що скажу я, бо інакше я з’їм його серце на ринковій площі! — він знову тицьнув пальцем на шинкаря й люто затрусив ним. — Але мені кажіть правду, і кажіть негайно!

Квоут поглянув на свого учня, і з його обличчя поступово зникла веселість.

— Басте, ми обидва знаємо, що я не проти час від часу прикрасити дійсність. Але ця історія інакша. Це — мій шанс зафіксувати, як усе було насправді. Це — правда, що ховається за переказами.

Темноволосий молодик зігнувся на стільці та прикрив очі однією рукою.

Квоут поглянув на нього зі стривоженим обличчям.

— У тебе все гаразд?

Баст похитав головою, не прибираючи руки з очей.

— Басте, — лагідно озвався Квоут, — у тебе рука крово­точить. — Зачекавши одну довгу мить, він спитав: — Басте, в чім річ?

— Та в цьому! — вибухнув той і широко розвів руками. Голос у нього був високий та істеричний. — Здається, я нарешті розумію, в чім річ!

Тут Баст розсміявся, однак його сміх був гучним і напруженим, а тоді здушився й перетворився на щось подібне до схлипу. Він підвів погляд на крокви в пивниці. Очі в нього блищали. Він кліпнув, неначе позбуваючись сліз.

Квоут нахилився вперед і поклав руку на плече молодикові.

— Басте, прошу…

— Ви просто стільки всього знаєте, — заговорив Баст. — Знаєте багацько того, чого не маєте знати. Знаєте про Берентальту. Знаєте про білих сестер і сміхошлях. Як ви можете не знати про Ктей? Це ж… це ж чудовисько.

Квоут помітно розслабився.

— Боже милостивий, Басте, і це все? А я вже розхвилю­вався через тебе. Я стикався ніс до носа зі страшнішими істотами, ніж…

— Немає нікого страшнішого за Ктей! — прокричав Баст і знову гупнув стиснутим кулаком по столу. Цього разу з різким звуком зламалося дерево: одна з товстих колод зігнулася й тріснула. — Реші, стуліться й послухайте. Справді послухайте, — Баст на мить опустив погляд, добираючи слова. — Ви знаєте, хто такі сіти?

Квоут знизав плечима.

— Це одна з партій серед фейрі. Могутня, з добрими н­а­мірами…

Баст помахав руками.

— Якщо ви вживаєте слова «добрі наміри», ви їх не розумієте. Але якщо про когось із фейрі можна сказати, що вони працюють на добро, то це про них. Їхній найдавніший і найважливіший обов’язок — заважати Ктей контактувати з усіма. З усіма.

— Я не бачив охоронців, — зауважив Квоут тоном, яким хтось міг би заспокоїти норовливу тварину.

Баст скуйовдив собі волосся, провівши крізь нього обома руками.

— Навіть заради всієї солі в собі не здогадаюсь, як ви прослизнули повз них, Реші. Якщо комусь і вдається вступити в контакт із Ктей, то сіти його вбивають. Убивають із відстані в пів милі з довгих рогових луків. А тоді залишають тіло гнити. Якщо на це тіло бодай сідає ворона, вбивають і її.

Хроніст обережно прокашлявся, а тоді заговорив.

— Якщо ваші слова правдиві, — запитав він, — то нащо комусь іти до Ктей?

Баст на мить набув такого вигляду, ніби зібрався визвіритися на писаря, а тоді замість цього гірко зітхнув.

— Заради справедливості скажу, що мій народ не славиться вмінням ухвалювати добрі рішення, — визнав він. — Усім фейрівським дівчаткам і хлопчикам відомо про природу Ктей, але завжди знайдеться якийсь охочий його відшукати. До нього ходять по відповіді на запитання чи для того, щоб зазирнути в майбутнє. Або сподіваючись піти від нього з квіткою.

— Квіткою? — перепитав Квоут.

Баст ізнову вражено поглянув на нього.

— Ріна? — не побачивши з обличчя шинкаря, що той упі­знав слово, Баст сумовито захитав головою. — Реші, ті квіти — панацея. Вони можуть лікувати будь-яку хворобу. Рятувати від будь-якої отрути. Загоювати будь-яку рану.

Тут Квоут здійняв брови.

— А, — вимовив він, опустивши погляд на свої руки, складені на столі. — Розумію. Можу уявити, як це може привабити людину, хоча вона й розуміє, що краще не лізти.

Шинкар підвів погляд.

— Мушу визнати, що не бачу, в чім проблема, — винувато додав він. — Басте, я бачив чудовиськ. Ктей до них не дотягує.

— Реші, я вжив не те слово, — визнав Баст. — Але кращого дібрати не можу. Якби на світі було слово, що означало б «отруйне, сповнене ненависті й заразне», я вжив би його.

Баст глибоко вдихнув і нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Реші, Ктей може бачити майбутнє. Не якось туманно, наче оракул. Воно бачить усе майбутнє. Чітко. Бездоганно. Усе, що тільки може статися й нескінченно розходиться від по­точної миті.

Квоут здійняв брову.

— Що, справді може?

— Може, — серйозно промовив Баст. — І ця істота однозначно, абсолютно лиха. Як правило, це не становить проблеми, бо вона не може покинути дерево. Але коли хтось до неї навідується…

Квоут із відстороненим поглядом кивнув самому собі.

— Якщо воно досконало знає майбутнє, — поволі проказав він, — то, напевно, чудово знає, як певна особа відреагує на всі його слова.

Баст кивнув.

— А ще воно люте, Реші.

Квоут продовжив замисленим тоном:

— Отже, всякий, на кого вплинуло би Ктей, був би подібний до стріли, випущеної в майбутнє.

— Реші, стріла влучає лише в одну людину, — темні очі Баста стали порожніми та зневіреними. — Всякий, на кого вплинуло Ктей, подібний до чумного корабля, що пливе до гавані, — Баст показав на заповнений до половини аркуш, який Хроніст тримав на колінах. — Якби сіти знали, що це існує, то не пожаліли б жодних зусиль для його знищення. І вбили б нас за те, що почули слова Ктей.

— Адже все, що відносить вплив Ктей від дерева… — продовжив Квоут, дивлячись на власні долоні. Одну довгу мить він сидів мовчки, задумливо киваючи. — Отже, молодик, що шукає долі, приходить до Ктей і забирає квітку. Донька короля смертельно хвора, а він несе квітку, щоб її зцілити. Вони закохуються, хоч вона й заручена із принцом сусіднього королівства…

Баст отетеріло витріщився на Квоута, який продовжував говорити.

— Вони роблять зухвалу спробу втекти місячної ночі, — вів Квоут далі. — Однак він падає з даху, і їх ловлять. Принцеса виходить заміж проти власної волі й заколює принца сусіднього королівства в їхню шлюбну ніч. Принц гине. Громадянська війна. Поля спалюють і засівають сіллю. Голод. Чума…

— Це — історія Війни Постошляху, — кволо сказав Баст.

Квоут кивнув.

— Це одна з історій, які розповіла Фелуріян. Досі я не розумів деталь із квіткою. Про Ктей вона ніколи не згадувала.

— І не стала би згадувати, Реші. Вважається, що це приносить нещастя, — Баст похитав головою. — Ні, не приносить нещастя. Це все одно що плюватись отрутою комусь у вухо. Так просто ніхто не робить.

Хроніст частково опанував себе й посунув свій стілець назад до столу, досі обережно тримаючи аркуш. Насуплено поглянув на стіл, поламаний і залитий пивом та чорнилом.

— Схоже, ця істота має неабияку репутацію, — промовив він. — Але мені важко повірити, що вона така ж небезпечна, як усі ті…

Баст вражено поглянув на Хроніста.

— Залізо й жовч, — вимовив він тихим голосом. — Ви мене за дитину вважаєте? Думаєте, що я не знаю різниці між історією, яку розповідають біля ватри, і правдою?

Хроніст заспокійливо змахнув однією рукою.

— Я не це…

Баст, не зводячи погляду з нього, поклав закривавлену долоню на стіл. Дерево застогнало, а зламані колоди стали на місце, раптом затріщавши. Баст підніс руку, а тоді різко опустив її на стіл, і темні потоки чорнила й пива раптом закрутилися та склалися у смолянисто-чорну ворону, що стрімко знялася та облетіла пивницю.

Баст упіймав її обома руками й недбало роздер птаха навпіл, а тоді підкинув половинки в повітря, де вони вибухнули великими пломенями кольору крові.

Усе це сталося за один подих, не більше.

— Усе, що ви знаєте про фейрі, може вміститися в наперстку, — заявив Баст і поглянув на писаря з геть невиразним обличчям. Його голос звучав безживно й рівно. — Як ви смієте в мені сумніватися? Ви гадки не маєте, хто я.

Хроніст застиг на місці, але погляду не відвів.

— Присягаюся своїм язиком і зубами, — холодно проказав Баст. — Присягаюся кам’яними дверима. Кажу вам три тисячі разів. Ані в моєму світі, ані у вашому немає нічого небезпечнішого за Ктей.

— Басте, не треба так, — лагідно озвався Квоут. — Я тобі вірю.

Баст повернувся до Квоута, а тоді жалюгідно скоцюбився на стільці.

— Краще б не вірили, Реші.

Квоут іронічно всміхнувся.

— Отже, людина, що зустріла Ктей, надалі робитиме лише неправильний вибір.

Баст похитав головою. Його лице зблідло й витягнулося.

— Не неправильний, Реші, — катастрофічний. Аякс поговорив із Ктей, перш ніж украсти місяць, і через це спалахнула Війна Творення як така. Ланре поговорив із Ктей, перш ніж організувати зраду Мір Тарінієля. Створення Безіменних. Скейн­дайн. Усе це можна відстежити до Ктей.

Квоутове обличчя стало невиразним.

— Що ж, я, безумовно, в цікавій компанії. Чи не так? — сухо промовив він.

— Ба більше, Реші, — відповів Баст, — якщо в наших п’єсах удалині на задньому плані показують дерево Ктей, зрозуміло, що ця історія буде з найстрашніших трагедій. Його зображають, щоб глядачі знали, чого очікувати. Щоб вони знали, що врешті все піде шкереберть.

Одну довгу мить Квоут дивився на нього.

— Ох, Басте… — тихо звернувся він до свого учня з лагідною й сумною усмішкою. — Я знаю, що за історію розповідаю. Це не комедія.

Баст підвів на нього порожній, зневірений погляд.

— Але ж, Реші… — його вуста заворушилися, марно намагаючись знайти якісь слова.

Рудоволосий шинкар обвів жестом порожню пивницю.

— Басте, ось кінець історії. Ми всі це знаємо, — сказав Квоут буденним тоном, так невимушено, ніби говорив про погоду напередодні. — Я вів цікаве життя, і цей спомин не позбавлений солодкості. Але…

Квоут глибоко вдихнув і обережно видихнув.

— …але це не приголомшлива романтична історія. Не казка, в якій хтось повертається з царства мертвих. Не зворушлива епопея, що має хвилювати кров. Ні. Ми всі знаємо, що це за історія.

Якусь мить здавалося, ніби він готовий продовжити, та замість цього Квоут мляво обвів поглядом порожню пивницю. Його лице було спокійним, без сліду гніву чи гіркоти.

Баст кинув погляд на Хроніста, але цього разу в ньому не було вогню. Або гніву. Не було ні люті, ні владності. Бастів погляд був відчайдушний, благальний.

— Якщо ви ще є, вона не скінчилася, — зауважив Хроніст. — Якщо ви ще живі, це не трагедія.

Тут Баст завзято закивав і озирнувся на Квоута.

Той на мить поглянув на них обох, а тоді всміхнувся й зареготав тихим грудним сміхом.

— О, — з любов’ю промовив він. — Ви такі молоді…