Страх мудреця

Розділ сімдесят восьмий. Нова дорога, новий ліс

Наступного ранку, перш ніж сонце остаточно піднялося в небо, я зі своєрідним похмурим задоволенням споглядав Дедана, який трохи мучився похміллям у дорозі. Здоровань поводився обережно, але слід віддати йому належне: він анітрохи не скаржився, якщо тільки не вважати за скарги періодичні тихі стогони.

Тепер, спостерігаючи за Деданом ближче, я помітив у ньому ознаки закоханості. Як він вимовляв ім’я Геспе. Як удавався до грубих жартів, розмовляючи з нею. Що кілька хвилин він знаходив привід позирнути в її бік. Завжди була якась підстава: він потягувався, глипав знічев’я на дорогу, показував на дерева довкола нас.

Попри це, Дедан уперто не помічав, як Геспе інколи залицяється до нього у відповідь. Часом за цим було цікаво спостерігати, наче за добре поставленою модеґанською трагедією. А часом мені хотілося задушити їх обох.

Темпі йшов поміж нас без жодного слова, наче німий і чемний цуцик. Він спостерігав за всім: за деревами, за дорогою, за хмарами. Якби не безсумнівно розумний погляд, я вже вирішив би, що він дурник. На ті нечисленні запитання, які я йому ставив, він досі відповідав, ніяково вовтузячись, киваючи, знизуючи плечима чи хитаючи головою.

Тим часом мені дошкуляла цікавість. Я знав, що летані — це просто нісенітниця з казок, але почасти не міг не замислитися. Чи справді він береже слова? Чи справді вміє користуватися своїм мовчанням, як бронею? Рухатися швидко, наче змія? Правду кажучи, після того, як я побачив, на що були здатні Елкса Дал і Фела, вимовляючи імена вогню й каменю, думка про те, що хтось може зберігати слова, щоб палити їх, наче хмиз, уже здавалася далеко не такою дурнуватою.

***

Наша п’ятірка мало-помалу роззнайомилася, пізнавши особ­ливості одне одного. Дедан ретельно чистив землю там, де розкладав постіль, — не просто прибирав сучки й каміння, а витоптував кожен жмут трави й кожну грудку землі.

Геспе насвистувала невідомо що, коли думала, ніби її ніхто не слухає, й методично колупалася в зубах після кожної трапези. Мартен не їв м’яса, яке було хоч трішки рожевим, і не пив води, якої не прокип’ятили чи не змішали з вином. Нам він щонайменше двічі на день казав, що не чинити так само — це дурість.

Але Темпі перевершував дивацтвами всіх. Він не дивився мені в очі. Не всміхався. Не хмурився. Не розмовляв.

Відколи ми покинули «Один гріш», Темпі вимовив із власної волі лиш одну репліку: «Дощ зробив би цю дорогу новою дорогою, цей ліс — новим лісом». Він чітко вимовляв кожне слово, ніби роздумував над цією фразою весь день. Наскільки я знав, він міг так і зробити.

Темпі мився як одержимий. Решта нас користувалася лазнею, зупиняючись у якомусь шинку, зате Темпі купався щодня. Якщо поряд траплявся струмок, він купався як уночі, так і після пробудження. В інших випадках мився ганчіркою, використовуючи питну воду.

А ще він двічі на день неодмінно виконував складну, схожу на ритуал розтяжку, ретельно описуючи руками в повітрі якісь фігури й візерунки. Це нагадувало мені повільні придворні танці, які виконують у Модеґу.

Це явно зберігало йому гнучкість, але споглядати це було дивно. Геспе жартувала, що, якщо бандити попросять нас потанцювати, наш духмяний найманець прекрасно нам допоможе. Однак вона говорила це тихо, коли Темпі не чув.

Гадаю, не мені було засуджувати чужі особливості. Вечорами я грав на лютні, якщо не надто стомлювався від ходіння. Насмілюся сказати, що це не покращувало думку інших про мене як тактичного лідера чи арканіста.

Що ближче ми підходили до пункту призначення, то більше я тривожився. З усіх нас дійсно на своєму місці був лише Мартен. Дедан і Геспе гарно показали б себе в бою, та працювати з ними було непросто. Дедан відзначався сварливістю й упертістю. Геспе — лінню. Вона рідко допомагала готувати їжу чи прибирати після їди, якщо її не просили, та й тоді допомагала так неохоче, що це важко було назвати допомогою.

А ще був Темпі, найманий убивця, який не дивився мені в очі й не підтримував розмов. Я був твердо переконаний, що цей найманець може сподіватися на незлу кар’єру в модеґанському театрі…

***

За п’ять днів після виходу із Северена ми дісталися місцевості, в якій відбулися напади. Двадцятимильного відтинку звивистої дороги, що перетинала Елд: жодного містечка, жод­ного шинку, навіть жодної покинутої ферми. Абсолютно ізольований відтинок королівського шляху посеред нескінченного пралісу. Природного середовища проживання ведмедів, боже­вільних відлюдників і браконьєрів. Раю для розбійників.

Мартен пішов у розвідку, тимчасом як решта нас отаборилася. Годину по тому він вийшов із-поміж дерев, засапаний, але в доброму гуморі. Запевнив нас, що не знайшов поблизу жодних ознак інших людей.

— Повірити не можу, що захищаю збирачів податків, — буркнув із відразою Дедан. Геспе гортанно реготнула.

— Ти захищаєш цивілізацію, — виправив я. — А ще під­тримуєш безпеку на дорогах. До того ж мейр Алверон робить на ці податки дещо важливе, — я всміхнувся. — Скажімо, платить нам.

— А за це борюсь я, — докинув Мартен.

Після вечері я коротко описав єдину стратегію, до якої зміг додуматися за п’ять довгих днів роздумів. Накреслив сучком на землі криву.

— Гаразд. Ось дорога, миль із двадцять дороги.

— Мієль, — промовив тихий голос, який належав Темпі.

— Прошу? — перепитав я. Так я вперше почув щось від нього за півтора дні.

— Міїль? — Темпі вимовляв незнайоме слово з таким сильним акцентом, що я лише за мить зрозумів, що він каже «миль».

— Миль, — чітко промовив я, показав у бік дороги й підняв один палець. — Звідси до дороги одна миля. Сьогодні ми пройшли п’ятнадцять миль.

Він кивнув один раз.

Я знову зосередився на своєму малюнку.

— Можна спокійно вважати, що бандити перебувають не більш як за десять миль від дороги, — я намалював прямокутник довкола свого незугарного начерку дороги. — Отже, нам потрібно обшукати чотириста квадратних миль лісу.

На мить запала тиша: всі засвоювали почуті відомості. Врешті заговорив Темпі:

— Це багато.

Я серйозно кивнув.

— На обшук такої великої території в нас пішов би не один місяць, але ми не конче маємо його проводити, — я додав до свого рисунка ще кілька ліній. — Мартен щодня йтиме в розвідку попереду нас, — підвів погляд на Мартена. — Скільки території ти можеш спокійно подолати за день?

Він ненадовго замислився, оглядаючи дерева довкола нас.

— У лісі? Коли підліску так багато? Десь із квадратну милю.

— А скільки, якщо бути обережним?

Він усміхнувся.

— Я завжди обережний.

Я кивнув і накреслив лінію, паралельну дорозі.

— Мартен розвідуватиме ділянку десь із пів милі завширшки приблизно за милю від дороги. Виглядатиме їхній табір або їхніх вартових, щоб решта нас не наскочила на них ненароком.

Геспе похитала головою.

— Так не годиться. Не будуть вони так близько до дороги. Якщо вони бажають залишатися непомітними, то будуть далі. Не менш як за дві-три милі.

Дедан кивнув.

— Особисто я відійшов би не менш як на чотири милі від дороги, перш ніж зупинитися й заходитися вбивати людей.

— Я теж так думаю, — підтакнув я. — Але вони мусять рано чи пізно підійти до дороги. Вони мусять ставити дозорців і ходити туди-сюди, щоб нападати із засідок. Їм треба поповнювати запаси. Оскільки вони тут уже кілька місяців, є шанси, що вони проторували якусь стежку.

Я трохи деталізував свою земляну мапу сучком.

— Після розвідки Мартена двоє з нас здійснюватимуть ретельний пошук за ним. Ми вивчимо вузьку смужку лісу, шукаючи там якихось ознак їхньої стежки. Решта двоє наглядатимуть за табором.

Ми можемо долати близько двох миль за день. Почнемо з північного боку дороги, а пошук вестимемо із заходу на схід. Якщо не знайдемо стежки, перейдемо на південний бік дороги та йтимемо назад — зі сходу на захід, — я закінчив малювати на землі й відступив. — Ми знайдемо їхній шлях за один виток. Чи, може, за два — залежно від того, як нам пощастить, — відхилився назад і встромив свій сучок у землю.

Дедан похмуро дивився на незугарну мапу.

— Нам знадобиться більше запасів.

Я кивнув.

— Ми що п’ять днів пересуватимемо табір. Двоє з нас вертатимуться до Кроссона по запаси. Ще двоє пересуватимуть табір. Мартен відпочиватиме.

Той заговорив:

— А ще доведеться надалі бути обережними з багаттями. Запах диму викаже нас, якщо ми будемо з навітряного боку від них.

Я кивнув.

— Нам щоночі буде потрібне кострище, а ще треба буде виглядати дерева ренел, — поглянув на Мартена. — Ти ж знаєш, який на вигляд ренел?

На його обличчі відбився подив.

Геспе по черзі глянула на кожного з нас і спитала:

— Що таке ренел?

— Це дерево, — пояснив Мартен. — Добре підходить для багать. Палає чисто й жарко. Практично не димить і майже не смердить димом.

— Навіть коли деревина зелена, — додав я. — Те саме стосується листя. Корисна штука. Росте воно не всюди, але тут я їх бачив.

— Звідки такий міський хлопака, як ти, знає щось таке? — поцікавився Дедан.

— Дещо знати — це моя робота, — серйозно сказав я. — Та й чого це ти думаєш, ніби я виріс у місті?

Дедан знизав плечима й відвів погляд.

— Віднині й надалі нам слід палити лише це дерево, — продовжив я. — Якщо його буде обмаль, берегтимемо дерево для приготування їжі. Якщо його не буде, доведеться їсти холодне. Тож пильнуйте.

Усі закивали. Темпі кивнув трохи пізніше за інших.

— І останнє: варто узгодити свої легенди на випадок, якщо бандити натраплять на нас, поки ми їх шукатимемо, — я показав на Мартена. — Що ти скажеш, якщо хтось застукає тебе під час розвідки?

Він явно здивувався, та відповів практично без вагань.

— Я браконьєр, — показав на лук зі знятою тятивою, який притулив до дерева. — Це буде недалеко від правди.

— А звідки ти?

Ледь помітне вагання.

— Із Кроссона, всього за день шляху на захід.

— А звати тебе як?

— М-Меріс, — зніяковіло проказав він. Дедан розсміявся.

Я всміхнувся.

— Не бреши про своє ім’я. Це важко робити переконливо. Якщо тебе спіймають і відпустять, то нічого. Просто не веди їх до нашого табору. Якщо вони захочуть узяти тебе із собою, скористайся цим. Удай, ніби хочеш до них приєднатися. Не намагайся тікати.

Мартен явно збентежився.

— Мені просто лишатися з ними?

Я кивнув.

— Якщо вони подумають, ніби ти дурний, то очікуватимуть від тебе втечі в першу ніч. Якщо тебе вважатимуть за розумного, то очікуватимуть утечі в другу. Однак до третьої ночі тобі мають почати трохи довіряти. Зачекай до опівночі, а тоді влаштуй якусь колотнечу. Підпали кілька наметів абощо. Ми чекатимемо на сум’яття й розгромимо їх іззовні.

Я оглянув решту трьох співрозмовників.

— Цей план стосується кожного з вас. Чекайте до третьої ночі.

— Як ти знайдеш їхній табір? — запитав Мартен. На чолі в нього з’явився тонкий шар поту. Я не ставив цього йому на карб. Ми грали в небезпечну гру. — Якщо мене спіймають, я не зумію допомогти тобі зі стеженням.

— Я не шукатиму їх, — відказав я. — Я шукатиму тебе. Я можу знайти в лісі будь-кого з вас.

Я обвів поглядом усіх довкола багаття, очікуючи щонайменше бурчання від Дедана, але в моїх здібностях арканіста, схоже, не сумнівався ніхто. Я знічев’я замислився, на що мене вважають здатним.

Насправді ж я за останні кілька днів нишком узяв у кожного з них по волосині. Щоб із легкістю, менш ніж за хвилину створити імпровізований пошуковий маятник для будь-кого з членів групи. Через вінтські забобони я сумнівався, що конкретні деталі їх потішать.

— Які мають бути легенди в нас? — Геспе тицьнула Дедана у груди тильним боком долоні, лунко стукнувши кісточками пальців об його твердий шкіряний жилет.

— Як гадаєте, ви змогли б переконати їх, що ви невдово­лені охоронці караванів, які вирішили податися в бандити?

Дедан пирхнув.

— Трясця, я сам думав про це раз чи двічі, — перехопив погляд Геспе й пирхнув іще раз. — Не кажи мені, що не думала про те саме. Виток за витком ходити під дощем, жерти квасолю, спати на землі… І все це за гріш на день? — він знизав плечима. — Зуби Господні. Я здивований, що половина з нас не зникає поміж дерев.

Я всміхнувся.

— Ти чудово впораєшся.

— А що він? — Геспе тицьнула великим пальцем у бік Темпі. — Ніхто не повірить, що він ошалів. Адеми отримують за день роботи вдесятеро більше, ніж ми.

— Удвадцятеро, — буркнув Дедан.

Я думав те саме.

— Темпі, що ти робитимеш, якщо тебе знайдуть бандити?

Темпі трохи пововтузився, та не сказав нічого. На мить глянув на мене, а тоді відвів погляд від моїх очей, подивився вниз і вбік. Я не міг зрозуміти, думає він чи просто спантеличився.

— Якби не адемський червоний одяг, у ньому зовні не було б нічого особливого, — зауважив Мартен. — Навіть меч у нього начебто не бозна-який.

— Начебто не вдвадцятеро дорожчий за мене, це вже точно, — промовив Дедан — тихо, але не так тихо, щоб його не почули всі.

Мене вбрання Темпі також бентежило. Я вже кілька разів намагався втягнути адема в розмову, сподіваючись обговорити цю проблему з ним, але це було все одно що намагатися побалакати з котом.

Однак те, що він не знав слова «милі», привело мене до думки, яка мала блиснути мені вже давно. Атурська мова йому не рідна. Ще недавно я силкувався добре опанувати сіаруську в Університеті, тож розумів, чому він прагне мовчати, а не говорити й ганьбитися.

— Він може спробувати підіграти їм, так само як ми, — промовила із сумнівом Геспе.

— Важко переконливо брехати, коли не знаєш мови добре, — зауважив я.

Поки ми говорили, блідий погляд Темпі метався до кожного з нас, але він не висловив жодної зауваги.

— Люди недооцінюють тих, хто не вміє гарно говорити, — сказала Геспе. — Чи не міг би він, ну, просто… склеїти дурника? Удати спантеличення, наче загубився?

— Йому не довелося би клеїти дурника, — продовжив Дедан собі під носа. — Може, він і є дурник, от і все.

Темпі поглянув на Дедана. Його лице досі нічого не виражало, проте стало напруженішим. Він поволі, зосереджено вдихнув, а тоді заговорив.

— Тихий — це не дурний, — проказав Темпі беземоційним голосом. — А ти? Постійно розмовляєш. Чек-чек-чек-чек-чек, — він зобразив однією рукою вуста, що стуляються й розтуляються. — Постійно. Наче собака всю ніч гавкає на дерево. Намагається бути великим. Ні. Просто гамір. Просто собака.

Я не мав сміятися, та це заскочило мене абсолютно зненацька. Почасти річ була в тім, що я вважав Темпі дуже тихим і пасивним, а почасти — тому, що він влучив просто в яблучко. Якби Дедан був псом, то таким, що без кінця гавкає в порожнечу. Гавкає, просто щоб почути власний гавкіт.

І все ж сміятися було не варто. Але я розсміявся. Геспе теж розсміялася та спробувала це приховати. Це було гірше.

Дедан спохмурнів від гніву й зіп’явся на ноги.

— Ходи сюди й повтори.

Темпі з таким самим невиразним обличчям підвівся та обі­йшов багаття так, щоб стати поряд із Деданом. Ну… якщо сказати, що він став поряд, то враження складеться хибне. Більшість людей, розмовляючи з кимось, стоять за два-три фути від співрозмовника. Але Темпі опинився менш ніж за фут до Дедана. Щоб опинитися ще ближче, йому довелося б його обійняти чи видертися на нього.

Я міг би збрехати та сказати, що це сталося надто швидко — я просто не встиг утрутитися, — та це було б неправдою. Правда була проста: мені не спадало на думку легкого способу розрядити ситуацію. Та є і складніша правда: Дедан на той час обрид і мені.

Ба більше, це була найдовша репліка Темпі на моїй пам’яті. Він уперше, відколи я з ним познайомився, поводився як людина, а не якась німа ходяча лялька.

А ще мені було цікаво побачити, як він б’ється. Я багато чув про легендарну потугу адемів і сподівався побачити, як вона трохи виб’є похмуру буркотливість із дурної голови Дедана.

Темпі підійшов до нього й зупинився так близько, що міг би його обійняти. Дедан був вищий за нього на цілу голову, ширший у плечах і кремезніший у грудях. Темпі поглянув на нього знизу вгору без сліду того, чого можна було б очікувати на його обличчі. Без бравади. Без глузливої усмішки. Нічого такого.

— Просто собака, — тихо проказав Темпі без якоїсь інтонації. — Собака з великим гамором, — підняв руку і ще раз зобразив рота. — Чек. Чек. Чек.

Дедан підняв руку й сильно штовхнув Темпі у груди. Я вже безліч разів бачив таке в корчмах поряд з Університетом. Коли людину так штовхають, вона відхитується назад, утрачає рівновагу й цілком може заточитися.

От тільки Темпі не захитався. Він просто… відступив. А тоді невимушено простягнув руку й ударив Дедана по голові збоку, як мати чи батько може вдарити неслухняну дитину на ринку. Удару було замало, щоби бодай зрушити Деданову голову, але ми всі почули тихе «паф» — і Деданове волосся розпушилося, наче стручок молочаю, на який хтось дмухнув.

Дедан якусь мить стояв нерухомо, наче не міг збагнути, що сталося. А тоді нахмурився й підніс обидві руки, щоб штовхнути Темпі сильніше. Той знову відступив, а тоді вдарив Дедана по голові з іншого боку.

Дедан набурмосився, загарчав і підняв руки, стиснувши кулаки. Він був кремезним чолов’ягою, і його найманський шкіряний одяг зарипів і натягнувся на плечах, коли він підніс руки. Дедан зачекав якусь мить, вочевидь, сподіваючись, що Темпі зробить перший крок, а тоді потупав уперед, заніс руку назад і завдав удару — сильного, важкого. Так робітник на фермі замахується сокирою.

Темпі передбачив це й відступив утретє. Однак на середині незграбного замаху Дедан докорінно змінився. Він став навшпиньки, і його важкого замаху косаря як не бувало. Раптом він перестав скидатися на незграбного бика, а натомість кинувся вперед і завдав трьох швидких ударів, шпарких, наче змахи пташиних крил.

Темпі відхилився від одного, відбив другий, зате третій влучив йому в плече згори. Він частково розвернувся й відхитнувся назад. Швидко відступив на два кроки, щоб Дедан не дістав, повернув собі рівновагу і злегка стрепенувся. А тоді розсміявся високим радісним сміхом.

Від цього звуку лице Дедана стало лагіднішим, і він усміхнувся у відповідь, хоч і не опустив рук і не став на всю стопу. Попри це Темпі наблизився до нього, уникнув іще одного удару і влучив Деданові по обличчю долонею. Не у щоку, наче вони грали на сцені закоханих під час сварки. Рука Темпі надійшла згори та влучила Деданові по обличчю спереду, від лоба до підборіддя.

— Ар-р-ргх! — вирвалось у Дедана. — Чорна зараза! — він відхитнувся, тримаючись за ніс. — Що з тобою таке? Ти що, ляпаса мені дав? — позирнув на Темпі з-за долоні. — Б’єшся як баба.

Якусь мить здавалося, ніби Темпі може це заперечити. А тоді він уперше на моїй пам’яті всміхнувся й замість цього ледь помітно кивнув і знизав плечима.

— Так. Я б’юсь як жінка.

Дедан завагався, а тоді розсміявся і грубо плеснув Темпі по плечу. Я мало не очікував, що Темпі відскочить від цього дотику, та адем, навпаки, відповів тим самим — навіть узявся за його плече й кілька разів грайливо штовхнув Дедана.

Ця демонстрація видалася мені дивною для людини, яка остан­ні кілька днів поводилася так стримано, та я вирішив не дивитися в зуби дарованому коневі. У виконанні адема все, крім мовчазної вовтузні, було благословенням.

Ба більше, так я дістав уявлення про боєздатність Темпі. Хотів чи не хотів Дедан це визнавати, але той явно взяв над ним гору. Я здогадувався, що репутація адемів виникла не на порожньому місці.

Мартен провів Темпі поглядом, поки він вертався на своє місце.

— Цей одяг усе одно лишається проблемою, — промовив мисливець так, наче нічого не сталося. Він уважно дивився на криваво-червоні сорочку та штани Темпі. — Носити таке поміж дерев — усе одно що бігати, розмахуючи прапором.

— Я поговорю з ним про це, — пообіцяв я іншим. Я підозрював, що якщо Темпі соромиться своєї атурської, то без сторонніх наша розмова мине спокійніше. — І дізнаюся, що він робитиме, якщо натрапить на бандитів. А ви можете йти влаштовуватися та братися за вечерю.

Всі троє кинулися геть, бажаючи зайняти найкращі місця для сну. Темпі провів їх поглядом, а тоді знову повер­нувся до мене. Опустив погляд на землю й ледь помітно човгнув назад.

— Темпі!

Він схилив голову набік і поглянув на мене.

— Нам треба поговорити про твій одяг.

Щойно я заговорив, це сталося знову. Його увага поступово відвернулася від мене, а погляд опустився й перейшов убік. Наче Темпі не бажав послухати по-справжньому. Наче він був ображеною дитиною.

Мені не треба розповідати, як виводять із себе намагання завести розмову з людиною, що не дивиться вам у вічі. Та все ж я не міг дозволити собі ображатися чи відкладати цю розмову. Я вже й так надто довго її затримував.

— Темпі, — я переборов сильне бажання поклацати пальцями, щоб знову привернути до себе його увагу. — В тебе червоний одяг, — промовив я, намагаючись говорити максимально просто. — Добре видимий. Небезпечний.

Одну довгу мить він ніяк не реагував. А тоді його блідий погляд стрімко піднісся до мого, і Темпі кивнув — просто взяв і хитнув головою.

У мене зародилася жахлива підозра: можливо, він насправді не розуміє, що ми робимо тут, в Елді.

— Темпі, ти знаєш, що ми робимо тут, у лісі?

Він перевів погляд на мій неоковирний ескіз на землі, а тоді — знову на мене. Знизав плечима й невизначено змахнув обома руками.

— Як це — багато, але не всі?

Спершу я подумав, що він ставить якесь дивне філософське запитання, а тоді збагнув, що Темпі хоче почути певне слово. Я підніс руку і взявся за два пальці.

— Частина? — взявся за три пальці. — Більша частина?

Темпі уважно простежив за моїми руками й кивнув.

— Більша частина, — заговорив він, вовтузячись. — Я знаю більшу частину. Розмови — це швидко.

— Ми шукаємо людей, — його погляд ковзнув убік, щойно я заговорив, і я ледве втримався від зітхання. — Ми намагаємося знайти людей.

Кивок.

— Так. Полюємо на людей, — на слові «полюємо» він зробив наголос. — Полюємо на вісанта.

Принаймні він знав, чому ми сюди прийшли…

— Червоний? — я простягнув руку й помацав червоні шкіряні ремінці, що притискали до його тіла тканину сорочки. Матеріал виявився напрочуд м’яким. — Для полювання? Ти маєш інший одяг? Не червоний?

Темпі, вовтузячись, опустив погляд на своє вбрання. Тоді кивнув, пішов до свого клунка й витягнув сорочку з простого сірого домотканого полотна. Продемонстрував її ­мені.

— Для полювання. Але не бою.

Я не розумів достоту, в чому полягає відмінність, але був готовий тимчасово махнути на неї рукою.

— Що ти робитимеш, якщо тебе знайдуть у лісі вісанта? — запитав я. — Говоритимеш чи битимешся?

Темпі неначе замислився на мить.

— Говорю погано, — визнав він. — Вісанта? Битимуся.

Я кивнув.

— Один бандит — бийся. Двоє — говори.

Він знизав плечима.

— Можу битися з двома.

— Битися й перемагати?

Темпі знову безтурботно знизав плечима й показав на Дедана, який ретельно збирав сучки з дерну.

— Як він? Три чи чотири, — простягнув руку долонею догори, неначе пропонуючи мені щось. — Якщо бандити три, б’юся. Якщо чотири, пробую говорити найкраще. Чекаю до трьох ночей. А тоді… — зробив дивний вигадливий жест обома руками. — Вогонь у наметах.

Я розслабився, радіючи, що Темпі сприйняв нашу давнішу розмову.

— Так. Добре. Дякую.

Ми вп’ятьох тихо повечеряли супом, хлібом і доволі простеньким тягучим сиром, який купили у Кроссоні. Дедан і Геспе влаштували товариську суперечку, а я разом із Мартеном роздумував про те, якої погоди можна очікувати в найближчі кілька днів.

Поза тим ніхто особливо не теревенив. Двоє з нас уже дійшли до бійки. Ми подолали сотню миль від Северена, і всі ми розуміли, яка невесела робота чекає попереду.

— Стривай, — промовив Мартен. — А що, як упіймають тебе? — він підвів погляд на мене. — Ми всі маємо план на той випадок, якщо бандити знайдуть нас. Ми йдемо з ними, а ти відстежуєш нас на третій день.

Я кивнув.

— І не забудь про відвертання уваги.

Мартен набув стривоженого вигляду.

— Але що, як упіймають тебе? Я не володію чарами. Не можу гарантувати, що зумію відстежити їх до третьої ночі. Це, звісно, ймовірно. Але відстежування — річ непевна…

— Я просто нешкідливий музикант, — запевнив його я. — Ускочив у халепу з небогою баронета Бенбрайда й подумав, що найкраще буде тимчасово накивати п’ятами до лісу, — всміхнувся. — Мене можуть пограбувати, та позаяк я маю небагато, мене, напевно, просто відпустять. Я вмію переконувати й не здаюся надто загрозливим.

Дедан пробурмотів щось собі під носа; я зрадів, що його не розчув.

— А раптом? — не вгавала Геспе. — Мартен має рацію. Що, як вони заберуть тебе із собою?

Цього я ще не обмізкував, але замість того, щоб закін­чувати вечір на мінорній ноті, максимально самовпевнено всміхнувся.

— Якщо вони заберуть мене до свого табору, я, напевно, буду здатен без великих клопотів повбивати їх самотужки, — я знизав плечима з утрируваною безтурботністю. — Зустрінуся з вами в таборі, коли все буде зроблено, — тупнув по землі біля себе й усміхнувся.

Я хотів обернути це на жарт, бо був упевнений, що моя легковажна реакція щонайменше викличе хихотіння в Мартена. Але я недооцінив силу вінтських забобонів, і відповіддю на мою репліку стала ніякова тиша.

Опісля ми майже не розмовляли. Потягнули жереб на варту, загасили вогонь і одне за одним поступово заснули.