Страх мудреця

Розділ сто дванадцятий. Молот

Я сидів у крихітному парку, де не було нічого, крім двох гладеньких кам’яних лав, кількох дерев і маленької стежинки, що бігла крізь високу траву. Пройти від одного його кінця до іншого можна було за хвилину. Поряд із двох боків стояли кручі, що прикривали парк від вітру. Варто зауважити, що прикривали не повністю. Скидалося на те, що в усьому Герті немає місця, цілковито захищеного від вітру.

Коли Вашет наблизилася, я найперше помітив, що меч у неї не на поясі. Натомість вона повісила його на плече, так, як я носив лютню. Вона йшла з найвишуканішою, найтвердішою впевненістю, яку я коли-небудь бачив, неначе знала, що їй годилося би гнути кирпу, але не хотіла завдавати собі клопоту.

Вона мала середню статуру, яку я вже звик бачити в адемів, а також бліду, схожу кольором на вершки, шкіру й сірі очі. Волосся в неї було трішечки світліше, ніж у Темпі, і зібране у хвіст. Коли Вашет підійшла ближче, я побачив, що ніс у неї колись був зламаний, і хоча він не був зігнутий, невеличкий злам на ньому видавався дивовижно недоречним на її обличчі, загалом витонченому.

Вашет усміхнулася мені широкою рожевою усмішкою, показуючи білі зуби.

— Отже, — заговорила вона бездоганною атурською, — тепер ти мій.

— Ти говориш атурською, — дурнувато бовкнув я.

— Більшість із нас говорить, — пояснила вона. Вона мала кілька зморщок довкола вуст і в кутиках очей, тож я припустив, що вона років на десять старша за мене. — Тяжко жити на світі без доброго володіння цією мовою. Тяжко вести справи.

Я надто пізно спохопився. «Офіційно. Повага».

— Ти Вашет — я правильно здогадався?

Її вуста знову розтягнулися в усмішці. Вашет повторила мій жест широким змахом руки, так утрирувано, що я мимоволі відчув себе об’єктом насмішки.

— Так. Я буду твоєю вчителькою.

— А що Шегін? Я так зрозумів, що вчителька тут вона.

Вашет поглянула на мене, вигнувши брову. Таке виразне ­обличчя в адема було дивовижею.

— У загальному розумінні це так. Але в більш практичному розумінні Шегін занадто важлива, щоб проводити час із таким, як ти.

Я показав жест «ввічливість» і сказав:

— Я був цілком задоволений Темпі.

— І якби нашою метою було твоє задоволення, це могло б мати значення, — відповіла вона. — Однак Темпі більше скидається на вітрильник, аніж на вчителя.

Тут я трохи наїжачився.

— Ти ж розумієш, він мій друг.

Вона примружила очі.

— Тоді ти, як його друг, можеш не помічати його хиб. Він вправний боєць, але не більше. Він ледве розмовляє вашою мовою, має небагато досвіду взаємодії з реальним світом і, якщо вже зовсім відверто, не бозна-який розумник.

— Прикро, — відказав я. «Жаль». — Я не хотів тебе образити.

— Не показуй мені смирення, якщо це не щиро, — промовила Вашет, не припиняючи оглядати мене примруженими очима. — Навіть тоді, коли ти робиш зі свого обличчя маску, твої очі — наче блискучі вікна.

— Перепрошую, — серйозно сказав я. «Вибачення». — Я сподівався справити гарне перше враження.

— Чому? — запитала вона.

— Хотів би, щоб ти добре про мене думала.

— А я хотіла б мати причину добре про тебе думати.

Я вирішив спробувати ще раз, сподіваючись перевести розмову на безпечнішу тему.

— Темпі назвав тебе Молотом. Чому?

— Це моє ім’я. Вашет. Молот. Глина. Прядильне Колесо, — вона вимовила своє ім’я трьома різними способами, щоразу в іншому ритмі. — Я те, що формує й гострить — або знищує.

— А чому глина?

— Це теж стосується мене, — відповіла Вашет. — Навчати може лише те, що гнеться.

Поки вона говорила, я відчув, як у мені зростає захват.

— Визнаю, — промовив я, — приємно буде розмовляти зі своєю вчителькою однією мовою. Є тисяча запитань, яких я не ставив, бо знав, що Темпі не зможе їх зрозуміти. А якби й зрозумів, я не зміг би осмислити його відповіді.

Вашет кивнула й сіла на одну з лав.

— Уміння спілкуватися — це також шлях учителя, — сказала вона. — А тепер піди знайди довгий цурпалок і принеси його мені. Тоді ми почнемо урок.

Я подався до дерев. Її прохання видавалося ритуальним, тож я не хотів вертатися з першою-ліпшою гілкою, знайденою на землі. Врешті я знайшов вербу й відламав гнучку галузку, що була довша за моє передпліччя й завтовшки з мій мізинець.

Я повернувся до лави, на якій сиділа Вашет. Коли я вручив їй вербову гілку, вона витягнула меч із-за плеча й заходилася обрізати невеличкі відростки гілочок, що залишилися.

— Ти сказала «навчати може лише те, що гнеться», — мовив я. — Тож я подумав, що це буде доречно.

— Для сьогоднішнього уроку підійде, — запевнила вона, остаточно прибравши кору. Не зосталося нічого, крім тонкого білого прута. Вашет обтерла меч об сорочку, вклала його в піхви й зіп’ялася на ноги.

Тримаючи в одній руці вербову гілку, Вашет замахала нею вперед-назад. Пролітаючи в повітрі, гілка видавала негучне «жух-жух».

Тепер, коли Вашет була ближча до мене, я помітив: хоча вона носила звичний червоний одяг найманця, на ній вбрання, на відміну від Темпі й багатьох інших, не було міцно закріплене шкіряними ремінцями. Натомість її сорочка та штани були щільно прив’язані до рук, ніг і грудей смугами криваво-червоного шовку.

Вона перехопила мій погляд і серйозно сказала:

— Зараз я тебе вдарю. Стій нерухомо.

Вашет почала неквапом обходити мене по колу, не припиняючи розмахувати вербовим прутом. «Жух-жух». Вона зайшла за мене, і не бачити її було ще гірше. «Жух-жух». Вона замахала прутом швидше, і звук змінився. «В-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Я й не смикнувся.

Вона знов описала коло, зайшла мені за спину, а тоді двічі мене вдарила. Кожну руку трохи нижче плеча по одному разу. «Ві-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Попервах видавалося, ніби вона просто мене тицьнула, а тоді в моїх руках розцвів полум’яний біль.

Відтак, перш ніж я встиг відреагувати, вона так сильно ­вдарила мене по спині, що я відчув відгомін удару аж у зубах. Прут не зламався лише тому, що був із гнучкої зеленої ­верби.

Я не скрикнув, але лише тому, що вона заскочила мене між подихами. Однак я охнув і так швидко втягнув у себе повітря, що захлинувся й закашлявся. Моя спина заболіла так люто, ніби її підпалили.

Вашет знов опинилася переді мною й кинула на мене такий самий серйозний погляд.

— Ось твій урок, — мовила вона буденним тоном. — Я невисокої думки про тебе. Ти варвар. Ти не розумний. Тобі тут не раді. Тобі тут не місце. Ти крадій наших таємниць. Твоя присутність — це сором і ускладнення, непотрібне цій ­школі.

Вашет придивилася до кінця вербового прута, а тоді знову поглянула на мене.

— Ми зустрінемося тут знову за годину після обіду. Ти візьмеш інший дрючок, а я спробую ще раз провести з тобою цей урок, — вона багатозначно поглянула на мене. — Якщо дрючок, який ти принесеш, не задовольнить мене, я оберу його сама.

Те саме зробимо після вечері. А тоді повторимо наступного дня. Це — єдиний урок, який я можу тобі влаштувати. Вивчивши його, ти покинеш Герт і більше не вертатимеш­ся, — вона поглянула на мене. Її лице було холодне. — Зрозумів?

— Що… — вона швидко викинула руку вперед, і кінчик прута вдарив мене по щоці. Цього разу в мене було повітря в легенях, і я видав високий здивований зойк.

Вашет поглянула на мене. Ніколи не думав, що така проста річ, як зоровий контакт, може так лякати. Однак її блідо-­сірі очі були жорсткі, як лід.

— Скажи мені: «Так, Вашет. Зрозумів».

Я гнівно зиркнув на неї.

— Так, Вашет. Зрозумів.

Говорячи, я відчув, що правий бік моєї верхньої губи сильно опух і став неповоротким.

Вашет придивилася до мого обличчя, неначе намагаючись ухвалити якесь рішення, а тоді знизала плечима й відкинула дрючок.

Лише тоді я ризикнув заговорити знову.

— Що сталося б із Темпі, якби я пішов?

— Коли ти підеш, — уточнила вона з наголосом на першому слові. — Ті нечисленні люди, що сумніваються в цьому, знатимуть, що він не мав тебе навчати. І тим паче не мав приводити тебе сюди.

— А що станеться… — я зупинився й виправився. — Що сталося б із ним у цьому випадку?

Вона знизала плечима й відвернулася.

— Це вирішувати не мені, — сказала й пішла геть.

Я торкнувся щоки й губи, а тоді поглянув на свою руку. Крові не було, проте я відчував, як на моїй шкірі утворюється червоний рубець, помітний усякому, як тавро.

***

Не знаючи, що ще робити, я повернувся до школи на обід. Пройшовши до їдальні, роззирнувся довкола, та не побачив Темпі серед криваво-червоних найманців. Це радувало. Хай яким приємним мені було б привітне товариство, думка про те, що він дізнається, як кепсько все минуло, була нестерпна. Та мені навіть говорити йому було непотрібно. Слід на моєму облич­чі красномовно повідомляв це всім присутнім у залі.

Просуваючись у черзі й накладаючи їжі на тарілку, я зберігав незворушне обличчя й не підводив очей. Відтак я обрав порожню частину столу, бо нікому не бажав нав’язувати своє товариство.

Більшу частину життя я провів сам. Але я рідко коли відчував це так гостро, як тоді. Я знав одну людину на чотириста миль довкола, і йому було наказано триматися від мене подалі. Я був незнайомий із місцевою культурою, ледве міг спілкуватися місцевою мовою, а печіння по всій спині й по всьому обличчю невпинно нагадувало про те, як мені тут не раді.

Зате їжа була добра. Смажена курка, хрусткі довгобоби, а також шматочок солодкого мелясового пудингу. Краще, ніж те, що я зазвичай міг дозволити собі в Університеті, і гарячіше, ніж їжа в маєтку мейра. Я був не надто голодний, але достатньо наголодувався в житті, щоб мені важко було відмовитися від легкого харчу.

На краю мого поля зору щось ледь помітно ворухнулося: хтось сів за стіл навпроти мене. Я відчув, як на душі стає веселіше. Принаймні одній людині стало сміливості відвідати варвара. Комусь стало доброти, щоб мене втішити, чи принаймні цікавості, щоб підійти поговорити.

Піднявши голову, я побачив худе пошрамоване лице Карсерет. Вона поставила свою широку дерев’яну тарілку на­в­проти моєї.

— Як тобі наше місто? — неголосно запитала вона, поклавши ліву руку на поверхню столу. Вона жестикулювала інакше, позаяк ми сиділи, та я все-таки розпізнав «цікавість» і «ввічливість». Усякому спостерігачеві здалося б, ніби ми ведемо приємну розмову. — Як тобі нова вчителька? Вона думає так само, як я. Що тобі тут не місце.

Я прожував іще одну порцію курки й механічно проковтнув, не підводячи погляду.

«Стурбованість».

— Я чула, як ти скрикнув, — тихо продовжила вона. Тепер вона говорила повільніше, неначе розмовляла з дитиною. Я не знав напевне, чи має це бути образою, а чи вона хоче бути певною, що я її зрозумію. — Наче малесенька пташечка.

Я випив трохи теплого козячого молока й витер рота. Коли я ворухнув рукою, моя сорочка ковзнула по рубцю на спині, і її запекло, наче від укусів сотні ос.

— Це був любовний крик? — запитала вона із жестом, якого я не впізнав. — Вашет обійняла тебе? На щоці в тебе слід від її язика?

Я взяв трохи пудингу. Він був не такий солодкий, як мені пам’яталося.

Карсерет надкусила пудинг і собі.

— Усі роблять ставки на те, коли ти підеш, — вела вона ­далі, продовжуючи говорити повільно й тихо, так, щоб чув лише я. — Я поставила два таланти на те, що ти не витримаєш другого дня. Якщо ти підеш уночі, як я й сподіваюся, я виграю срібло. Якщо я помилюсь і ти залишишся, я виграю трохи синців і твоїх криків. — «Благання». — Залишися.

Я підвів погляд на неї та сказав:

— Твоє мовлення схоже на собачий гавкіт. Без мети. Без ­змісту.

Я говорив досить тихо, щоб бути ввічливим. Але недостатньо тихо, щоб мій голос не дійшов до вух усіх, хто сидів поряд із нами. Я вмію говорити тихо так, щоб голос розносився. Ми, ру, винайшли сценічний шепіт.

Я побачив, як її лице зашарілося, через що бліді шрами в неї на щелепі та брові виділилися.

Я опустив погляд і продовжив їсти, перетворившись на втілення спокійної байдужості. Образити представника іншої культури непросто. Але я ретельно добирав слова, спираючись на те, що чув від Темпі. Гадаю, будь-яка її реакція лише підтвердила б мою думку.

Доїдав я обід повільно й методично, уявляючи, ніби відчуваю, як лють розходиться від неї хвилями жару. Принаймні цю маленьку битву я міг виграти. Ця перемога, звісно, була пуста. Але іноді варто задовольнятися тим, що доступно.

***

Коли Вашет повернулася до маленького парку, я вже сидів на одній із кам’яних лав і чекав на неї.

Вона стала переді мною й шумно зітхнула.

— Чудово. Тугодум, — мовила вона бездоганною атурською. — То йди по свій дрючок. Подивимося, чи зможу я цього разу донести свою думку чіткіше.

— Дрючок я вже знайшов, — сказав я.

Сягнув за лаву й дістав дерев’яний тренувальний меч, який позичив у школи.

Він був зі старого змащеного дерева, відшліфований незліченними руками, твердий і важкий, наче залізний прут. Якби Вашет ударила мене ним по плечах, як ударила вербовою лозиною, зламалася б не одна кістка. Якби вона вдарила мене по обличчю, він розтрощив би мені щелепу.

Я поклав його на лаву поряд із собою. Дерево не стукнуло об камінь. Воно було таке тверде, що мало не дзенькнуло, наче дзвін.

Відклавши тренувальний меч, я заходився стягувати сорочку через голову і втягнув повітря крізь зуби, коли вона проїхала по гарячому рубцю на спині.

— Сподіваєшся вплинути на мене, запропонувавши своє ніжне юне тіло? — запитала Вашет. — Ти гарненький, але не аж такий гарненький.

Я обережно поклав сорочку на лаву.

— Просто подумав, що найкраще було б дещо тобі показати.

Я повернувся так, щоб вона побачила мою спину.

— Тебе шмагали, — сказала вона. — Не можу сказати, що здивована. Я вже знала, що ти злодій.

— Це не за злодійство, — відповів я. — Це з Університету. Мені висунули звинувачення й присудили шмагання. Коли таке відбувається, багато студентів просто йдуть навчатися деінде. Я вирішив залишитися. Зрештою, то ж були всього три батоги.

Я зачекав, досі не дивлячись на неї. За мить вона клюнула на наживку.

— Тут більше шрамів, аніж може бути від трьох батогів.

— За якийсь час після того, — пояснив я, — мені знову висунули звинувачення. І присудили вже шість батогів. Я все одно залишився, — знову повернувся до неї. — Залишився, бо більше в жодному місці не міг навчитися того, чого бажав. Мене не можна було віднадити від цього простим шмаганням.

Я взяв із лави важкий дерев’яний меч.

— Мені здалося, що тобі варто це знати. Мене не можна відлякати загрозою болю. Я не покину Темпі після того, яку довіру до мене він виказав. Є дещо, чого я бажаю навчитись, і навчитися цього я можу лише тут.

Я вручив Вашет твердий темний шматок дерева.

— Якщо хочеш, щоб я пішов, зроби щось серйозніше за рубці.

Я відступив і безвільно опустив руки. Заплющив очі.