Страх мудреця

Розділ десятий. Коли тебе оберігають

Мені призначили плату за навчання в розмірі дев’яти талантів і п’яти йотів. Краще, ніж десять талантів, які пророчив Манет, але більше, ніж лежало у мене в гаманці. Розплатитися зі скарбником треба було до полудня наступного дня, бо інакше я був би змушений пропустити цілий семестр.

Необхідність відкласти навчання не була би трагедією. Та доступ до ресурсів Університету, як-от обладнання в Рукотворні, дозволено лише студентам. Отже, не маючи змоги оплатити навчання, я втратив би право на роботу в майстерні Кілвіна, єдину роботу, на якій можна було сподіватися на достатній заробіток, щоб оплатити навчання.

Я зайшов до Запасів. Коли наблизився до відчиненого вікон­ця, Джаксім усміхнувся.

— От саме цього ранку продав твої лампи, — оголосив він. — Ми витиснули з них трохи більше, бо ті лампи були останні.

Він прогортав книгу і врешті знайшов потрібну сторінку.

— Твої шістдесят відсотків — це чотири таланти вісім йотів. Без вартості використаних матеріалів і деталей… — він провів пальцем униз по сторінці. — Залишаються два таланти, три йоти та вісім драбів.

Джаксім зробив запис у книзі, а тоді виписав мені квитанцію. Я обережно склав папірець і сховав його в гаманці. Він не мав приємної ваги монет, але збільшив мої загальні статки до шести талантів із лишком. Сума дуже велика, та все одно недостатня.

Якби я не зірвався на Геммові, мені, можливо, призначили б досить невелику плату за навчання. А ще я міг би більше повчитись або заробити більше грошей, якби не був змушений майже два дні поспіль ховатися в себе в кімнаті, ридаючи й лютуючи зі сливовим присмаком у роті.

Мені блиснула думка.

— Мабуть, варто взятися за дещо нове, — невимушено сказав я. — Мені знадобиться невеличкий тигель. Три унції бляхи. Дві унції бронзи. Чотири унції срібла. Котушка тонкого золотого дроту. Мідн…

— Секунду, — перебив мене Джаксім. Він знову провів пальцем уздовж мого імені у книзі. — У мене не записано, що ти маєш дозвіл на золото чи срібло, — Джаксім підвів погляд на мене. — Це помилка?

Я завагався: брехати не хотілося.

— Не знав, що такий дозвіл потрібен, — зізнався я.

Джаксім багатозначно всміхнувся мені та сказав:

— Ти не перший, хто намагається щось таке втнути. Жорстка плата за навчання?

Я кивнув.

Він співчутливо скривився.

— Вибач. Кілвін знає: якщо він не буде обережним, Запаси можуть перетворитися на ятку лихваря, — Джаксім згорнув книгу. — Доведеться тобі йти до ломбарду, як усім.

Я підняв руки, показуючи їх з обох боків — мовляв, коштовностей не маю.

Джаксім поморщився.

— Паршиво. Я знаю непоганого лихваря на Срібному дворі — бере всього по десять відсотків на місяць. Теж схоже на видирання зубів, але краще, ніж у більшості.

Я кивнув і зітхнув. На Срібному дворі тримали свої заклади члени гільдії лихварів. На мене вони й не глянули б.

— Це однозначно краще, ніж траплялося мені раніше, — ­визнав я.

***

Я обдумав усе дорогою до Імрі, відчуваючи на одному плечі знайому вагу лютні.

Становище в мене було скрутне, але не жахливе. Жоден представник гільдії лихварів не позичив би грошей сироті з едема ру без застави, але можна було взяти потрібні гроші в Деві. Та все ж мені хотілося, щоб до цього не дійшло. В неї не просто були здирницькі відсотки — також я побоювався того, яких послуг вона може від мене зажадати, якщо я раптом не поверну позики вчасно. Я сумнівався, що вони будуть дрібними. Або простими. Або однозначно законними.

Отаке крутилося в моїй голові, поки я перетинав Кам’яний міст. Я зайшов до аптеки, а відтак подався до «Сірого ­чоловіка».

Відчинивши двері, я побачив, що «Сірий чоловік» — це пансіон. Він не мав загальної зали, де можна було би збиратися й випивати. Натомість була маленька, ошатно оформлена вітальня, в якій стояв гарно вбраний швейцар, що глипав на мене з несхваленням, а може, і з відвертою огидою.

— Чим можу допомогти, юначе? — запитав він, коли я вві­йшов у двері.

— Я прийшов до однієї юної дами, — пояснив я. — Її звати Дінаель.

Він кивнув.

— Зараз подивлюся, чи присутня вона.

— Не завдавайте собі клопоту, — попросив я й пішов до сходів. — Вона на мене чекає.

Чоловік заступив мені шлях і сказав:

— На жаль, це неможливо. Але буду радий перевірити, чи присутня дама.

Він простягнув руку. Я поглянув на неї.

— Ваша візитівка? — мовив чоловік. — Щоб передати її юній дамі.

— Як ви можете віддати їй мою візитівку, якщо не впевнені, що дама присутня? — запитав я.

Швейцар іще раз усміхнувся мені. Усмішка була люб’язна, ґречна й відверто неприємна — настільки, що я особливо придивився до неї й закарбував у пам’яті. Така усмішка — це витвір мистецтва. Як людина, що виросла на сцені, я міг оцінити її з низки причин. У певних соціальних умовах така усмішка подібна до ножа, і вона могла колись стати мені у пригоді.

— А… — промовив швейцар. — Дама присутня, — сказав він, зробивши невеликий наголос. — Але це не конче означає, що вона присутня для вас.

— Можете сказати їй, що прийшов Квоут, — додав я, швидше звеселений, аніж ображений. — Я зачекаю.

Чекати довелося недовго. Швейцар спустився зі сходів із роздратованим обличчям, неначе йому не терпілося мене викинути.

— Сюди, — мовив він.

Я пішов за ним нагору. Швейцар відчинив двері, і я чкурнув повз нього зі зневажливою самовпевненістю, сподіваючись, що вона його збісить.

Я опинився у вітальні з широкими вікнами, що пропускали всередину надвечірнє сонце, досить великій, щоб вона здавалася просторою, попри безладно розставлені стільці й диванчики. Під віддаленою стіною стояли цимбали. А один кут кімнати був повністю зайнятий масивною модеґанською великою арфою.

Денна стояла посередині кімнати, вбрана в зелену оксамитову сукню. Волосся в неї було зачесане так, що її елегантна шия залишилася гарно відкритою. Було видно її смарагдові сережки-краплі й таку саму підвіску на шиї.

Вона розмовляла з молодиком, який був… гарненьким — кращого слова дібрати не можу. Він мав миле гладенько поголене обличчя з великими темними очима.

Гість був схожий на молодого шляхтича, якому надто довго не щастило, щоб це нещастя було тимчасовим. Одяг у нього був вишуканий, але пом’ятий. Темне волосся було підстрижене так, що його явно слід було завивати, та останнім часом воно лишалося недоглянутим. Очі в нього були запалі, наче йому не спалося.

Денна простягнула до мене руки і сказала:

— Квоуте! Ходи сюди, познайомся із Джеффрі.

— Радий знайомству, Квоуте, — озвався той. — Дінаель чимало про вас розповідала. Ви трохи… як це називається? Чаклун? — усмішка в нього була щира й абсолютно безневинна.

— Насправді арканіст, — якомога ввічливіше виправив я. — Слово «чаклун» занадто сильно асоціюється з казковою маячнею. Люди думають, що ми маємо носити темні мантії й розкидатися нутрощами птахів. А ви?

— Джеффрі — поет, — відповіла Денна. — І добрий поет, хоча сам із цим не погодиться.

— Так, — визнав він, а тоді його усмішка померкла. — ­Мушу йти. У мене зустріч із людьми, яких не варто змушувати чекати.

Він поцілував Денну в щоку, тепло потиснув мені руку й пішов.

Денна подивилась, як за ним зачиняються двері.

— Милий хлопчина.

— Ти кажеш це так, ніби про це шкодуєш, — зауважив я.

— Якби він був трішки менш милий, то, може, був би здатен утримати в голові дві думки одночасно. Можливо, вони потерлися б одна об одну й викресали б іскру. Та навіть трохи диму не завадило б: тоді принаймні здавалося б, що в тій голові щось відбувається.

Вона зітхнула.

— Він справді аж такий тупий?

Денна похитала головою.

— Ні. Просто довірливий. Ані крихти розважливості, і він уже місяць, відколи сюди дістався, тільки тим і займається, що робить кепський вибір.

Я сягнув під плащ і дістав двійко маленьких згортків у тканині — блакитний та білий.

— Я приніс тобі подарунок.

Денна з дещо спантеличеним виглядом простягнула до них руку.

Те, що кілька годин тому видавалося дуже доброю думкою, тепер почало здаватися дурістю.

— Це тобі для легень, — пояснив я, несподівано знітившись. — Я знаю, що іноді в тебе бувають проблеми.

Денна схилила голову набік.

— І звідки ти це знаєш? Прошу, скажи.

— Ти згадувала про це, коли ми були у Требоні, — пояснив я. — Я пошукав інформації, — показав на один згорток. — Ось із цього можна заварювати чай: перокус, глуха кропива, логатм… — я показав на другий. — Листя з оцього треба відварювати у воді, а тоді вдихати пару, що йтиме зверху.

Денна позирала то на один пакунок, то на другий.

— Я записав інструкції, вони на папірцях усередині, — додав я. — Блакитний — це той, який треба заварювати і вдихати пару. Блакитний — це вода, розумієш?

Денна підвела на мене погляд.

— А чай хіба не заварюють із водою?

Я кліпнув, а тоді зашарівся і спробував щось сказати, але Денна розсміялася й похитала головою.

— Я дражнюся, — сказала лагідно. — Дякую. Для мене вже давно ніхто не робив нічого настільки милого.

Вона підійшла до комода та обережно сховала два згортки в ошатній дерев’яній скриньці.

— Тобі, схоже, незле ведеться, — зауважив я, показавши на гарно опоряджену кімнату.

Денна знизала плечима, окинувши її байдужливим по­глядом.

— Келлінові незле ведеться, — виправила вона. — Я ж просто стою на світлі, яке він відбиває.

Я кивнув, показуючи, що зрозумів її.

— Я думав, може, ти знайшла собі покровителя…

— Усе не так офіційно. Ми з Келліном гуляємо разом, як кажуть у Модеґу, а ще він навчає мене гри на арфі, — Денна кивнула на здоровезний інструмент, який стовбичив у кутку.

— Не покажеш, чого навчилася? — запитав я.

Денна, знітившись, мотнула головою. При цьому її волосся з’їхало з пліч.

— У мене ще не дуже добре виходить.

— Я стримаю своє природне бажання посміятись і пошипіти, — люб’язно запевнив я.

Денна розсміялася.

— Гаразд. Тільки трішечки.

Вона зайшла за арфу й підтягнула високий табурет, щоб на нього спертися. Тоді піднесла руки до струн, завмерла на одну довгу мить і заграла.

Мелодія виявилася варіацією на тему «Вожака отари». Я всміхнувся.

Грала Денна повільно, майже статечно. Дуже багато людей думає, ніби швидкість — це ознака доброго музиканта. Це можна зрозуміти. Те, що втнула Марі в «Еоліяні», було неймовірно. Але швидкість видобування нот — це найбільша дрібниця в музи­ці. Справжній ключ — це вміння обрати час.

Це все одно що розповідати анекдот. Запам’ятати його слова може всякий. Усякий може його повторити. Але щоб викликати в когось сміх, потрібно дещо більше. Якщо розповісти анекдот хутчіше, то кумеднішим він від цього не стане. Як і в багатьох інших ситуаціях, вагання тут краще за поспіх.

Саме тому на світі так мало справжніх музикантів. Багато людей може заспівати чи протерликати якусь мелодію на скрипці. Музична скринька може знов і знов бездоганно грати якусь пісню. Але знати ноти недостатньо. Треба знати, як їх грати. Швидкість з’являється з часом і практикою, зате вміння обрати час — це вроджене. Або воно є, або його нема.

У Денни воно було. Вона грала пісню поволі, але не зволікала. У неї мелодія виходила повільною, наче розкішний поцілунок. Хоча не можна сказати, ніби я на той час знав бодай щось про поцілунки. Але, коли вона стояла, обхопивши руками арфу, зосереджено прикривши очі та злегка стиснувши губи, я зрозумів: хочу, щоб колись мене поцілували з такою самою неспішною, зваженою дбайливістю.

А ще вона була прекрасна. Мабуть, не має дивувати те, що я особливо люблю жінок, у чиїх жилах тече музика. Однак поки Денна грала, я побачив її вперше за той день. Раніше мою увагу відвертали зміна в її волоссі й фасон її сукні. Однак поки вона грала, все це зникло з очей.

Я відволікаюся. Досить сказати, що вона вражала, хоча, звісно, досі навчалася. Кілька разів узяла не ту ноту, але не здригнулася й не злякалася цього. Ювелір, як то кажуть, упізнає неогранований самоцвіт. І я — ювелір. А вона була таким самоцвітом. Отак.

— Ти вже добряче переросла рівень «Білки в стрісі», — тихо зауважив я, коли Денна вже взяла останні ноти.

Вона знизала плечима, відмовляючись від мого компліменту й не дивлячись мені в очі.

— Мені майже ні´чим займатись, окрім практики, — пояснила Денна. — А Келлін каже, що я не позбавлена хисту.

— І як давно ти займаєшся? — спитав я.

— Три витки чи що? — вона замислилась, а тоді кивнула. — Трішки менше, ніж три витки.

— Матінко Божа, — вимовив я, хитаючи головою. — Нізащо нікому не кажи, як швидко навчилася. Інші музиканти тебе зненавидять.

— Пальці ще до неї не звикли, — зауважила Денна, опустивши на них погляд. — Я й близько не можу практикуватися стільки, скільки хочу.

Я потягнувся і взяв її за одну руку, перевернувши ту долонею догори, щоб побачити кінчики пальців. На них поступово гоїлися пухирі.

— Ти…

Я підвів погляд і усвідомив, як близько стоїть Денна. Її долоня холодила мені руку. Денна пильно дивилася на мене величезними темними очима. Злегка здійняла одну брову. Без вигину, не грайливо, а лише з обережною цікавістю. Раптом у мене всередині виникла якась дивна слабкість.

— Що я? — запитала Денна.

До мене дійшло: я ж гадки не маю, що збирався сказати. Хотів був відповісти: «Гадки не маю, що збирався сказати». А тоді усвідомив, що це буде дурістю. Тому не сказав нічого.

Денна опустила погляд і взяла мене за руку, а тоді пере­вернула її.

— У тебе м’які руки, — зауважила вона, а тоді легенько торкнулася кінчиків пальців. — Думала, що мозолі будуть шерехаті, але вони не шерехаті. Вони гладенькі.

Коли вона перестала вдивлятися мені в очі, до мене трохи повернувся розум.

— Для цього просто потрібен час, — сказав я.

Денна підвела погляд і сором’язливо всміхнулася. Моя голова стала порожньою, наче новий папір.

За мить вона відпустила мою руку і пройшла повз мене на середину кімнати.

— Не хочеш чогось випити? — запитала, граційно опустившись на стілець.

— Це було б дуже люб’язно з твого боку, — суто машинально відповів я. Усвідомив, що моя рука досі дурнувато висить у повітрі, й опустив її.

Денна показала на стілець поблизу, і я сів.

— Дивись, — вона взяла зі столика неподалік маленький срібний дзвоник і тихенько подзвонила у нього. Тоді піднесла одну руку, витягнувши всі п’ять пальців. Зігнула великий, а тоді — вказівний, рахуючи навпаки.

Не встигла Денна зігнути найменший пальчик, як у двері постукали.

— Заходьте! — гукнула Денна, і гарно вбраний швейцар відчинив двері. — Я, мабуть, вип’ю шоколаду, — сказала вона. — А Квоут… — Денна запитливо поглянула на мене.

— Випити шоколаду — це чудово, — мовив я.

Швейцар кивнув і зник, зачинивши за собою двері.

— Часом я роблю це, просто щоб він побігав, — знічено зізналася Денна, опустивши погляд на дзвоник. — Не уявляю, як він його чує. Якийсь час була певна, що він сидить у коридорі, притуливши вухо до моїх дверей.

— А можна поглянути на дзвоник? — запитав я.

Вона віддала його. На перший погляд той здавався нормальним, але перевернувши його догори дриґом, я побачив на внутрішній поверхні дрібну сиґалдрію.

— Він не підслуховує, — сказав я й віддав дзвоника. — Унизу є ще один дзвоник, який дзвонить одночасно з цим.

— Як? — запитала Денна, а тоді відповіла на власне запитання: — Магія?

— Можна й так сказати.

— І таким ти займаєшся отам? — вона мотнула головою в бік річки й Університету на іншому березі. — Це видається трохи… дешевим.

— Це — найлегковажніше застосування сиґалдрії, яке я коли-­небудь бачив, — визнав я.

Денна розреготалася.

— У тебе такий ображений тон! — сказала вона, а тоді додала: — Це називається сиґалдрією?

— Виготовлення таких речей називається рукотворством, — пояснив я. — Сиґалдрія — це написання чи вирізання рун, які змушують їх працювати.

Тут у Денни загорілись очі.

— Отже, це така магія, для якої щось записують? — спитала вона й нахилилася вперед, не полишаючи стільця. — Як це працює?

Я завагався. Не лише через те, що запитання було дуже серйо­зне, а й тому, що в Університеті діють вельми чіткі правила щодо розголошення таємниць Аркануму.

— Усе доволі складно, — промовив я.

На щастя, тієї миті у двері знову постукали і нам принесли шоколад у чашках, із яких здіймалася пара. Від запаху напою мій рот наповнився слиною. Швейцар поставив тацю на столик неподалік і пішов, не сказавши жодного слова.

Я трохи випив і всміхнувся, відчувши густу солодкість ­напою.

— Роками не пив шоколаду, — зізнався я.

Денна підняла чашку й окинула поглядом кімнату.

— Дивно й думати, що деякі люди проживають так усе життя, — задумливо проказала вона.

— Тобі не до вподоби? — здивовано спитав я.

— Шоколад і арфа мені подобаються, — відповіла вона. — Але я могла би прожити без дзвоника й цілої кімнати, де можна лише з кимось вітатися, — її вуста невдоволено скривилися. — А ще дуже неприємно знати, що когось поставили мене стерегти, наче я скарб, який хтось може спробувати вкрасти.

— То тебе не слід оберігати?

Денна примружено поглянула з-за вінця чашки, наче не могла зрозуміти, наскільки серйозно я висловлююся.

— Мені не до смаку сидіти під замком, — роз’яснила вона з похмурою ноткою в голосі. — Не проти, щоб мені надали апартаменти, але якщо мені не можна приходити й виходити коли заманеться, вони насправді не мої.

Тут я здійняв брову, але нічого не встиг сказати: Денна зневажливо махнула рукою.

— Насправді все не так, — зітхнула вона. — Але не сумніваюся, що Келлінові повідомляють про мої справи. Я знаю, що швейцар розповідає йому, хто до мене приходить. Це трохи неприємно — от і все, — вона криво всміхнулася. — Це, мабуть, звучить страшенно невдячно. Правильно?

— Аж ніяк, — запевнив я. — Коли я був менший, моя трупа їздила по всіх усюдах. Але ми щороку проводили кілька витків у маєтку свого покровителя, виступали перед його рідними й гостями.

Згадавши про це, я захитав головою.

— Барон Ґрейфоллов був люб’язним господарем. Ми сиділи за його власним столом. Він дарував нам подарунки… — я поступово замовк, пригадавши полк крихітних свинцевих солдатиків, який мені подарував барон. Замотав головою, щоби про них забути. — Але моєму батькові це було осо­ружно. Він аж на стіни ліз. Не міг витримати відчуття, що ним хтось попихає.

— Так! — озвалася Денна. — Оце воно і є! Якщо Келлін каже, що може зазирнути до мене певного вечора, я раптом починаю почуватися так, ніби одну мою ногу прибили цвяхами до підлоги. Якщо я йду, то поводжуся вперто й нечемно, та якщо залишаюся, то почуваюся собакою, що чекає під дверима.

Ми трохи посиділи мовчки. Денна байдужливо крутила перстень на пальці. На світло-блакитному камінчику виблискувало сонячне світло.

— І все-таки… — сказав я, роззирнувшись довкола. — Кімнати гарні.

— Вони гарні, коли тут є ти, — відповіла Денна.

***

Кілька годин по тому я піднявся вузькими сходами за крамницею різника. Із провулка внизу весь час відгонило згірклим жиром, але я всміхався. Посидіти від обіду до вечора наодинці з Денною — то була рідкісна радість, і я ступав напрочуд легко, як на людину, що от-от мала укласти угоду з демоном.

Я постукав у масивні дерев’яні двері на вершині сходів і зачекав. Жоден член гільдії лихварів не довірив би мені й ла­маного гроша, та на світі завжди знайдуться люди, готові позичити грошей. Поети та інші романтики звуть їх мідними яструбами або крутіями, але тут краще підходить слово «ґелет». Вони небезпечні, і мудрі люди обходять їх десятою дорогою.

Двері трохи прочинились, а тоді розчахнулись, і за ними пока­залася дівчина з загостреним личком і солом’яним волоссям.

— Квоуте! — вигукнула Деві. — А я вже боялася, що цього семестру тебе не побачу.

Я ввійшов усередину, і Деві замкнула за мною двері на засув. У великій кімнаті без вікон приємно пахло плодами цина­су й медом. Добре було занюхати таке після провулка.

Більшу частину простору з одного боку кімнати займало величезне ліжко під балдахіном. Темні завіси на ньому були засмикнуті. З другого боку стояли камін, великий дерев’яний письмовий стіл і книжковий стелаж, заповнений на три чверті. Я неквапом підійшов до нього, щоб роздивитися назви книжок, поки Деві замикала двері.

— Цей примірник Малкафа новий? — запитав я.

— Так, — відповіла Деві й стала поряд зі мною. — Молодий алхімік, який не міг виплатити борг, дозволив мені перебрати свою бібліотеку, щоб ми залишилися квити, — Деві обережно взяла книжку з полиці. На обкладинці стало видно золоте тиснення: «Візія та ревізія». Деві з бісівською усмішкою поглянула на мене. — Читав?

— Ні, — зізнався я. Хотів повивчати цю книжку для вступного іспиту, та не зміг відшукати примірника у Сховищі. — Лише чув про неї.

Деві на мить явно замислилась, а тоді вручила книжку мені.

— Коли дочитаєш, прийди знов — обговоримо її. Мені зараз гостро бракує цікавих розмов. Якщо в нас вийде непогана дискусія, я, можливо, дозволю тобі взяти щось інше.

Коли книжка опинилася в моїх руках, Деві легенько постукала пальцем по обкладинці.

— Ця книжка коштує більше, ніж ти, — промовила дівчина без тіні грайливості в голосі. — Якщо вона повернеться пошкодженою, будеш винен.

— Я буду дуже обережним, — пообіцяв я.

Деві кивнула, а тоді повернулася й пішла повз мене до столу.

— Гаразд, тоді до справ, — вона сіла. — Часу трохи обмаль, так? — запитала. — Навчання слід оплатити до опівдня завтра.

— Моє життя небезпечне й захопливе, — промовив я, піді­йшовши до Деві й сівши навпроти. — І хай яким чудовим мені видається твоє товариство, цього семестру я сподівався обійтися без твоїх послуг.

— Як тобі плата за навчання ре’ларів? — багатозначно поцікавилася вона. — Скільки з тебе здирають?

— Вельми особисте запитання, — сказав я.

Деві відверто поглянула на мене.

— А ми зараз укладемо вельми особисту домовленість, — ­відзначила вона. — Мені геть не здається, ніби я забагато на себе беру.

— Дев’ять із половиною, — зізнався я.

Вона глузливо пирхнула.

— Я думала, ніби ти страшенно розумний. Із мене, як я була ре’ларом, ніколи не брали більше семи.

— Ти мала доступ до Архівів, — нагадав я.

— Я мала доступ до безмежних запасів інтелекту, — буденним тоном відказала Деві. — А ще я мила, як кошеня, — всміхнулася вона, показуючи ямочки на обох щоках.

— Ти блискуча, як новий гріш, — визнав я. — Жоден чоловік не може сподіватися, що встоїть перед тобою.

— Деяким жінкам також буває тяжко втриматися на ногах, — додала вона. Її усмішка трохи змінилася — з милої стала бісівською, а тоді — відверто недоброю.

І близько не уявляючи, як на це реагувати, я перейшов до безпечнішої теми.

— На жаль, мені треба позичити чотири таланти, — сказав я.

— А… — відповіла Деві й, раптом набувши ділового вигляду, склала руки на столі. — На жаль, я нещодавно внесла певні зміни у свої справи, — пояснила вона. — Зараз я надаю позики на суму, не меншу за шість талантів.

Я й не намагався приховати свій розпач.

— Шість талантів?! Деві, цей зайвий борг буде для мене як жорно на шиї.

Вона якось винувато зітхнула.

— Ось у чому проблема: надаючи позику, я наражаюся на певний ризик. Ризикую втратити свої вкладення, якщо мій боржник помре або спробує втекти. Ризикую, бо він може спробувати мене здати. Ризикую, бо проти мене можуть застосувати залізний закон або й гірше — на мене можуть нацькувати гільдію лихварів.

— Деві, ти знаєш, що я нізащо не спробував би так учинити.

— Факт залишається фактом, — продовжила вона, — я ризикую однаково незалежно від того, мала позика чи велика. Нащо йти на цей ризик заради дрібних позик?

— Дрібних? — перепитав я. — Та я міг би рік прожити на чотири таланти!

Вона постукала пальцем по столу і стиснула вуста.

— Застава?

— Як завжди, — всміхнувся я їй якомога чарівніше. — Мій безмежний шарм.

Деві негарно пирхнула.

— За безмежний шарм і три краплини крові можеш позичити шість талантів під мій стандартний відсоток. П’ятдесят відсотків на два місяці.

— Деві, — улесливо заговорив я, — куди мені дівати зайві гроші?

— Влаштуй вечірку, — запропонувала вона. — Проведи день у «Пряжці». Знайди гарних компаньйонів для гри у фаро з високими ставками.

— Фаро, — сказав я, — це податок на невміння вираховувати ймовірність.

— Тоді ризикни та стягни цей податок, — сказала вона. — Купи собі щось гарне та прийди в цьому до мене наступного разу, — Деві зміряла мене небезпечним поглядом. — Може, тоді я буду готова піти з тобою на компроміс.

— Як щодо шести талантів на місяць під двадцять п’ять відсотків? — запитав я.

Деві доволі приязно захитала головою.

— Квоуте, я розумію твоє бажання торгуватись, але ти не маєш жодного важеля впливу. Ти тут, бо у скруті. А я тут, щоб нажитися на цій ситуації, — вона безпорадно розвела руками. — Так я й заробляю на життя. Те, що ти маєш миле личко, насправді ні на що не впливає.

Деві серйозно поглянула на мене.

— З іншого боку, якби тебе пустив на поріг лихвар із гільдії, ти навряд чи прийшов би сюди, просто тому що я гарна із себе й тобі подобається колір мого волосся.

— Колір гарний, — зауважив я. — Ми, вогники, справді маємо триматися разом.

— Маємо, — погодилася вона. — Пропоную триматися разом зі ставкою в п’ятдесят відсотків на два місяці.

— Гаразд, — погодився я й незграбно відкинувся на спинку стільця. — Ти виграла.

Деві симпатично всміхнулася мені, знову показавши ямочки на щоках.

— Я можу виграти, лише якщо ми обоє справді грали.

Вона відсунула шухляду у столі й дістала маленьку скляну пляшечку та довгу шпильку.

Я потягнувся до них, але Деві не пересунула їх через стіл, а задумливо поглянула на мене.

— Я тут подумала, що може бути ще один варіант…

— Був би дуже радий ще одному варіанту, — зізнався я.

— Під час нашої останньої розмови, — поволі заговорила Деві, — ти натякнув, що можеш пробиратися до Архівів.

Я завагався.

— Справді натякнув.

— Ця інформація вартувала би для мене чимало, — аж занадто невимушено промовила вона. Деві намагалася це приховати, але я побачив у її очах лютий, виснажений голод.

Я опустив погляд на свої долоні та змовчав.

— Зараз я дам тобі десять талантів, — різко сказала Деві. — Не в позику. Я просто куплю цю інформацію. Якщо мене спіймають у Сховищі, то це не ти мені підказав.

Я уявив, скільки всього можна купити на десять талантів. Новий одяг. Футляр для лютні, який не грозитиметься розпастися. Папір. Рукавички на прийдешню зиму.

Я зітхнув і похитав головою.

— Двадцять талантів, — сказала Деві. — І гільдійські відсот­ки на будь-які позики в майбутньому.

Двадцять талантів — це пів року навчання без турбот. Можна було б займатися власними справами у Промислі, а не гарувати над палубними лампами. Можна було б замовити новий одяг. Купити свіжих фруктів. Можна було б ходити до пральні, а не прати одяг самому.

Я неохоче вдихнув.

— Я…

— Сорок талантів, — спрагло мовила Деві. — Гільдійські відсотки. А ще я буду з тобою спати.

За сорок талантів можна було б купити Денні напіварфу. Можна було б…

Я підвів погляд і побачив, як Деві дивиться на мене з-за столу. Губи — вологі, блідо-блакитні очі — напружені. Вона крутила плечима вперед-назад — повільно, несвідомо, наче кицька перед нападом.

Я згадав Арі, що безпечно і щасливо жила в Піднизі. Що вона робитиме, якщо до її крихітного королівства вторгнеться чужинка?

— Вибач, — сказав я. — Не можу. Туди… складно потрапити. Там не обійтися без мого друга, а я не думаю, що він цьому зрадів би.

Іншу частину пропозиції Деві я вирішив зігнорувати, бо геть не уявляв, як це прокоментувати.

Минула одна довга напружена мить.

— Хай тобі грець, — урешті сказала Деві. — Судячи з усього, ти кажеш правду.

— Так, — підтвердив я. — Знаю, це бентежить.

— Трясця.

Вона набурмосилася, пересуваючи через стіл пляшку та шпильку.

Я вколов собі тильний бік долоні й подивився, як кров збирається на руці краплею, а тоді скочується з неї у пляшку. Після трьох крапель занурив у горло пляшечки ще й шпильку.

Деві обмазала корок якимось клеєм і сердито пхнула його у пляшечку. Відтак сягнула в шухляду й вийняла діамантовий стилос.

— Довіряєш мені? — запитала вона, видряпуючи на склі номер. — Чи хочеш, щоб я це запечатала?

— Я тобі довіряю, — сказав я. — Та все одно хотів би, щоб це було запечатано.

Вона розтопила шматок сургучу й нанесла на пляшечку згори. Я втиснув у нього свою свиріль таланту, залишаючи впізнаваний відбиток.

Сягнувши до іншої шухляди, Деві дістала шість талантів і з дзенькотом висипала їх на стіл. Якби її очі не були такі суворі й сердиті, цей порух міг би видатися зухвалим.

— Я так чи інакше туди потраплю, — сказала вона з холодком у голосі. — Поговори зі своїм другом. Якщо мені допоможеш ти, я гідно тобі відплачу.