Страх мудреця

Розділ сімнадцятий. Інтерлюдія: Ролі

Квоут підніс руку, і Хроніст прибрав перо з паперу.

— Спинімося тут на хвильку, — мовив Квоут і кивнув на вікно. — Бачу, сюди прямує Коб.

Він підвівся та обтер спереду фартух.

— Пропоную вам обом трохи відсапатися, — кивнув Хроністові. — Ви маєте такий вигляд, ніби щойно займалися чимось недозволеним.

Квоут спокійно зайшов за шинквас і став там.

— Звісно ж, немає нічого дальшого від правди. Хроністе, ви знуджені, чекаєте на роботу. Тому ваше письмове приладдя й лежить на видноті. Ви хотіли б не застрягати без коня в цьому забитому містечку. Але таки застрягли, і ви візьмете від цього все що можна.

Баст усміхнувся.

— О-о-о! Підкажіть щось і мені!

— Зіграй на своїх сильних сторонах, Басте, — сказав Квоут. — Ти п’єш із нашим єдиним клієнтом, бо ти безпорадний лайдак, якого й на думку нікому не спаде попросити про допо­могу в полях.

Баст радо всміхнувся.

— Мені теж нудно?

— Звісно, Басте. Як може бути інакше? — Квоут склав лляне полотно й поклав його на шинквас. — Я ж надто заклопотаний, щоб нудьгувати. Метушуся, виконуючи сотню дрібних завдань, без яких неможлива злагоджена робота шинку.

Він поглянув на обох присутніх.

— Хроністе, зігніться на стільці. Басте, якщо не можеш не всміхатися, принаймні почни розповідати нашому другові істо­рію про трьох священників і мельниківну.

Бастова усмішка поширшала.

— Гарна історія.

— Усі знають свої ролі? — Квоут підняв полотно із шинкваса та пройшов за двері на кухню зі словами: — Входить Старий Коб. Вихід ліворуч.

Залунало тупання ніг по дерев’яному помосту, а тоді Старий Коб роздратовано вбіг до шинку «Путь-камінь». Хутко поглянув за стіл, за яким усміхався Баст, жестикулюючи й розповідаючи якусь історію, а тоді покрокував до шинкваса.

— Агов? Коуте, ти там?

За мить із кухні вилетів шинкар, обтираючи мокрі руки об фартух.

— Здоров, Кобе! Чим можу допомогти?

— Ґрем послав по мене овенсівського малого, — роздратовано сказав Коб. — Не знаєш, чого я зараз тут, а не тягаю овес?

Коут хитнув головою.

— Я думав, він сьогодні заносить пшеницю Мурріонів.

— Дурість, хай йому грець, — буркнув Коб. — У нас сього­дні йде до дощу, а я стою тут, поки в мене на полі лежать скирти сухого вівса.

— Якщо вже ти тут, — мовив із надією шинкар, — може, тебе зацікавить трохи сидру? Свіжого, вранці саме вичавили.

Роздратування на обвітреному обличчі старого дещо ослабло.

— Якшо вже я чекаю… — сказав він. — Кухоль сидру — це було б геть незле.

Коут пішов до підсобки й повернувся з глиняним глеком. На помості за дверима шинку знову затупали чиїсь ноги, і в двері пройшов Ґрем разом із Джейком, Фурманом і ковальчуком.

Коб повернувся і гнівно зиркнув на них.

— Шо в біса може бути таким важливим, шоб тягнути мене зрання в місто? — запитав він. — Час не жде…

Раптом за столиком, де сиділи Хроніст і Баст, вибухнув сміх. Усі повернулися до нього й побачили, як Хроніст яскраво червоніє, сміючись і прикриваючи рота однією рукою. Баст теж сміявся, гупаючи по столу.

Ґрем підвів інших до шинкваса.

— Я тут взнав, шо Фурман і хлопчисько помагають Оррісонам відвезти вівці на ринок, — заявив він. — До Бедна, так?

Фурман і ковальчук закивали.

— Зрозумів, — Старий Коб опустив погляд на руки. — Значить, на його похорон ви не потрапите.

Фурман похмуро кивнув, зате на обличчі Аарона відбився шок. Він зазирнув у обличчя всім по черзі, та всі інші заціпеніли на місці, глипаючи на старого фермера біля шинкваса.

— Добре, — врешті сказав Коб, підвівши погляд на Ґрема. — Добре, шо ти завів нас сюди, — побачив обличчя хлопця й пирхнув. — Хлопчиську, ти маєш такий вигляд, ніби щойно вбив свого кота. Баранина їде на ринок. Шеп це знав. Він би нітрохи не подумав про тебе гірше, бо ти зробив те, шо треба.

Він підняв руку, щоб поплескати ковальчука по спині.

— Ми всі вип’ємо разом, аби провести його як годиться. Ось шо важливо. Те, шо сьодні буде в церкві, — то просто священницькі балачки. Ми знаємо, як краще прощатися, — він зазирнув за шинквас. — Коуте, принеси-но нам того, шо він любив найбільше.

Шинкар уже заворушився, збираючи дерев’яні гальби й наповнюючи їх темно-брунатним пивом із невеличкої бочки позаду шинкваса.

Старий Коб підніс свою гальбу. Інші повторили за ним.

— За нашого Шепа.

Першим заговорив Ґрем:

— Як ми були малі, я зламав ногу, коли ми пішли полювати, — розповів він. — Я сказав йому бігти по допомогу, та він не схотів мене кидати. Зібрав маленькі санчата хрін зна з чого. І протягнув мене аж до містечка.

Усі випили.

— Він мене з жінкою познайомив, — зізнався Джейк. — Не знаю, чи дякував йому за те хоч раз як годиться.

Усі випили.

— Коли я хворів на круп, він щодня до мене приходив, — сказав Фурман. — Мало хто так робив. Ше й супу від своєї дружини приносив.

Усі випили.

— Він був добрий до мене, коли я тільки прийшов сюди, — розповів ковальчук. — Розказував анекдоти. А якось я зіпсував зчеплення для фургона, яке він мені приніс, щоб полагодити, то він так і не розказав майстрові Калебу, — він важко ковтнув і нервово роззирнувся довкола. — Він мені дуже подобався.

Усі випили.

— Він був сміливіший за нас усіх, — заявив Коб. — Першим устромив ніж у того хлопаку вчора. Якби те падло було хоч трохи нормальне, тут йому й настав би кінець.

Голос у Коба трохи дрижав. На якусь мить він видався дрібним, стомленим, стало зрозуміло, скільки йому років.

— От тільки це було не так. Кепські зараз часи для сміливців. І все одно він був сміливий. Якби ж то я замість нього був сміливий і мертвий, а він зара був удома й цілував молоду жінку.

Інші забурмотіли й випили до дна. Ґрем трохи покашляв, перш ніж поставити свою гальбу на шинквас.

— Я не знав, що сказати, — тихо промовив ковальчук.

Ґрем з усмішкою поплескав його по спині.

— Ти гарно впорався, хлопчиську.

Шинкар прокашлявся, і всі перевели погляди на нього.

— Сподіваюся, ви не подумаєте, ніби я надто зухвалий, — сказав Коут. — Я не знав його так добре, як ви. Замало для першого тосту, але, може, достатньо для другого, — пововтузився із зав’язками фартуха, ніби знітився через те, що взагалі заговорив. — Знаю, зараз іще рано, та я дуже хотів би перекинути з вами склянку віскі за Шепа.

Залунало схвальне бурмотіння, і шинкар витягнув із-під шинкваса склянки й заходився їх наповнювати. І віскі на­ливав не з пляшки: рудоволосий набирав випивку з однієї ­з величезних бочок, які лежали на стільниці за шинквасом. Бочкове віскі коштувало один гріш за ковток, тож вони під­няли склянки із серйознішою теплотою, ніж могли б за інших обставин.

— То за шо питимемо? — запитав Ґрем.

— За кінець хрінового року? — мовив Джейк.

— Та хіба це тост? — буркнув на нього Старий Коб.

— За короля? — припустив Аарон.

— Ні, — відповів шинкар напрочуд твердим голосом і підняв склянку. — За давніх друзів, які заслуговували на краще.

Чоловіки по той бік шинкваса невесело закивали й вихилили склянки.

— Пане й пані, гарно ми перекинули цю скляночку, — шанобливо промовив Старий Коб. Очі в нього злегка засльозилися. — Ти, Коуте, джентльмен. І я радий, шо тебе знаю.

Ковальчук поставив склянку, але та впала на бік і покотилася шинквасом. Він підхопив її, перш ніж вона скотилася за край, і перевернув, підозріливо оглядаючи заокруглене дно.

Джейк, помітивши його спантеличення, голосно, по-фермерськи засміявся, тимчасом як Фурман демонстративно поставив свою склянку на шинквас догори дриґом.

— Не знаю, як це роблять у Ранніші, — сказав хлопцеві Фурман, — але в нас це неспроста називають «перекинути».

Ковальчук із доречно зніченим виглядом поставив свою склянку догори дриґом, як інші, на шинквас. Шинкар заспокійливо всміхнувся йому, а тоді зібрав склянки і щез на кухні.

— Ну, гаразд, — бадьоро мовив Старий Коб, потираючи руками. — Після того як ви двоє вернетеся з Бедна, у нас на це буде цілий вечір. Але погода мене не ждатиме, та й Оррісони, певно, вже дуже хочуть у дорогу.

Коли вони вибрели нещільною юрбою з «Путь-каменя», Квоут вийшов із кухні й повернувся до столика, за яким сиділи Баст і Хроніст.

— Шеп мені подобався, — тихо мовив Баст. — Коб, може, й трохи нестриманий чорноротий старий, але він здебільшого знає, про що говорить.

— Коб не знає й половини того, що думає, ніби знає, — заперечив Квоут. — Ти вчора врятував усіх. Якби не ти, та істота пройшла б залою, наче фермер, що молотить пшеницю.

— Реші, це просто не так, — сказав Баст відверто ображеним тоном. — Ви його зупинили б. Ви інакше не можете.

Шинкар відмахнувся від цих слів, не бажаючи сперечатися. Вуста Баста стиснулись у сувору, сердиту риску. Очі примружилися.

— І все-таки, — тихо мовив Хроніст, знявши напруження, поки воно не стало засильним, — Коб мав рацію. Це був сміливий учинок. Таке варто шанувати.

— Ні, не варто, — заперечив Квоут. — Тут Коб мав рацію. Зараз кепські часи для сміливців, — він жестом наказав Хроністові взяти перо. — І все ж я теж шкодую, що не був сміливішим: тоді Шеп був би вдома й цілував би молоду дружину.