Страх мудреця

Розділ дев’яносто п’ятий. Погоня

На якусь мить наша п’ятірка заціпеніла. Неспішні брижі на поверхні ставка відбивалися на прекрасному силуеті Фелуріян. Оголена під місяцем, вона співала:

кей-ланіон лугіаль

ді марі фелануа

креата ту к’яр

ту аларан ді

дірелла. амауен.

лоесі ан деліан

ту ніа вор руглан

Фелуріян тей.

Її голос звучав дивно. М’яко й лагідно, занадто тихо, щоб ми чули її через усю галявину. Занадто слабко, щоб ми чули її, попри звуки, з якими текла вода й ворушилося листя. І все ж я чув його. Її слова звучали чітко й солодко, наче ноти флейти, що здіймаються й опускаються десь удалині. Це щось мені нагадувало, а що саме, я сказати не міг.

Мотив був такий самий, як той, який наспівав Дедан у своїй оповідці. Я не розумів там ані слова, крім імені Фелуріян в останньому рядку. І все ж відчував, як вона приваблює, непоясненно й наполегливо. Наче якась невидима рука сягнула мені у груди та спробувала витягнути мене на галявину за серце.

Я опирався. Я відвів погляд і приклав одну руку до дерева поблизу, щоб не впасти.

Зачув, як позаду мене Мартен бурмоче: «Ні-ні-ні», — тихо, неначе намагаючись переконати самого себе.

— Ні-ні-ні-ні-ні. Навіть за всі гроші на світі.

Я озирнувся через плече. Слідопит гарячково вп’явся поглядом у галявину перед собою, та він здавався радше зляканим, аніж збудженим. Темпі стояв на місці, і на його обличчі, за­звичай спокійному, чітко відбивався подив. Дедан заціпенів ізбоку з витягнутим обличчям, тимчасом як Геспе швидко поглядала то на нього, то на галявину.

А тоді Фелуріян заспівала знову. Це було схоже на обіцянку теплого вогнища серед холодної ночі. Схоже на усмішку юної дівчини. Я зловив себе на спогадах про Лосі в «Одному гроші», чиї руді кучері скидалися на вогненний водоспад. Я пригадав обриси її грудей і те, як вона проводила рукою крізь моє волосся.

Фелуріян співала, і я відчував, як це приваблює. Приваблювало це сильно, та не так сильно, щоб я не міг стриматись. Я знову поглянув на галявину й побачив Фелуріян; її шкіра під вечірнім небом здавалася сріблясто-білою. Вона нагнулася, щоб занурити одну руку у воду ставка, граційніша за танцівницю.

Раптом мої думки проясніли. Чого я боюся? Казочки про фей? Це ж магія, справжня магія. Ба більше, це магія співу. Я ніколи собі не прощу, якщо проґавлю цю можливість

Я знов озирнувся на своїх супутників. Мартен помітно тремтів. Темпі поволі задкував. Деданові руки, витягнуті по швах, стиснулися в кулаки. Чи буду я як вони, забобонним і наляканим? Ні. Ніколи. Я ж із Аркануму. Я — іменувач. Я — один з едема ру.

Я відчув, як у мені закипає нестримний сміх.

— Зустрінуся з вами в «Одному гроші» за три дні, — сказав я й вийшов на галявину.

Тепер я гостріше відчував, як мене тягне до Фелуріян. Її шкіра у сяйві місяця здавалася яскравою. Її довге волосся падало довкола неї тінню.

— До дідька це, — долинув іззаду Деданів голос. — Якщо він іде, то я теж і…

Почалася бійка, що швидко завершилася звуком удару об землю. Я швидко озирнувся й побачив, що Дедан лежить долілиць на невисокій траві. Геспе вперла коліно йому в поперек і скрутила одну його руку в нього за спиною. Він кволо пручався й сильно лаявся.

Темпі спокійно стежив за ними, неначе судив поєдинок борців. Мартен несамовито махав руками в мій бік.

— Малий, — наполегливо зашепотів він, — вертай сюди! Малий! Вертайся!

Я знову повернувся до струмка. Фелуріян стежила за мною. Навіть за сотню футів від неї я бачив її очі, темні й цікаві. Її вус­та розтягнулися в широкій загрозливій усмішці. Вона дико засміялася. Сміх вийшов ясним і радісним. І звучав він не по-людськи.

А тоді Фелуріян дременула через галявину, швидка, мов горобчик, граційна, як олениця. Я погнався за нею й, попри вагу дорожньої торби та меча на поясі, рухався так швидко, що плащ у мене за спиною майорів, наче прапор. Я ніколи не біг отак, ані до, ані після цього. Так біжить дитина, легко та прудко, нітрохи не боячись упасти.

Фелуріян була попереду мене. Чкурнула в кущі. Я нечітко пам’ятаю якісь дерева, запах землі, сірість каменю в місячному сяйві. Вона сміється. Вона ухиляється, танцює, виривається вперед. Чекає, доки я не опиняюся так близько, що ще трохи — і зможу торкнутись, а тоді відскакує. Вона сяє у світлі місяця. Хапкі гілки, бризки води, теплий вітер…

І я її схопив. Її руки вчепилися мені у волосся й наближають мене до неї. Її вуста жадібні. Її язик сором’язливий і швидкий. Її дихання у мене в роті, заповнює мені голову. Гарячі вершинки її грудей ковзають по моїх грудях. Вона пахне гвоздикою, мускусом, стиглими яблуками, що впали на землю…

І жодних вагань. Жодних сумнівів. Я чудово знаю, що робити. Мої руки торкаються її карку. Легенько гладять її лице. Беруться за її волосся. Ковзають по її гладенькому стегну. Міцно беруть її за бік. Обхоплюють її тонку талію. Підіймають Фелуріян. Кладуть…

І вона звивається піді мною, гнучка і млосна. Рухається повільно, зітхаючи. Її ноги довкола мене. Її спина вигинається. Її гарячі руки хапають мене за плечі, за передпліччя, тиснуть мені на поперек…

І вона сідлає мене. Її рухи несамовиті. Її довге волосся тягнеться по моїй шкірі. Вона сіпає головою, тремтячи і трусячись, кричить невідомою мені мовою. Її гострі нігті впиваються у пласкі м’язи в мене на грудях…

І в цьому відчувається музика. У її незв’язних криках, які стають то вищими, то нижчими. У її зітханні. У калатанні мого серця. Її рух сповільнюється. Я хапаюся за її стегна в несамовитому контрапункті. Наш ритм подібний до німої пісні. До раптового грому. До ледь чутного бою далекого барабана…

А тоді все зупиняється. Я вигинаюся всім тілом. Я натягнутий, як струна лютні. Тремчу. Потерпаю від болю. Я натягнутий занадто сильно і рвуся…