Страх мудреця

Розділ двадцять третій. Начала

— Я розповідав Молі, — запевнив я, тасуючи карти. — Вона сказала, що це все у мене в голові, й виштовхала мене за двері.

— Ну, я можу лише здогадуватись, як воно, — з гіркотою відказав Сім.

Я підвів погляд, здивований несподіваною різкістю в його голосі, та не встиг запитати, в чому річ. Вілем перехопив мій погляд і похитав головою — мовляв, не треба. Знаючи минуле Сіма, я здогадався, що в нього знову швидко й болісно закінчилися швидкі й болісні стосунки.

Я притримав язика та знову здав карти для гри в дихання. Наша трійця вбивала час, чекаючи, коли зала наповниться. Відтак я почну грати для звичної аудиторії вечора повалка в Анкера.

— А як ти думаєш, у чому річ? — запитав Вілем.

Я завагався, побоюючись, що мої страхи якимось чином можуть справдитись, якщо я висловлю їх уголос.

— Можливо, я напоровся на щось небезпечне у Промислі.

Віл поглянув на мене.

— Наприклад?

— Деякі сполуки, якими ми користуємося, — пояснив я. — Вони проникають крізь шкіру та вбивають у вісімнадцять повільних способів, — згадався день, коли у мене тріснула тентенова склянка у Промислі. Згадалася та єдина крапля пере­носника, що впала мені на сорочку. То була просто малесенька крапелька, трішки більша за головку цвяха. Я був цілком певен, що вона не торкнулася моєї шкіри. — Сподіваюся, що це не воно. Але не знаю, що ще це може бути.

— Можливо, це якийсь запізнілий ефект сливового вузла, — похмуро припустив Сім. — Емброуз — не бозна-який алхімік. До того ж, як я розумію, один з основних інгредієнтів — свинець. Якщо Емброуз витворив його сам, то, можливо, на твій організм впливають якісь приховані начала. Ти сьогодні їв чи пив щось не таке, як завжди?

Я подумав і зізнався:

— Випив чимало метеґліну в «Еоліяні».

— Від цього кому завгодно стане зле, — похмуро заявив Віл.

— А мені він подобається, — вставив Сім. — Але він сам по собі — практично засіб від усього. Там купа різних добавок. Ніякої алхімії, зате є мускатний горіх, кмин, гвоздика — всілякі спеції. Котрась із них могла спровокувати деякі вільні начала, що ховаються в твоєму організмі.

— Чудово, — буркнув я. — І як саме мені з цим упоратися?

Сім безпорадно розвів руками.

— Так я й думав, — промовив я. — Та все ж це звучить краще, ніж отруєння металом.

Відтак Сіммон за допомогою цікавої карткової сили забрав чотири взятки поспіль і наприкінці руки знову почав усміхатися. Сім узагалі ніколи не журився довго.

Віл прибрав свої карти, а я відсунув стілець від столу.

— Зіграй оту про п’яну корову й маслянку, — попросив Сім.

Я не зміг утриматися від усмішки.

— Можливо, згодом, — відповів я, взявши свій футляр із лютнею, що ставав дедалі жалюгіднішим, і попрямувавши до каміна серед знайомих ріденьких оплесків. Мені далеко не від­разу вдалося відкрити футляр, розігнувши мідний дріт, який досі там був замість пряжки.

Наступні дві години я грав. Заспівав «Горщик із мідним дном», «Гілку бузку» й «Таз тітоньки Еммі». Слухачі сміялися, плескали в долоні й радісно гукали. Виводячи пісні, я відчував, як мої тривоги щезають. Музика завжди була для мене найкращим засобом від похмурого настрою. Під час співу навіть синці боліли якось менше.

А тоді я відчув холодок, неначе у димар позаду мене віяв сильний зимовий вітер. Я притлумив дрож і дограв останній куплет «Яблучного бренді», яке таки заграв, щоб потішити Сіма. Коли я зіграв останній акорд, глядачі зааплодували й зала поступово знову почала наповнюватися розмовами.

Я озирнувся на камін, але там весело палав вогонь, а протягом і не пахло. Я відступив від вогнища, сподіваючись, що після маленької прогулянки холодок мене покине. Але, ступивши кілька кроків, усвідомив, що цьому не бувати. Холод засів просто в кістках. Я знову повернувся до каміна й розчепірив руки, щоб їх зігріти.

Поряд з’явилися Віл і Сім.

— Що відбувається? — запитав Сім. — У тебе такий вигляд, ніби тебе от-от знудить.

— Щось таке і є, — відповів я, зціпивши зуби, щоб не цокотіли. — Іди-но скажи Анкерові, що я почуваюся хворим і на сьогодні мушу зав’язати. А тоді запали свічку від цього вогню та принеси її до моєї кімнати, — я поглянув на їхні серйозні обличчя. — Віле, не допоможеш мені забратися звідси? Не хочу привертати до себе увагу.

Вілем кивнув і підставив мені руку. Я сперся на нього й зосередився на тому, щоб не труситися, поки ми прямували до сходів. На нас особливо не звертали уваги. Мабуть, я здавався передусім п’яним. Долоні заніміли та обважніли. Губи здавалися крижаними.

Після першого сходового маршу мені вже було несила стримувати дрож. Ходити я ще міг, але щільні м’язи ніг сіпалися з кожним кроком.

Віл зупинився.

— Треба піти Медики, — хоча його голос не змінився, шалдійський акцент у ньому посилився. Також Віл починав опускати слова. Це вказувало на щиру тривогу.

Я твердо хитнув головою й нахилився вперед, знаючи, що йому доведеться або допомогти мені піднятися сходами, або впустити мене. Вілем обхопив мене однією рукою й чи то підтримував, чи то ніс мене до кінця шляху.

Опинившись у своїй крихітній кімнатці, я впав на ліжко. Віл закутав мої плечі в ковдру.

У коридорі залунали кроки, і з-за дверей нервово визирнув Сім. Він тримав огризок свічки, прикриваючи полум’я на ходу другою рукою.

— Є. А для чого вона, власне, тобі треба?

— Отуди, — показав я на столик біля ліжка. — Ти її від вогню запалив?

Сімові очі стали наляканими.

— Твої губи, — промовив він. — Колір у них недобрий.

Я відламав одну скабку від шорсткої деревини столика біля ліжка й різко встромив її в долоню з тильного боку. З’явилася кров, і я викачав довгу скабку в ній — так, щоб намокла.

— Зачиніть двері, — попросив я.

— Не роби того, про що я думаю, — твердо промовив Сім.

Я встромив довгу скабку в м’який віск свічки поряд із запаленим ґнотом. Він трохи поплювався, а тоді полум’я огорнуло її. Я пробурмотів два зв’язування одне за одним, говорячи повільно, щоб занімілі губи не ковтали слів.

— Що ти робиш? — запитав Сім. — Намагаєшся зваритися?

Я не відповів йому, і він ступив уперед, неначе зібравшись перекинути свічку.

Віл ухопив його за передпліччя.

— Руки в нього крижані, — швидко зауважив він. — Йому холодно. По-справжньому холодно.

Сімів погляд нервово метався між ним і мною. Він відступив на крок.

— Просто… просто будь обережний.

Але я вже не зважав на нього. Заплющив очі та прив’язав полум’я свічки до вогню внизу. Тоді обережно встановив іще один зв’язок — між кров’ю на скабці та кров’ю в своєму тілі. Це було дуже схоже на те, що я робив із краплею вина в «Еоліяні». Єдиною відмінністю було те, що я, звісно, не хотів, аби в мене закипіла кров.

Спершу мене лише трохи, відверто недостатньо полоскотало тепло. Я зосередився сильніше й відчув, як усе тіло розслаб­ляється й мене заливає теплом. Я тримав очі заплющеними, зосередивши увагу на зв’язуваннях, доки не зміг кілька разів протяжно, глибоко вдихнути, не здригаючись і не трусячись.

Я розплющив очі й побачив, як на мене з очікуванням дивляться двоє друзів. Усміхнувся їм.

— У мене все гаразд.

Але я почав пітніти, ще навіть не договоривши. Раптом ­стало занадто тепло, до нудоти тепло. Я розірвав обидва зв’язування — швидко, наче відсмикнув руку від гарячої залізної пічки.

Я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, а тоді зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Відчинив його й важко сперся на підвіконня, насолоджуючись студеним осіннім повітрям, яке пахло мертвим листям і прийдешнім дощем.

На одну довгу мить запала тиша.

— Це було схоже на озноб зв’язувача, — зауважив Сіммон. — Дуже важкий озноб зв’язувача.

— І відчувалось як озноб, — відповів я.

— Може, твоє тіло втратило здатність регулювати власну темперу? — припустив Вілем.

— Температуру, — відсторонено виправив його Сім.

— Це не пояснює опіку на грудях, — зауважив я.

Сім схилив голову набік.

— Опіку?

Я вже був мокрий від поту, тож зрадів причині розстебнути сорочку та зняти її через голову. Чимала частина грудей і верхньої частини передпліччя в мене стали яскраво-червоними й різко контрастували зі звичною блідістю моєї шкіри.

— Мола сказала, що то висип і я нервуюся, мов стара баба. Але його не було, доки я не стрибнув у річку.

Сіммон прихилився поближче, щоб роздивитися.

— Все одно думаю, що це незв’язані начала, — заявив він. — Вони можуть дивно діяти на людину. Минулого семестру в нас був е’лір, який не був обережним під час витворювання. Потім майже два витки не міг ні спати, ні сфокусувати погляд.

Вілем згорбився на стільці.

— Від чого людину кидає в холод, потім у жар, а тоді знов у холод?

Сім мляво всміхнувся.

— Звучить наче загадка.

— Ненавиджу загадки, — сказав я й потягнувся до сорочки. А тоді скрикнув, ухопившись за оголений лівий біцепс. Між моїми пальцями показалася кров.

Сім зірвався на ноги, несамовито роззираючись довкола. Йому явно було незрозуміло, що робити.

Мене неначе штрикнули невидимим ножем.

— Боже… Почорніле… Трясця, — процідив я крізь зуби. Прибрав руку й побачив на передпліччі маленьку круглу ранку, що з’явилася нізвідки.

На обличчі Сіммона відбився жах. Він вирячив очі й затулив рота руками. Щось сказав, але я надто старався зосереди­тися, щоб його послухати. Та й усе одно вже знав, що він каже: «зловживання». Ну звісно. Це все зловживання. Мене хтось атакує.

Я перейшов у Кам’яне Серце й застосував увесь свій алар.

Одначе мій невідомий нападник не марнував часу. З’явився гострий біль у грудях, поряд із плечем. Цього разу шкіра не порвалася, проте я побачив, як під нею розростається синя пляма.

Я зміцнив алар, і наступний удар став практично уколом. Відтак я хутко розділив свій розум на три частини й відправив дві з них підтримувати алар, що мене захищав.

І лише тоді тяжко зітхнув.

— У мене все гаразд.

Сіммон засміявся, але цей сміх заглух і перейшов у схлип. Він досі затуляв руками рота.

— Як ти можеш таке казати? — запитав він із явним жахом.

Я опустив погляд на себе. Крізь мої пальці досі точилася кров, стікаючи по тильному боку долоні й по передпліччю.

— Це правда, — запевнив я. — Чесно, Сіме.

— Але ж зловживання… — промовив він. — Так просто не роблять.

Я сів на край ліжка, продовжуючи тиснути на рану.

— Гадаю, в нас є доволі чіткі докази на користь проти­лежного.

Вілем знову сів.

— Я згоден із Сіммоном. Нізащо в це не повірив би, — він сердито змахнув рукою. — Арканісти вже так не роблять. Це божевілля, — поглянув на мене. — Чому всміхаєшся?

— Мені стало легше на душі, — чесно сказав я. — Я побоювався, що отруївся кадмієм або в мене якась таємнича хвороба. А це хтось просто намагається мене вбити.

— Як таке можна зробити? — запитав Сіммон. — Не з погляду моралі. Як хтось заволодів твоєю кров’ю чи твоїм во­лоссям?

Вілем поглянув на Сіммона.

— Що ти зробив із бинтами, підлатавши його?

— Спалив, — насторожено промовив Сім. — Я не ідіот.

Віл спробував заспокоїти його жестом.

— Я просто звужую коло варіантів. Медика, ймовірно, тут теж ні до чого. Там обережні в таких речах.

Сіммон підвівся.

— Треба комусь сказати, — він поглянув на Вілема. — Джемісон іще може бути у своєму кабінеті о такій порі?

— Сіме, — озвався я, — може, просто зачекаємо?

— Що? — перепитав Сіммон. — А чому?

— Єдиний доказ, який у мене є, — це ушкодження, — пояснив я. — Це означає, що знадобиться, щоб мене оглянув хтось у Медиці. А коли це станеться… — я помахав забинтованим ліктем, бо однією рукою досі затискав скривавлене передпліччя. — Я дивовижно схожий на людину, що всього кілька днів тому впала з даху.

Сім знову сів на стілець.

— Минуло лише три дні, так?

Я кивнув.

— Мене відрахували б. А Молі дісталося б на горіхи за те, що вона не згадувала про мої ушкодження. Майстер Арвіл такого не прощає. Вас також, мабуть, у це втягнули б. А я цього не хочу.

Ми трохи помовчали. Чути було лише далекий гамір у велелюдній пивниці внизу. Я сів на ліжко.

— А нам узагалі треба говорити про те, хто це робить? — запитав Сім.

— Емброуз, — відповів я. — Завжди Емброуз. Він, напевно, знайшов трохи моєї крові на шматку черепиці. Треба було про це подумати ще кілька днів тому.

— Звідки йому було знати, що вона твоя? — запитав Сіммон.

— Я його ненавиджу, — з гіркотою сказав я. — Звісно, він знає, що то був я.

Віл тим часом поволі захитав головою.

— Ні. Це на нього не схоже.

— Не схоже? — перепитав Сіммон. — Він попросив оту жінку підсунути Квоутові сливового вузла. Це не краще за отруту. Найняв отих чолов’яг минулого семестру, щоб вони напали на Квоута в завулку.

— Про це я й кажу, — відповів Вілем. — Емброуз не робить нічого із Квоутом. Він робить так, щоб цим займались інші люди. Підмовив якусь жінку його отруїти. Заплатив харцизам, щоб вони тебе прирізали. Правду кажучи, думаю, що він навіть цього не робив. Б’юсь об заклад, що про це за нього домовився хтось інший.

— Різниці немає, — зауважив я. — Ми знаємо, що за цим стоїть він.

Вілем нахмурився на мене.

— Ти не думаєш як годиться. Річ не в тому, що Емброуз — не покидьок. Він покидьок. Але він розумний покидьок. Старається відмежуватися від усіх своїх діянь.

Сім явно був невпевнений.

— Віл має рацію. Коли тебе найняли як музиканта до «Коня і четвірки», не Емброуз купив той заклад і звільнив тебе. Він попросив це зробити зятя барона Пітра. І жоднісінького зв’язку з ним.

— Тут теж жодного зв’язку, — зауважив я. — В цьому вся суть симпатії. Вона опосередкована.

Віл знову похитав головою.

— Якби тебе прирізали в завулку, люди були б шоковані. Але таке трапляється постійно по всьому світу. А якби ти впав при людях і з тебе зацебеніла кров через зловживання? Люди жахнулися б. Майстри призупинили б заняття. Багаті купці та шляхта почули би про це й забрали би своїх дітей із науки. Привели б констеблів з Імрі.

Сіммон потер лоба й задумливо поглянув на стелю. А відтак кивнув самому собі — спершу повільно, а тоді вже впевненіше.

— Логічно, — проказав він. — Якби Емброуз знайшов трохи крові, то міг би здати її Джемісонові й попросити його відшукати злодія. Не треба було би просити людей у Медиці шука­ти підозрілих ушкоджень і такого іншого.

— Емброуз полюбляє мститися, — похмуро зауважив я. — Він міг і приховати кров від Джемісона. Залишити її собі.

Тим часом Вілем захитав головою.

Сім зітхнув.

— Віл має рацію. Симпатиків не так багато, і всі знають, що Емброуз на тебе ображений. Він надто обережний для такого. Це відразу вказало б на нього.

— До того ж, — додав Вілем, — як давно це вже триває? Багато днів. Ти справді думаєш, що Емброуз міг би витримати так довго, не тицьнувши тебе в це носом? Навіть трішечки?

— Маєш рацію, — з неохотою визнав я. — Це на нього не схоже.

Я знав, що це має бути Емброуз. Відчував це нутром. І, як не дивно, мало не хотів, щоб то був він. Це сильно все спростило б.

Але бажання не збуваються самі собою. Я глибоко вдихнув і змусив себе подумати про це раціонально.

— З його боку це було б нерозсудливо, — врешті визнав я. — А він не схильний бруднити руки, — я зітхнув. — Добре. Чудово. Ніби мало було, що одна людина вже намагається зіпсувати мені життя.

— Хто це міг би бути? — запитав Сіммон. — Звичайна людина не може виробляти таке з волоссям, правильно?

— Дал міг би, — сказав я. — Або Кілвін.

— Мабуть, можна спокійно вважати, — іронічно промовив Вілем, — що тебе не намагається вбити жоден із майстрів.

— Тоді це повинна бути людина, що має його кров, — сказав Сім.

Я спробував зігнорувати неприємне відчуття в животі.

— Моя кров є в однієї людини, — зізнався я. — Але не думаю, що вона може бути в цьому винна.

Віл і Сім поглянули на мене, і я враз пошкодував, що щось сказав.

— Чого це в когось може бути твоя кров? — запитав Сім.

Я завагався, а тоді збагнув, що їм уже не можна про це не сказати.

— На початку семестру я позичив грошей у Деві.

Жоден із них не відреагував так, як я очікував. Тобто вони обидва взагалі ніяк не відреагували.

— Хто така Деві? — поцікавився Сім.

Я почав розслаблятися. Можливо, вони про неї не чули. Так, безумовно, буде простіше.

— Вона ґелет, що живе за річкою, — пояснив я.

— Гаразд, — невимушено відповів Сіммон. — Хто такий ґелет?

— Пам’ятаєш, ми ходили на «Привида й панну Гуску»? — запитав я. — Кетлер був ґелетом.

— А, мідний яструб, — відповів Сім. Його обличчя проясніло від здогаду, а тоді знову спохмурніло: до нього дійшли можливі наслідки. — Не знав, що такі люди водяться тут.

— Такі люди є скрізь, — запевнив я. — Без них світ не працював би.

— Стривай, — раптом сказав Вілем, піднявши руку. — Ти сказав, що твою… — він зупинився, силкуючись пригадати потрібне слово атурською. — Твою позикодавицю, твою ґатесор звуть Деві? — її ім’я він вимовив із сильним шалдійським акцентом, тож вийшло схоже на «Девід».

Я кивнув. От такої реакції я й очікував.

— О Боже, — вжахнувся Сіммон. — Ти про Деві-Демоницю, так?

Я зітхнув.

— Отже, ви про неї чули.

— Чули? — повторив Сім. Його голос став пронизливим. — Та її вигнали, коли в мене був перший семестр! Це справді запам’яталося.

Вілем просто заплющив очі й похитав головою, наче йому й дивитися було нестерпно на такого дурня, як я.

Сім здійняв руки в повітря.

— Її відрахували за зловживання! Що ти собі думав?!

— Ні, — сказав Сіммонові Вілем. — Її відрахували за негідну поведінку. Доказів зловживання не було.

— Насправді я не думаю, що то була вона, — зауважив я. — Взагалі-то, вона доволі мила. Товариська. До того ж я позичив усього шість талантів і не спізнююся з погашенням. Вона не має причин для таких дій.

Вілем уважно придивився до мене.

— Просто розгляньмо всі можливі варіанти, — поволі проказав він. — Зробиш дещо для мене?

Я кивнув.

— Пригадай останні кілька своїх спілкувань із нею, — сказав Вілем. — Зупинися на секунду, розбери їх по цеглинках і спробуй згадати — може, ти робив чи казав щось таке, що могло її образити чи засмутити.

Я пригадав останню нашу розмову, прокрутивши її в голові.

— Її цікавила певна інформація, якої я їй не надав.

— Як сильно цікавила? — поволі, терпляче запитав Вілем, неначе розмовляючи з вельми придуркуватою дитиною.

— Доволі сильно, — промовив я.

— «Доволі» — це не міра сили.

Я зітхнув.

— Гаразд. Надзвичайно цікавила. Достатньо сильно, щоб… — тут я спинився.

Вілем поглянув на мене, багатозначно вигнувши брову.

— Так? Що ти зараз пригадав?

Я завагався.

— Можливо, вона також запропонувала зі мною переспати, — зізнався я.

Вілем спокійно кивнув, неначе чогось такого й очікував.

— А яким чином ти відреагував на великодушну пропозицію цієї дівчини?

Я відчув, як у мене спалахнули щоки.

— Просто… просто ніби пропустив це повз вуха.

Вілем заплющив очі. Його обличчя виражало безмежний, утомлений смуток.

— Це незмірно гірше, ніж Емброуз, — сказав Сім, опус­тивши голову на руки. — Деві не мусить боятися майстрів абощо. Кажуть, вона здатна виконувати зв’язування з восьми час­тин! Восьми!

— Я був у скрутному становищі, — дещо сердито промовив я. — Не міг надати нічого в заставу. Визнаю, ідея була не найкраща. Коли все це закінчиться, можна буде влаштувати симпозіум на тему моєї дурості. Але зараз можна просто продовжити обговорення? — я благально поглянув на товаришів.

Вілем потер очі однією долонею та стомлено кивнув.

Сіммон постарався стерти з обличчя жах, але його успіхи виявилися дуже скромними. Він ковтнув.

— А й справді. Що нам робити?

— Просто зараз насправді не має значення, хто винен, — сказав я та обережно поглянув, чи припинила моя рука кровоточити. Таки припинила, і я поступово прибрав закривавлену долоню. — Я вживу певних заходів безпеки, — махнув рукою, відганяючи їх. — А ви йдіть поспіть.

Сім потер лоба, захихотівши собі під носа.

— Тіло Господнє, іноді ти бісиш. А що, як на тебе знову нападуть?

— Це вже сталося двічі, поки ми тут сиділи, — невимушено зауважив я. — Трохи пощипує, — помітивши вираз його обличчя, я всміхнувся. — Сіме, у мене все гаразд. Чесно. Я ж не просто так найкращий дуелянт серед учнів Дала. Я в цілковитій безпеці.

— Допоки не спатимеш, — утрутився Вілем. Його темні очі стали серйозними.

Моя усмішка заціпеніла, і я повторив:

— Допоки не спатиму. Авжеж.

Вілем підвівся й демонстративно обтрусився.

— Отже… Почисть себе та вживай своїх запобіжних заходів, — він уважно поглянув на мене. — Чи очікувати нам із юним паном Сіммоном найкращого дуелянта Дала сьогодні в моїй кімнаті?

Я відчув, що зашарівся від зніяковіння.

— Так. Був би дуже за це вдячний.

Віл утрирувано вклонився мені, а тоді відчинив двері й ви­йшов у коридор.

Сім уже широко всміхався.

— Отже, вирішено. Але перш ніж прийти, надягни сорочку. Я сьогодні пильнуватиму тебе, наче малого з кольками — а такий ти, по суті, і є, — але не збираюся це робити, якщо ти твердо вирішиш спати голяка.

***

Коли Віл і Сім пішли, я вибрався з вікна на дахи. Сорочку зали­шив у кімнаті, бо був весь у крові й не хотів її псувати. Я вірив у нічну темряву й пізню годину, сподіваючись, що ніхто не помітить, як я, напівголий і закривавлений, біжу дахами Університету.

Захищатися від симпатії відносно просто, якщо знаєш, що робиш. Якщо хтось намагався мене спалити чи зарізати або ж довести моє тіло до переохолодження, забравши в нього тепло, то це було простим, безпосереднім застосуванням сили, а такому легко протистояти. Тепер, знаючи, що відбувається, й не втрачаючи пильності, я був у безпеці.

У мене з’явилася нова проблема: той, хто на мене нападав, міг розчаруватись і спробувати щось інше. Наприклад, з’ясувати моє місцеперебування, а тоді напасти у прозаїчніший спосіб, щоб я не зміг оборонитися зусиллям волі.

Зловживання — річ страшна, зате харциз із гострим ножем уб’є вдесятеро швидше, якщо спіймає жертву в темному провул­ку. А заскочити когось зненацька надзвичайно просто, якщо є змога відстежувати кожен його порух за допомогою його крові.

Тож я покрокував дахами. Мій план був такий: узяти пригорщу осіннього листя, позначити його своєю кров’ю й кинути його — хай нескінченно котиться Домом Вітру. Я вже вдавався до такого трюку.

Але, перескочивши вузький провулок, я побачив, як у хмарах блимнула блискавка, й відчув у повітрі запах дощу. Насувалася буря. Дощ не лише зімне листя так, що воно не ворушитиметься, а й змиє мою кров.

Стоячи там, на даху, та почуваючись так, ніби з мене вибивають дванадцять барв пекла, я мимоволі почув неприємний відгомін життя в Тарбієні. Якусь мить споглядав далеку блис­кавку й намагався не дати цьому відчуттю себе пересилити. Змусив себе згадати, що я вже не та безпорадна, виголодніла дитина, якою був тоді.

Я почув ледь помітний звук, схожий на бій барабана, а позаду мене зігнувся шматок бляшаної покрівлі. Я заціпенів, а тоді розслабився, почувши голос Арі.

— Квоуте!

Поглянув праворуч і зобачив її маленький силует за десяток футів від себе. Місяць затуляли хмари, але я почув у голосі Арі усмішку, коли вона сказала:

— Я бачила, як ти біг по всякому згори.

Я остаточно повернувся обличчям до неї, радіючи, що світла обмаль. Не хотілося думати, як Арі може відреагувати, побачивши мене напівголим і залитим кров’ю.

— Привіт, Арі, — озвався я. — Насувається буря. Тобі сьогодні не варто ходити по всякому згори.

Вона схилила голову набік і просто сказала:

— А ти це робиш.

Я зітхнув.

— Так. Але лише…

Небом розповзлася блискавка, схожа на великого павука, й на одну довгу мить освітила все. Тоді вона зникла, а я осліп від її яскравості.

— Арі? — гукнув я, побоюючись, що вона злякалася мого вигляду.

Знову блимнула блискавиця, і я побачив, що Арі вже стоїть ближче. Вона показала на мене з радісною усмішкою.

— Ти схожий на аміра, — заявила Арі. — Квоут — один із сірідів.

Я поглянув на самого себе і з наступною блискавицею зрозумів, що вона має на увазі. На моїх долонях із тильного боку виднілися засохлі потоки крові, що залишилися там, коли я намагався затиснути свої рани. Це скидалося на старовинні татуювання, якими аміри позначали найвищих за званням поміж себе.

Її згадка про це так мене здивувала, що я забув перше з вив­ченого про Арі. Забув про обережність і поставив їй запитання.

— Арі, звідки ти знаєш про сірідів?

Відповіді не було. З наступним спалахом блискавки я не побачив нічого, крім порожнього даху та безжального неба.