Страх мудреця

Розділ двадцятий. Примхливий вітер

Наступного вечора я прийшов до «Золотого поні», чи не найвишуканішого шинку з університетського боку річки. Він міг похвалитися хитромудрими кухнями, чудовою стайнею та вправним, догідливим персоналом. Такі дорогі заклади були по кишені лише найзаможнішим студентам.

Я, звісно, був не всередині. Я сидів навпочіпки в густій тіні на даху, стараючись не замислюватися про те, що моїх замірів більш ніж вистачить для звинувачення в негідній поведінці. Якщо мене застукають під час вторгнення до кімнат Емброуза, то, поза сумнівом, відрахують.

Був ясний осінній вечір із сильним вітром. Неоднозначна обставина. Шурхіт листя перекрив би будь-які тихі звуки, які я видавав, але я побоювався, що тріпотіння країв мого плаща може привернути увагу.

Наш план був простий. Я підсунув Емброузові під двері запечатану цидулку. Кокетливе прохання про зустріч в Імрі без підпису. Написав його Віл, оскільки ми із Сімом вирішили, що в нього найжіночніший почерк.

Це було лотереєю, та я підозрював, що Емброуз клюне. Мені більше було б до вподоби, якби хтось відвернув його увагу особисто, але що менше учасників, то краще. Можна було б попросити допомоги в Денни, але я хотів повернути їй перстень несподівано.

Віл із Сімом стояли на чатах: Віл — у загальній залі, Сім — у провулку біля чорного входу. Вони мали дати мені знати, коли Емброуз вийде з будівлі. І, що ще важливіше, сповістити мене, якщо він повернеться, перш ніж я закінчу обшукувати його кімнати.

Я відчув різкий порух у правій кишені: дубова гілка двічі виразно смикнулася. За мить сигнал повторився. Вілем давав мені знати, що Емброуз уже покинув шинок.

У моїй лівій кишені лежав березовий цурпалок. Подібний цурпалок тримав у руці Сіммон, який стеріг чорний вхід до шинку. Це була проста й ефективна система сигналізації для тих, хто знає симпатію досить добре для такого.

Я сповз зі скату даху, обережно долаючи важку глиняну ­черепицю. Мені з тарбієнського дитинства було відомо, що вона часто тріскається, з’їжджає й на ній можна втратити ­рівновагу.

Я дістався краю даху, що був за п’ятнадцять футів від землі. Висота не запаморочлива, але більш ніж достатня, щоби зламати ногу або шию. Вузька смуга даху тягнулася під довгим рядом вікон другого поверху. Загалом вікон було десять. Середні чотири належали Емброузу.

Я кілька разів витягнув і стиснув пальці, щоб їх розслабити, а тоді обережно посунувся вузькою смужкою даху.

Секрет полягає в тому, щоб зосередитися на своїх діях. Не дивитися на землю. Не озиратися через плече. Не зважати на світ і вірити, що він поведеться так само з вами. Ось чому я насправді був у плащі. Якби мене помітили, я був би просто темним силуетом у темряві, який неможливо було б розпізнати. Принаймні я на це сподівався.

У першому вікні було темно, а друге було затулене шторами. Однак у третьому виднілося тьмяне світло. Я завагався. Таким світлошкірим людям, як я, в жодному разі не слід зазирати у вікна вночі. Обличчя виділятиметься на темному тлі, наче повний місяць. Я не ризикнув зазирнути всередину й натомість попорпався в кишенях плаща, доки не знайшов шматочок бляша­ного брухту з Промислу, який перетворив на дзеркальце. Тоді обережно зазирнув за його допомогою за ріг, у вікно.

Усередині були кілька тьмяних ламп і ліжко під балдахіном — таке завбільшки, як уся моя кімната в Анкера. Ліжко було зайняте. Активно зайняте. Ба більше, голих кінцівок там було забагато для двох людей. На жаль, шматочок бляхи в мене був маленький, і я не міг роздивитися ту сцену в усій її складності, бо інакше, можливо, дізнався б щось дуже цікаве.

Я ненадовго замислився, чи не повернутися й не поглянути на кімнати Емброуза з іншого боку, але раптом повіяв вітер, погнавши по бруківці листя й намагаючись збити мене з вузької смужки. Я під важкі удари власного серця вирішив ризикнути та пройти повз оте вікно. Подумав, що люди всередині мають цікавіші справи, ніж видивляння на зорі.

Я насунув на обличчя каптур плаща й затиснув краї в зубах, прикриваючи лице й водночас звільняючи руки. Осліпши через це, я поволі посунувся повз вікно й уважно прислухався: раптом щось укаже на те, що мене помітили? Було кілька здивованих звуків, але, схоже, не через мене.

Перше вікно Емброуза було вигадливим вітражем. Гарним, але відчинити його було неможливо. Наступне було ідеальне: широке, подвійне. Я витягнув з однієї кишені плаща шматочок тоненького мідного дроту й підчепив ним простий засув, на який вікно було зачинене.

Вікно не відчинилось, і я зрозумів, що Емброуз скористався ще й важким засувом. Тут знадобилося кілька довгих хвилин складної праці однією рукою в майже цілковитій темряві. На щастя, вітер уже вщух, принаймні тимчасово.

Але відтак, коли я вже розібрався із засувом, вікно однаково не піддалося. Я заходився проклинати Емброузову параною, шукаючи третього замка. Полював майже десять хвилин, аж доки не збагнув, що вікно просто заклинило.

Я кілька разів смикнув за нього, а це не так просто, як здається. Ви ж розумієте, ручок на вікнах іззовні не роблять. Урешті я перестарався й потягнув надто сильно. Вікно різко відчинилося, а моя вага перемістилася назад. Я звісився з краю даху, переборюючи всі рефлекси, що спонукали відсунути ногу назад і повернути собі рівновагу: знав, що позаду немає нічого, крім п’ятнадцяти футів порожнечі.

Знаєте, як воно буває, коли відхиляєш стілець надто далеко й починаєш падати назад? Я відчув щось подібне з домішкою докорів сумління та страху смерті. Замахав руками, хоч і знав, що це не допоможе. В голові раптом стало порожньо від паніки.

Урятував мене вітер. Він повіяв, поки я хитався на краю покрівлі, і підштовхнув мене якраз достатньо, щоб я зміг повернути собі рівновагу. Одна моя рука, метляючись, учепилася за відчинене вікно, і я відчайдушно поліз усередину, не дбаючи про те, скільки шуму здіймаю.

Опинившись за вікном, я присів на підлозі й важко задихав. Коли серце нарешті почало сповільнятися, вітер перехопив вікно й різко зачинив його в мене над головою. Я знову перелякався.

Я дістав симпатичну лампу, пересунув вимикач так, щоб світло було тьмяне, та обвів кімнату вузькою світною дугою. Правильно казав Кілвін: то була злодійська лампа. Для таких тихих справ вона підходила ідеально.

Шлях до Імрі й назад тягнувся не одну милю, а я був певен, що Емброуз із цікавості чекатиме на таємну шанувальницю не менш як пів години. За звичайних обставин на пошуки та­кого дрібного предмета, як перстень, пішов би цілий день. Однак я здогадувався, що Емброуз і не подумає його ховати. Він же не вважав, що вкрав перстень. Для нього це або гарна дрібничка, або трофей.

Я заходився методично обшукувати кімнати Емброуза. Персня не було ні на його комоді, ні на тумбочці біля ліжка. Його не знайшлося в жодній шухляді письмового столу й на підставці для прикрас у гардеробній. Зауважте, що він навіть не мав замкненої скриньки для прикрас — просто підставку, на якій були недбало розкидані всілякі шпильки, персні й ланцюжки.

Я залишав усе на місці. Це не означало, що я не думав нишком пограбувати того покидька. Всього кілька з його прикрас дозволили б мені оплатити рік навчання. Однак це суперечило моєму плану: зайти, знайти перстень і вибратися. Мені здавалося, що, якщо я не залишу жодної вказівки на свій візит, Емброуз просто вирішить, ніби загубив перстень, а може, й узагалі не помітить його зникнення. Ідеальний злочин: жодних підозр, жодної гонитви, жодних наслідків.

Та й збувати прикраси в такому маленькому містечку, як Імрі, страшенно важко. Їх аж надто легко було б відстежити до мене.

Одначе я ніколи не називав себе священником, а в кімнатах Емброуза було вдосталь можливостей побешкетувати. Тож я дав собі волю. Перевіряючи кишені Емброуза, послабив кілька швів, щоб наступного разу, коли він сяде чи вилізе на коня, в нього цілком могли репнути ззаду штани. Відсунув ручку на витяжці його димаря, щоб та рано чи пізно відвалилась і його кімната наповнювалася димом, поки Емброуз гарячково повертатиме її на місце.

Поки я намагався вигадати, що можна зробити з його клятим пернатим капелюхом, який мене бісив, дубова гілочка у мене в кишені несамовито засіпалась. Я аж підскочив. Тоді вона засіпалася знов і раптово зламалася навпіл. Я люто вилаявся собі під носа. Емброуза не було щонайбільше двадцять хвилин. Що так швидко привело його назад?

Я вимкнув симпатичну лампу й запхав її у плащ. Відтак по­мчав до сусідньої кімнати, щоб утекти крізь вікно. Неприємно було так морочитися зі входженням, щоби просто піти назад, але доки Емброуз не знав, що до його кімнат хтось вторгся, можна було просто повернутись якогось іншого вечора.

Але вікно не відчинилося. Я штовхнув сильніше, думаючи, чи не заклинило його, коли вітер грюкнув ним.

Відтак я помітив тонку смужку латуні, що тягнулася вздовж підвіконня зсередини. Прочитати ту сиґалдрію я не міг через тьмяне освітлення, але захисні чари я впізнаю з першого погляду. Це пояснювало, чому Емброуз повернувся так хутко. Він знав, що сюди хтось проникнув. Ба більше, найкращі захисні чари не просто попереджають про зайд, а можуть тримати двері чи вікно зачиненими, щоб утримати всередині злодія.

Я кинувся до дверей, ошаліло намацуючи в кишенях плаща щось довге й тонке, чим можна було б підкрутити замок. Не знайшовши нічого підхожого, схопив перо з письмового столу Емброуза, встромив його в замкову шпарину, а тоді різко шарпнув його вбік і відламав металеву головку всередині замка. Мить — і почув металічний скрегіт: Емброуз намагався віді­мкнути двері зі свого боку, незграбно вовтузячись і лаючись через те, що ключ не входить як годиться.

На той час я вже повернувся до вікна, де світив лампою туди-­сюди вздовж латунної смужки та бурмотів собі під носа руни. Це було доволі просто. Я міг вивести сиґалдрію з ладу, зішкрябавши кілька з’єднувальних рун, а тоді відчинити вікно й утекти.

Я побіг назад до вітальні й підхопив із письмового столу ніж для відкривання листів, у поспіху перекинувши каламар із кришкою. Уже зібравшись узятися за викреслювання рун, збагнув, якою дурістю це буде. До кімнат Емброуза міг вломитися будь-який дрібний злодій, але людей, які достатньо знають сиґалдрію, щоб зіпсувати захисні чари, набагато менше. Це ­було б усе одно що написати власне ім’я на рамі його вікна.

Якусь мить я збирався з думками, а тоді повернув ніж для листів на стіл і поставив на місце каламар. Повернувся й уважніше оглянув довгу латунну смужку. Зламати щось просто, зрозуміти це важче.

Це особливо стосується випадків, коли з-за дверей чутно тиху лайку в супроводі грюкоту й торохтіння людини, що намагається відімкнути замок, який заклинило.

Відтак у коридорі стало тихо, а це бентежило ще більше. Мені врешті вдалося збагнути послідовність захисних заклинань, але тут я почув, як у коридорі йдуть кілька пар ніг. Я розділив розум на три частини й зосередив алар, налягаючи на вікно. Руки й ноги захололи: я витягнув тепло з тіла для протидії заклинанню. Почувши гучний глухий звук, із яким у двері вдарило щось важке, я постарався не панікувати.

Вікно розчахнулось, і я спішно кинувся назад, крізь раму й на дах, а тим часом щось ізнову вдарило у двері і я почув різкий тріск. То розкололося дерево. Я ще міг би спокійно втекти, але поставивши праву ногу на дах, відчув, як під моєю вагою тріскається глиняна черепиця. Коли нога поїхала, я обома руками схопився за підвіконня, щоб не впасти.

А тоді повіяв вітер, підхопивши відчинене вікно та штовх­нувши його до моєї голови. Я підніс руку, щоб захистити лице, і замість нього вікно вдарило по ліктю. Одна з маленьких шибок при цьому розбилася. Сила удару відштовхнула мене вбік, на праву ногу, і та остаточно підігнулася.

А тоді, позаяк скидалося на те, що всі інші варіанти вже вичерпані, я вирішив: найкраще буде впасти з даху.

Мої руки, діючи суто інтуїтивно, несамовито зашкрябались. Я змістив іще кілька шматків глиняної черепиці, а тоді вхопився за край даху. Вхопився невдало, але сповільнився і крутнувся так, щоб не впасти на голову чи на спину. Натомість я впав долілиць, як кіт.

От тільки в кота всі ноги мають однакову довжину. Я приземлився накарачки. Руки лише пощипувало, зате коліна, які вдарились об бруківку, боліли чи не найстрашніше за все моє коротке життя. Біль був сліпучий, і я почув, як зойкнув, наче собака, якого копнули.

За мить довкола мене посипався град із важкої червоної черепиці. Більша її частина розбивалась об бруківку, та один шматочок зачепив мою потилицю, тоді як інший влучив просто в лікоть, від чого в мене заніміло все передпліччя.

Я на це й не зважив. Зламана рука зцілиться, зате відрахування з Університету — це на все життя. Я підняв каптур і зусил­лям волі зіп’явся на ноги. Притримуючи однією рукою каптур плаща, щоб залишався на місці, я незграбно подолав кілька кроків, а тоді опинився під кроквами «Золотого поні», де мене не було видно з вікна нагорі.

А далі біг, біг, біг…

***

Урешті я сторожко покульгав на дахи й сам заліз у свою кімнату крізь вікно. Справа йшла повільно, але вибору в мене було мало. Я не міг пройти повз усіх у пивниці закудланим, кульгавим і загалом у такому вигляді, ніби щойно впав із даху.

Відсапавшись і погризши себе за кілька різних видів сліпучого ідіотизму, я оцінив свої поранення. Гарні новини полягали в тому, що я не зламав жодної ноги, одначе трохи нижче кожного коліна у мене розквітали прекрасні синці. Черепиця, що зачепила мою голову, залишила по собі ґулю, але не поріз. І хоча лікоть пульсував тупим болем, долоня вже не терпла.

У двері постукали. Я застиг на мить, а тоді витягнув із кишені березову гілочку, пробурмотів швидке зв’язування і шпарко заводив нею туди-сюди.

Я почув із коридору вражений звук, а за ним — тихий сміх Вілема.

— Не смішно, — долинув Сімів голос. — Впусти нас!

Я впустив. Сіммон сів на край ліжка, а Вілем зайняв стілець біля письмового столу. Я зачинив двері й сів на другій половині ліжка. Навіть тоді, коли всі ми посідали, крихітна кімнатка залишилася тісною.

Ми якусь мить серйозно придивлялись один до одного, а тоді заговорив Сіммон:

— Судячи з усього, Емброуз сьогодні наполохав злодія у себе в кімнатах. Хлопака вискочив із вікна, аби тільки не попастися.

Я коротко, невесело засміявся.

— Аж ніяк. Я вже майже вибрався, але тут вікно зачинилося від вітру, — я незграбно показав це рукою. — Збило мене з даху.

Вілем зітхнув із полегшенням.

— Я думав, що напартачив зі зв’язуванням.

Я хитнув головою.

— Було достатньо попереджень. Я просто поводився не так обережно, як мав би.

— Чому він так рано повернувся? — запитав Сіммон, дивлячись на Вілема. — Ти чув щось, коли він прийшов?

— Йому, напевно, спало на думку, що в мене не надто жіноч­ний почерк, — сказав Вілем.

— У нього на вікнах були захисні чари, — промовив я. — Мабуть, пов’язані з якимось перснем чи іншим предметом, який він носить із собою. Вони, найпевніше, й подали йому сигнал, щойно я відчинив вікно.

— Ти його здобув? — запитав Вілем.

Я мотнув головою.

Сіммон витягнув шию, щоб краще придивитися до моєї руки.

— Ти в нормі?

Я поглянув туди ж, куди й він, але нічого не побачив. А тоді смикнув себе за сорочку й помітив, що вона прилипла до заднього боку моєї руки. Навіть не зауважив цього за іншими клопотами.

Я, сторожко рухаючись, стягнув сорочку через голову. Лікоть на сорочці був порваний і заляпаний кров’ю. Я люто вилаявся. Сорочок у мене було всього чотири, а тепер ця була ­зіпсована.

Я спробував поглянути на свою травму і швидко збагнув, що не можна подивитися на власний лікоть іззаду, хай як сильно цього хочеться. Врешті я продемонстрував її Сіммонові для ­огляду.

— Це не бозна-що, — промовив він, розвівши пальці трохи більше ніж на два дюйми. — Всього один поріз, і він майже не кровоточить. Решта — просто подряпини. Схоже, ти сильно обдер його об щось.

— На мене впав шматок глиняної черепиці з даху, — по­яснив я.

— Щасливчик, — буркнув Вілем. — Хто ще міг упасти з даху й не дістати нічого страшнішого за кілька подряпин?

— У мене на колінах синці завбільшки з яблука, — сказав я. — Я буду щасливчиком, якщо завтра зможу ходити.

Але у глибині душі я знав, що Вілем має рацію. Глиняна черепиця, що впала мені на лікоть, із легкістю могла би зламати мені руку. Краї уламків глиняної черепиці часом бувають гострі, як ножі, тож, якби вона вдарила мене інакше, поріз міг би вийти до кістки. Ненавиджу глиняну черепицю.

— Що ж, могло бути й гірше, — бадьоро заявив Сіммон, зіп’явшись на ноги. — Ходімо до Медики й підлатаймо тебе.

— Краем, ні, — заперечив Вілем. — Йому не можна до Медики. Там ставитимуть запитання, щоб знати, чи не постраждав хто-небудь.

Сіммон ізнову сів.

— Ну звісно, — відповів він із чимось віддалено схожим на огиду до себе. — Я знав. — Він іще раз мене оглянув. — Принаймні тобі не болить там, де побачать люди.

Я позирнув на Вілема.

— Кров тебе бентежить, так?

Його обличчя стало трохи ображеним.

— Не сказав би… — його очі метнулися до мого ліктя, а лице трохи зблідло, попри темний, як зазвичай у шалдійців, колір шкіри. Його вуста стиснулися в тонку риску. — Так.

— Логічно, — я пішов розрізати свою зіпсовану сорочку на смуги тканини. — Вітаю, Сіме! Тебе підвищено до бойового медика.

Я висунув шухляду й дістав гачкоподібну голку та кишку, йод і маленький горщичок гусячого жиру.

Сім поглянув на голку, а тоді — знову на мене, й вирячив очі.

Я обдарував його найкращою своєю усмішкою.

— Це просто. Я тебе інструктуватиму.

***

Я сидів на підлозі, занісши руку над головою, тимчасом як Сіммон мив, латав і перев’язував мені лікоть. Він несподівано виявився далеко не таким гидливим, як я очікував. Його руки були обережніші й упевненіші, ніж у багатьох студентів із Медики, які займаються таким постійно.

— Отже, наша трійця була тут і всю ніч грала в дихання? — запитав Віл, цілеспрямовано стараючись не дивитися в мій бік.

— Звучить гарно, — зауважив Сім. — Ми можемо сказати, що я переміг?

— Ні, — відповів я. — Люди, напевно, бачили Віла в «Поні». Якщо збрехати, мене вже точно спіймають.

— Ой, — вимовив Сім. — То що тоді казати?

— Правду, — я показав на Віла. — Ти під час цього шарварку був у «Поні», а тоді прийшов сюди, щоб розповісти про це мені, — я кивнув на маленький столик, на якому були безладно розкидані купа механізмів, пружини та гвинти. — Я показав вам гармонічний годинник, який відшукав, а ви радили мені, як його лагодити.

Сім явно розчарувався.

— Не надто захопливо.

— Проста брехня — найкраща, — сказав я та звівся на ноги. — Ще раз дякую вам обом. Якби ви про мене не дбали, це могло б піти геть не так.

Сіммон підвівся й відчинив двері. Віл теж устав, але не розвернувся до виходу.

— Я днями чув одну дивну чутку, — сказав він.

— Щось цікаве? — запитав я.

Він кивнув.

— Дуже. Пам’ятаю, що чув, буцімто ти зав’язав із провокаціями на адресу одного могутнього шляхтича. Мене здивувало, що ти нарешті вирішив не будити лиха, доки спить тихо.

— Та ну тебе, Віле, — втрутився Сіммон. — Емброуз не спить узагалі. Це стихійне лихо, якому треба покласти край.

— Він більше нагадує розлюченого ведмедя, — сказав Вілем. — А ти, схоже, не можеш не тицяти в нього підпаленим дрючком.

— Як ти можеш так казати? — емоційно запитав Сім. — Він за два роки, що ходить у канцелярах, хоч раз назвав тебе не зачуханим шимом, а якось інакше? І пам’ятаєш, як він мало не осліпив мене, перемішавши мої солі? Квоут позбуватиметься сливового вузла в організмі ще…

Віл підняв руку й кивнув, показуючи, що зрозумів Сім­мона.

— Сам знаю, тому й дозволив втягнути себе в таку дурню. Просто хочу висловити свою думку, — він поглянув на мене. — Ти ж розумієш, що вже давно переступив межу із цією Денною?