Страх мудреця

Розділ сімдесят перший. Інтерлюдія: Тричі замкнена скриня

Квоут підняв руку, наказуючи Хроністові зупинитися. Писар обтер кінчик пера об ганчірку, що лежала неподалік, і через силу покрутив плечем. Квоут без жодного слова витягнув потерту колоду карт і заходився здавати їх присутнім за столом. Баст узяв карти та з цікавістю оглянув їх.

Хроніст нахмурився.

— Що…

На дерев’яному помості за порогом залунали чиїсь кроки, і двері до «Путь-каменя» відчинились, а за ними показався лисий тлустий чолов’яга у вишитій куртці.

— Бургомістре Лант! — вимовив шинкар, відклав карти, й зіп’явся на ноги. — Чим можу допомогти? Вам випити? Перекусити?

— Був би цілком радий келишку вина, — промовив бургомістр, заходячи до зали. — Маєте червоне ґремсбійське?

Шинкар мотнув головою.

— На жаль, ні, — відказав він. — Дороги, самі розумієте. Важко підтримувати запаси.

Бургомістр кивнув і сказав:

— Тоді яке завгодно червоне. Але не платитиму за нього більш як гріш, майте на увазі.

— Звісно, пане, — діловито промовив шинкар і злегка заломив руки. — Чогось поїсти?

— Ні, — відмовився лисий. — Насправді я прийшов до писаря. Подумав, що зачекаю, поки все трохи вляжеться, щоб ми трохи побули віч-на-віч, — він окинув поглядом порожню залу. — Ви ж не будете проти, як я засяду тут на пів годинки?

— Аж ніяк, — шинкар улесливо всміхнувся й помахав рукою на Баста, ніби відганяючи його.

— Але ж у мене були всі карти! — запротестував Баст, розмахуючи своїми картами.

Шинкар нахмурився на помічника, а тоді подався назад, до кухні.

Бургомістр зняв куртку й повісив її на спинку стільця, тимчасом як Баст, забурчавши, зібрав решту карт.

Шинкар виніс келих червоного вина, а відтак замкнув парадні двері великим латунним ключем.

— Відведу хлопця нагору, — сказав бургомістрові, — щоб ви посиділи віч-на-віч.

— Надзвичайно люб’язно з вашого боку, — відповів бургомістр, який сів навпроти Хроніста. — Як закінчу, гукну.

Шинкар кивнув і вивів Баста із загальної зали, а тоді повів угору сходами. Квоут відчинив двері до своєї кімнати й жестом покликав Баста всередину.

— Цікаво, що там хоче приховати старий Лант, — сказав Квоут, щойно за ними зачинилися двері. — Сподіваюся, він там не надто надовго.

— У нього двоє дітей від удови Кріл, — буденним тоном відповів Баст.

Тут Квоут здійняв брову.

— Справді?

Баст знизав плечима.

— Все містечко знає.

У відповідь Квоут гмикнув, опустившись на велике набивне крісло.

— І куди ми себе подінемо на пів години? — запитав він.

— У нас уже цілу вічність не було уроків, — Баст відтягнув від маленького письмового столу дерев’яний стілець і сів на краєчок. — Ви могли б чогось мене навчити.

— Уроки… — замислився Квоут. — Ти міг би почитати «Целум Тінтуре».

— Реші, — благальним тоном сказав Баст, — вона ж нуднюща. Я не проти уроків, але чи конче вони мають бути книжними?

Почувши Бастів тон, Квоут мимоволі всміхнувся.

— Тоді, може, урок-головоломку? — На обличчі Баста розтягнулась усмішка. — Чудово, дай-но трішки подумати, — він постукав пальцями по губах і поволі окинув поглядом кімнату. Невдовзі його погляд зупинився в ногах ліжка, де стояла темна скриня.

Квоут невимушено махнув рукою.

— Як ти відкрив би мою скриню, якби надумав це зробити?

На обличчі Баста відбився легкий острах.

— Вашу тричі замкнену скриню, Реші?

Квоут поглянув на учня, а тоді мимоволі засміявся.

— Мою… що? — перепитав він, не вірячи власним вухам.

Баст зашарівся й опустив погляд.

— Ну, я просто так її називаю подумки, — пробелькотів він.

— Щодо імені… — Квоут завагався. На його вустах заграла усмішка. — Що ж, воно трішки казкове, тобі не здається?

— Це ж ви її виготовили, Реші, — понуро зауважив Баст. — Три замки, гарна деревина і все таке. Якщо це звучить казково, то винен у цьому не я.

Квоут нахилився вперед і, неначе вибачаючись, поклав долоню Бастові на коліно.

— Басте, ім’я чудове. Просто заскочило мене зненацька, от і все, — він відхилився назад. — Отже. Як ти спробував би пограбувати тричі замкнену скриню Квоута Безкровного?

Баст усміхнувся.

— Реші, ви схожі на пірата, коли так про це кажете, — він задумливо поглянув на скриню на протилежному боці кім­нати. — Попросити у вас ключі, певно, неможливо? — запитав урешті.

— Правильно, — відповів Квоут. — Умовно вважай, що ключі я загубив. А ще краще — вважай, що я помер і ти тепер можеш скільки завгодно пхати носа в усі мої таємниці.

— Якось трохи похмуро, Реші, — лагідно дорікнув Баст.

— Життя трохи похмуре, Басте, — відказав Квоут без тіні сміху в голосі. — Краще починай до цього звикати, — махнув рукою на скриню. — Вперед, мені цікаво побачити, яким чином ти зумієш не поцілувати її замок.

Баст отетеріло поглянув на нього.

— Реші, каламбури — це гірше за книжні уроки, — заявив він і підійшов до скрині. Ліниво поштурхав її ногою, а тоді нагнув­ся й поглянув на дві окремі замкові пластини: одну — з темного заліза, другу — з ясної міді. Баст потицяв пальцем в округлу кришку й наморщив носа. — Не можу сказати, бо це дерево мені подобається, Реші. А залізний замок — це вже точно несправедливо.

— Яким корисним уже став цей урок, — іронічно сказав Квоут. — Ти виснував універсальну істину: світ зазвичай несправедливий.

— І петель нема! — вигукнув Баст, поглянувши на скриню ззаду. — Як у скрині може бути кришка без петель?

— Над цим я добряче побився, — визнав Квоут із ноткою гордості в голосі.

Баст став накарачки й зазирнув у шпарину мідного замка. Підняв одну руку і притиснув її до мідної пластини. Тоді заплющив очі й заціпенів, неначе щось слухаючи.

За мить нахилився вперед і подихав на замок. Нічого не сталося, і він заворушив вустами. Хоча його слова були нечутні, в них однозначно відчувалося благання.

Минула одна довга мить, і Баст, нахмурившись, сів навпочіпки. Тоді грайливо всміхнувся, простягнув руку й постукав у кришку скрині. Вона не видала майже ні звуку, неначе він постукав кісточкою пальця об камінь.

— Мені просто цікаво… — запитав Квоут. — Що ти зробив би, якби хтось постукав у відповідь?

Баст зіп’явся на ноги, вийшов із кімнати й за мить повернувся з низкою різних інструментів. Став на одне коліно й кілька довгих хвилин пововтузився зігнутою дротиною з мідним замком. Урешті він почав лаятися собі під носа. Змінив положення, щоб попрацювати під іншим кутом, зачепив рукою тьмяну залізну пластину замка й відсахнувся, зашипівши й заплювавшись.

Ізнову зіп’явшись на ноги, Баст кинув дротину й дістав довгий ломик із яскравого металу. Спробував просунути тонкий кінець під кришку, та не зміг закріпитись у тонкому, мов волосина, з’єднанні. За кілька хвилин покинув і це.

Далі Баст спробував поставити скриню на бік, аби оглянути дно, але йому щонайбільше вдавалося посунути її по долівці десь на дюйм.

— Скільки вона важить, Реші?! — вигукнув Баст. Вигляд у нього був вельми роздосадуваний. — Триста фунтів чи що?

— Понад чотириста, коли вона порожня, — відповів Квоут. — Пам’ятаєш, якою морокою було підняти її сходами?

Баст, зітхнувши, із завзяттям на обличчі ще раз гарно оглянув скриню. Відтак витягнув зі свого оберемка інструментів сокиру. То була не груба сокира із клиноподібним обухом, якою вони рубали тріски для вогню за шинком. Вона була тонка й загрозлива, викувана з цільного шматка металу. Форма її леза трохи нагадувала листок.

Баст легенько підкинув зброю на долоні, неначе оцінюючи її вагу.

— Ось що я зробив би далі, Реші. Якби справді хотів залізти всередину, — він із цікавістю поглянув на вчителя. — Але якщо ви не хочете, щоб я…

Квоут безпорадно змахнув рукою.

— Басте, не озирайся на мене. Я мертвий. Роби як хочеш.

Баст усміхнувся й ударив сокирою по округлій вершині скрині. Пролунав дивний звук, тихий і дзвінкий, неначе в якійсь віддаленій кімнаті хтось ударив у оббитий чимось м’яким дзвоник.

Баст зупинився, а тоді обсипав верхню частину скрині градом сердитих ударів. Спершу люто замахувався однією рукою, а потім заходився рубати, широко замахуючись згори обома руками, наче колов дрова.

Яскраве лезо-листок уперто не вгризалося в дерево. Кожен удар з’їжджав убік, неначе Баст намагався розрубати великий цільний кам’яний блок.

Урешті Баст зупинився, важко дихаючи, й нагнувся, щоб поглянути на вершину скрині, а тоді провів рукою по її поверхні й зосередився на лезі сокири. Зітхнув.

— Гарно ви працюєте, Реші.

Квоут усміхнувся й підняв уявного капелюха.

Баст кинув довгий погляд на скриню.

— Я спробував би її підпалити, але знаю, що роа не горить. Ефективніше було б нагріти його достатньо, щоб мідний замок розплавився. Але для цього мені довелося б поставити всю скриню переднім боком донизу в розпалене горно, — він поглянув на скриню, велику, наче дорожній рундук шляхетного пана. — Тільки горно мало би бути більше, ніж є в цьому містечку. І я навіть не знаю, як сильно треба нагріти мідь, щоб розплавити.

— Така інформація, — зауважив Квоут, — безумовно, стала б темою якогось книжного уроку.

— Та й ви, гадаю, вжили запобіжних заходів на такі ви­падки.

— Так, — визнав Квоут. — Але ідея гарна. Вона вказує на нестандартне мислення.

— А кислота? — припустив Баст. — Я знаю, що в нас унизу є дещо сильне…

— Мурашина кислота на роа не подіє, — відповів Квоут. — Як і соляна. Із аква-реґіус у тебе, може, щось і вийшло б. Але дерево доволі товсте, а її в нас небагато.

— Реші, я не про дерево думав. Я знову думав про замки. Маючи достатньо кислоти, я міг би їх роз’їсти.

— Ти вважаєш, буцімто вони повністю з міді й заліза, — сказав Квоут. — Навіть якби це було так, кислоти знадобилося б багато, а ще тобі довелося би боятися, що сама кислота проллється у скриню й зіпсує те, що лежить усередині. Те саме, звісно, стосується вогню.

Баст іще раз зміряв довгим поглядом скриню, задумливо погладжуючи себе по губах.

— Це все, що я знаю, Реші. Доведеться подумати ще.

Квоут кивнув. Баст, дещо розчарований, зібрав інструменти й поніс їх геть. Повернувшись, він штовхнув скриню з іншого боку й посунув її на частку дюйма — так, що вона знову стала чітко в ногах ліжка.

— Гарна спроба, Басте, — заспокоїв його Квоут. — Дуже методично. Ти повівся з цим так само, як повівся б я сам.

— Агов! — долинув із зали внизу лункий голос бургомістра. — Я все.

Баст підскочив і помчав до дверей, засунувши стілець назад під стіл. Від раптового руху один із зім’ятих аркушів паперу, що лежав на столі, посунувся й упав на підлогу, а там підскочив і закотився під стілець.

Баст зупинився, а тоді нагнувся, щоб його підняти.

— Ні, — похмуро сказав Квоут. — Облиш його.

Баст зупинився із простягнутою рукою, а тоді підвівся й покинув кімнату.

Квоут пішов за ним і зачинив за ними двері.