Страх мудреця

Розділ сімдесят другий. Коні

За кілька днів після нашої з Денною прогулянки в саду під місяцем я дописав пісню для Мелуан, що звалася «Тільки троянди». Її спеціально замовив мейр, і я енергійно взявся за цю роботу, бо знав, що Денна сміятиметься до сліз, коли я заграю цю пісню їй.

Я сховав пісню для мейра в конверт і поглянув на годинник. Думав, що дописуватиму всю ніч, але це далося мені напрочуд легко. Тому решта вечора в мене була вільна. Година була пізня, але не страх яка пізня. Не пізня для вечора запалка в такому жвавому місті, як Северен. А може, й не надто пізня, щоб відшукати Денну.

Я накинув на себе свіжий одяг і вибіг із маєтку. Позаяк гроші в моєму гаманці були або набуті під час продажу обладнання Кодікуса, або виграні в карти у шляхтичів, які більше розумі­лися на моді, ніж на статистиці, я заплатив цілий біт за кінний підйомник, а тоді підтюпцем пробіг пів милі до вулиці Ньюелл. Останні кілька кварталів подолав уже повільніше, звичайним кроком. Ентузіазм — він, звісно, лестить, але я не хотів припхати­ся до шинку Денни засапаним і спітнілим, наче змилений кінь.

Не знайшовши її в «Чотирьох ґнотах», я не здивувався. Денна не звикла сидіти та плювати у стелю просто через те, що я був заклопотаний. Але ми вже майже місяць досліджували місто разом, і в мене було кілька гарних здогадів щодо того, де її можна знайти.

П’ять хвилин по тому я її помітив. Вона йшла велелюдною вулицею, явно з якоюсь метою, крокувала так, ніби їй було треба до якогось важливого місця.

Я попрямував до неї, а тоді завагався. Куди вона може йти так цілеспрямовано, сама і в таку пізню годину?

На зустріч із покровителем.

Хотів би сказати, що дуже мучився, перш ніж вирішив піти за нею, та насправді я не мучився. Надто вже велика була спокуса нарешті дізнатися, хто такий її покровитель.

Тож я підняв каптур плаща і привидом запетляв у юрбі позаду Денни. Це напрочуд легко, якщо трохи попрактикуватися. Раніше я грався так у Тарбієні — перевіряв, як далеко можу зайти за кимось, лишаючись невидимим. Мені допомагало й те, що Денна не була дурна й залишалася в гарних районах міста, де вулиці були людні, а в тьмяному освітленні мій плащ видавався невиразно чорним.

Я йшов за нею пів години. Ми минали вуличних продавців, які торгували з візків каштанами й масними пирогами з м’ясом. Вартові зливалися з натовпом, а вулиці яскраво освітлювали розрізнені ліхтарі на стовпах і біля дверей шинків. То там, то тут грав якийсь обідраний музикант, поставивши перед собою капелюх, а одного разу ми проминули трупу артистів, що влаштували виставу на маленькій брукованій площі.

Відтак Денна розвернулася й покинула гарні вулиці. Невдовзі вогнів і гуляк напідпитку стало менше. Музиканти поступилися місцем жебракам, які гукали до перехожих або хапалися за їхній одяг. Із вікон корчем і шинків неподалік досі лилося світло, та вулиці перестали бути жвавими. Люди — жінки в корсетах, чоловіки із суворими очима — ходили по двоє чи по троє.

Ці вулиці не були небезпечні у строгому розумінні слова. Чи радше були такими ж небезпечними, як бите скло. Бите скло не старається вам нашкодити. Його навіть можна помацати, якщо бути обережним. А деякі вулиці небезпечні, як собаки з піною коло рота: там вас не вбереже ніяка обачність.

Уже трохи занервувавшись, я побачив, як Денна раптом ­зупинилася на початку затіненого провулка. Вона на мить витягнула шию, наче щось наслухаючи. А тоді, вдивившись у темряву, чкурнула у провулок.

І там вона мала зустрітися з покровителем? Чи вона так зрізала шлях до іншої вулиці? А може, просто виконувала вказівки свого покровителя-параноїка, щоб за нею ніхто не пішов?

Я почав лаятися собі під носа. Якщо я піду за нею у про­вулок і вона мене побачить, стане очевидно, що я йшов за нею назирці. Та якщо я за нею не піду, то загублю її. І хоча ця частина міста не була по-справжньому небезпечна, ­мені не хотілося допускати, щоб Денна ходила сама в таку ­пізню годину.

Тож я оглянув навколишні будівлі й помітив одну з напіврозваленим кам’яним фасадом. Хутко роззирнувшись довкола, я прудко, наче білка, видерся будівлею спереду — ще одна корисна навичка з моєї змарнованої юності.

Коли я опинився на даху, стало легко перебігти дахами кількох інших будівель, а тоді прослизнути в тінь від димаря й позирнути донизу, у провулок. Угорі висів місячний серпик, і я очікував побачити, як Денна швидко йде своєю короткою стежкою чи проводить тихе, секретне побачення зі своїм невловимим покровителем.

Але я не побачив нічого подібного. У тьмяному світлі ламп із вікна нагорі було видно жінку, що розвалилася нерухомо на землі. Моє серце кілька секунд важко билося, а тоді до мене дійшло, що це не Денна. Денна була вдягнена в сорочку та штани. Біла сукня цієї жінки була пом’ята, а її голі ноги здавалися блідими на тлі темного каменю вулиці.

Я блискавично оглянув усе довкола і врешті побачив Денну. На неї не падало світло з вікна. Вона стояла поряд із широкоплечим чоловіком, на лисій голові якого виблискувало місячне сяйво. Вона що, його обіймає? Це її покровитель?

Урешті мій погляд достатньо адаптувався, щоб я побачив, як воно насправді: вони стояли дуже близько, та все ж вона його не обіймала. Вона міцно тримала його однією рукою за шию, і я побачив, як там на металі виблискує далекою зорею біле сяйво місяця.

Жінка на землі заворушилася, і Денна гукнула до неї. Жінка невпевнено зіп’ялася на ноги, трохи заточившись через те, що наступила на власну сукню, а тоді поволі проминула їх, поплентавшись під стіною до входу в провулок.

Коли жінка опинилася позаду Денни, вона сказала дещо інше. Я був надто далеко, щоб розчути хоч якесь слово, та голос у неї був такий різкий і сердитий, що в мене поставало дибки волосся на руках.

Денна відійшла від чоловіка, а він позадкував, однією рукою потягнувшись до горла збоку. Він заходився жахливо її лаяти, плюючись і неначе намагаючись щось ухопити вільною рукою. Голос у нього був гучніший, аніж у неї, проте такий шепелявий, що я мало що зрозумів із його слів, хоча все-таки кілька разів зауважив слово «шльондра».

Однак він, попри всі свої слова, не підходив до неї навіть на відстань витягнутої руки. Денна просто стояла навпроти нього, міцно впершись ногами в землю. Вона тримала перед собою ніж, нахиливши його під кутом. Поза в неї була майже невимушена. Майже.

Полаявшись десь із хвилину, чоловік підступив до неї вперед, на пів сором’язливого кроку, а тоді потрусив кулаком. Денна сказала щось і швидко, різко піднесла ніж до паху ­чоловіка. Провулок наповнила тиша, і плечі в того чоловіка трохи посунулися. Денна повторила той жест, і чоловік почав лаятися тихіше, розвернувся й пішов провулком, досі притискаючи долоню до шиї збоку.

Денна провела його поглядом, а тоді розслабилася та обережно просунула ніж у кишеню. Повернулася й пішла до початку провулка.

Я дременув до фасаду будівлі. На вулиці внизу побачив, як Денна та інша жінка стояли під ліхтарем. Тепер, коли освітлення стало кращим, я бачив, що жінка значно молодша, ніж я думав, — власне, просто тендітне дівча, чиї плечі здригалися від ридань. Денна потирала їй спинку, описуючи рукою невеличкі кола, і дівчина потихеньку заспокоїлася. За мить вони пішли вулицею.

Я кинувся назад до провулка, де вже помітив стару залізну ринву, якою відносно неважко було злізти назад на вулицю. Але повернення на бруківку все одно обійшлося мені у дві довгі хвилини та більшу частину шкіри на кісточках пальців.

Лише завдяки зусиллю волі я зумів не вибігти з провулка, щоб наздогнати Денну й дівчину. Зовсім не хотілося, щоб Денна дізналася, що я йшов за нею назирці.

На щастя, вони пересувалися не надто швидко, і я з легкістю їх розгледів. Денна повела дівчину назад, до кращої частини міста, а тоді завела її до пристойного на вигляд шинку з намальованим на вивісці півнем.

Я хвилинку постояв надворі, вивчаючи внутрішній простір шинку крізь одне з вікон. Тоді краще насунув каптур на голову, невимушено обійшов задню частину шинку й сів на стілець по інший бік перегородки просто за рогом від Денни та юної дівчини. За бажання я міг би нахилитися вперед і придивитися до їхнього столика, та наразі ми не бачили одне одного.

Людей у залі майже не було, і служниця підійшла до мене невдовзі після того, як я сів. Подивилася на розкішну тканину мого плаща й усміхнулася.

— Що вам принести?

Я оглянув виставлене за шинквасом відшліфоване скло. Асортимент просто вражав. Я жестом підкликав служницю ближче й тихо заговорив, гортанно та хрипкувато, неначе видужував після крупу з кашлем.

— Будь ласка, порцію вашого найкращого віскі, — сказав я. — А також келих гарного фелоранського червоного.

Вона кивнула й пішла.

Я ж нашорошив вуха, гарно настроєні на підслуховування, й зосередився на сусідньому столику.

— …твій акцент, — долинув Деннин голос. — Звідки ти?

Запала тиша, а тоді дівчина неголосно заговорила. Позаяк вона сиділа обличчям не до мене, я не чув її слів.

— Це в західному фарелі, так? — запитала Денна. — Ти далеко від дому.

Дівчина щось пробурмотіла. Відтак запала довга тиша: я не чув нічого. Було незрозуміло, чи закінчила вона говорити, а чи говорила надто тихо для мене. Я переборов у собі сильне бажання нахилитися вперед і поглянути на їхній столик.

А тоді повернулося бурмотіння, дуже тихе.

— Знаю, він казав, що кохає тебе, — лагідним голосом промовила Денна. — Вони всі так кажуть.

Служниця поставила переді мною високий винний келих і вручила мені чарку.

— Два біти.

Тейлу милосердний. Із такими цінами не дивно, що в закладі майже нікого не знайшлося.

Я вихилив віскі одним ковтком і ледве втримався від того, щоб кашлянути, коли воно обпекло горло. Витягнув із гаманця цілий срібний раунд, поклав важку монету на столик і поставив на неї порожню чарку.

Знову підкликав служницю жестом поближче до себе й тихенько сказав:

— Маю для вас пропозицію. Просто зараз я понад усе хочу посидіти тут тихенько, випити своє вино й подумати свої думки.

Постукав по перевернутій чарці, під якою була монета.

— Якщо мені дозволять зайнятися цим без завад, усе це, крім вартості моїх напоїв, ваше, — тут служниця трохи округлила очі та знову швидко поглянула вниз, на монету. — Та якщо хтось почне мені дошкуляти, навіть із корисною метою, навіть просто спитає, чи не хочу я чогось випити, я просто розплачýся й піду, — я підвів погляд на неї. — Допоможете мені сьогодні трохи побути на самоті?

Вона завзято кивнула.

— Дякую, — сказав я.

Служниця помчала геть, негайно пішла до іншої жінки, що стояла за шинквасом, і кілька разів показала рукою на мене. Я трохи розслабився, більш-менш упевнившись у тому, що вони не привертатимуть до мене уваги.

Я попивав своє вино та слухав.

— …займається твій батько? — запитала Денна.

Я впізнав тональність її голосу. Таким самим низьким, лагідним тоном мій батько звертався до норовливих тварин. Цей тон призначений для того, щоб заспокоювати й розслабляти.

Дівчина забурмотіла, а Денна відповіла:

— Чудова робота. Тоді що ти робиш тут?

Знову бурмотіння.

— Розпустив руки, так? — буденним тоном мовила Денна. — Що ж, такі вони, найстарші сини.

Дівчина знову заговорила — цього разу не без вогню в голосі, хоча я так і не розчув жодного слова.

Я трохи протер поверхню свого келиха краєчком плаща, а тоді злегка нахилив його вниз і від себе. Червоне вино було дуже темне, майже чорне. Завдяки цьому один бік келиха міг правити за дзеркало. Дзеркало не найкраще, проте я зміг побачити крихітні силуети довкола столика за рогом.

Я почув, як Денна зітхнула, урвавши тихе бурмотіння голосу дівчини.

— Дай-но вгадаю, — з досадою в голосі промовила Денна. — Ти вкрала срібло чи щось таке, а тоді втекла до міста.

Маленьке віддзеркалення дівчини не ворухнулося.

— Але все вийшло не так, як ти розраховувала, правильно? — сказала Денна вже лагідніше.

Я побачив, як у дівчини затрусилися плечі, і почув кілька тихих схлипів, від яких краялося серце. Відвів погляд від келиха та знову поставив його на столик.

— Ось, — об інший столик дзенькнув келих. — Випий оце, — сказала Денна. — Трішки допоможе. Не сильно. Але трішки.

Схлипи припинилися. Дівчина здивовано кашлянула, трохи похлинувшись.

— Дурненька бідолашка, — тихо заговорила Денна. — Зустрі­тися з тобою гірше, ніж поглянути у дзеркало.

Дівчина вперше заговорила досить голосно, щоб я її почув.

— Я думала, якщо вже він однаково мене візьме, ще й задарма, можна вже піти туди, де я зможу обирати сама й мати за це гроші…

Її голос поступово затих так, що я перестав розбирати слова — чув тільки, як він злегка підвищується й понижується.

— «Десятигрошовий король»? — вражено перебила Денна. Ще ніколи не чув від неї такого ядучого тону. — Кіст і крайле. Ненавиджу цю кляту п’єсу. Модеґанське казкове сміття. На світі так не буває.

— Але ж… — заговорила дівчина.

Денна урвала її.

— Нема ніякого юного принца, який ходить у лахмітті й чекає, коли тебе можна буде врятувати. А якби й був, де ти була б? Ти була б усе одно що собака, яку він знайшов у канаві. Ти була б його власністю. Хто врятував би тебе від нього, коли він узяв би тебе додому?

Запала тиша. Дівчина знову кашлянула, але лише трохи.

— То що з тобою робити? — запитала Денна.

Дівчина шморгнула носом і щось сказала.

— Якби ти могла подбати про себе, ми тут не сиділи б, — відповіла Денна.

Бурмотіння.

— А це варіант, — сказала Денна. — Вони братимуть собі половину твого заробітку, та це краще, ніж не отримати нічого, крім перерізаного горла. Гадаю, ти й сама сьогодні вже здогадалася.

Тканина зашурхотіла об тканину. Я нахилив келих, щоб подивитись, але не побачив нічого, крім якогось незрозумілого поруху Денни.

— Погляньмо, що тут у нас… — мовила вона. А тоді пролунав характерний стукіт монет об стіл.

Дівчина благоговійно, але нерозбірливо заговорила.

— Ні, — відказала Денна. — Це не так і багато, коли це — всі гроші, які ти маєш. Ти вже повинна знати, як дорого самостійно жити в місті.

Бурмотіння, наприкінці голос підвищився. Запитання.

Я почув, як Денна вдихнула, а тоді поволі видихнула.

— Тому що мені якось допомогла одна людина, коли я цього потребувала, — сказала вона. — І якщо ти не отримаєш допомоги, то загинеш уже за виток. Повір тій, хто сама вже наробила дурниць.

Стало чути, як сунуться по столу монети.

— Гаразд, — мовила Денна. — Перший варіант. Ми записуємо тебе в учениці. Ти вже надто доросла для цього, і це коштуватиме грошей, але це реально. Нічого шикарного. Ткацтво. Шевство. Вимагатимуть із тебе багато, зате ти матимеш свою кімнату й харчування, а ще навчилася б ремесла.

Запитливе бурмотіння.

— Із твоїм акцентом? — хитрувато запитала Денна. — А ти можеш завити волосся шляхетній пані? Нафарбувати їй обличчя? Залатати сукню? Плести мереживо? — пауза. — Ні, ти не підготовлена до роботи служницею, і я не знаю, кого підкупати.

Стало чутно, як хтось збирає монети докупи.

— Варіант другий, — продовжила Денна. — Ми знаходимо тобі кімнату до зникнення того синця, — посунулися монети. — Тоді оплачуємо тобі місце в кареті додому, — знову монети. — Тебе не було місяць. Це — найкращий термін для того, щоб за тебе почали серйозно тривожитися. Коли ти приїдеш додому, там просто радітимуть, що ти жива.

Бурмотіння.

— Кажи їм що хочеш, — відповіла Денна. — Але якщо маєш хоч якусь клепку в голові, кажи щось розумне. Ніхто не повірить, що ти зустріла якогось принца, а той відправив тебе додому.

Бурмотіння — дуже тихе, майже нечутне.

— Звісно, буде важко, дурне ти дівча, — різко сказала Денна. — Тебе попрікатимуть цим до кінця життя. Люди шепотітимуться, коли ти йтимеш повз них на вулиці. Важко буде зна­йти чоловіка. Ти втратиш друзів. Але таку вже ціну доведеться заплатити, якщо ти хочеш повернутися до якоїсь подоби нормального життя.

Монети зацокотіли так, ніби їх знову почали збирати докупи.

— Третій варіант. Якщо ти впевнена, що хочеш спробувати себе в ролі повії, ми можемо влаштувати це так, щоб ти не опинилася мертва в канаві. Личко в тебе гарне, але знадобиться годящий одяг, — посунулися монети. — І людина, яка повчить тебе манер, — знову монети. — І ще людина, яка позбудеться цього твого акценту, — і знову монети.

Бурмотіння.

— Бо це — єдиний розумний шлях у цьому ділі, — категорично промовила Денна.

Знову бурмотіння.

Денна напружено, роздратовано зітхнула.

— Гаразд. Твій батько стайничий, так? Згадай різних коней, які є в барона: ломових, упряжних, мисливських…

Захоплене бурмотіння.

— Саме так, — відповіла Денна. — Тож, якби тобі довелось обирати, якою конячкою ти хотіла б бути? Ломовик тяжко працює, та чи має він найкраще стійло? Найкращий корм?

Бурмотіння.

— Отож-бо. Це дістається гарним коням. Їх гладять, годують, а працювати вони мусять хіба що на парадах чи коли хтось їде на полювання.

Денна вела далі:

— Тож якщо вже бути повією, то бути нею з розумом. Не треба бути якоюсь дешевою портовою дівкою, треба бути герцогинею. Треба, щоб чоловіки до тебе залицялися. Надсилали тобі подарунки.

Бурмотіння.

— Так, подарунки. Якщо вони платитимуть, їм здавати­меться, ніби ти їхня власність. Ти бачила, у що це вилилося сьогодні. Можеш так і ходити з акцентом, із глибоким викотом і терпіти, поки моряки мацатимуть тебе за півгріш. А можна повчитися манер, зачесатися й почати приймати шляхетних відвідувачів. Якщо ти будеш цікава, гарна із себе, вмітимеш слухати, чоловіки бажатимуть твого товариства. Однаково сильно хотітимуть затягти тебе в ліжко й повести тебе на танці. Тоді влада буде в тебе. Герцогиню ніхто не змушує авансом платити за житло. Герцогиню ніхто не нагинає над бочкою у провулку, щоб потім, награвшись, вибити їй зуби.

Бурмотіння.

— Ні, — похмуро сказала Денна. Монети з тихеньким дзенькотом посипались у гаманець. — Не бреши собі. Навіть найрозкішніший кінь — це все одно кінь. Тож рано чи пізно на тобі почнуть їздити.

Запитливе бурмотіння.

— Тоді йди геть, — відповіла Денна. — Якщо від тебе хочуть більшого, ніж ти готова дати, це — єдиний шлях. Іди геть серед ночі, швидко й тихо. Тільки якщо ти підеш, то спалиш мости. Така вже ціна цього.

Невпевнене бурмотіння.

— Цього я тобі сказати не можу, — визнала Денна. — Тобі треба визначитися, чого ти собі хочеш. Хочеш додому? Це має свою ціну. Хочеш влади над своїм життям? Це має свою ціну. Хочеш свободи казати «ні»? Це має свою ціну. Усе має свою ціну.

Хтось відсунув стілець від столика, і я притулився до стіни, почувши, як вони обидві встали.

— До цього всі мусять приходити самотужки, — заявила Денна. Її голос віддалявся. — Чого ти хочеш понад усе? Чого хочеш так сильно, що ладна заплатити за це скільки завгодно?

Коли вони пішли, я ще довго сидів на місці й намагався пити своє вино.