Страх мудреця

Розділ дев’яносто перший. Пломінь, грім, зламане дерево

Гребінь, яким ми скрадались, утворював широке півколо, яке оточувало табір бандитів своєрідним муром у формі півмісяця. Виходило, що табір стояв на дні великої мілкої миски. Мені було видно, що відкрита частина миски межує зі струмком, який вигинається ближче до неї, а тоді віддаляється.

Посередині миски стовпом здіймався стовбур височезного дуба, що прикривав табір величезним гіллям. Обабіч великого дуба похмуро палали два вогні. Обидва були би справжніми ватрами, якби не погода. А так вони просто забезпечували достатньо світла, щоб було видно табір.

Слово «табір» тут може ввести в оману: краще підійшло би «стоянка». Шість польових наметів, низеньких і похилих, в основному призначених для спання та зберігання приладдя. Сьомий намет був мало не невеличким шатром прямокутної форми, в якому кілька людей могли стояти прямо.

Біля вогнів на імпровізованих лавах скупчилися шестеро чоловіків. Вони закуталися, рятуючись від дощу. Всі мали суворі очі та бувалий вигляд досвідчених вояків.

Я знову сховався під гребенем і з подивом виявив, що геть не відчуваю страху. Повернувся до Мартена й побачив, що очі в нього трохи ошалілі.

— Як по-твоєму, скільки їх? — запитав я.

Його очі задумливо зблиснули.

— Щонайменше двоє на намет. Якщо їхній ватажок тримається великого намету, виходить тринадцятеро, а трьох ми вбили. Отже, десятеро. Щонайменше десятеро, — він нервово облизав губи. — Але вони можуть спати хоч по четверо в одному наметі, а у великому наметі, крім ватажка, може спати ще п’ятеро. Виходить тридцятеро — мінус троє.

— Отже, нас переважають числом, щонайменше двоє до одного, — сказав я. — Подобається тобі така ситуація?

Мартенів погляд перейшов до гребеня, а тоді — знову до мене.

— Я побився б один проти двох. На нашому боці раптовість, ми зовсім поряд, — він зупинився й кашлянув у рукав. Сплюнув. — Але їх там двадцятеро. Яйцями відчуваю.

— Можеш умовити Дедана?

Він кивнув.

— Мені він повірить. Він і близько не такий осел, яким зазвичай здається.

— Добре.

Я трохи помислив. Поки що все відбувалося швидше, ніж я можу розповісти про це вголос. Тож, попри все, що відбулося, Дедан і Геспе досі відставали від нас на п’ять-шість хвилин.

— Іди розверни їх, — наказав я Мартенові. — Тоді повернися до мене з Темпі.

Він набув невпевненого вигляду.

— Ти певен, що не хочеш забратися зараз? Ми не знаємо, коли в них може змінитися варта.

— Зі мною буде Темпі. До того ж на твоє повернення має піти всього кілька хвилин. А я хочу перевірити, чи можна краще їх підрахувати.

Мартен побіг геть, а ми з Темпі нишком повернулися на вершину гребеня. За мить він підсунувся ближче — так, що лівий бік його тіла притулився до мого правого.

Я помітив те, чого не помічав раніше. По всьому табору стирча­ли дерев’яні жердини завбільшки з високі стовпчики в парканах.

— Стовпи? — запитав я Темпі, встромивши один палець у землю, щоб показати, що маю на увазі.

Він кивнув, показуючи, що зрозумів, а тоді знизав плечима.

Я здогадувався, що то можуть бути припони для коней або жердини для розвішування мокрого одягу. Викинув їх із голови, щоб подбати про нагальніші проблеми.

— Як гадаєш, що нам робити?

Одну довгу мить Темпі мовчав.

— Убити деяких. Піти. Чекати. Приходять інші. Ми… — він зробив характерну паузу, яка означала, що йому бракує потрібного слова. — Стрибаємо за деревами?

— Засідка.

Він кивнув.

— Нападаємо з засідки. Чекаємо. Полюємо на решту. Кажемо мейрові.

Я кивнув. Не те швидке рішення, на яке ми сподівалися, але єдиний розважливий варіант, коли противників так багато. З поверненням Мартена ми завдали б їм першого удару. Я здогадувався, що завдяки чиннику раптовості Мартен міг підстрелити з лука до трьох-чотирьох із них, перш ніж нам доведеться тікати. Були шанси, що він не вб’є всіх, але у прийдешні дні будь-яка людина, підстрелена з лука, вже не становитиме для нас такої загрози.

— Ще якийсь спосіб?

Довга пауза.

— Жоден спосіб від летані, — сказав Темпі.

Побачивши достатньо, я обережно з’їхав на кілька футів і зник із поля зору. Здригнувся, бо дощ продовжував лити як із відра. Здавалося, стало холодніше, ніж кілька хвилин тому, і я почав боятися, що застудився, як Мартен. Цього мені наразі було геть не треба.

Я помітив наближення Мартена й уже зібрався пояснити наш план, але тут побачив паніку на його обличчі.

— Не можу їх знайти! — ошаліло зашепотів він. — Повернувся туди, де вони мали бути. Але їх там не було. Тож вони або вже повернули назад, а вони не стали б цього робити, або йшли надто швидко за нами й через паршиве світло пішли не тими слідами.

Мене пройняв озноб, але аж ніяк не від безупинного дощу.

— А ти не можеш їх відстежити?

— Якби міг, то відстежив би. Але в темряві всі відбитки однакові. Що робитимемо? — Мартен схопився за моє передпліччя. З його погляду я здогадався, що він на межі паніки. — Вони не будуть обережні. Вони подумають, що ми розвідали все, випередивши їх. Що робити?

Я сягнув у кишеню, в якій лежав муляж Дедана.

— Я можу їх знайти.

Але нічого не встиг удіяти: зі східного кінця табору долинув зойк. За мить услід йому полинув лютий крик і потік лайки.

— Це Дедан? — запитав я.

Мартен кивнув. Із-за гребеня долинули звуки несамовитої вовтузні. Ми заворушилися так швидко, як тільки наважувалися, й визирнули згори.

Чоловіки висипали з низеньких наметів, мов оси з гнізда. Їх уже було не менше дюжини, і в чотирьох я побачив натягнуті луки. Наче з-під землі виросли довгі дошки, які спиралися на стовпи, утворюючи неоковирні стіни фути з чотири заввишки. За кілька секунд вразливий, відкритий усім вітрам табір обернувся на правдиву фортецю. Я нарахував щонайменше шістнадцятьох людей, але тепер кілька частин табору залишилися невидимими. Освітлення також погіршилося, бо імпровізовані стіни затуляли багаття й відкидали в ніч густі тіні.

Мартен вивергав невпинним потоком лайку, і його можна було зрозуміти, бо тепер його лук був і близько не такий помічний. Він швидко, наче оком змигнув, наклав стрілу і, можливо, так само швидко вистрілив би, та я поклав долоню йому на руку.

— Зачекай.

Він нахмурився, а тоді кивнув: знав, що на кожну його стрілу припадатиме пів десятка їхніх. Від Темпі також раптом перестала бути користь. Його нашпигували би стрілами задовго до того, як він наблизився б до табору.

Єдиним приємним моментом було те, що увага бійців не була звернена на нас. Вони зосередилися на місці далі на схід — тому, звідки ми почули крик дозорця та лайку Дедана. Ми могли б і втекти втрьох, не виявлені, але для цього треба було би покинути Дедана й Геспе.

Отут, здавалося б, майстерний арканіст і міг би похитнути шальки терезів або й забезпечити нам перевагу, а відтак щонайменше уможливити втечу. Але я не мав вогню, не мав зв’язку. Я був досить розумний, щоб обійтися без чогось одного з них, але без них обох я був майже безпорадний.

Дощ почав падати рясніше. Загуркотів грім. Рано чи пізно бандити мали здогадатися, що ворогів лише двоє, й помчати за гребінь, щоб хутко розправитися з нашими супутниками. Якби їхню увагу привернула наша трійця, нас подолали б так само швидко.

Залунало легке дзижчання, і через східний гребінь перескочив залп стріл. Мартен припинив лаятися й затамував подих. Глянув на мене.

— Що робитимемо? — тривожно промовив він.

Із табору долинув запитливий крик. Він не дочекався відповіді, і над східним гребенем продзижчав іще один залп стріл, який влучив неподалік своєї цілі.

— Що робитимемо? — повторив Мартен. — Що, як вони постраждали?

«Що, як вони мертві?» Я заплющив очі та з’їхав по гребеню на землю, намагаючись хоч якусь мить ясно подумати. Моя нога зачепила щось м’яке й щільне. Мертвого дозорця. З’явилася похмура думка. Я глибоко вдихнув і поринув у Кам’яне Серце. Глибоко. Глибше, ніж будь-коли до цього. Мене покинув усякий страх, усякий сумнів.

Я взяв тіло за зап’ясток і заходився тягнути його до краю гребеня. Чолов’яга був важкий, але я цього майже не помітив.

— Мартене, можна скористатися твоїм мерцем? — відсторонено запитав я. Слова були сказані приємним баритоном, найспокійнішим голосом, який я коли-небудь чув.

Не чекаючи на відповідь, я позирнув із-за гребеня на табір. Побачив, як один із людей за стіною натягує лук для чергового пострілу. Я витягнув свій довгий тонкий ніж із доброї рамстонської сталі й зафіксував у думках образ лучника. Зціпив зуби та штрикнув мертвого дозорця в нирку. Ніж устромився повільно, наче я штрикав не плоть, а важку глину.

Звук грому перекрив зойк. Чоловік упав, а лук стрімко вилетів у нього з рук. Ще один найманець нагнувся, щоб поглянути на свого супутника. Я знову зосередився та штрикнув дозорця в другу нирку, цього разу обома руками. Знову пролунав крик, пронизливіший за перший. «Радше лемент, аніж крик», — промайнуло в окремому куточку мого розуму.

— Поки не стріляй, — спокійно застеріг я Мартена, не відводячи погляду від табору. — Вони досі не знають, де ми.

Я витягнув ніж, зосередився знов і спокійно встромив його дозорцеві в око. Чоловік, що випростався за дерев’яною стіною, схопився обома руками за обличчя, і з-під них потекла кров. Двоє з його товаришів підвелися, намагаючись затягнути його назад за дерев’яний сховок. Мій ніж здійнявся й упав, і один із них повалився на землю, поки його руки ще тягнулися до обличчя, так само закривавленого.

— Святий Боже, — видушив із себе Мартен. — Святий Боже мій милий.

Я приставив ніж до горла дозорця й оглянув табір. Його мешканці запанікували, і його боєздатність затріщала по швах. Один із поранених досі кричав, і його крик, високий і пронизливий, перекривав гуркіт грому.

Я побачив, як один із лучників оглядає суворим поглядом гребінь. Провів ножем по горлу дозорця, але начебто нічого не сталося. Тоді лучник зі спантеличеним виглядом підняв руку, щоб торкнутися свого горла. Коли він прибрав руку звідти, вона була трохи заплямована кров’ю. Він вирячив очі й почав кричати. Кинувши лук, побіг до іншого боку невисокої стіни, а тоді — назад, намагаючись утекти, але не знаючи, куди бігти.

Відтак чоловік повернув собі самовладання й заходився відчайдушно обшукувати гребінь довкола табору. Падати він, схоже, й не збирався. Я насупився, знову приставив ніж до шиї мертвого дозорця й сильно наліг на нього. Руки в мене затремтіли, але ніж ізнову повільно заворушився, неначе я намагався розрізати брилу льоду. Руки лучника підлетіли до його шиї, і їх залила кров. Він похитнувся, заточився й упав, врізавшись у одне з багать. Несамовито заметався, розсіюючи повсюди підпалені вуглинки, що посилювало замішання.

Поки я визначався, де вдарити далі, небо освітила блискавиця, у світлі якої чітко виділилося тіло. Дощ уже змішався з його кров’ю, і вона була повсюди. Мої руки потемніли від неї.

Не бажаючи нівечити загиблому руки, я перекотив його на живіт і насилу зняв із нього чоботи. Тоді знову зосередився й перепиляв товсті сухожилля вище щиколоток і за колінами. Це скалічило ще двох. Але ніж рухався дедалі повільніше, а мої руки занили від натуги. Труп був чудовим зв’язком, але з енергії в мене була лише сила власного тіла. За таких умов видавалося, ніби я швидше рубаю дрова, ніж розтинаю плоть.

Відколи табір сполошився, минула заледве хвилина-дві. Я виплюнув воду й на мить дав перепочинок рукам, які тремтіли, та виснаженому розуму. Оглянув табір унизу, споглядаючи, як посилюються замішання й паніка в ньому.

Із великого намету біля підніжжя дерева вийшов один чоловік. Він був одягнений не так, як інші: на ньому був гауберк із яскравої кольчуги, що доходив йому майже до колін, а його голову прикривав чепець. Чоловік увійшов у той хаос із безстрашною грацією й за мить оглянув усе. Різко віддав накази, яких я не розчув через дощ і грім. Його люди заспокоїлися, повернулися на свої позиції та взялися за луки й мечі.

Дивлячись, як чоловік крокує табором, я мимоволі згадав… дещо. Він стояв на видноті, не намагаючись присісти за якоюсь із захисних стін. Він махнув рукою своїм людям, і в цьому порусі було щось страшенно знайоме…

— Квоуте, — процідив Мартен. Підвівши погляд, я побачив, що слідопит відтягнув тугу тятиву до вуха. — Я прицілився в їхнього начальника.

— Стріляй.

Його лук задзижчав, а в чоловіка у верхній частині стегна з’явилася стріла, що проштрикнула кольчугу, саму ногу та броню за нею. Краєчком ока я побачив, як Мартен дістає ще одну стрілу і плавним рухом прикладає її до тятиви, та перш ніж він устиг вистрілити, я побачив, як ватажок бандитів зігнувся. Зігнувся не глибоко, в поясі, наче його скрутило від болю. Він зігнув шию, щоб поглянути на стрілу, яка проштрикнула йому ногу.

Придивившись до стріли на мить, він стиснув її в кулаці й віді­рвав оперення. Тоді потягнувся за себе й висмикнув стрілу з ноги. Я застиг, коли він поглянув просто в наш бік і показав на нашу позицію тією рукою, що тримала зламану стрілу. Коротко віддав команду своїм людям, пожбурив стрілу в багаття і граційно покрокував на інший бік табору.

— Тейлу великий, накрий мене своїми крилами, — проказав Мартен. Його рука відірвалася від тятиви. — Оборони мене від демонів і тих істот, що ходять у ночі.

Від аналогічної реакції мене вберегло лише глибоке занурення в Кам’яне Серце. Я озирнувся на табір і побачив, як у наш бік наставляють невеличкий ліс луків. Нахилив голову і, копнувши отетерілого слідопита, звалив його, а тим часом повз нас продзижчали стріли. Мартен перекинувся, і стріли з його сагайдака розсипалися по мулистому берегу.

— Темпі! — покликав я.

— Тут, — озвався він ліворуч від мене. — Ейш. Нема стріли.

Угорі заспівали нові стріли, і кілька з них влучили в дерева. Невдовзі вони націляться й почнуть стріляти в нас над головами, щоб стріли падали на нас згори. До мене прийшла думка — спокійно, наче бульбашка, що підіймається на поверхню ставка.

— Темпі, принеси мені лук цього чоловіка.

— Іа.

Я почув, як Мартен стиха щось бурмоче, наполегливо й нерозбірливо. Спершу я думав, що його підстрелили, а тоді до мене дійшло: він молиться.

— Убережи мене Тейлу від заліза та гніву, — тихо шепотів він. — Охорони мене Тейлу від демонів у ночі.

Темпі сунув мені в руку лук. Я глибоко вдихнув і розділив свій розум на дві частини, тоді на три, а тоді — на чотири. І в кожній частині свого розуму я тримав тятиву. Змусив себе розслабитись і знову розділив свій розум: п’ять частин. Спробував іще раз і не зміг. Стомлений, мокрий і змерзлий, я досяг своєї межі. Почув, як знову загуділи тятиви, і довкола нас сильним дощем попадали на землю стріли. Я відчув, як щось смикнуло мене за руку ззовні біля плеча: одна зі стріл зачепила мене, а тоді сховалася в землі. Спершу біль жалив, а тоді запалав.

Я відштовхнув біль від себе та зціпив зуби. Доведеться задовольнитися п’ятьма. Я легко провів ножем по тильному боку власного передпліччя — якраз достатньо, щоб трохи пустити кров, — а тоді самими губами вимовив потрібні зв’язування й гарно черкнув клинком по тятиві.

Одну жахливу мить тятива трималась, а тоді розійшлась. Лук у мене в руці смикнувся, сіпнувши поранене передпліччя, а тоді вилетів із неї. З-за гребеня долинули крики болю та страху, і я зрозумів, що принаймні частково досяг успіху. Залишалося сподіватися, що розітнулися всі п’ять тятив, тож нам доведеться розбиратися лише з одним-двома лучниками.

Однак, щойно лук вирвався з моєї руки, я відчув, як у мене проникає холод. Не лише в руки, а в усе тіло: живіт, груди, горло. Я знав, що не можу покладатися лише на силу своєї руки, одночасно розбираючись із п’ятьма тятивами. Тому скористався єдиним вогнем, який завжди лишається при арканістові: жаром власної крові. Ще трохи — і мене здолав би озноб зв’язувача. Не знайшовши способу зігрітись, я поринув би в шок, тоді переохолодився б, а далі — помер би.

Я випав із Кам’яного Серця й дозволив частинам свого розуму зібратися докупи, ще трохи потерпаючи від спантеличення. Змерзлий, мокрий і з запамороченням, я поліз назад, на вершину гребеня. Дощ холодив шкіру, наче сльота.

Я побачив лише одного лучника. На жаль, той зберіг здоровий глузд і, щойно моє лице показалося над гребенем, натягнув тятиву й відпустив стрілу одним плавним рухом.

Мене врятував порив вітру. Стріла лучника різко викресала жовті іскри з оголеного каменю менш ніж за два фути від моєї голови. Дощ періщив мені по обличчю, а небо охопило павутиння блискавки. Я знову сховався, опустившись, і в безтямній люті заходився знов і знов штрикати тіло дозорця.

Урешті я влучив у пряжку, і клинок зламався. Важко дихаючи, я кинув зламаний ніж. Опритомнів під звуки безнадійних молитов Мартена. Кінцівки в мене були холодні, наче свинець, важкі й незграбні.

Навіть гірше: я відчував, як мене охоплює оторопіла млявість переохолодження. Я зрозумів, що не тремчу, і знав, що це — кепський знак. Я був мокрющий і не мав доступу до вогню поблизу.

Небо знову пронизала блискавка. Мені сяйнула думка. Я страхітливо засміявся.

Я зазирнув за вершину гребеня і з задоволенням помітив, що жодного лучника не видно. Однак ватажок різко віддавав нові накази, і я не сумнівався, що там знайдуться нові луки чи хтось замінить тятиву. Навіть гірше: можливо, вони просто покинуть свій прихисток і здолають нас числом. У них іще стояла на ногах не менш як дюжина бійців.

Мартен досі лежав на березі й молився.

— Тейлу, якого вогонь не зміг убити, гляди мене у вогні.

Я копнув його.

— Трясця твоїй матері, вставай уже, бо інакше смерть усім нам.

Він припинив молитись і підвів погляд. Я прокричав щось незрозуміле й нахилився, щоб потягнути його вгору за комір сорочки. Сильно трусонув Мартена і другою рукою пхнув йому лук, не знаючи, як ця зброя там опинилася.

Знову блимнула блискавка, показуючи мені те, що бачив Мартен. Мої руки були у крові дозорця. Через сильний дощ вона заструменіла й потекла, але не змилася. В нетривалому сліпучому світлі кров здавалася чорною.

Мартен отеретіло взявся за лук.

— Стріляй у дерево! — перекрикнув я грім. Мартен витріщився на мене як на божевільного. — Стріляй!

Напевно, щось у виразі мого обличчя таки його переконало, та його стріли розсипались, і він знову забурмотів собі під носа, шукаючи якусь стрілу на мулистому березі:

— Тейлу, який притис Енканіса до колеса, гляди мене в пітьмі.

Після тривалого пошуку він знайшов стрілу й незграбно приклав її, попри дрож у руках, до тятиви, не припиняючи молитись. Я знову зосередився на таборі. Ватажок уже знову верховодив бійцями. Я бачив, як його вуста викрикують накази, та не чув нічого, крім тремтливого голосу Мартена:

Тейлу, чиї очі все бачать,

Гляди мене.

Раптом ватажок зупинився і схилив голову набік. Заціпенів, неначе щось наслухаючи. Мартен продовжував молитися:

Тейлу, сину самого себе,

Гляди мене.

Ватажок бандитів хутко поглянув ліворуч і праворуч, неначе почув щось таке, що його збентежило. Знову схилив го­лову набік.

— Він тебе чує! — несамовито закричав я Мартенові. — Стріляй! Він їх до чогось готує!

Мартен прицілився в дерево посередині табору. По ньому хльостав вітер, а він продовжував молитися.

Тейлу, який був Мендою, який був тобою,

Гляди мене в ім’я Менди,

В ім’я Періалі,

В ім’я Ордала,

В ім’я Андана,

Гляди мене.

Ватажок повернув голову, неначе шукаючи щось у небі. Щось у цьому його порусі видавалося страшенно знайомим, але що сильніше мене охоплював озноб зв’язувача, то каламутнішими ставали мої думки. Ватажок бандитів повернувся й помчав до намету, а тоді зник усередині.

— Стріляй у дерево! — заволав я.

Мартен випустив стрілу, і я побачив, як вона міцно встромилася в стовбур величезного дуба, що бовванів посередині бандитського табору. Я заходився гарячково шукати в багнюці котрусь зі стріл, які розгубив Мартен, і засміявся з власних планів. Можливо, не вийде нічого. А може, я загину. Вже саме ковзання… Проте це не мало значення. Мені вже й так світила смерть, якби я не знайшов способу зігрітися й висушитися. Невдовзі до мене мав прийти шок. А може, й уже прийшов.

Моя долоня зімкнулася на стрілі. Я розділив свій розум на шість частин і прокричав потрібні зв’язування, глибоко встромляючи стрілу в промоклу землю.

— Що вгорі, те й унизу! — вигукнув я. То був жарт, який мав шанси зрозуміти лише хтось із Університету.

Минула одна секунда. Вітер ущух.

Усе довкола побіліло. Стало яскравим. Шум. Я падав.

А далі — нічого.