Страх мудреця

Розділ сто двадцять третій. Кружляння листка

Наступного ранку Вашет прийшла по мене, коли я саме доїдав сніданок.

— Ходімо, — сказала вона. — Карсерет усю ніч вимолювала бурю, але зараз просто сильний вітер.

Я не знав, що це означає, та питати все одно якось не хо­тілося. Я здав свою дерев’яну тарілку й розвернувся, а тоді побачив, що поряд стоїть Пенте і в неї на щелепі злегка жовтіє синець.

Вона не сказала нічого — просто взяла мене за руки, відкрито демонструючи підтримку. А тоді міцно мене обійняла. Я здивувався, що її голова дійшла мені лише до грудей. Уже й забув, яка Пенте маленька. У їдальні було навіть тихіше, ніж зазвичай, і всі стежили за мною, хоч ніхто й не витріщався.

Вашет провела мене до крихітного парку, в якому ми зустрілися вперше, і почала нашу звичну розтяжку на гнучкість. Її звичність розслабила мене, притлумила мою тривогу так, що вона стала лише ледь помітною. Коли ми закінчили, Вашет провела мене в ізольовану долину меч-дерева. Я не здивувався. Де ще проводити випробування?

На відкритому полі довкола дерева порізно стояло з десяток людей. Більшість із них були вбрані в червоні шати найманців, але я побачив трьох у світлішому одязі. Я здогадувався, що то важливі члени громади чи, може, найманці, які відійшли від справ, та не розривають зв’язку зі школою.

Вашет показала на дерево. Спершу я подумав, що вона привертає мою увагу до його руху. День, як вона вже сказала, був доволі вітряний, і гілля несамовито гамселило порожнє повітря. А тоді я помітив на стовбурі полиск металу. Придивившись уважніше, розгледів там меч, прив’язаний до стовбура дерева.

Згадалось, як Селеан танцювала поміж гострих листків, щоб ляснути по стовбуру. Ну звісно.

— Довкола підніжжя дерева є кілька речей, — промовила Вашет. — Твоє випробування таке: підійти, обрати одну й винести її.

— І це випробування? — запитав я. Прозвучало трохи різкіше, ніж я сподівався. — Чому ти мені не сказала?

— А чому ти не спитав? — сухо відказала вона, а тоді лагідно поклала руку мені на передпліччя й додала: — Я сказала б. Рано чи пізно. Але знала: якщо скажу тобі надто швидко, ти спробуєш це зробити й нашкодиш собі.

— Що ж, дякувати Богові, що ми відклали це на сьогодні, — промовив я, а тоді зітхнув. «Покірне вибачення». — Що станеться, якщо я пройду туди й мене поріже на шматки?

— Зазвичай поранення — це норма, — сказала Вашет і відтягнула комір своєї сорочки, показуючи пару знайомих шрамів на плечі, блідих і тонких. — Питання в тому, наскільки сильне, в якому місці та як ти поведешся, — вона повернула сорочку на місце. — Листя ріже неглибоко, але бережи обличчя й шию. Місця, в яких тягнуться судини й сухожилки, близькі до поверхні. Поранення на грудях чи передпліччі легко підлатати. А відтяте вухо — не так легко.

Я подивився на дерево, яке саме перехопило порив вітру й несамовито заметляло гіллям.

— Що заважає проповзти туди накарачках?

— Гордість, — мовила Вашет, придивившись до мого обличчя. — Ти хочеш бути відомим як людина, що повзла під час випробування?

Я кивнув. Для мене це було особливо великою проблемою. Я, як варвар, мусив доводити вдвічі більше.

Я ще раз поглянув на дерево. Від кінців невгамовних гілок до стовбура було тридцять футів. Я згадав шрами, які бачив на тілі Темпі, на обличчі Карсерет.

— Отже, це випробування на сміливість, — сказав я. — Випробування на гордість.

— Це випробування багато на що, — відповіла Вашет. — Чимало значить твоя поведінка. Можна затулити лице руками й помчати вперед. Як-не-як, найшвидший шлях — найпряміший. Але що це говорить про тебе? Ти бик, який пре наосліп? Ти тварина без витонченості чи грації? — вона похитала головою й насупилася. — Від свого учня я чекаю більшого.

Я примружив очі, намагаючись побачити, які ще речі зібрані довкола дерева.

— Напевно, питати, який вибір гідний, мені не можна.

— Гідних виборів багато, а негідних — набагато більше. У всіх усе по-різному. Багато про що говоритиме річ, яку ти принесеш. Багато про що говоритиме те, що ти зробиш із цією річчю опісля. Багато про що говоритиме твоє поводження, — вона знизала плечима. — Все це Шегін візьме до уваги, перш ніж вирішити, чи приймати тебе до школи.

— Якщо вирішувати має Шегін, то чому тут стільки інших людей?

Вашет вимучено всміхнулася, і я побачив у глибині її очей приховану тривогу.

— Шегін не уособлює всю школу, — вона показала на адемів, що стояли вдалині, довкола меч-дерева. — І тим паче не представляє весь шлях Латанти.

Я роззирнувся довкола й усвідомив, що нечисленні сорочки не червоного кольору довкола не світлі, а білі. То були голови інших шкіл. Вони прибули сюди, щоб подивитись, як варвар пройде випробування.

— Це звичне явище? — запитав я.

Вашет мотнула головою.

— Я могла б удати, що нічого не знаю. Проте підозрюю, що Карсерет усім розпатякала.

— Чи можуть вони скасувати рішення Шегін? — запитав я.

Вашет мотнула головою.

— Ні. Це її школа, її рішення. Ніхто не оскаржив би її права його ухвалювати, — вона змахнула рукою збоку. «Однак…»

— Чудово, — сказав я.

Вашет потягнулася й узяла мене обома руками за одну долоню, потиснула її, а тоді випустила.

Я пройшов до меч-дерева. Вітер на якусь мить ослаб, і густа крона з повислих гілок нагадала мені про дерево, на якому я зустрів Ктей. Спогад був не з утішних.

Я подивився на кружляння листя, намагаючись не думати про його гостроту. Про те, як воно врізатиметься в мою плоть. Як воно може пролетіти крізь тонку шкіру моїх рук і розітнути ніжні сухожилки під нею.

Від краю крони до безпечного стовбура явно було не більш як тридцять футів. У певному розумінні не надто далеко…

Я згадав, як Селеан нестримно гасала поміж листя. Згадав, як вона скакала й відмахувалася від гілок. Якщо вона може, то, безумовно, можу і я.

Однак, уже подумавши про це, я зрозумів, що це просто не так. Селеан бавилася тут усе життя. Була тоненька, мов гілочка, прудка, як цвіркун, і вдвічі менша за мене. Порівняно з нею я був незграбним ведмедем.

Із віддаленого боку дерева я побачив кількох адемських найманців. Також там перебували двоє білих сорочок — ті, які більше лякали. Я відчував на собі їхні погляди й дивним чином зрадів.

На самоті легко боятися. Легко зосередитися на тому, що може ховатися в пітьмі у кінці сходів, які ведуть до льоху. Легко зациклитися на чомусь неконструктивному, приміром, на тому, яке це безумство — ввійти в шалену круговерть ножів. На самоті легко спітніти, запанікувати, розклеїтися…

Проте я був не сам. І стежили за мною не лише Вашет і Шегін. Там були десяток найманців і голови інших шкіл на додачу. Я мав глядачів. Був на сцені. А я ніде не почуваюся так комфортно, як на сцені.

Я зачекав зовсім поряд із кінцями найдовших гілок, намагаючись уловити паузу в їхньому русі. Я сподівався, що їхнє безладне кружляння всього на мить зупиниться й відкриє шлях, яким можна буде проскочити, відбиваючи будь-які листки, що опиняться надто близько. Я міг відбити їх від обличчя «віяловою водою».

Я стояв біля краю крони й дивився, чекаючи на паузу, стараючись вирахувати закономірність наперед. Рух дерева заспокоював мене, як і безліч разів до цього. Він був прекрасний, завжди по колу чи по дузі.

Спостерігаючи та злегка зачарувавшись рухом дерева, я відчув, як мій розум легко поринув у чисту порожнечу «кружляння листка». Я усвідомив, що насправді дерево рухається аж ніяк не безладно. Насправді воно утворює візерунок із нескінченних мінливих візерунків.

А тоді я з відкритим і порожнім розумом уздрів, як вітер переді мною розійшовся. Неначе іній утворився на чистій віконній шибці. Ось переді мною нічого нема, а за мить я побачив ім’я вітру так само чітко, як свої п’ять пальців.

Я швидко роззирнувся довкола, чудуючись йому. Відчув його обриси в себе на язиці та збагнув, що можу розбурхати його, перетворити на бурю, якщо забажаю. А можу стишити його до шепоту, так, що меч-дерево застигне та спорожніє.

Однак це видавалося неправильним. Натомість я просто широко розплющив очі назустріч вітру і став пильнувати, де він забажає штовхнути гілля. Пильнувати, де він ворухне листям.

Відтак я ступив під крону, так само спокійно, як ви пройшли б у власні парадні двері. Ступив два кроки, а тоді зупинився: переді мною розітнуло повітря двійко листків. Я ступив убік і вперед, тим часом як вітер закрутив іншою гілкою позаду мене.

Я крокував між танцюючих гілок меч-дерева. Не біг, не безтямно відбивався від них руками. Я ступав обережно, цілеспрямовано. До мене дійшло: саме так Шегін рухається, коли б’ється. Нешвидко, хоч іноді вона й буває швидкою. Вона рухалась ідеально, завжди опиняючись там, де треба.

Я й незчувся, як ступив на темну землю, що оточувала колом широкий стовбур меч-дерева. Листя, що кружляло, туди не доходило. Тимчасово убезпечившись, я розслабився й зосередився на тому, що чекало там на мене.

Меч, який я бачив із краю галявини, був прив’язаний до дерева білим шовковим шнурком, який обвивався довкола стовбу­ра. Меч був наполовину вийнятий із піхов, і я бачив, що клинок у нього приблизно як у меча Вашет. Його метал відзначався дивною, відшліфованою сірістю без жодного сліду чи ґанджу.

Поряд із деревом на маленькому столику лежала знайома червона сорочка, охайно складена вдвоє. Лежали стріла з яскраво-білим оперенням і полірований дерев’яний циліндр із тих, що в них тримають сувої.

Мені в око впав яскравий блиск, і я повернувся, а тоді побачив товстий золотий зливок, який умостився в темній землі поміж коріння дерева. Чи справді це золото? Я нагнувся й торкнувся його. Він холодив мені пальці й був надто важкий, щоб його можна було вирвати з землі однією рукою. Скільки він важить? Сорок фунтів? П’ятдесят? Цього золота вистачило б, щоб я залишався в Університеті вічно, хай як безбожно мені підійматимуть плату за навчання.

Я поволі обійшов стовбур меч-дерева й побачив, що на одній низькій гілці тріпотить клаптик шовку. Ось іще один меч — уже більш пересічний, повислий на такому самому білому шнурку. Три блакитні квітки, перев’язані блакитною стрічкою. Потьмянілий вінтський півгріш. Довгий плаский гострильний камінь, темний від олії.

А тоді я пройшов до іншого боку дерева й побачив свій футляр для лютні, невимушено притулений до стовбура.

Побачивши його там і усвідомивши, що хтось заходив до мене в кімнату й забрав футляр у мене з-під ліжка, я сповнився раптового, жахливого гніву. Ще гірше стало через те, що я знав, якої думки адеми про музикантів. Виходить, вони знають, що я не просто варвар, а ще й дешева вульгарна шльондра. Його зоставили там, щоб із мене покепкувати.

Я вже називав ім’я вітру, коли був охоплений жахливим гнівом, у Імрі після того, як Емброуз розбив мою лютню. І я вигукнув його в жаху та гніві, коли мусив захищатися від Фелуріян. Але цього разу знання про нього не прийшло до мене разом із якоюсь сильною емоцією. Я обережно прослизнув у нього так, як простягають руку, ловлячи насінину чортополоху, що летить собі помаленьку.

Тож побачивши свою лютню, я від зіткнення з вихором палких почутів стрімко вилетів із «кружляння листка», наче підбитий каменем горобець. Ім’я вітру розірвалося на шматки, покинувши мене порожнім і сліпим. Оглядаючи божевільний танець листя, я не міг побачити жодної закономірності — бачив лише, як ріже повітря тисяча підхоплених вітром бритв.

Я закінчив повільні оглядини дерева й відчув, як шлунок зав’язується вузлом від тривоги. Завдяки наявності лютні одне стало очевидно: будь-який із цих предметів може бути пасткою, яку мені хтось залишив.

Вашет казала, що випробування — це більше, ніж те, що я принесу від дерева. Річ також була в тому, як я принесу це й що я робитиму з цим опісля. Якщо я витягну важкий золотий зливок і передам його Шегін, чи не покаже це, що я готовий принести школі гроші? Чи це означатиме, що я ладен жадібно хапатися за щось важке й незграбне, хай це й наражає мене на небезпеку?

Те саме стосувалося будь-якої з отих речей. Якби я взяв червону сорочку, мене можна було б сприйняти як людину зі шляхетним прагненням носити її або ж як нахабу, що вважає себе досить вправним, щоби стати до їхніх лав. Іще більшою мірою це стосувалося давнього меча, що там висів. Я не сумнівався, що для адемів він цінний, як дитя.

Я поволі оглянув дерево ще раз, удаючи, ніби замислююся над вибором, але насправді лише тягнучи час. Я нервово оглянув предмети вдруге. Маленька книжечка з латунним замком. Веретено з сірою вовняною ниткою. Гладенький круглий камінець, покладений на чисту білу серветку.

Дивлячись на все це, я збагнув, що будь-який мій вибір можна трактувати в безліч способів. Я й близько не знав достатньо про адемську культуру, щоби здогадуватися, про що може сигналізувати мій предмет.

Та й навіть якби я здогадувався, без імені вітру, що провело б мене назад крізь крону, мене порізало б на шматки під час відходу від дерева. Мабуть, недостатньо сильно, щоби скалічити, але достатньо, щоб дати зрозуміти, що я незграбний варвар, якому тут очевидно не місце.

Я ще раз поглянув на золотий зливок. Якщо оберу його, то принаймні зможу виправдати його вагою незграбний вихід. Можливо, це ще можна буде гарно подати…

Я нервово обігнув дерево втретє. Відчув, як вітер поси­лився, рвучко повіявши так, що гілля заметлялося несамовитіше, ніж раніше. Із мого тіла полився піт, від якого я захолов і затремтів.

І в цю бентежну мить я раптом особливо гостро усвідомив, як несподівано й наполегливо почав тиснути на мене сечовий міхур. Мою біологію не обходила серйозність ситуації, і мене охопило потужне бажання справити природну потребу.

Тож посеред бурі ножів, посередині свого випробування, що також правило за суд наді мною, я думав про те, чи не помочитися на священне меч-дерево на очах у двох десятків гордих і смерто­носних найманців.

Ця думка була така страшна й недоречна, що я вибухнув реготом. А коли сміх вирвався з мене, напруження, яке стис­кало мені шлунок і дряпало м’язи спини, зникло саме собою. Хай який вибір я зроблю, він має бути кращим, аніж помочитися на Латанту.

Тієї миті, коли я вже не кипів від гніву й не був охоплений страхом, я поглянув на листя, що рухалося довкола мене. Раніше, коли мене покидало ім’я вітру, воно завжди меркло, наче сон після пробудження, недосяжне, як луна чи зітхання, що стихає.

Але цього разу вийшло інакше: я годинами спостерігав за тим, як рухається це листя. Я визирнув із-поміж гілок дерева і згадав, як Селеан скакала та крутилася, сміялася й бігла.

І воно знайшлося. Наче ім’я давнього друга, що просто вилетіло на мить із голови. Я поглянув між гілок і побачив вітер. Лагідно вимовив його довге ім’я, і вітер злагіднів. Видихнув його, неначе прошепотів, і вітер уперше, відколи я прийшов до Герта, затих і повністю заспокоївся.

У цьому місці нескінченного вітру здавалося, ніби світ раптом затамував подих. Нескінченний танець меч-дерева сповільнився, а тоді спинився. Неначе воно відпочивало. Неначе воно вирішило мене відпустити.

Я відступив від дерева й поволі пішов до Шегін, нічого із собою не взявши. Ідучи, я підняв ліву руку і провів розкритою долонею по гострому, як бритва, краю навислого листка.

Я став перед Шегін, зупинившись на поважній відстані від неї. Поки я стояв, моє лице було байдужливою маскою. Я стояв цілковито мовчазний, абсолютно нерухомий.

Я простягнув ліву руку закривавленою долонею догори та стиснув її в кулак. Цей жест означав «готовність». Крові було більше, ніж я очікував, і вона виступила між моїми пальцями й потекла по тильному боку долоні.

Коли минула одна довга мить, Шегін кивнула. Я розслабився, і лише тоді вітер повернувся.