Страх мудреця

Розділ шістдесятий. Знаряддя мудрості

Почувши мої слова, мейр вирячив очі, а тоді знову примружився. Навіть недужим Алверон зберігав гострий розум.

— Правильно ти зробив, що заговорив так близько й тихо, — сказав він. — Ти ступив на небезпечну територію. Але говори, я тебе послухаю.

— Ваша милосте, підозрюю, що Треп не згадував про це у своєму листі, але я не лише музикант, а й студент Універ­ситету.

Судячи з погляду мейра, це ні про що йому не говорило.

— Якого університету? — запитав він.

— Того Університету, ваша милосте, — відповів я. — Я член ­Аркануму.

Алверон нахмурився.

— Ти замолодий, щоб таке казати. І нащо Трепові про це не згадувати?

— Ви не шукали арканіста, ваша милосте. Та й так далеко на схід із такими штудіями пов’язані певні негативні стереотипи, — так я найближче підійшов до правди: вінтасці забобонні до дурощів.

Мейр повільно кліпнув. Його лице посуворішало.

— Чудово, — сказав він. — Якщо ти той, ким називаєшся, зверши якесь магічне діяння.

— Я лише проходжу підготовку арканіста, ваша милосте. Але якщо ви бажаєте побачити трохи чарів… — я поглянув на три лампи на стінах, облизав пальці, зосередився й ущипнув ґніт свічки, що стояла на тумбочці біля мейрового ліжка.

У кімнаті стало темно, і я почув, як мейр налякано втягнув у себе повітря.

Дістав срібний перстень, і за мить він засяяв сріблясто-блакитним світлом. У мене захололи долоні, бо я не мав жодного джерела тепла, крім власного тіла.

— Досить, — сказав мейр. Якщо він і занервував, то в його голосі на це не було й натяку.

Я перейшов на той бік кімнати й відчинив затулені віконницями вікна. Кімнату залило сонячне світло. Трохи пахло квітами селасу, було чути пташину трель.

— Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — я всміхнувся йому.

Алверон не усміхнувся у відповідь.

— Так, так. Ти дуже розумний. Підходь, сідай.

Я так і зробив, опустившись на стілець біля його ліжка.

— А тепер усе поясни.

— Я сказав Кодікусу, що укладаю збірку оповідок зі шляхетних домів, — сказав я. — Зручне виправдання, бо це також пояснює, чому я проводив час із вами.

Обличчя мейра залишалося похмурим. Я помітив, як біль затуманив йому очі — наче хмара насунула на сонце.

— Доказ, що ти вправно брешеш, навряд чи принесе тобі мою довіру.

У мене в животі почав затягуватися холодний вузол. Я вважав, що мейр прийме істину легше.

— Однозначно, ваша милосте. Я збрехав йому, а вам кажу правду. Вважаючи мене звичайним паничем-неробою, він дозволив мені дивитись, як він готує ваші ліки, — я підняв бурштиновий флакон. Сонячне світло заломлювалось у склі, перетворюючись на веселки.

Алверон залишався незворушним. Його зазвичай ясні очі затуманилися від спантеличення й болю.

— Я прошу доказів, а ти розповідаєш мені історію. Кодікус понад десять років був мені відданим слугою. А втім, я подумаю над тим, що ти сказав, — його тон підказував, що роздум цей буде коротким і недобрим. Алверон простягнув руку, чекаю­чи на пляшечку.

Я відчув, як у мені спалахнув маленький вогник гніву. Він приборкав холодний страх, що намагався засісти в моїх ­ну­трощах.

— Ваша милість бажає доказів?

— Я бажаю ліків! — різко відповів він. — І поспати. Прошу…

— Ваша милосте, я можу…

— Як ти смієш мене перебивати?! — Алверон відчайдушно намагався сісти на ліжку прямо. Його голос став лютим. — Ти зайшов надто далеко! Негайно йди, а я, можливо, ще подумаю, чи користуватися твоїми послугами далі, — він тремтів від гніву, а його рука досі тягнулася до пляшечки.

На мить запала тиша. Я простягнув пляшечку, та сказав, перш ніж Алверон за неї взявся:

— Ви нещодавно блювали. Блювотиння було молочно-­біле.

Напруження в кімнаті стрімко зросло, але мейр, почувши мої слова, застиг.

— Ваш язик видається товстим і важким. У роті сухо, відчувається дивний, різкий смак. Вам кортіло солодощів, цукру. Ви прокидаєтеся серед ночі й розумієте, що не можете ворушитися, не можете говорити. Вас уражає параліч, уражають кольки й бездумна паніка.

Поки я говорив, рука мейра поволі віддалилася від пляшечки. Його обличчя вже не було ані лютим, ані сердитим. Очі здавалися невпевненими, майже наляканими, але знову стали ясними, неначе страх частково пробудив обережність, яка спала в ньому.

— Кодікус розповів тобі, — сказав мейр, але тон у нього був геть не впевнений.

— Чи став би Кодікус детально обговорювати вашу хворобу з незнайомцем? — із притиском запитав я. — Мене турбує ваше життя, ваша милосте. Якщо для його порятунку доведеться діяти на шкоду пристойності, я так і зроблю. Дайте мені дві хвилини, щоб висловитись, і я надам вам докази.

Алверон повільно кивнув.

— Я не стверджуватиму, буцімто знаю, що саме так діє, — я помахав пляшечкою. — Але те, що вас отруює, здебільшого складається зі свинцю. Це пояснює параліч, біль у м’язах і внут­рішніх органах. Блювоту й заціпеніння.

— Заціпеніння в мене не було.

— Гм-м-м… — я окинув його критичним поглядом. — Це доб­ре. Але тут є не лише свинець. Гадаю, тут міститься чимала доза офалуму, а він речовина не зовсім отруйна.

— І що ж це таке?

— Це радше лікарський або наркотичний засіб.

— То що це? — різко запитав мейр. — Отрута чи ліки?

— Ваша милість коли-небудь вживала лауданум?

— Одного разу, коли я був молодшим, щоб поспати, попри біль у зламаній нозі.

— Офалум схожий на нього, але його зазвичай уникають, оскільки він викликає сильну залежність, — я трохи помовчав. — Також його називають ґлеєм дерева денер.

Тут мейр поблід, і цієї миті його очі стали майже цілковито ясними. Про солодкожерів знали всі.

— Підозрюю, що він додав його, бо ви вживали ліки нерегулярно, — продовжив я. — Від офалуму вам почало б їх кортіти, і водночас він полегшував би ваш біль. Також це пояснювало б, чому вам кортить солодкого, вас кидає в піт і ви бачили дивні сни. Що ще він туди додав? — замислився я. — Мабуть, швокорінь або манум, щоб ви не блювали забагато. Розумно. Жахливо й розумно.

— Не так уже й розумно, — неприродно всміхнувся мейр. — Убити мене йому не вдалося.

Я завагався, а тоді вирішив сказати йому правду.

— Убити вас було би просто, ваша милосте. Він із легкістю міг би розчинити в цій пляшечці достатньо свинцю, щоб вас убити, — я підніс пляшечку до світла. — Використати достатньо, щоб зробити вас хворим, але не вбити й не паралізувати, — ось що важко.

— Чому? Навіщо мене труїти, якщо не заради вбивства?

— Цю загадку було б легше розгадати вашій милості. Ви більше знаєте про відповідні політичні перипетії.

— Нащо мене взагалі труїти? — у голосі мейра відчувалося щире спантеличення. — Я щедро йому плачу. Він шанований придворний. Має право займатися власною роботою й по­дорожувати, коли забажає. Прожив тут понад десять років. Чому зараз? — він похитав головою. — Кажу ж тобі: це безглуздо.

— Гроші? — припустив я. — Як то кажуть, кожна людина має ціну.

Мейр продовжив хитати головою. А тоді раптом підвів погляд.

— Ні. Я щойно згадав. Я захворів задовго до того, як мене почав лікувати Кодікус, — він зупинився, щоб подумати. — Так, правильно. Я звернувся до нього, щоб дізнатися, чи може він допомогти мені в боротьбі із захворюванням. Симптоми, які ти згадав, з’явилися лише за кілька місяців після того, як він почав мене лікувати. Це не міг бути він.

— Ваша милосте, у малих дозах свинець діє повільно. Якби Кодікус збирався вас отруїти, то аж ніяк не хотів би, щоб ви заблювали кров’ю за десять хвилин після його ліків, — раптом я згадав, із ким розмовляю. — Я невдало висловився, ваша милосте. Перепрошую.

Він напружено кивнув, показуючи, що приймає вибачення.

— Надто багато з того, що ти кажеш, надто близько підходить до істини, щоб я на це не зважав. І все ж мені не віриться, що Кодікус на таке здатен.

— Ми можемо це перевірити, ваша милосте.

Алверон підвів погляд на мене.

— Як?

— Наказати принести до вашої кімнати пів дюжини птахів. Ідеально підійшли би швидкопиї.

— Швидкопиї?

— Крихітні, яскраві, жовто-червоні, — я підняв пальці, розвівши їх дюйми на два. — У ваших садах їх повно. Вони п’ють нектар із ваших квітів селасу.

— А… Ми звемо їх пурхалами.

— Ми змішаємо ваші ліки з їхнім нектаром і подивимося, що вийде.

Мейрове лице спохмурніло.

— Якщо свинець, як ти кажеш, діє повільно, на це пішли б місяці. Я не терпітиму місяцями без ліків через якусь твою кепсько обґрунтовану фантазію, — я помітив, як у голосі мейра яскраво відбився гнів.

— Вони важать значно менше за вас, ваша милосте, а метаболізм у них набагато швидший. Ми маємо побачити результати щонайбільше за день-два.

Я на це сподівався.

Він неначе замислився над почутим.

— Гаразд, — сказав мейр і взяв із тумбочки дзвоник.

Я швидко заговорив, поки він не подзвонив.

— Одне прохання, ваша милосте: чи не могли б ви вигадати якусь причину, з якої вам можуть знадобитися ці птахи? Нам стала б у пригоді певна обережність.

— Я знаю Стейпса цілу вічність, — твердо сказав мейр. Я ще ніколи не бачив, щоб його очі були такі ясні та проникливі. — Я довіряю йому свої землі, свій сейф і своє життя. Навіть чути не хочу від тебе натяків, що він не ідеально надійний, — у його голосі відчувалася непохитна віра.

Я опустив погляд.

— Так, ваша милосте.

Він подзвонив у дзвоник, і щонайбільше за дві секунди огрядний лакей відчинив двері.

— Так, пане!

— Стейпсе, я скучив за прогулянками в садах. Чи не міг би ти принести мені пів дюжини пурхал?

— Пурхал, пане?

— Авжеж, — відповів мейр так, ніби замовляв обід. — Вони гарні. Гадаю, їхній спів допоможе мені заснути.

— Подивлюся, що можна зробити, пане.

Перш ніж зачинити двері, Стейпс набурмосився на мене.

Коли двері зачинились, я поглянув на мейра.

— Ваша милосте, дозвольте запитати: чому?

— Щоб йому не довелося брехати. Він не має до цього хисту. А в тому, що ти сказав, є мудрість. Обережність — це завжди знаряддя муд­рості, — я побачив, як його обличчя вкрилося тонким шаром поту.

— Якщо я не помиляюся, ваша милосте, сьогодні вночі вам буде непереливки.

— Останнім часом мені щоночі буває непереливки, — гірко відказав він. — Чому сьогодні стане гірше, ніж учора?

— Офалум, ваша милосте. Ваше тіло жадає його. За два дні ви маєте пройти найгірше, але доти вам буде доволі… дис­комфортно.

— Говори просто.

— У вас нитимуть щелепи й голова, ви пітнітимете, вас нудитиме, будуть судоми та спазми, особливо в ногах і попереку. Ви можете втратити контроль над кишківником, а також то відчуватимете сильну спрагу, то блюватимете, — я опустив погляд на свої руки. — Вибачте, ваша милосте.

До кінця мого опису обличчя Алверона стало доволі сердитим, але він люб’язно кивнув.

— На мою думку, краще знати.

— Ваша милосте, є кілька речей, які зроблять це трохи стерпнішим.

Він трохи прояснів.

— Наприклад?

— Приміром, лауданум. Зовсім трохи, щоб послабити бажання тіла. І ще кілька засобів. Як вони звуться, неважливо. Я можу змішати їх для вас у чаї. Ще одна проблема полягає в тому, що у вашому організмі досі міститься чимало свинцю й він не зникне сам собою.

Це, схоже, збентежило його сильніше за всі інші мої слова.

— А хіба він не просто вийде з мене?

Я мотнув головою.

— Метали — це підступні отрути. Вони застрягають в організмі. Ми зможемо викачати свинець, лише свідомо доклавши до цього зусиль.

Мейр нахмурився.

— От напасть. Ненавиджу, коли з тіла щось викачують.

— Це фігура мовлення, ваша милосте. В наш час викачують щось із тіла лише ідіоти та шарлатани. Свинець треба виводити.

Я замислився, чи не сказати йому правду — що він, найпевніше, ніколи не позбудеться свинцю повністю, — але вирішив притримати цю інформацію при собі.

— А ти так можеш?

Я замислився на одну довгу мить.

— Ваша милосте, ймовірно, я ваш найкращий варіант. До Університету звідси далеко. Б’юсь об заклад, що тут навіть не кожний десятий лікар має пристойну підготовку, і не знаю, хто з них може знати Кодікуса, — я подумав іще трохи, а тоді хитнув головою. — Мені спадає на думку п’ятдесят людей, які краще підходять для цієї роботи, та вони перебувають за тисячу миль звідси.

— Я ціную твою чесність.

— Більшість із того, що мені потрібно, можна знайти в Нижньому Северені. Однак… — я поступово замовк у надії, що мейр зрозуміє, до чого я хилю, й не дозволить мені принижуватися, прохаючи грошей.

Він отетеріло витріщився на мене.

— Однак?

— Ваша милосте, мені знадобляться гроші. Те, що вам знадобиться, непросто роздобути.

— О, звісно! — він витягнув гаманець і передав його мені. Мене трохи здивувало, що мейр зберігає в місці, до якого легко дотягнутися з його ліжка, щонайменше один гаманець із чималою сумою. Я мимоволі згадав своє звернення до кравця кілька років тому в Тарбієні. Що я йому сказав? «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця»? Я притлумив недоречний напад сміху.

Невдовзі повернувся Стейпс. Він продемонстрував несподівану винахідливість і привіз дюжину швидкопиїв у клітці на коліщатках, яка була завбільшки з гардероб.

— Оце так, Стейпсе! — вигукнув мейр, коли його лакей викотив у двері клітку з тонкої сітки. — Ти перевершив самого себе.

— Де її краще поставити, пане?

— Поки що просто залиш її тут. Квоут пересуне її для мене.

Стейпс набув дещо ображеного вигляду.

— Та це не клопітно.

— Стейпсе, я знаю, що ти був би радий це зробити. Але я сподівався, що ти замість цього принесеш мені графин свіжого яблучного зілля. Здається, воно може заспокоїти мені шлунок.

— Звісно, — той знову вибіг за поріг і зачинив за собою двері.

Щойно двері зачинились, я підійшов до клітки. Маленькі пташки, схожі на самоцвіти, так швидко пурхали з насісту на насіст, що їх важко було розгледіти.

— Гарненькі, — почув я задумливий голос мейра. — У дитинстві вони мене зачаровували. Пам’ятаю, як думав: як же це, напевно, чудово — цілий день не їсти нічого, крім цукру.

Ззовні на клітці були прикріплені три годівнички: скляні трубки, наповнені солодкою водою. Дві з них мали носики у формі крихітних квіточок селасу, тоді як на третій був стилізований ірис. Ідеальний хатній улюбленець для шляхти. Хто ще міг би дозволити собі щодня годувати свого улюбленця цукром?

Я відкрутив кришечки на годівницях і вилив у кожну по третині мейрових ліків. Простягнув порожню пляшечку Алве­ронові.

— Що ви зазвичай робите з ними?

Він поставив пляшечку на стіл біля ліжка.

Я дивився на клітку, доки не побачив, як одна із пташок підлетіла до годівнички й почала пити.

— Якщо ви скажете Стейпсові, що хочете годувати їх самостійно, він не чіпатиме їхньої їжі?

— Так. Він завжди чинить саме так, як я йому кажу.

— Добре. Хай вони вип’ють із годівничок усе, а вже тоді їх можна буде наповнити знову. Так вони дістануть кращу дозу, а ми швидше побачимо результати. Де поставити клітку?

Мейр оглянув кімнату, мляво ворушачи очима.

— Поряд із комодом у вітальні, — врешті сказав він. — Звідти мені має бути видно клітку.

Я обережно вкотив клітку до сусідньої кімнати. Повернувшись, я побачив, як Стейпс наливає мейрові склянку яблучного зілля.

Я вклонився Алверонові.

— З вашого дозволу, ваша милосте.

Він махнув рукою, показуючи, що відпускає мене.

— Стейпсе, Квоут повернеться сюди до вечора. Впусти його, навіть якщо я тоді спатиму.

Стейпс напружено кивнув і знову кинув на мене несхвальний погляд.

— Можливо, він також дещо мені принесе. Будь ласка, нікому про це не розповідай.

— Якщо вам щось знадобиться…

Алверон стомлено всміхнувся.

— Стейпсе, я знаю, що ти це й зробив би. Я просто користуюся хлопцем. Як на мене, краще мати тебе на підхваті, — Алверон поплескав лакея по передпліччю, і Стейпс начебто заспокоївся. А я пішов собі.

***

Мій похід до Нижнього Северена вийшов на кілька годин довшим, аніж було потрібно. Хоча це зволікання мені не подобалося, без нього було ніяк. Ходячи тамтешніми вулицями, я раз у раз помічав людей, що тягнулися слідом за мною.

Я не був здивований. Після побаченого при дворі мейра з його чутками я очікував, що за моїми справами в Нижньому Северені спостерігатиме один служник, а може, й двоє. Як я вже казав, я на той час серйозно цікавив двір мейра, а ви навіть не уявляєте, на що можуть піти знуджені шляхтичі, щоб запхати носа до чужого проса.

Хоча самі чутки мене не бентежили, їхній вплив міг бути катастрофічним. Якщо Кодікус почує, що я після візиту до мейра пішов по аптеках, яких заходів він уживе? Той, хто готовий отру­їти мейра, без вагань загасить мене, наче свічку.

Тож я, щоб уникнути підозри, найперше після прибуття до Северена замовив собі вечерю. Гарну, гарячу печеню й жорсткий хліб. Мені до смерті набридла вишукана їжа, що діставалася моїх кімнат теплою, мов молоко.

Опісля я купив дві фляги для напоїв, із тих, що в них зазвичай наливають бренді. Відтак розслабився на пів годинки, дивлячись, як маленька мандрівна трупа грає кінець «Привида й панни Гуски» на розі вулиці. То були не едема ру, але впоралися вони добре. Коли вони почали збирати гроші на шапку, гаманець мейра щедро їх обдарував.

Урешті я дістався аптеки з гарним асортиментом. Нервово, безсистемно купив дещицю. Зібравши все потрібне, а також дещо непотрібне, я незграбно поцікавився у власника, що можна вживати, якщо… є певні проблеми… у спальні.

Аптекар серйозно кивнув і з абсолютно спокійним обличчям порекомендував кілька засобів. Я купив потроху кожного, а тоді зробив недолугу спробу зацитьнути його погрозами й підкупом. Коли я нарешті пішов, він почувався ображеним і відверто роздратованим. Він залюбки розкаже всякому історійку про неґречного панича, що зацікавився ліками від імпотенції. Я не палав бажанням заробити таку репутацію, та принаймні до Кодікуса не дійдуть оповідки про те, як я купував лауданум, глуху кропиву, малокус та інші такі ж підозрілі лікарські засоби.

Наостанок я викупив у ломбарді свою лютню, встигнувши на цілий день до крайнього терміну. Тоді гаманець мейра майже спорожнів, але це була моя остання справа. Коли я повернувся до підніжжя Прямовису, сонце вже сідало.

Способів дістатися з Нижнього Северена до Верхнього чи навпаки було всього кілька. Найбільш пересічним були двоє вузьких сходів, що тягнулися вгору та вниз на поверхні Прямовису. Вони були старі, кришилися й подекуди сильно звужувалися, зате вони були безкоштовні, а тому саме їх зазвичай обирали посполиті, що жили в Нижньому Северені.

Для тих, кого не тішила думка про те, щоб видиратися на двісті футів угору вузькими сходами, існували інші варіанти. Вантажний підйомник, яким керувала парочка колишніх студентів Університету. Не повноправні арканісти, а розум­ники, які досить добре знали симпатію та інженерну справу, щоб керувати доволі рутинною роботою — підйомом і спуском возів і коней на Прямовисі за допомогою великої дерев’яної платформи.

Для пасажирів підйом коштував один гріш, а спуск — півгріш, хоча іноді доводилося чекати, коли якийсь купець закінчить вантажити чи розвантажувати свої товари, перш ніж підйомник міг поїхати.

Шляхта вантажним підйомником не користувалася. Притаманна вінтасцям підозріливість до всього хоч трохи таємничого спонукала її звертатися до кінного підйомника. Його тягнула упряж із двадцятьох коней, пристебнутих до складної конструкції з блоків. Тож кінний підйомник працював трохи швидше, а проїзд на ньому коштував аж один срібний восьмибіт. Найкраще ж було те, що десь раз на місяць якийсь п’яний панич гепався звідти й розбивався на смерть. Це збільшувало популярність кінного підйомника, демонструючи походження його клієнтури.

Позаяк гроші в моєму гаманці мені не належали, я вирішив скористатися кінним підйомником.

Я долучився до чотирьох панів і однієї пані, що вже стали в чергу, зачекав, коли підйомник опуститься, а тоді віддав свій тоненький срібний біт і зайшов на борт.

То був звичайний ящик із відкритими боками та латунним поруччям скраю. До його кутів були приєднані товсті коно­пляні канати, що надавало ящикові певної стабіль­ності, але від будь-якого різкого руху ця конструкція вкрай підозріло хиталася. Разом із кожною групою пасажирів підіймався та спускався гарно вбраний хлопчина, що відчиняв ворота й сигналізував погоничам коней, коли треба починати тягнути.

У шляхти побутує звичай їхати на підйомнику спиною до Северена. Витріщання — це для простолюду. Я не надто переймався тим, що про мене думає шляхта, і стояв біля поруччя спереду. Коли ми відірвалися від землі, мій шлунок почав робити дивні викрутаси.

Я дивився, як унизу простягається Северен. То було старе й горде місто. Високий кам’яний мур, що його оточував, говорив про неспокійні часи, які вже давно минули. Мейра яскраво характеризувало те, що навіть у ці мирні часи фортифікаційні споруди залишалися в чудовому стані. Усі троє воріт охоронялися, а ще їх щовечора замикали із заходом сонця.

Ми підіймалися дедалі вище, і я бачив різні частини Се­верена так чітко, ніби дивився на мапу. Он багатий район, помережа­ний садами й парками, будівлі — лише з цегли та старого каменю. Он бідний квартал: вулички вузькі та звивисті, всі дахи з дьогтю й тонких дощок. Біля підніжжя кручі виднівся чорний шрам там, де в місті колись у минулому спалахнула пожежа, не залишивши по собі майже нічого, крім обвуглених кістяків будівель.

Поїздка завершилась аж надто швидко. Я пропустив поперед себе інших панів, а сам сперся на поруччя й поглянув на місто далеко внизу.

— Пане! — стомлено озвався хлопчина, що їхав на підйомнику. — Всі зійшли.

Я повернувся, зійшов із підйомника й побачив, що попереду черги стоїть Денна.

Я здивовано витріщився на неї, та більше нічого не встиг: тут вона повернулася й перехопила мій погляд. Її личко засвітилося. Вона вигукнула моє ім’я, побігла до мене й, перш ніж я збагнув, що відбувається, опинилася в моїх обіймах. Я обі­йняв її обома руками та притулився щокою до її вуха. Ми зійшлися легко, наче танцюристи. Наче відпрацьовували це тисячу разів. Вона була тепла і м’яка.

— Що ти тут робиш? — запитала Денна. Її серце швидко калатало, і я відчував, як воно захопливо б’ється об мої груди.

Я стояв стуманілий, а вона відступила від мене. Лише тоді я помітив у неї на щоці старий, уже пожовтілий синець. І навіть попри це вона була найпрекраснішим із усього, що я побачив за два місяці, подолавши тисячу миль.

— А ти що тут робиш? — запитав я.

Денна засміялася своїм срібним сміхом і потягнулася до мого передпліччя. Відтак її очі ковзнули по моєму плечу, і в неї витягнулось обличчя.

— Стривай! — гукнула вона хлопцеві, який саме зачиняв ворота підйомника. — Я мушу встигнути на цей, бо спізнюся, — пояснила вона і з болісно-винуватим обличчям пройшла повз мене до підйомника. — Розшукай мене.

Хлопчина зачинив ворота за нею. Коли підйомник почав віддалятися, в мене обірвалося серце.

— І де ж мені шукати? — я підступив до краю Прямовису, споглядаючи, як Денна віддаляється.

Вона дивилася вгору. Її лице на тлі темряви здавалося білим, а волосся було тінню серед ночі.

— На Олов’яній вулиці, другій на північ від Головної!

Тінь забрала Денну, і раптом я залишився сам. Я стояв, у повітрі довкола мене ще відчувався її запах, а її тепло лише почало зникати з моїх долонь. Я досі відчував, як трепетало її серце, б’ючись об мої груди, наче пташка у клітці.