Страх мудреця

Розділ сто тридцять четвертий. Дорога до Левіншира

Наступного дня ми пересувалися повільно, бо ми з Крін були змушені вести трьох коней і Елл на додачу. Коні, на щастя, були чемні, як воно зазвичай буває з кіньми, яких навчали едема. Якби вони були такі самі свавільні, як горопашна донька бургомістра, ми, можливо, взагалі не дісталися б Левіншира.

І все-таки клопоту від коней було чи не більше, ніж зиску. Блискучий чалий особливо полюбляв забрідати в підлісок у пошу­ках харчу. Мені вже тричі довелося його витягати, і ми були серди­ті один на одного. З очевидних причин я назвав його Скабкою.

Коли його довелося вертати на дорогу вчетверте, я серйозно замислився, чи не відпустити його, щоб позбутися клопоту. І, звісно, не пішов на це. Добрий кінь — це все одно що гроші в кишені. Та й їхати до Северена верхи буде швидше, ніж просто йти пішки.

Ми з Крін, ідучи, всіляко старалися заговорювати Елл зуби. Здається, трохи допомагало. А до полуденної трапези вона вже начебто майже усвідомлювала, що відбувається довкола неї. Майже.

Поки ми готувалися рушити знову після обіду, мені блис­нула думка. Я підвів нашу сіру кобилу в яблуках до Елл. Її золо­те волосся перетворилося на суцільний ковтун, і вона стоячи намагалася провести крізь нього рукою. Тим часом її погляд відсторонено блукав довкола, наче вона не зовсім розуміла, де перебуває.

— Елл! — вона повернулася до мене. — Ти вже знайома із Сірохвостою? — я показав рукою на кобилу.

Вона боязко та спантеличено мотнула головою.

— Мені потрібна твоя допомога, щоб її вести. Ти раніше водила коня?

Кивок.

— Їй потрібна людина, яка про неї дбала б. Ти можеш про неї подбати?

Сірохвоста поглянула на мене одним великим оком, неначе даючи мені знати, що поводир їй потрібен так само, як мені — коліщатка для ходіння. Але відтак вона трохи опустила голову й по-материнськи штурхнула Елл носом. Дівчина майже машинально простягнула руку, щоб погладити їй ніс, а тоді забрала в мене повіддя.

— Думаєш, це добра ідея? — запитала Крін, коли я повернувся, щоб навантажити інших коней.

— Сірохвоста лагідна, мов ягнятко.

— Те, що Елл придуркувата, як вівця, — сердито відповіла Крін, — ще не означає, що вони гарна пара.

Тут я мимоволі всміхнувся.

— Ми уважно постежимо за ними десь із годинку. Якщо нічого не вийде, то нічого не вийде. Але іноді найкраща допомога для людини — це допомогти комусь іншому.

***

Я спав кепсько, тож того дня був утомлений удвічі сильніше. В животі було неприємне відчуття, а ще я почувався шорстким, неначе хтось шліфував мені шкіру і здер перші два шари. Я мало не піддався спокусі задрімати в сідлі, та совість не дозволяла їхати верхи, поки дівчата йтимуть пішки.

Тож я плентався далі, ведучи свого коня й засинаючи на ходу. Однак того дня я не міг поринути у зручний напівсон, до якого часто вдаюся, коли ходжу. Мені дошкуляли думки про Аллеґа; я роздумував, чи він досі живий.

У Медиці я дізнався, що поранення, яке я завдав йому в живіт, є смертельним. Також я знав, що така смерть повільна. Повільна й болюча. За належного догляду він міг померти аж за виток. Та й навіть сам на краю світу міг прожити з такою раною не один день.

Не один неприємний день. Із початком інфекції до нього прийде марення з гарячкою. З кожним рухом рана відкриватиметься заново. Ходити ногою з розітнутим сухожиллям він теж не міг. Тож якщо йому захочеться рухатися, то доведеться повзти. Тепер він уже мав потерпати від голодних спазмів і палати від спраги.

Але не померти від спраги. Ні. Я залишив поблизу міх, повний води. Поклав його поряд з Аллеґом, перш ніж ми пішли. Не з доброти. Не для того, щоби зробити його останні години більш стерпними. Я залишив міх, бо знав, що з водою Аллеґ довше житиме й більше страждатиме.

Залишити йому той міх із водою було найжахливішим діянням у моєму житті, і тепер, коли мій гнів остигнув і перетворився на попіл, я шкодував про це. Я думав, наскільки довше Аллеґ проживе завдяки йому. На день? На два? Вже точно не більше, ніж на два. Про те, якими будуть ці два дні, я старався не думати.

Але навіть викинувши Аллеґа з голови, я мусив боротися з іншими демонами. Я згадував ту ніч уривками, згадував те, що казали лжеартисти, коли я їх нищив. Звуки, з якими мій меч устромлявся в них. Запах їхньої шкіри, коли я їх таврував. Я вбив двох жінок. Що сказала би про мої дії Вашет? Хто й що подумав би?

Через виснаження від тривоги й безсоння мої думки кружляли такими колами до кінця дня. Я за звичкою отаборився й самим лише зусиллям волі підтримував розмову з Елл. Час для сну настав, коли я ще був до цього неготовий, і я незчувся, як закутався у свій шейд перед наметом дівчат. Я нечітко усвідомлював, що Крін почала кидати на мене такі самі стривожені погляди, як попередні два дні на Елл.

Я годину пролежав із круглими очима, доки не заснув, думаючи про Аллеґа.

Тоді мені снилось, як я їх убиваю. У своєму сні я бродив лісом, наче непохитна похмура смерть.

Але цього разу все було інакше. Я вбив Отто, і його кров оббриз­кала мені руки, наче гарячий жир. Відтак я вбив Ларена, Джоша й Тіма. Вони стогнали та кричали, корчачись на землі. Їхні рани були жахливі, та я не міг відвести погляд.

А відтак змінились обличчя. Я вбивав Терена, бородатого колишнього найманця зі своєї трупи. Далі вбив Тріпа. Відтак ганявся за Шанді крізь ліс, тримаючи в руці оголений меч. Вона кричала, ридала зі страху. Коли я нарешті спіймав її, вона вчепилася за мене, збила мене на землю, сховала лице в мене на грудях і заридала.

— Ні, ні, ні, — благала вона. — Ні, ні, ні.

Я прокинувся. Я лежав на спині, жахаючись і не знаючи, де кінчається мій сон і починається світ. За одну коротку мить я збагнув правду. Елл виповзла з намету й лежала, скрутившись біля мене калачиком. Її личко притулилося до моїх грудей, а долоня відчайдушно хапалася за мою руку.

— Ні, ні, — ледве вимовила вона. — Ні, ні, ні, ні, ні.

Елл відібрало мову, і її тіло задрижало від безпорадних ридань. Моя сорочка змокла від гарячих сліз. Рука в тому місці, де за неї схопилась Елл, кровоточила.

Я видавав заспокійливі звуки й розчісував їй волосся рукою. Урешті вона таки заспокоїлась і кінець кінцем поринула у виснажений сон, не припиняючи міцно триматися за мої груди.

Я лежав геть нерухомо, бо не бажав розбудити її вовтузнею. Зуби в мене були стиснені. Я згадав Аллеґа, Отто й усіх інших. Згадав кров, крики й запах горілої шкіри. Згадав усе це й уявив собі найгірше, що міг би з ними зробити.

Більше в мене таких кошмарів не було. Іноді я думаю про Аллеґа й усміхаюся.

***

Наступного дня ми дісталися Левіншира. Елл уже оговталася, проте лишалася тихою й відстороненою. Та все ж тепер усе відбувалося швидше, особливо зважаючи на те, що дівчата вирішили, ніби достатньо відновилися, щоб по черзі їздити на Сірохвостій.

До полудня ми подолали шість миль. Дівчата збуджувалися дедалі сильніше, бо почали впізнавати дещо в навколишніх теренах. Форму пагорбів на віддалі. Зігнуте дерево край дороги.

Але з наближенням до Левіншира вони затихли.

— Він просто за тим узвишшям, — сказала Крін, злізаючи з чалого. — Елл, тепер їдь ти.

Елл перевела погляд із неї на мене, відтак на свої ноги. Похитала головою.

Я подивився на них.

— З вами усе гаразд?

— Батько мене вб’є, — ледве прошепотіла Крін. Її лице було сповнене серйозного страху.

— Твій батько буде сьогодні одним із найщасливіших людей на світі, — зауважив я, а тоді вирішив, що найкраще бути чесним. — Можливо, він також розсердиться. Але це лише тому, що останні вісім днів був наляканий до нестями.

Крін це начебто трохи заспокоїло, зате Елл розплакалася. Крін обійняла її обома руками, видаючи ніжні звуки.

— Зі мною ніхто не одружиться, — хлипала Елл. — Я збиралася вийти за Джейсона Вотерсона й допомагати йому керувати крамничкою. Тепер він не одружиться зі мною. І ніхто не одружиться.

Я перевів погляд на Крін і побачив, як той самий страх відбивається в її вологих очах. Але у Крін очі були сердиті, тоді як в очах Елл не було нічого, крім розпачу.

— Всякий, хто так міркує, дурень, — заявив я, намагаючись говорити якомога переконливіше. — А ви надто розумні й надто прекрасні, щоб виходити заміж за дурнів.

Це начебто дещо заспокоїло Елл, і її погляд піднявся до мене так, ніби вона шукала чогось гідного віри.

— Це правда, — сказав я. — І ти ні в чому з цього не була винна. Постарайся пам’ятати це наступні кілька днів.

— Ненавиджу їх! — сплюнула Елл, здивувавши мене раптовим спалахом люті. — Ненавиджу чоловіків!

Вона вчепилася в повіддя Сірохвостої так, що кісточки пальців побіліли. Її лице спотворилося, перетворившись на маску гніву. Крін обійняла Елл обома руками, та коли вона поглянула на мене, я побачив, як у її темних очах тихенько відображається це ж таки почування.

— Ви маєте цілковите право їх ненавидіти, — запевнив я, почуваючись як ніколи сердитим і безпорадним. — Але я теж чоловік. Не всі ми такі.

Ми на якийсь час зупинилися там, не більш як за пів милі від міста. Попили води та трохи перекусили, щоб заспокоїти нерви. А тоді я повів дівчат додому.