Страх мудреця

Розділ сімдесят п’ятий. Гравці

За наступні кілька годин на ногах я постарався якомога краще пізнати бійців, яких на мене навісив Алверон. Я, звісно, висловлююся фігурально, позаяк одна з них була бійчинею, та й усі ми йшли на своїх двох.

Темпі привернув мою увагу найперше й утримував її найдов­ше, бо це був перший адемський найманець, якого я зустрів. Темпі аж ніяк не був тим страхітливим убивцею з жорстокими очима, якого я очікував побачити: доволі непоказний, не надто високий і не надто кремезний. Він мав світлу шкіру, світле волосся та блідо-сірі очі. Лице в нього було чисте, як новий папір, — не виражало нічого. Дивовижна порожнеча. Ретельно підтримувана порожнеча.

Я знав, що адемські найманці носять криваво-червоний одяг як своєрідну відзнаку. Але в Темпі вбрання було не таке, як я очікував. Його сорочка щільно прилягала до тіла завдяки десятку ремінців із м’якої шкіри. Штани також були туго затягнуті пасками на рівні стегон, гомілок і колін. Усе це було пофарбовано в яскравий криваво-червоний колір і сиділо на ньому тісно, як рукавичка на долоні шляхетного пана.

Коли вдень потеплішало, я зауважив, як Темпі почав пітніти. Після життя на холодному розрідженому повітрі Штормвалу тутешня погода, напевно, видавалася йому надміру спекотною. За годину до опівдня він послабив шкіряні ремінці на сорочці та зняв її, а тоді витер нею піт з обличчя й рук. Йому, здавалося, нітрішечки не соромно було ходити королівським шляхом, роздягнувшись до пояса.

Шкіра в Темпі була дуже бліда, майже як вершки, а тіло — худорляве та елегантне, наче в гончака. М’язи в нього під шкірою перекочувалися з якоюсь тваринною грацією. Я старався не витріщатись, але не міг не зауважувати тонких блідих шрамів, що перетинали його руки, груди та спину.

Він жодного разу, жодним словом не поскаржився на спеку. Здавалося, він узагалі рідко щось каже, а на більшість запитань відповідає киваючи чи хитаючи головою. Темпі ніс із собою дорожню торбу, схожу на мою, а його меч був аж ніяк не страхітливий, а здавався доволі коротким і непоказним.

Дедан був абсолютно не схожий на Темпі. Високий, широкий і кремезний у грудях та шиї. Він ніс із собою важкий меч, довгий ніж і був убраний в обладунок із різних деталей, виготовлених із дубленої шкіри, твердої — хоч стукай — і неодноразово залатаної. Якщо ви хоч раз бачили охоронця караванів, то бачили Дедана чи принаймні людину, зліплену з того ж тіста.

Він їв більше за всіх, скаржився більше за всіх, лаявся більше за всіх і був упертіший за ціле стадо віслюків. Однак варто віддати йому належне: також він був товариський і сміхотливий. Мені хотілося вважати його дурнем через поведінку й розмір, але Дедан відзначався кмітливістю, коли хотів нею відзначитися.

Геспе була найманкою. Не такою вже й рідкісною птицею, як дехто вважає. Зовнішністю та обмундируванням вона була мало не віддзеркаленням Дедана. Вичинена шкіра, важкий меч, поведінка людини, що чимало бачила й бувала в бувалицях. Вона мала широкі плечі, сильні руки й горде лице зі щелепою, схожою на шлакову цеглину. Волосся в неї було біляве й тонке, але коротко, по-чоловічому підстрижене.

Одначе вважати її за жіночу версію Дедана було би помилкою. Якщо Дедан був утіленням бравади, то вона була стримана. І якщо Дедан, не сердячись, поводився невимушено, то Геспе відзначалася якоюсь суворістю, неначе постійно чекала, коли хтось почне їй дошкуляти.

Мартен був найстаршим із-поміж нас, нашим слідопитом. На ньому було трохи вичиненої шкіри, м’якішої та краще доглянутої, ніж у Дедана чи Геспе. Він ніс із собою довгий ніж, короткий ніж і мисливський лук.

Мартен працював мисливцем, доки не впав у неласку в баронета, за чиїми лісами стежив. Порівняно з цим робота найманця була кепська, проте годувала його. Він був цінний завдяки вмінню орудувати луком, хоч і не відзначався такою показною зовнішністю, як Дедан чи Геспе.

Ця трійця стала своєрідними партнерами кілька місяців тому й відтоді продавала свої послуги спільно. Мартен розповів мені, що вони вже виконували певні завдання для мейра, а мину­лого разу їм довелося розвідати частину земель довкола Тінуе.

Хвилин за десять до мене дійшло, що очільником експедиції має бути Мартен. Він знав про ліси більше, ніж усі ми разом узяті, а раз чи двічі навіть полював на людей за винагороду. Коли я сказав йому про це, він захитав головою й усміхнувся, а тоді відповів, що здатність щось робити й бажання це робити — дві абсолютно різні речі.

Останнім був я, їхній безстрашний лідер. У рекомендаційному листі мейр описав мене як «розважливого молодика з доброю освітою й різноманітними корисними якостями». Хоча це було щирою правдою, через це також можна було подумати, ніби я найжалюгідніший у своїй нікчемності придворний жевжик.

Не допомагало й те, що я був на багато років молодший за них усіх, а мій одяг більше годився для званої вечері, ніж для дороги. Я ніс із собою лютню й гаманець від мейра. Не мав при собі ні меча, ні обладунку, ні ножа.

Насмілюся сказати, що вони геть не знали, як мене сприймати.

***

Приблизно за годину до заходу сонця ми проминули на дорозі мідника. Він був одягнений у традиційну брунатну мантію, підперезану мотузкою. Воза він не мав, зате вів із собою одного віслюка, так навантаженого клунками з різним крамом, що той скидався на гриб.

Мідник поволі пішов до нас, заспівавши:

Не мучать вас воші? Всі речі хороші?

Однаково вам є куди діти гроші.

Хай вас гріє сонце,

І точно не сон це,

Спиніться, щоб ліктів не згризти собі.

Продаю радо я

Все для чорного дня,

Щоб не вбились ви в темряві, наче сліпі.

Я засміявся й зааплодував. Справжні мандрівні мідники трап­ляються рідко, і я завжди радію, коли бачу такого. Мати казала мені, що вони приносять удачу, а батько цінував їх за новини, які вони приносять. А позаяк я вкрай потребував кількох речей, ця зустріч стала втричі радіснішою.

— Здоров, міднику, — озвався з усмішкою Дедан. — Мені треба вогнику й випити. Як довго ще йти до шинку?

Мідник показав у той бік, звідки прийшов.

— Менш як двадцять хвилин пішки, — придивився до Дедана. — Тіки не кажи, ніби тобі від мене нічо не треба, — зауважив він. — Усім на світі чогось та й треба.

Дедан ґречно хитнув головою.

— Звиняй, міднику. В мене надто тонкий гаманець.

— А ти що? — оглянув мене мідник з ніг до голови. — Ти скидаєшся на людину, якій чогось треба.

— Мені справді дещо потрібно, — визнав я. Побачивши, як інші тужливо поглядають на дорогу, жестом наказав їм іти далі. — Ідіть уперед, — попросив я. — Я буду за кілька хвилин.

Коли вони подалися геть, мідник потер руками й усміхнувся.

— То що, чого ти шукаєш?

— По-перше, солі.

— І коробочки для неї, — додав він, заходившись порпатись у клунках свого віслюка.

— Ніж мені теж придався б, якщо в тебе є такий, який не так важко знайти.

— Особливо якщо ви на північ, — зауважив він, не завагавшись ані на мить. — Там дорога небезпечна. Туди не варт ходити без ножа.

— Ти мав якісь проблеми? — запитав я, сподіваючись, що мідник може знати щось таке, що допоможе нам відшукати бандитів.

— О ні, — відповів він, порпаючись у своїх клунках. — Зараз не так погано, щоб комусь хотілося здійняти руку на мідника. І все ж дорога тут кепська, — він витягнув довгий вузький ніж у шкіряних піхвах і передав його мені. — Рамстонська сталь.

Я витягнув ніж із піхов і зблизька придивився до клинка. Таки рамстонська сталь.

— Мені не треба нічого аж такого гарного, — промовив я й повернув його. — Він у мене буде для повсякденних справ, головно для їди.

— Рамстон цілком підходить для повсякденних справ, — відказав мідник і знову штовхнув ніж мені в руки. — Можеш обрізати ним хмиз, а потім голитись, якщо бажаєш. Він ніколи не тупиться.

— Можливо, мені доведеться ним зловживати, — уточнив я. — А Рамстон крихкий.

— Є таке, — невимушено визнав мідник. — Як завше казав мій батько, найкращий ніж у вашому житті, доки не зламається. Але так можна сказати про будь-який ніж. Та й, правду кажучи, іншого ножа в мене нема.

Я зітхнув. Розумію, коли мене обдирають як липку.

— І коробочку для труту.

Не встиг я договорити, як він простягнув одну.

— Не зміг не помітити, що в тебе трішки чорнила на пальцях, — показав мідник на мої руки. — У мене тут є папір, якісний. Пера з чорнилом теж. Нема нічо гіршого, як мати ідею для пісні й не мати змоги її записати, — він простягнув шкіряний згорток із папером, перами й чорнилом.

Я заперечно хитнув головою: знав, що гаманець мейра не бездонний.

— Міднику, я, здається, тимчасово зав’язав із написанням ­пісень.

Він знизав плечима, та не прибрав руки зі згортком.

— Тоді для листів. Знаю одного хлопаку, так він якось мусив порізати собі вену, щоб написати записку коханій. Драматично, ніде правди діти. Звісна річ, символічно. А ще боляче, негігієнічно й вельми макабрично. Тепер він усюди носить із собою перо й чорнило.

Я відчув, як пополотнів, бо слова мідника нагадали мені про дещо інше, що вилетіло в мене з голови під час спішної втечі із Северена: про Денну. Від думок про неї мене начисто позбавили мейрова розповідь про бандитів, дві пляшки міцного вина й ніч без сну. Я пішов після нашої жахливої суперечки, не сказавши ні слова. Говорив до неї так жорстоко, а тоді просто зник — і що вона думатиме?

Я вже віддалився від Северена на цілий день шляху. Повернутися лише для того, щоб повідомити її про мандрівку, без­умовно, було неможливо. Я на якусь мить замислився над цим. Так, неможливо. До того ж Денна сама зникала на кілька днів поспіль без жодних попереджень. Ясна річ, вона зрозуміє, якщо я вчиню так само…

«Дурень. Дурень. Дурень». Мої думки крутилися по колу, поки я намагався обрати котрийсь із кількох неприємних варіантів.

Тут я почув різке «іа» мідникового віслюка, і мені блиснула думка.

— Міднику, ти до Северена йдеш?

— Радше через нього, ніж до нього, — уточнив він. — Але так.

— Я тут згадав, що мушу надіслати один лист. Чи не міг би ти, якби я тобі його дав, доставити його до певного шинку?

Мідник повільно кивнув і сказав:

— Міг би. А позаяк тобі знадобиться папір і чорнило… — усміхнувся й іще раз помахав пакунком.

Я скривився.

— Так, міднику. Але у скільки все це мені обійдеться?

Він поглянув на предмети, що зібралися.

— Сіль і коробочка: чотири біти. Ніж — п’ятнадцять бітів. Папір, пера й чорнило — вісімнадцять. Коробочка для труту — три.

— І доставка, — додав я.

— Термінова доставка, — сказав мідник із легкою усмішкою. — Дамі, якщо я правильно зрозумів вираз твого обличчя.

Я кивнув.

— Так… — потер він підборіддя. — За звичайних обставин я правив би десь із тридцять п’ять, а тоді поторгувався б, гарно, без поспіху, і ти збив би ціну до тридцяти.

Ціна була виправдана, особливо зважаючи на те, як важко знайти добрий папір. І все ж це була рівно третина від тих грошей, які дав мені мейр. На ці гроші нам іще треба буде оплачувати їжу, житло та інші речі.

Але, перш ніж я встиг бодай щось сказати, мідник про­довжив:

— А тепер розумію, що для тебе це занадто. І надіюся, що ти не сприймеш це як нахабство, та в тебе незлецький плащ. Я завше готовий із кимось обмінятися.

Я присоромлено закутався у свій прекрасний багряний плащ.

— Гадаю, я міг би з ним розлучитися, — сказав я. Жаль у моєму голосі був непідробним. — Але тоді в мене взагалі не буде плаща. Що мені робити, як піде дощ?

— То не страшно, — запевнив мідник.

Він витягнув з одного пакунка згорток тканини та простягнув його мені, щоб роздивитися. Колись давно згорток був чорний, але від тривалого використання й багаторазового прання полиняв до темно-зеленкуватого кольору.

— Трохи пошарпаний, — зауважив я й потягнувся пальцями до потертого шва.

— Він просто ношений, та й усе, — невимушено сказав мідник і розправив його в мене на плечах. — Гарно сидить. Колір тобі до лиця, підкреслює очі. Та й не варто тобі мати надто заможний вигляд: на дорозі бандити.

Я зітхнув.

— А що ти даси мені взамін? — запитав, передаючи мідникові свій прекрасний плащ. — Май на увазі, що цьому плащу й місяця нема, і на нього ще не впала жодна краплинка дощу.

Мідник провів обома руками по моєму прекрасному плащу.

— Та тут ціла купа різних кишеньок! — із захватом сказав він. — Просто чудово!

Я помацав затерту тканину мідникового плаща.

— Якщо додаси нитку з голкою, я віддам тобі свій плащ в обмін на все, — запропонував я, відчувши несподіваний приплив натхнення. — А ще дам залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш.

Я всміхнувся. Сума була мізерна. Але саме таку просять мідники в переказах, даючи взамін щось чудове й чарівне вдовиченкові, який пішов у широкий світ шукати кращої долі й поки що нічого не підозрює.

Мідник закинув голову назад і розсміявся.

— Оце я саме й хотів запропонувати, — пояснив він. А тоді перекинув мій плащ через передпліччя й міцно потиснув ­мені руку.

Я порибалив у своєму гаманці й відшукав залізний драб, два вінтські півгроші і — тут я приємно здивувався — атурський твердий гріш. З останнім мені поталанило, оскільки той був набагато дешевший за срібний вінтський раунд. Я висипав вміст десятка кишень свого багряного плаща в дорожню торбу й забрав у мідника свої нові речі.

Відтак хутко написав листа Денні, в якому пояснив, що покровитель несподівано відіслав мене геть. Перепросив за все сказане зопалу і сказав їй, що зустрінуся з нею, щойно повернуся до Северена. Хотів би мати на написання цього листа більше часу. Хотів би перепросити більш витончено, пояснити все детальніше, але мідник уже закінчив прибирати мій прекрасний плащ і явно дуже хотів ізнову рушити в дорогу.

Не маючи сургучу, щоб запечатати лист, я скористався одним трюком, який вигадав, пишучи записки від імені мейра. Склав папірець усередину, а тоді зібрав докупи так, щоб його неможливо було розгорнути, не розірвавши.

Я вручив листа мідникові.

— Його адресовано гарненькій темноволосій дівчині, на ім’я Денна. Вона зупинилася в «Чотирьох ґнотах» у Нижньому Северені.

— До речі! — вигукнув він, заховавши мого листа в кишеню. — Свічки, — сягнув у торбу на сідлі й витягнув пригорщу товстих лойових свічок. — Свічки треба всім.

Кумедно, але вони могли придатися мені, тільки не з тих причин, про які думав мідник.

— А ще в мене є трохи воску для твоїх черевиків, — продовжив він, порпаючись у своїх згортках. — У нас о цій порі страх як дощить.

Я підняв руки й засміявся.

— Дам тобі один біт за чотири свічки, та більше мені вже не по кишені. Якщо з’явиться щось іще, доведеться купити в тебе віслюка, просто щоб забрати все із собою.

— Як хочеш, — невимушено знизав мідник плечима. — Приємно було вести з вами справи, паничу.