Страх мудреця

Розділ сто двадцять п’ятий. Цезура

Наступного дня я прокинувся трохи осоловілим. Випив я не так і багато, проте моє тіло вже відвикло від такого, тож того ранку мій організм відчував кожну чарку як три. Я поплентався до купа­лень, занурився в найгарячіший басейн, який міг витримати, а тоді як міг стер із себе відчуття чогось схожого на шорсткий бруд.

Я саме прямував назад до їдальні, коли Вашет і Шегін відшу­кали мене в коридорі. Вашет жестом покликала мене за собою, і я покрокував за ними. Мені геть не хотілося тренуватися чи вести офіційні розмови, та скидалося на те, що відмовитися навряд чи можливо.

Ми пропетляли кількома коридорами і врешті опинилися біля центру школи. Пройшовши подвір’я, наблизилися до маленької квадратної будівлі, яку Шегін відімкнула маленьким залізним ключиком. Перші замкнені двері, які я побачив у всьому Герті.

Ми пройшли в маленький передпокій без вікон. Вашет зачини­ла зовнішні двері, і в кімнаті стало непроглядно темно, а звук невгамовного вітру затих. Відтак Шегін відчинила внутрішні двері. Нас зустріло тепле сяйво півдесятка свічок. Попервах видавалося дивним, що їх лишили запаленими в порожньому приміщенні…

А тоді я побачив, що висіло там на стінах. У сяйві свічок виблискували мечі. На стінах їх були десятки. Усі вони були оголені, а під ними висіли їхні піхви.

Жодних ритуальних предметів на кшталт тих, які можна знайти в тейлінській церкві. Жодних гобеленів чи картин. Самі мечі, та й усе. Однак було очевидно, що це — важливе місце. У повітрі відчувалося таке напруження, яке можна відчути в Архівах чи на старому цвинтарі.

Шегін повернулася до Вашет.

— Обирай.

Вашет явно була цим здивована, мало не вражена. Вона зібралася зробити якийсь жест, але Шегін підняла руку, перш ніж Вашет устигла заперечити.

— Він твій учень, — додала Шегін. «Відмова». — Ти ввела його до школи. Вибір за тобою.

Вашет перевела погляд із Шегін на мене, а з мене — на десятки блискучих мечів. Усі вони були тонкі та смертоносні, кожен ледь уловимо відрізнявся від інших. Деякі були вигнуті, деякі — довші чи товщі за інші. На деяких були помітні ознаки інтенсивного використання, тоді як окремі з них скидалися на меч Вашет, бо мали потерті руків’я та клинки із сірого відполірованого металу без жодної позначки.

Вашет поволі підійшла до стіни праворуч. Узяла один меч, підняла його й повернула на місце. Відтак обрала інший, узяла його та простягнула мені.

Я взявся за нього. Він був легкий і тонкий, як шепіт.

— «Діва розчісує волосся», — скомандувала Вашет.

Я послухався, трохи засоромившись, оскільки за мною стежила Шегін. Але Вашет захитала головою, перш ніж я дійшов до середини широкого руху. Вона забрала в мене меч і повернула його на стіну.

За хвилину Вашет вручила мені другий меч. Уздовж його клинка тягнулося потерте гравіювання, схоже на повзучий плющ. На її прохання я виконав «падіння чаплі». Високо замахнувся і зробив випад знизу так, що меч замерехтів. Вашет, дивлячись на мене, запитливо здійняла брову.

Я похитав головою.

— Вістря заважке для мене.

Вашет, схоже, не надто здивувавшись, повернула на стіну й цей меч.

Так воно було й далі. Вашет підіймала мечі та здебільшого відкидала їх без жодного слова. Ще три вклала мені в руки, наказуючи виконувати різні частини кетану, а тоді повертала їх на стіну, не питаючи моєї думки.

Уздовж другої стіни Вашет ішла повільніше. Вона вручила мені злегка вигнутий меч, як у Пенте. Коли я побачив, що він має такий самий бездоганно-сірий відполірований клинок, як у Вашет, мені перехопило подих. Я обережно взяв зброю, та її руків’я не підійшло моїм пальцям. Повернувши меч, я побачив, як на обличчі Вашет яскраво відбилося полегшення.

Просуваючись уздовж стіни, Вашет раз у раз нишком позирала на Шегін. У ті миті вона дуже мало скидалася на мою самовпевнену, чванькувату вчительку й дуже сильно скидалася на молоду жінку, що відчайдушно сподівається почути хоч якусь пораду. Шегін залишалася незворушною.

Урешті Вашет, рухаючись дедалі повільніше, дійшла до третьої стіни. Тепер вона приділяла увагу майже всім мечам і повертала їх на місце далеко не відразу.

А тоді вона поволі торкнулася ще одного меча з відполірованим сірим клинком. Забрала його зі стіни, взялася за нього й неначе постарішала на десять років.

Стараючись не дивитися на Шегін, Вашет вручила меч мені. У цього меча гарда була трохи видовжена й вигнута так, щоб забезпечувати сякий-такий захист кисті руки. Це було геть не схоже на повноцінну гарду. Із такою громіздкою штукою від половини кетану не було б жодної користі. Однак вона, судячи з вигляду, могла дати трохи більше захисту моїм пальцям, а це мене приваблювало.

Тепле руків’я лягло мені в долоню плавно, наче гриф моєї лютні.

Перш ніж Вашет устигла віддати наказ, я виконав «діва розчісує волосся». Наче потягнувся після тривалого сну в незручній позі. Плавно перейшов до «дванадцяти каменів» і на одну коротку мить відчув себе граційним, як Пенте в бою. Зробив «падіння чаплі». Вийшло солодко і просто, як по­цілунок.

Вашет простягнула руку, щоб забрати меч. Я не хотів його віддавати, та все ж віддав. Знав, що це — найгірші час і місце, щоби влаштувати сцену.

Тримаючи меч у руці, Вашет повернулася до Шегін.

— Цей для нього, — заявила вона. І тоді вперше, відколи я спізнався зі своєю вчителькою, здалося, ніби вона начисто позбулася здатності сміятися. Її голос став тонким і сухим.

Шегін кивнула.

— Згодна. Ти молодчина, що знайшла його.

Вашет явно полегшало на серці, хоча її обличчя й досі видавалося трохи враженим.

— Можливо, він якось урівноважить його ім’я, — зауважила вона і простягнула меч Шегін.

Та зробила жест «відмова».

— Ні. Твій учень. Твій вибір. Твоя відповідальність.

Вашет забрала зі стіни піхви і вклала в них меч. Відтак повернулася та простягнула його мені.

— Він зветься Сайсере.

— Цезура? — перепитав я, вражений цим іменем. Хіба не так Сім називав розрив посеред рядка в старовінтському віршуванні? Мені дарують меч поета?

— Сайсере, — тихо повторила вона так, ніби вимовляла ім’я Бога. Вашет відступила, і я відчув, як вага меча знов опускається на мої руки.

Відчувши, що від мене чогось очікують, я витягнув меч із піхов. При цьому шкіра й метал неначе тихенько прошепотіли його ім’я: «Сайсере». У мене в руці він здавався легким. Клинок у нього був бездоганний. Я плавно повернув його в піхви, і він видав інакший звук. Подібний до розриву рядка. Він сказав: «Цезура».

Шегін відчинила внутрішні двері, і ми вийшли так само, як прийшли. Тихо і з повагою.

***

Решта дня минула аж ніяк не захопливо. Вашет з упертою, невеселою наполегливістю навчала мене дбати про меч. Чистити та змащувати його. Розбирати й заново збирати. За­кріплювати піхви на плечі або стегні. Показувала, як через трохи збільшену гарду доведеться змінити деякі хвати й рухи кетану.

Меч був не мій. Меч належав школі. Належав Адемре. Я мав повернути його, втративши здатність битися.

Зазвичай я не терплю знов і знов чути те саме, та тоді дозволяв Вашет патякати що завгодно. Це було найменше, що я міг зробити: дозволити їй трішки повторюватися, коли вона була відверто стривожена й намагалася заспокоїти розум.

Десь на п’ятнадцятому повторі я запитав, що робити, якщо меч зламається. Не ефес, не гарда, а сам клинок. Тоді його слід повернути?

Вашет поглянула на мене з розпачем — таким щирим, що він межував із жахом. Відповідати вона не стала, і я заповзявся більше нічого не питати до кінця ранку.

***

Після обіду Вашет знову відвела мене до печери Маґвін. Настрій у моєї вчительки, схоже, дещо покращився, та вона ще була далеко не така товариська, як зазвичай.

— Маґвін розповість тобі історію Сайсере, — оголосила вона. — Неодмінно запам’ятай її.

— Його історію? — перепитав я.

Вашет знизала плечима.

— Адемічною це називається «атас». Це історія твого меча. Всіх, хто його носив. Їхніх діянь. Ти повинен це знати.

Ми дісталися вершини стежки та стали перед дверима Маґвін. Вашет серйозно поглянула на мене.

— Поводься якомога краще й будь дуже ґречним.

— Так і буде, — сказав я.

— Маґвін — важлива персона, і ти маєш уважно слухати її слова.

— Так і буде, — пообіцяв я.

Вашет постукала у двері й завела мене всередину.

Маґвін сиділа за тим самим столом, що й раніше. Як я зрозумів, вона переписувала ту саму книгу. Побачивши Вашет, Маґвін усміхнулася, а тоді помітила мене і на її обличчі відбилася знайома адемська байдужість.

— Маґвін, — промовила Вашет. «Надзвичайно ґречне прохання». — Цій людині потрібен атас її меча.

— Який меч ти йому знайшла? — запитала Маґвін і примружилася так, що її лице зморщилося ще більше.

— Сайсере, — повідомила Вашет.

Маґвін засміялася — мало не захихотіла. Встала з крісла.

— Не можу сказати, що здивована, — промовила вона і зник­ла за дверима, що вели вглиб кручі.

Вашет вийшла геть, а я стояв собі на місці зніяковілий, наче в одному з тих жахливих снів, коли людина стоїть на сцені й не може згадати, що їй говорити та яку роль вона взагалі мала грати.

Маґвін повернулася з грубою книгою в бурій шкіряній палітурці. Коли вона зробила жест рукою, ми посідали у крісла одне навпроти одного. Маґвін дісталося шкіряне крісло з товстими подушками. Мені — ні. Я сів, поклавши на коліна Цезуру. Почасти тому, що це здавалося доречним, а почасти — тому, що мені подобалося відчувати її під рукою.

Маґвін розгорнула книгу. Коли вона розклала палітурку на колінах, та затріщала. Трохи погортавши сторінки, Маґвін знайшла те місце, якого шукала.

— Першим був Чейл, — зачитала вона, — який витворив мене у вогні з невідомою метою. Він носив мене, а тоді покинув.

Маґвін підвела погляд, не в змозі зробити жодного жесту, позаяк обидві її руки були зайняті великою книгою.

— Ну? — поцікавилася вона.

— Що я, на твою думку, маю зробити? — ґречно запитав я. Я не міг жестикулювати через пов’язки. З нас вийшла гарна парочка напівнімих.

— Повтори це у відповідь, — роздратовано пояснила вона. — Тобі потрібно вивчити все це.

— Першим був Чейл, — сказав я, — який витворив мене у вогні з невідомою метою. Він носив мене, а тоді покинув.

Маґвін кивнула і продовжила:

— Далі була Етайн…

Я повторив. Так тривало десь із пів години. Власник за власником. Ім’я за ім’ям. Заяви про відданість і вбиті вороги.

Попервах імена й місця вабили. Далі, з плином часу, цей список почав мене пригнічувати, бо майже кожна його частина закінчувалася смертю власника. І смерть ця не була спокійною. Хтось загинув на війні, хтось — на дуелі. Багато хто був просто «вбитий» чи «забитий» кимось без натяків на обставини. Було згадано вже тридцятеро власників, а я не почув нічого схожого на «спокійно покинув цей світ уві сні, оточений гладкими онуками».

Відтак список перестав пригнічувати й натомість став просто нудним.

— Далі була Фінол, світлоока та ясноока, — уважно повторив я. — Щире кохання Дульсена. Власноруч забила двох дарун, а відтак була вбита ґременами під Дроссен Тором.

Я прокашлявся, перш ніж Маґвін устигла зачитати ще один уривок, і сказав:

— Дозволь запитати. Скільки людей за всі ці роки носило Цезуру?

— Сайсере, — різко виправила вона. — Не смій змінювати ім’я. Воно означає «ламати», «ловити» й «літати».

Я опустив погляд на меч у піхвах, який лежав у мене на колінах. Відчув його вагу, холод металу під своїми пальцями. Над піхвами виднілася тоненька смужка гладенького сірого клинка.

Як би його сказати це так, щоб вам було зрозуміло? Ім’я «Сайсере» було чудове. Тонке, ясне, небезпечне. Воно пасувало мечу так, як рукавичка пасує руці.

Однак це ім’я було неідеальне. Цей меч звався Цезура. Цей меч був різким розривом посеред рядка в ідеальній строфі. Був перерваним подихом. Був гладенький, швидкий, різкий і смертоносний. Це ім’я не пасувало, наче рукавичка. Воно пасувало, наче шкіра. Ба більше. Воно було кісткою, м’язом, рухом. Усе це і є рука. А Цезура була мечем. Іменем і річчю водночас.

Я не можу пояснити, звідки знав це. Але я це знав.

До того ж я вирішив: якщо я вже буду іменувачем, то цілком можу обирати ім’я власному мечу.

Я підвів погляд на Маґвін.

— Гарне ім’я, — ввічливо погодився я, вирішивши притримати свою думку при собі, доки не полишу Адемре остаточно. — Мені просто цікаво, скількох власників він загалом мав. Це мені також потрібно знати.

Маґвін кинула на мене ображений погляд, який підказував: вона знає, що я ставлюся до неї зверхньо. І все ж вона перегорнула ще кілька сторінок у своїй книзі. А потім — іще кілька.

А відтак — іще кілька.

— Двісті тридцять шістьох, — оголосила вона. — Ти будеш двісті тридцять сьомим, — перегорнула назад, до початку списку. — Почнімо знову, — вдихнула і промовила: — Першим був Чейл, який витворив мене у вогні з невідомою метою. Він носив мене, а тоді покинув.

Я притлумив сильне бажання зітхнути. Навіть із властивим артистові хистом до вивчення реплік запам’ятовувати все доведеться багато довгих виснажливих днів.

Відтак до мене дійшло, що це означає насправді. Якщо кожен власник володів Цезурою десять років і вона ніколи не висіла без діла довше, ніж день чи два, то виходить, що Цезурі, за дуже консервативною оцінкою, понад дві тисячі років.

***

Наступний сюрприз я дістав три години по тому, спробувавши відпроситися на вечерю. Коли я підвівся, щоб піти, Маґвін пояснила, що я маю лишатися з нею, доки не завчу всю історію Цезури напам’ять. Хтось носитиме нам їжу, а поряд є кімната, в якій можна спати.

Першим був Чейл…