Страх мудреця

Розділ п’ятдесят четвертий. Гонець

За допомогою блефу та красивих слів я зумів подолати більшу частину захисту мейра. Баронет Петтур допоміг мені самою своєю присутністю. Супроводу впізнаваного представника шляхти було достатньо, щоб я опинився в глибині маєтку Алверона. Невдовзі після того він перестав бути корисним, і я його покинув.

Коли він опинився за межами поля зору, я зробив максимально нетерпляче обличчя, розпитав заклопотаного слугу, куди йти, і дійшов аж до зовнішніх дверей приймальної зали мейра, де мене зупинив непримітний чоловік середнього віку. Він був огрядний, кругловидий і, попри вишуканий одяг, видався мені схожим на бакалійника.

Якби не кілька годин збирання інформації в Нижньому Северені, я, можливо, припустився б жахливої помилки та спробував би за допомогою блефу прорватися повз цього чоловіка, бо подумав би, що він просто гарно вбраний служник.

Але це насправді була та людина, яку я шукав: мейрів лакей Стейпс. Він, хоч і був схожий на бакалійника, випромінював справжню владу. Поводився він тихо й упевнено, а не так, як я, коли підім’яв під себе баронета, — самовпевнено, безцеремонно.

— Чим можу допомогти? — запитав Стейпс. Тон у нього був цілком увічливий, але за його словами крилися інші запитання. «Хто ви? Що тут робите?»

Я дістав лист від графа Трепа й передав його з легким поклоном.

— Ви зробили б мені велику послугу, якби передали це мейрові, — пояснив я. — Він мене очікує.

Стейпс холодно позирнув на мене, чудово даючи зрозуміти: якби мейр мене очікував, то він знав би про це десять днів тому. Стейпс, оглядаючи мене, потер підборіддя, і я побачив у нього на руці тьмяний залізний перстень із рядком золотих літер на поверхні.

Стейпс, попри очевидні побоювання, взяв листа і зник за подвійними дверима. Я хвилину нервово простояв у коридорі, а тоді він повернувся і провів мене всередину. В ньому досі відчувалося легке несхвалення.

Ми пройшли коротеньким коридором, а тоді дісталися ще одних дверей, обабіч яких стояли вартові в обладунках. Це була не церемоніальна варта, яку часом можна побачити на людях, коли вона стоїть, напружено виструнчившись і тримаючи алебарди. Вартові були вбрані в кольори мейра, та під їхніми шатами кольору сапфірів і слонової кістки були робочі латні нагрудники зі сталевих кілець і вичиненої шкіри. Кожен мав при собі довгий меч і довгий ніж. Коли я підійшов ближче, вони серйозно поглянули на мене.

Лакей мейра кивнув мені, і один із вартових хутко, вміло обмацав мене, провівши руками вздовж моїх рук і ніг, а також довкола грудей у пошуках прихованої зброї. Раптом я щиро зрадів деяким негараздам, пережитим у дорозі, а саме тим, через які втратив пару тонких ножів, які звик носити під одягом.

Вартовий відступив і кивнув. Тоді Стейпс кинув на мене ще один роздратований погляд і відчинив внутрішні двері.

Усередині за заваленим мапами столом сиділи двоє чоловіків. Один — високий і лисий, суворий і бувалий на вигляд, наче вояк-ветеран. А поряд із ним сидів мейр.

Алверон був старший, аніж я очікував. Він мав серйозне обличчя, в його вустах і очах відбивалася гордість. У його гарно підстриженій шпакуватій бороді було дуже мало чорного волосся, але шевелюра в нього досі була пишна та густа. Очі також не пасували до його віку. Вони були світло-сірі, розумні та проникливі. Не старечі.

Коли я ввійшов до кімнати, мейр перевів погляд цих очей на мене. В одній руці він тримав листа від Трепа.

Я зробив стандартний поклон номер три. Як називав його мій батько, «Гонець». Уклонився низько й офіційно, як і годилося з огляду на високе становище мейра. Шанобливо, проте не улесливо. Те, що я грубо порушую правила пристой­ності, ще не означає, що я не можу грати в цю гру, коли вона мені корисна.

Мейр хутко перевів погляд униз, на листа, а тоді знову підняв його.

— Квоут, так? Ти швидко пересуваєшся, якщо так прудко прибув. Я навіть відповіді від графа не очікував так скоро.

— Ваша милосте, я поспішав як міг, аби опинитись у вашому розпорядженні.

— А й справді, — він уважно оглянув мене. — І ти, схоже, підтвердив графову думку про твій розум, адже дістався аж до моїх дверей, не маючи нічого, крім запечатаного лис­та в руці.

— Ваша милосте, я подумав, що найкраще буде з’явитись якнайшвидше, — безстороннім тоном промовив я. — Ваш лист указував на те, що ви до певної міри поспішаєте.

— І те, як ти це зробив, вражає, — сказав Алверон і позирнув на високого чоловіка, що сидів за столом поряд із ним. — Чи не так, Даґоне?

— Так, ваша милосте, — Даґон поглянув на мене темними байдужими очима. Лице в нього було суворе, загострене й беземо­ційне. Я притлумив у собі дрож.

Алверон знову позирнув на листа.

— Треп, безумовно, трохи полестив тобі тут, — зауважив він. — Красиво говорить. Харизматичний. Найталановитіший музикант, якого він бачив за останні десять років…

Мейр продовжив читати, а тоді знову підвів погляд. Очі в нього були уважні.

— Ти наче трохи замолодий, — невпевнено промовив він. — Тобі ледь за двадцять, правильно?

Від мого шістнадцятиліття саме минув місяць. У листі я навмисне не став цього згадувати.

— Я молодий, ваша милосте, — визнав я, постаравшись не брехати по-справжньому. — Але музикую з чотирьох років, — говорив я з тихою впевненістю, вдвічі сильніше радіючи своєму новому одягу. В лахмітті я неодмінно був би схожий на голодного босяка. А тепер був гарно вбраний і засмаглий після днів, проведених у морі, завдяки худорлявому обличчю здаючись старшим на кілька років.

Алверон довго, задумливо дивився на мене, а тоді кивнув, вочевидь, задоволений.

— Чудово, — промовив він. — На жаль, я наразі серйозно заклопотаний. Чи буде тобі зручно зустрітися завтра? — насправді це було не запитання. — Ти знайшов житло в місті?

— Ваша милосте, я ще не укладав жодних домовленостей.

— Ти залишишся тут, — спокійно мовив він. — Стейпсе! — гукнув він, лише трохи підвищивши голос, і огрядний чолов’яга, схожий на бакалійника, майже миттєво опинився поряд. — Прилаштуй нашого нового гостя десь у південному крилі, поблизу садів, — Алверон знову повернувся до мене. — Твій багаж прибуде згодом?

— На жаль, увесь мій багаж було втрачено дорогою, ваша милосте. Кораблетроща.

Мейр на мить здійняв брову.

— Стейпс надасть тобі потрібні речі, — він склав листа від Трепа й жестом наказав нам піти. — Гарного вечора.

Я швидко вклонився і слідом за Стейпсом покинув кімнату.

***

Розкішніших апартаментів я ще не бачив, уже не кажучи про те, щоб у них жити; в них було повно старої деревини та відшліфованого каменю. На ліжку лежала перина завтовшки у фут, а коли я відсунув завісу на ліжку й ліг усередині, мені здалося, що воно завбільшки з усю мою кімнату в Анкера.

Мої кімнати були такі приємні, що минув майже цілий день, перш ніж до мене дійшло, як я їх ненавиджу.

Тут також доречна аналогія зі взуттям. Не треба шукати найбільшу пару. Треба шукати пару, що підходить. Якщо у вас завелике взуття, то ноги натираються та вкриваються пухирями.

Так само мені муляли кімнати. Там були величезний порожній гардероб, кілька порожніх комодів і голі книжкові полиці. Моя кімнатка в Анкера була крихітна, але тут я почувався висхлою горошиною, що торохтить усередині порожньої скриньки для коштовностей.

Але ці апартаменти, хоч і були завеликі для моїх відсутніх пожитків, виявилися замалими для мене. Я був зобов’язаний лишатися там і чекати, коли мейр мене викличе. Позаяк я гадки не мав, коли це може статися, я був усе одно що в пастці.

Щоб віддати належне гостинності мейра, я мушу згадати й дещо позитивне. Їжа була прекрасна, хоч і дещо охолола, доки прибула з кухонь. Також знайшлася чудова мідна ванна. Гарячу воду занесли слуги, але витікала вона звідти по трубах. Я не очікував відшукати такі зручності так далеко від цивілізаторського впливу Університету.

До мене навідався один із кравців мейра, запальний маленький чоловічок, який обміряв мене шістдесятьма різними способами, теревенячи про придворні плітки. Наступного дня хлопчик-кур’єр доставив два комплекти вишуканого одягу кольорів, які мені пасували.

У певному розумінні мені пощастило, що в морі мене спіткала лиха година. Одяг, наданий кравцями Алверона, був значно кращий за все, що я міг собі дозволити навіть із Треповою допомогою. Завдяки цьому в Северені я мав вельми ефект­ний вигляд.

А найкраще було те, що, перевіряючи, як на мені сидить одяг, балакучий кравець зауважив, що зараз у моді плащі. Я скористався нагодою й дещо перебільшено розповів про плащ, який подарувала мені Фела, оплакавши його втрату.

Результатом став плащ насиченого багряного кольору. Такий геть не вбереже від дощу, та мені він вельми сподобався. У ньому я не просто мав доволі ефектний вигляд: ясна річ, він також мав купу вдалих кишеньок.

Отож я був одягнений, нагодований і оселився серед розкошів. Але, попри ці щедроти, вже наступного дня до опівдня крутився у своїх апартаментах, наче кіт у ящику. Мені аж свербіло вийти надвір, забрати лютню з ломбарду, довідатися, нащо мейрові знадобилася служба якоїсь розумної, красномовної, а головне — обачної людини.