Страх мудреця

Розділ сто двадцять шостий. Перший камінь

Наступні три дні я провів із Маґвін. Минули вони непогано, особливо зважаючи на те, що моя лівиця досі загоювалася, тож мої мовлення і здатність битися були вельми обмежені.

Мені подобається думати, що я впорався незле. Цілу п’єсу було б легше запам’ятати, ніж це. П’єса складається докупи, наче головоломка. Репліки в діалогах рухаються туди-сюди. Сюжет має певні обриси.

Але від Маґвін я почув просто довгий перелік незнайомих імен і не пов’язаних між собою подій. Це був список справ, який удавав із себе історію.

Та все ж я повністю вивчив його напам’ять. Пізно ввечері на третій день я бездоганно продекламував його Маґвін. Найважче було не співати під час декламації. Музика розносить слова на багато миль довкола й доносить їх до серця й пам’яті. Запам’ятати історію Цезури стало набагато легше, коли я почав подумки припасовувати її до мелодії однієї старовинної вінтської балади.

Уранці наступного дня Маґвін вимогла від мене проде­кламувати її знову. Коли я дійшов до кінця вдруге, вона на­шкрябала записку для Шегін, запечатала її воском і вигнала мене зі своєї печери.

***

— Ми гадали, що Маґвін не відпускатиме тебе ще кілька днів, — сказала Шегін, читаючи записку. — Вашет помандрувала до Феанта й повернеться щонайменше за два дні.

Отже, я завчив атас удвічі швидше за їхній найоптимістичніший прогноз. Це викликало в мене неабияку гордість.

Шегін позирнула на мою ліву руку й ледь помітно нахму­рилася.

— Коли ти зняв пов’язки? — запитала вона.

— Спершу я не міг відшукати тебе, — зізнався я. — Тому завітав до Делна. Він сказав, що рана незле загоїлася, — стиснув і розтиснув щойно розбинтовану лівицю, а тоді зробив жест «радісне полегшення». — Шкіра майже повністю повернула собі гнучкість, і Делн запевняє мене, що за належного догляду вона відновиться цілком.

Я поглянув на Шегін, очікуючи побачити якийсь жест схвалення чи вдоволення. Але побачив «досадливе роздрату­вання».

— Я в чомусь схибив? — запитав я. «Спантеличений жаль. Вибачення».

Шегін показала на мою руку.

— Це могло би стати зручним приводом відкласти твоє випробування каменя, — пояснила вона. «Роздратований відступ». — Тепер же ми мусимо взятися за нього сьогодні, на місці Вашет чи ні.

Я відчув, як до мене повернулася знайома тривога, темним птахом угородивши пазурі у м’язи моїх шиї та пліч. Я гадав, що все скінчиться нудним зубрінням, але, вочевидь, остання біда ще була попереду. А ще мені не подобалось, як звучить назва «випробування каменя».

— Повернися сюди після полуденної трапези, — наказала Шегін. «Звільнення». — Іди собі. Доти мені треба чимало підготувати.

Я пішов шукати Пенте. За відсутності Вашет вона стала єдиною людиною, яку я знав досить добре, щоб запитати про майбутнє випробування.

Однак її не було ні у власному домі, ні у школі, ні в купальнях. Урешті я здався, зробив розтяжку й відпрацював кетан — спершу із Цезурою, потім без неї. Відтак подався до купалень і зчистив із себе три дні неробства.

Коли я повернувся після обіду, Шегін чекала на мене, тримаючи в руках свій вирізьблений дерев’яний меч. Вона поглянула на мої порожні руки та зробила роздратований жест.

— Де твій дуельний меч?

— У мене в кімнаті, — відповів я. — Я не знав, що в ньому буде потреба.

— Біжи по нього, — сказала вона. — А тоді зустрінься зі мною біля кам’яного пагорба.

— Шегін, — мовив я. «Наполегливе благання». — Я не знаю, де це. І нічого не знаю про випробування каменя.

«Подив».

— Вашет тобі ніколи не розповідала? — «Недовіра».

Я хитнув головою. «Щире вибачення».

— Ми були зосереджені на дечому іншому.

«Досада».

— Воно доволі просте, — пояснила Шегін. — Спершу ти продекламуєш атас Сайсере всім присутнім. Відтак піднімешся на пагорб. На першому камені битимешся з людиною зі школи, що має ранг першого каменя. Якщо переможеш, то полізеш далі й битимешся з людиною другого каменя.

Шегін поглянула на мене.

— У твоєму випадку це формальність. Іноді до школи вступають учні, наділені винятковим обдаруванням. Вашет була така, і вона дістала другий камінь на першому своєму випробуванні. — «Відверта чесність». — Ти не такий. Кетан у тебе досі кепський, і ти не можеш сподіватися навіть на перший камінь. Кам’яний пагорб стоїть на схід від купалень, — вона махнула мені рукою: «Поквапся».

***

До мого прибуття біля підніжжя кам’яного пагорба зібрався натовп більш як зі ста осіб. Сірого домотканого полотна і приглушених кольорів було набагато більше, ніж найманського червоного, а тихе бурмотіння розмов у натовпі було чутно звіддаля.

Сам пагорб був не надто високий і не крутий. Одначе стежка до його вершини не раз завертала то туди, то сюди. На кожному повороті був широкий плаский простір, де стояв великий сірий кам’яний блок. Чотири повороти, чотири камені й четверо найманців у червоних сорочках. На вершині пагорба стояв високий сірокамінь, знайомий мені, наче друг. Поряд із ним стояла маленька постать у сліпучо-білих шатах.

Підійшовши ближче, я вловив запах, який ніс вітер: смажені каштани. І тоді нарешті розслабився. Це було своєрідною виставою. Хоча слова «випробування каменя» і звучали грізно, я дуже сильно сумнівався, що мене пошматують перед глядачами, які длубатимуться в носі, поки хтось продаватиме смажені каштани.

Я зайшов у юрбу й наблизився до пагорба. Мені було видно, що поряд із сірокаменем стоїть Шегін. Також я впізнав біля третього каменя обличчя у формі сердечка й довгу повислу косу, що належали Пенте.

Коли я рушив до підніжжя пагорба, юрба обережно розступилася.

Краєчком ока я побачив, як до мене помчала криваво-­червона постать. Я, стривожившись, повернувся й уздрів, що це — не хто інший, як Темпі. Він поквапився до мене із широким жестом «завзяте привітання».

Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вигукнути його ім’я, а натомість задовольнився жестом «радісне збудження».

Темпі став просто переді мною, взяв мене за плече і грайливо поштовхав мене, неначе поздоровляючи. Однак погляд у нього був напружений. Його рука поряд із грудьми, видима лише мені, сказала: «Обман».

— Послухай, — швидко заговорив Темпі собі під носа. — Ти не можеш виграти цей бій.

— Не хвилюйся. — «Заспокоєння». — Шегін уважає так само, та я можу вас здивувати.

Темпі до болю міцно стиснув моє плече.

— Послухай, — процідив він. — Поглянь, хто стоїть біля першого каменя.

Я глянув йому за плече. Карсерет. Погляд у неї був гострий, як ніж.

— Вона сповнена люті, — тихо промовив Темпі, зробивши жест «лагідна ніжність» так, щоб побачила юрба. — Мало було того, що тебе прийняли до школи, — тобі ще й дали меч її матері.

Ця новина вибила з мене дух. Я миттю згадав заключну частину атасу.

— Ларел була матір’ю Карсерет? — запитав я.

Темпі лагідно провів правою рукою крізь моє волосся.

— Так. Вона розлючена до нестями. Боюся, що вона радо тебе скалічила б, навіть якщо її за це витурять зі школи.

Я серйозно кивнув.

— Вона спробує тебе обеззброїти. Остерігайся цього. Не борюкайся. Якщо вона спіймає тебе «сплячим ведмедем» або «кружлянням рук», хутко скорися. В разі потреби кричи. Якщо ти завагаєшся чи спробуєш вирватися, вона розтрощить тобі руку чи висмикне її з плеча. Я чув, як вона менш ніж годину тому обіцяла це своїй сестрі.

Раптом Темпі відступив від мене і зробив жест «шаноблива повага».

Я відчув, як хтось помацав мене за передпліччя й, повернувшись, зобачив зморщене лице Маґвін.

— Ходімо, — тихо і владно промовила вона. — Час настав.

Я покрокував за нею. Поки ми йшли, всі в натовпі робили жести, що так чи інакше виражали повагу до неї. Маґвін привела мене до початку стежки. Там стояв сірий кам’яний блок, трохи вищий, аніж мені по коліно, й такий самий, як ті, що стояли на кожному повороті стежки.

Старенька жестом наказала мені вилізти на камінь. Я поглянув на гурт адемів і несподівано для самого себе відчув страх перед глядачами.

Трохи нагнувся й тихенько заговорив до Маґвін.

— Чи годиться підвищувати голос, декламуючи це? — нервово запитав я. — Не хочу нікого образити, та без цього мене не почують ті, хто стоїть іззаду.

Маґвін уперше всміхнулася мені, і її зморшкувате лице стало несподівано милим. Погладила мене по руці.

— Тут гучний голос не образить нікого, — запевнила вона із жестом «розважлива поміркованість». — Давай.

Я відстебнув Сайсере й віддав його. Тоді Маґвін підштовхнула мене до каменя.

Я декламував атас, тимчасом як Маґвін стежила за мною. Я був упевнений у своїй пам’яті, та це все одно діяло на нерви. Я замислився, що станеться, якщо я пропущу котрогось власника чи забуду якесь ім’я.

Закінчив я майже за годину. Адеми слухали мене в майже моторошній тиші. Коли ж я закінчив, Маґвін подала мені руку, допомагаючи злізти з каменя, як подають руку дамі, що виходить із карети. А тоді вказала догори пагорба.

Я витер піт на долоні й, пішовши вздовж стежки, взявся за дерев’яне руків’я дуельного меча. Червоні шати Карсерет були щільно закріплені на її довгих руках і широких плечах. Шкіряні ремені, якими вона користувалася, були ширші й товщі, ніж у Темпі. Також видавалося, що забарвлення в них яскравіше; не знаю, чи не пофарбувала вона їх спеціально до того дня. Підійшовши ближче, я угледів, що в Карсерет іще стухають залишки синця під оком.

Побачивши, що я за нею стежу, Карсерет повільним цілеспрямованим рухом відкинула свій дерев’яний меч. Вона показала жест «зневага» досить широко, щоб його було видно на півгрошових місцях у хвості натовпу.

Юрба забурмотіла, і я зупинився, не знаючи напевне, що робити. Трохи подумавши, також поклав тренувальний меч край стежини та продовжив іти.

Карсерет чекала посередині плаского, порослого травою кола футів із тридцять у діаметрі. Земля там була м’яка, тож за звичай­них обставин я не боявся б, що мене кинуть. Але саме за звичайних. Вашет уже пояснила мені різницю між киданням людини на землю й киданням людиною об землю. Перше відбувається у ґречному поєдинку. До другого вдаються у справжньому бою з намірами покалічити чи вбити супротивника.

Ще перебуваючи не надто близько, я став у вже знайому бійцівську стійку. Здійняв руки, зігнув коліна і притлумив бажання стати навшпиньки, бо знав, що відчую себе швидшим і в результаті зіпсую рівновагу. Я глибоко вдихнув, аби заспокоїтись, і поволі посунув до Карсерет.

Карсерет стала в подібну стійку і, не встиг я опинитися там, куди вона могла дотягнутися, зробила обманний випад у мій бік. Вона просто злегка ворухнула долонею та плечем, але я через тривогу щиро купився на це й відскочив, як переляканий кролик.

Карсерет опустила руки та стала прямо, облишивши бійцівську стійку. «Веселість, — сказала вона широким жестом, — запрошення». А тоді покликала мене до себе обома руками. Я почув, як із натовпу внизу долинуло кілька смішків.

Хай як принижувало її ставлення, я жадав скористатися з того, що вона втратила пильність. Я покрокував уперед і обережно спробував зробити «руки-ножі». Надто обережно. Тож Карсерет відступила, навіть не підіймаючи рук для захисту.

Я знав, що вона перевершує мене як бійця. Отже, моєю єдиною надією було зіграти на її емоціях, які вже розгорілися. Якщо я зможу її розлютити, вона може наробити помилок. Якщо вона наробить помилок, я, можливо, зумію перемогти.

— Першим був Чейл, — проказав я й нагородив її найширшою, найбільш варварською усмішкою, на яку був здатен.

Карсерет підступила на крок ближче.

— Зараз я розчавлю твої гарненькі ручки, — процідила вона бездоганною атурською. Ще не договоривши, простягнула руку й несамовито спробувала за мене вхопитися.

Вона намагалася злякати мене, щоб я відсахнувся й утратив рівновагу. І, якщо чесно, від її відверто отруйного голосу хотілося зробити саме це.

Але я був готовий. Я опирався несвідомому бажанню відсторонитися. При цьому я на мить заціпенів, не відступаючи й не просуваючись.

Ясна річ, саме цього й чекала насправді Карсерет — півсекундного вагання, поки я боротимусь із бажанням утекти. Вона подолала відстань між нами за один легкий крок і впіймала мене за зап’ясток. Долоня в неї була міцна, як залізний обруч.

Я не думаючи скористався цікавою дворучною версією «проривного лева» від Селеан. Ідеальною для маленької дівчинки, що пручається в руках дорослого чоловіка, чи безнадійно перевершеного музиканта, що намагається втекти від адемської найманки.

Я повернув собі контроль над рукою, і цей нестандартний рух трішечки здивував Карсерет. Я скористався цим і швидко атакував «сіянням ячменю», добряче вдаривши кісточками пальців по м’ясу зі внутрішнього боку її біцепса.

Удар був не сильний: надто вже близько до неї я перебував. Але якби мені вдалося влучити по нерву як треба, від цього удару в неї заніміла б рука. Це не просто ослабило б Карсерет із лівого боку, а ускладнило б усі рухи кетану, що передбачають застосування двох рук. Суттєва перевага.

Я досі залишався дуже близько, тож негайно долучив до «сіян­ня ячменю» «поворот жорен», а тоді коротко та твердо штовхнув Карсерет, аби позбавити її рівноваги. Мені вдалося торкнутись її обома руками й навіть відштовхнути її назад дюйми на чотири, але рівноваги Карсерет і близько не втратила.

Тоді я побачив її очі. Колись я вже думав, що вона сердита, але порівняно з цією миттю то було дрібницею. Тепер я зумів ударити її по-справжньому. І не один раз, а двічі. Варвар, який навчався менш ніж два місяці, двічі вдарив її на очах у всіх у школі.

Я не можу описати її вигляд. А якби й міг, то це не пояснило б вам, як усе було насправді, бо її лице залишалося майже цілковито байдужливим. Натомість скажу от що. Я за всеньке життя нікого не бачив таким лютим. Ані Емброуза. Ні Гемма. Ні Денну, коли я розкритикував її пісню, ні мейра, коли я йому опирався. Їхній гнів був блідою свічкою порівняно з вогнем кузні, що палав у очах Карсерет.

Але навіть тоді, коли її гнів розквітнув сповна, вона продовжувала цілковито контролювати себе. Вона не кидалася несамовито в атаку й не гарчала на мене. Тримала слова в собі, спалюючи їх, наче хмиз.

У цьому бою я не міг перемогти. Однак мої руки рухалися машинально, навчені за сотні годин тренувань користатися з її близькості. Я ступив уперед і спробував ухопитися за неї, щоб виконати «грім угору». Її руки викинулися вперед, відбиваючи напад. А тоді Карсерет атакувала «човнярем на причалі».

Мені здається, що вона не сподівалася дотягнутися. Більш компетентний супротивник уникнув би цього чи заблокував би. Однак я дозволив собі поставити ноги трохи неправильно, тож утратив рівновагу, рухався повільно, а її нога влучила мені в живіт і штовхнула.

«Човняр на причалі» — це не швидкий удар ногою, що має ламати кістки. Це удар ногою, що позбавляє супротивника рівноваги. Позаяк я вже втратив рівновагу, він одразу збив мене з ніг. Я неприємно гепнувся на спину, а тоді покотився й зупи­нився, перетворившись на негарне плетиво кінцівок.

Тут дехто міг би сказати, що я невдало впав і явно був занадто отетерілий, щоб стати на ноги та продовжити бій. Ще хтось міг би сказати, що падіння, хоч і було незграбне, вийшло не таким уже й жорстким, а я, звісно, ставав на ноги й після дечого гіршого.

Особисто я вважаю, що межа між отетерінням і мудрістю часом буває дуже тонкою. Наскільки тонкою, мабуть, вирішувати вам.