Страх мудреця

Розділ вісімдесят третій. Сліпота

— …Отож Таборліна було ув’язнено глибоко під землею, — провадив Мартен. — Йому не залишили нічого, крім одягу, який він тоді носив, і майже згаслої свічки заввишки в дюйм, щоб відганяти темряву.

Король-чаклун планував тримати Таборліна в неволі, доки голод і спрага не ослаблять його волі. Скіфус знав: якщо Таборлін присягнеться йому допомагати, чародій виконає свою обіцянку, позаяк Таборлін ніколи не порушував слова.

Найгірше ж було те, що Скіфус забрав у Таборліна жезл і меч, а без них його сила була геть тьмяна і квола. Він навіть забрав Таборлінів плащ без конкретного кольору, але він… варк… перепрошую. Але… ахгм. Геспе, будь ласкава, передай мені, будь ласка, міх.

Геспе кинула Мартенові міх із водою, і він випив чималу ­порцію.

— Так уже краще, — Мартен прокашлявся. — На чому я зупинився?

Ми провели в Елді вже дванадцять днів, і справи набули стабільного ритму. Мартен змінив умови нашого парі через те, що наша вправність зростала. Спершу — на десять до одного, а потім — на п’ятнадцять до одного. Таку саму домовленість він мав із Деданом і Геспе.

Я дедалі краще розумів жестову мову адемів, і завдяки цьому Темпі почав перетворюватися на щось більше за неприємно чистий аркуш. Поки я навчався читати мову його тіла, його постать потроху набувала барв.

Темпі був задумливий і лагідний. Його дратував Дедан. Він обожнював жарти, хоча чимало моїх жартів не розумів, а ті, що намагався розповісти сам, незмінно виявлялися безглуздими в перекладі.

Зараз я не хочу сказати, ніби в нас усе було ідеально. Я все одно час від часу ображав Темпі, припускаючись помилок у спілкуванні, яких не міг зрозуміти навіть опісля. Я досі щодня повторював за ним його дивний танець, а він щодня демонстративно мене ігнорував.

— Тепер Таборлін мусив тікати, — продовжував свою оповідь Мартен. — Але озирнувшись печерою, він не побачив жодних дверей. Жодних вікон. Довкола нього був тільки гладенький твердий камінь.

Але Таборлін Великий знав імена всіх речей, а тому міг порядкувати всіма речами. Він сказав каменю: «Трісни!» — і камінь тріснув. Стіна порвалася, мов папірець, а крізь утворену дірку Таборлін зміг побачити небо та вдихнути солодке весняне повітря.

Таборлін вибрався з печер, проник до замку і врешті дійшов до дверей самої королівської зали. Двері були зачинені на засув, щоб він не ввійшов, тож Таборлін сказав: «Палайте!» — і вони спалахнули, а невдовзі від них не зосталося нічого, крім дрібного сірого попелу.

Таборлін увійшов до зали й побачив короля Скіфуса, що сидів там із п’ятдесятьма вартовими. Король наказав: «Схопіть його!» Але вартові щойно бачили, як двері спопеліли, тож підійшли ближче, та ніхто з них не підійшов надто близько, якщо ви розумієте, про що я.

Король Скіфус мовив: «Боягузи! Я битимуся з Таборліном чарами та здолаю його!» Він теж боявся Таборліна, але добре це приховував. До того ж у Скіфуса був жезл, а в Таборліна — ні.

Тоді Таборлін сказав: «Як ти такий сміливий, віддай мені перед двобоєм мій жезл».

«Звісно, — відповів Скіфус, хоч насправді й не збирався його віддавати. — Він поряд із тобою, он у тій скрині».

Мартен обвів нас змовницьким поглядом.

— Розумієте, Скіфус знав, що скриня замкнена й має лиш один ключ. А той ключ лежав у нього в кишені. Тож Таборлін підійшов до скрині, та вона була замкнена. Тоді Скіфус засміявся, а з ним і кілька вартових.

Це розізлило Таборліна. І, перш ніж хтось із них устиг щось вдіяти, він ударив по кришці скрині долонею й вигукнув: «Едро!» Скриня розчахнулася, і він схопив свій плащ без конкретного кольору, а тоді закутався в нього.

Мартен знову прокашлявся.

— Перепрошую, — сказав він і зупинився, щоб іще раз добре попити.

Геспе повернулася до Дедана.

— Як гадаєш, якого кольору був плащ Таборліна?

Дедан трохи наморщив лоба, неначе зібрався насупитися.

— Про що ти? Він не має конкретного кольору, як і було сказано.

Геспе стиснула вуста.

— Я знаю. Але який він має вигляд у тебе в голові, коли ти про нього думаєш? Ти ж маєш якось його уявляти, хіба ні?

Дедан на мить набув задумливого вигляду, а тоді сказав:

— Я завжди уявляв його якимось мерехтливим. Наче бруківка біля воскобійні після сильного дощу.

— А я завжди думала, що він брудно-сірий, — відповіла Геспе. — Ніби вицвілий від постійного носіння в дорозі.

— Логічно, — сказав Дедан, і я побачив, як обличчя Геспе знову стало лагідним.

— Білий, — вставив Темпі. — Я думаю, білий. Не колір.

— Я завжди думав, що він якийсь блідий, небесно-блакитний, — зізнався Мартен і стенув плечима. — Знаю, безглуздо. Просто так уже його уявляю.

Всі повернулися до мене.

— Іноді я уявляю його схожим на стьобану ковдру, — промовив я. — Повністю зшитим із клаптів, купи різнобарвних ганчірок і обрізків. Але зазвичай уявляю його темним. Наче він справді має певний колір, але він надто темний, щоб його хтось побачив.

Коли я був молодшим, від історій про Таборліна в мене зачудовано округлювались очі. Тепер же, знаючи правду про магію, я насолоджувався ними інакше, відчуваючи щось середнє між ностальгією й веселістю.

Однак особливе місце в моєму серці належало плащу Таборліна, що не мав конкретного кольору. В його жезлі містилася значна частина його сили. Його меч був смертоносним. Його ключ, монета і свічка були цінними знаряддями. Але Таборліновою сутністю був плащ. Він у разі потреби правив за маскування, допомагав ховатися, коли Таборлін був у біді. Захищав його. Від дощу. Від стріл. Від вогню.

У ньому Таборлін міг щось ховати, і він мав багато кишень із чудовими речами всередині. Ножем. Іграшкою для дитини. Квіткою для дами. Усе, чого потребував Таборлін, містилося десь у його плащі без конкретного кольору. Саме через ці істо­рії я дуже просив у мами свій перший плащ, як був малий…

Я теж закутався у плащ. Отой паршивий, потертий, вицвілий плащ, який мені дав під час обміну мідник. Під час одного з наших походів до Кроссона по запаси я роздобув трохи тканини й нашив ізсередини кілька неоковирних кишень. Однак це все одно було кепською заміною моєму насичено-­багряному плащу чи тому чудовому чорно-зеленому, який мені замовила Фела.

Мартен знову прокашлявся й повернувся до своєї оповіді.

— Отож Таборлін ударив по скрині долонею й вигукнув: «Едро!» Кришка скрині розчахнулась, і він схопив свій плащ без конкретного кольору та свій жезл. Він прикликав великі колючі блискавиці й убив двадцятьох вартових. Тоді прикликав стіну з вогню й убив іще двадцятьох. Ті, хто зосталися, покидали мечі й голосно заблагали про милосердя.

Відтак Таборлін забрав зі скрині решту своїх речей. Дістав свої ключ і монету й надійно їх заховав. А наостанок витягнув свій мідний меч, Ск’ялдрін, і повісив…

— Що? — перебив його зі сміхом Дедан. — Йолопе. Меч Таборліна не був мідний.

— Стулися, Дене, — різко відповів Мартен, ображений цим втручанням. — Він був мідний, і навіть дуже.

— Сам стулися, — відказав Дедан. — Мідний меч — де це таке чувано? Мідь не залишалася б гострою. Це було б усе одно що намагатися вбити когось великим грошем.

Тут розсміялася Геспе.

— Меч, напевно, був срібний. Не думаєш, Мартене?

— Меч був мідний, — наполіг Мартен.

— На початку його діянь, може, й так, — голосно шепнув Дедан до Геспе. — Таборлін міг дозволити собі лише мідний меч.

Мартен сердито зиркнув на парочку.

— Мідний, хай вам грець. Якщо вам не подобається, можете просто вгадати кінець, — він схрестив руки на грудях.

— Гаразд, — озвався Дедан. — Квоут може нам його підказати. Може, він і щеня, але вміє розказати історію як годиться. Мідний меч, щоб я так жив.

— Насправді, — зауважив я, — я хотів би почути кінець історії Мартена.

— О, то продовжуй, — із гіркотою відповів старий слідопит. — Я зараз не налаштований закінчувати. І волів би послухати тебе, а не чути, як цей осел викрикує щось своє.

За вечірніми історіями ми чи не єдиний раз за день могли посидіти гуртом, не переходячи до дріб’язкових чвар. А тепер навіть цей час ставав напруженим. Ба більше, інші почали очікувати вечірніх розваг від мене. Сподіваючись покласти край цій тенденції, я добряче подумав над тим, яку історію розповім цього вечора.

— Колись давно, — заговорив я, — був собі маленький хлопчик, що вродився в маленькому містечку. Він був ідеальний — принаймні так думала його мати. Але в одному він був не­схожий на інших. У нього в пупі був золотий гвинт. Звідти визирала його голівка.

Мати хлопчика просто раділа, що в нього є всі пальці на руках і ногах, тож є на чому рахувати. Але хлопчик виріс і збагнув, що не всі мають у пупі гвинти, тим паче золоті. Він запитав маму, для чого цей гвинт, але вона не знала. Далі він запитав тата, але й тато цього не знав. Він запитав бабусь і дідусів, але вони теж не знали.

Цим усе тимчасово й закінчилося, та це й далі не давало хлопчикові спокою. Врешті, ставши досить дорослим, він зібрав торбу й пішов собі, сподіваючись відшукати когось, хто знає правду.

Він ходив від місця до місця, питаючи всіх, хто стверджував, буцімто знає дещо про що-небудь. Питав повитух і зцілювачів, але вони геть не розуміли, в чому річ. Хлопець питав арканістів, мідників і старих відлюдників, що жили в лісах, але ще ніхто не бачив нічого подібного.

Він пішов питати купців-шалдим, бо думав: кому, як не їм, розумітися на золоті? Але купці-шалдим не знали. Він пішов до арканістів Університету, бо думав: кому, як не їм, розумітися на гвинтах і їхній роботі? От тільки арканісти не знали. Хлопець пішов дорогою за Штормвал, аби розпитати відьом із талів, але жодна з них не змогла йому відповісти.

Урешті він прийшов до вінтського короля, найбагатшого короля на світі. Але король не знав. Він пішов до атурського імпе­ратора, та імператор, хай який він був могутній, не знав. Хлопець по черзі ходив до кожного з малих королівств, але йому ніхто нічого не міг сказати.

Кінець кінцем хлопець пішов до верховного короля Модеґу, наймудрішого з усіх королів на світі. Верховний король придивився до голівки золотого гвинта, що визирала з пупа хлопця. Тоді верховний король змахнув рукою, і його сенешаль виніс подушку з золотого шовку. На тій подушці лежала золота скриня. Верховний король узяв золотий ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку, і всередині знайшлася золота викрутка.

Верховний король узяв викрутку й жестом покликав хлопця до себе. Хлопець підійшов, затремтівши від збудження. Тоді верховний король узяв золоту викрутку і вставив хлопцеві в пупа.

Я зупинився, щоб випити чималу порцію води. Я відчував, як нечисленні слухачі хиляться до мене.

— Затим верховний король обережно повернув золотий гвинт. Один раз — нічого. Другий — нічого. Відтак він крутнув за третім разом, і у хлопця відпала дупа.

На мить запала приголомшена тиша.

— Що? — вражено перепитала Геспе.

— У нього відпала дупа, — повторив я з абсолютно незворушним обличчям.

Запала довга тиша. Всі вп’ялися поглядами в мене. Вогонь тріснув, і вгору піднеслася червона жаринка.

— А що сталося тоді? — врешті спитала Геспе.

— Нічого, — сказав я. — На цьому все. Кінець.

— Що? — промовила вона знов, уже голосніше. — Що це за історія така?!

Я вже зібрався відповісти, але тут розреготався Темпі. І зупинятися він не збирався: реготав потужно, трусячись, і врешті аж засапався. Невдовзі засміявся і я — почасти через реакцію Темпі, а почасти тому, що сам завжди вважав цю історію напрочуд кумедною.

Обличчя Геспе набуло загрозливого виразу, неначе тепер жартували з неї.

Першим заговорив Дедан.

— Не розумію. Чому?.. — він поступово замовк.

— А хлопцеві повернули дупу на місце? — втрутилася Геспе.

Я знизав плечима.

— Історія не про це.

Дедан із досадою на обличчі несамовито заворушив руками.

— Яка її суть?

Я зобразив невинне личко.

— Я гадав, що ми просто розказуємо історії.

Здоровань набурмосився на мене.

— Розумні історії! Історії з кінцями. Не такі, де у хлопця просто відпадає… — він похитав головою. — Це просто смішно. Піду спати, — він подався геть, стелити постіль. Геспе по­брела в інший бік.

Я всміхнувся, не надто сумніваючись, що вони обоє надалі не випрошуватимуть у мене більше історій, ніж я захочу ­розповісти.

Темпі також зіп’явся на ноги. А тоді, йдучи повз мене, усміхнувся й несподівано мене обійняв. За виток до цього таке шокувало б мене, але тепер я знав, що фізичний контакт — не така вже й велика дивовижа для адемів.

І все ж я здивувався, що він зробив це перед іншими. Обійняв його у відповідь як міг і відчув, що його груди досі трусяться від сміху.

— Відпала дупа, — тихо промовив Темпі, а тоді подався спати.

Мартен провів його поглядом, а відтак зміряв довгим задумливим поглядом мене.

— Де ти таке почув? — запитав.

— Це мені батько в дитинстві розповів, — чесно сказав я.

— Дивна історія для дитини.

— Я був дивною дитиною, — відповів я. — Коли став старший, батько зізнався, що вигадував історії, щоб я мовчав. Я засипáв його запитаннями. Годину за годиною. Він казав, що мені затикали рота лише якісь головоломки. Але я лускав загадки, мов горішки, і загадки в нього скінчилися.

Я стенув плечима й заходився розкладати постіль.

— Тож батько вигадував історії, схожі на головоломки, і питав мене, чи розумію я, що вони означають, — я дещо сумовито всміхнувся. — Пам’ятаю, як день за днем думав про того хлопця із гвинтом у пупі, намагаючись знайти в цьому сенс.

Мартен нахмурився.

— Жорстоко так жартувати з хлопчиська.

Ці слова мене здивували.

— Що ти маєш на увазі?

— Обманути тебе, просто щоб мати трохи тиші та спокою. Ниций учинок.

Я був вражений.

— Це було не зозла. Мені це сподобалося. Дало поживу для роздумів.

— Але це було безглуздо. Неможливо.

— Не безглуздо, — заперечив я. — Найбільше нас навчають ті запитання, на які ми не можемо відповісти. Вони навчають нас думати. Якщо дати людині відповідь, вона лише дізнається трохи фактів. Але дай їй запитання — і вона сама шукатиме відповідей.

Я розклав ковдру на землі та склав потертий плащ мідника, щоб закутатися.

— Так, коли вона знайде відповіді, вони стануть для неї дорогоцінними. Що важче запитання, то завзятіше ми полюємо. Що завзятіше ми полюємо, то більше дізнаємося. Неможливе запитання…

Я замовк: раптом до мене дійшло. Елодін. Саме цим займався Елодін. Ось що він постійно робив на своїх заняттях. Оті ігри, натяки, незрозумілі загадки. Усі вони були своєрідними запитаннями.

Мартен похитав головою й побрів геть, але я занурився в думки й майже цього не помітив. Я хотів відповідей, і Елодін, хай що я там собі думав, намагався мені їх дати. Коли я вважав, що він темнить із лихими намірами, він насправді невтомно підштовхував нас до істини. Я сидів на місці мовчки, приголомшений мас­штабом його науки. Власним нерозумінням. Власною сліпотою.