Страх мудреця

Розділ двадцять шостий. Довіра

Хоч я й майже не сумнівався, що за тим зловживанням не стояла Деві, я був би дурнем, якби не зважав на те, що в неї є моя кров. Тож, коли стало очевидно, що для виготовлення ґрама знадобиться чимало часу й сил, я збагнув, що настав час завіта­ти до неї й пересвідчитись у тому, що вона в цьому не винна.

День був жалюгідний: холодний і з вологим вітром, який проникав під одяг. У мене не було ні рукавичок, ні капелюха, і довелося просто надіти каптур і сховати долоні у тканині плаща, в який я щільніше закутав плечі.

Коли я перетнув Кам’яний міст, мені блиснула нова думка: можливо, хтось украв мою кров у Деві. Це було найлогічніше. Треба було пересвідчитися, що пляшечка з моєю кров’ю в безпеці. Якщо вона досі в Деві та її ніхто не чіпав, я знатиму, що Деві до цього непричетна.

Я попрямував до західного кінця Імрі, а там зупинився в корчмі, щоб замовити маленьке пиво й зігрітися біля вогню. Тоді пройшов уже знайомим провулком і подолав вузькі сходи за крамницею різника. Попри холод і недавній дощ, у повітрі досі висів запах згірклого жиру.

Я глибоко вдихнув і постукав у двері.

За хвилину вони відчинились, а тоді з вузької щілини між дверима й одвірком визирнуло личко Деві.

— Ну, привіт, — сказала вона. — Ти у справах чи для задово­лення?

— Головно у справах, — зізнався я.

— Шкода.

Деві відчинила двері ширше.

Входячи, я спіткнувся об поріг, незграбно врізався в Деві й ненадовго поклав одну руку їй на плече в намаганні ви­рівнятися.

— Вибач, — знічено промовив я.

— Вигляд у тебе — капець, — сказала вона, замикаючи двері на засув. — Сподіваюся, ти не хочеш іще грошей. Я не позичаю людям, які мають такий вигляд, ніби прийшли після триденної пиятики.

Я втомлено сів на крісло.

— Приніс твою книжку, — пояснив я, витягнув її з-під плаща й поклав на письмовий стіл Деві.

Вона кивнула на книжку, злегка всміхнувшись.

— Як тобі старий добрий Малкаф?

— Сухий. Багатослівний. Нудний.

— І малюнків там не знайшлося, — іронічно додала Деві. — Але це не стосується справи.

— Його теорії стосовно сприйняття як активної сили були цікаві, — визнав я. — Але пише він так, ніби боїться, що хтось може по-справжньому його зрозуміти.

Деві кивнула, міцно стуливши рота.

— Я теж так подумала, — потягнулася на протилежний бік столу й підсунула книжку до себе. — А як тобі розділ про пропріоцепцію?

— Схоже, він висловлювався з глибокого колодязя невігластва, — відповів я. — Я зустрічав у Медиці людей з ампутованими кінцівками. Малкаф — навряд.

Я придивився до Деві, шукаючи якихось ознак почуття провини, якоїсь указівки на те, що вона застосовувала до мене зловживання. Але нічого не знайшлося. Вона здавалася цілковито нормальною, як завжди бадьорою й гострою на язик. Але я виріс поміж акторів. Я знаю, скільки існує способів приховати свої справжні почуття.

Деві утрирувано насупилася.

— Ти такий серйозний. Що думаєш?

— У мене з’явилося кілька запитань, — розпливчасто від­повів я. Переходити до цього не надто хотілося. — Не про Малкафа.

— Як же набридло, що мене цінують за інтелект! — Деві відкинулася назад і витягнула руки над головою. — Коли вже я зможу відшукати гарного хлопця, якому буде потрібне лише моє тіло? — вона хтиво потягнулася, та зупинилася, не розтягнувшись до кінця, і спантеличено поглянула на мене. — Як на мене, зараз має бути якийсь жарт. Ти зазвичай дієш швидше.

Я кволо їй усміхнувся.

— У мене багато всякого на думці. Здається, сьогодні мені не дорівнятися до тебе дотепністю.

— Ніколи не підозрювала, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповіла вона. — Але я справді люблю час від часу перекинутися жартами, — Деві нахилилася вперед і склала руки на столі. — То які там у тебе запитання?

— В Університеті ти багато займалася сиґалдрією?

— Особисті запитання, — Деві здійняла брову. — Ні. Вона мені не подобалася. Забагато метушні, як на мій смак.

— Ти начебто не з тих жінок, які не бажають метушитися, — зауважив я й видушив із себе кволу усмішку.

— Оце вже на щось схоже, — схвально промовила Деві. — Я знала, що ти можеш.

— У тебе часом немає книжок із вищої сиґалдрії? — запитав я. — Про таке, до чого ре’ларів не підпускають?

Деві хитнула головою.

— Ні. Зате є непогані тексти з алхімії. Те, чого ти ніколи не знайшов би у своїх безцінних Архівах, — на останньому слові в її голосі з’явилася відверта гіркота.

Тут у мене й склалося все в голові. Деві нізащо не допустила б такої необережності, не дозволила б комусь украсти мою кров. І не продала б її заради швидкого прибутку. Такі гроші їй були не потрібні. Вона не була на мене ображена.

Зате Деві готова продати власні різці, щоб потрапити до ­Архівів.

— Кумедно, що ти згадала саме алхімію, — якомога спо­кійніше зауважив я. — Чула коли-небудь про такий собі сливовий вузол?

— Чула, — спокійно відповіла Деві. — Ще та гидота. Здається, в мене є формула, — вона трохи повернулася до полиці, не встаючи з крісла. — Хочеш її побачити?

Лице її не зраджувало, та всякий може опанувати своє обличчя, достатньо попрактикувавшись. Мова тіла теж її не виказувала. Видно було тільки ледь помітне напруження у плечах, натяк на невпевненість.

Річ була в її очах. Згадавши сливовий вузол, я побачив, як у них щось промайнуло. Не просто впізнавання. Почуття провини. Ну звісно. Вона продала формулу Емброузу.

А чому вона не мала її продавати? Емброуз — канцеляр високого рангу. Він міг би нишком провести її до Архівів. Трясця, та зі своїми ресурсами він навіть не конче мусив би це робити. Всі знали, що Лоррен раз у раз надає доступ до Архівів науковцям, які не належать до Аркануму, особливо якщо їхні покровителі готові сплатити щедру пожертву. Емброуз якось купив цілий шинок, аби просто поглумитися з мене. Скільки ще він ладен заплатити, щоб заволодіти моєю кров’ю?

Ні. Тут Віл і Сім мали рацію. Емброуз не з тих, хто бруднить руки, якщо цього можна уникнути. Йому набагато простіше найняти Деві, щоб та виконала брудну роботу за нього. Її вже відраховано. Їй нема чого втрачати, а здобути вона може всі таємниці Архівів.

— Ні, дякую, — відказав я. — Я небагато займаюсь алхі­мією, — глибоко вдихнув і вирішив одразу перескочити до суті. — Але мені дуже треба побачити свою кров.

Бадьоре личко Деві застигло. Її вуста ще всміхалися, та очі стали холодними.

— Прошу? — прозвучало це як запитання, та запитанням насправді не було.

— Мені треба побачити кров, яку я залишив тут, у тебе, — пояснив я. — Треба пересвідчитися, що вона в безпеці.

— На жаль, це неможливо, — її усмішка начисто зникла, а вуста стиснулись у тонку пряму риску. — Я так не працюю. Та й, гадаєш, мені стало б дурості тримати такі речі тут?

Я відчув, як у мене обриваються нутрощі. Вірити в це досі не хотілося.

— Можемо піти туди, де ти її зберігаєш, — спокійно запропону­вав я. — Хтось застосовував проти мене зловживання. Мені треба пересвідчитись у тому, що з кров’ю нічого не зробили. От і все.

— Хіба я можу просто взяти й показати тобі, де таке зберігаю? — сказала Деві з нищівним сарказмом. — Чи тебе по голові стукнули?

— На жаль, я мушу на цьому наполягти.

— І жалкуй собі, — гнівно зиркнула Деві. — І наполягай собі. Це нічого не змінить.

Це зробила вона. Інших причин ховати кров від мене в неї не було.

— Якщо ти не хочеш показувати, — продовжив я, намагаючись зберегти рівний і спокійний голос, — то я змушений припустити, що ти продала мою кров або з якоїсь причини зробила мою ляльку.

Деві відкинулася на спинку крісла і з демонстративною безтурботністю схрестила руки на грудях.

— Можеш припускати будь-які дурниці. Ти побачиш свою кров, коли виплатиш мені свій борг, але не раніше.

Я дістав із-під плаща воскову ляльку й поклав руку на стіл, щоб Деві було видно.

— Це що, я? — запитала вона. — З такими стегнами?

Однак у її словах від жарту була лиш оболонка, вони були сказа­ні рефлекторно. Голос у неї був категоричний і сердитий. Очі — суворі.

Другою рукою я дістав коротку солом’яну волосину та прикріпив її до голови ляльки. Деві несвідомо піднесла руку до свого волосся. На її обличчі відобразився шок.

— На мене хтось нападав, — пояснив я. — Мені треба пересвідчитись у тому, що моя кров…

Коли я згадав про свою кров, погляд Деві метнувся до однієї із шухляд письмового столу. Її пальці злегка сіпнулися.

Я зазирнув їй у вічі й похмуро сказав:

— Не треба.

Рука Деві метнулася до шухляди й різко її висунула.

Я ні на мить не засумнівався в тому, що в тій шухляді лежить моя лялька, яку вона виготовила. Я не міг допустити, щоб Деві її взяла. Зосередився та пробурмотів зв’язування.

Девіна рука різко спинилася на півдорозі до висунутої шухляди.

Я нічим їй не нашкодив. Жодного вогню, жодного болю, нічого схожого на те, що вона скоїла зі мною за останні кілька днів. То було просто зв’язування, щоб вона не рухалася. Зупинившись у корчмі, щоб зігрітись, я взяв із тамтешнього каміна дрібку попелу. Джерело було не бозна-яке, ще й було далі, ніж мені хотілося б, але це було краще ніж нічого.

І все ж я, либонь, міг утримувати її так лише кілька хвилин, перш ніж витягнув би з вогню достатньо тепла, щоб його загасити. Але цього часу мені мало вистачити, щоб витягнути з Деві правду й забрати ляльку, яку вона виготовила.

Деві заборсалася, її погляд ошалів.

— Як ти смієш?! — вигукнула вона. — Як ти смієш?!

— А як ти смієш?! — сердито відповів я. — Аж не віриться, що я тобі довіряв! Я виправдовував тебе перед своїми друзями… — тут сталося немислиме, і я замовк. Деві, попри мої пута, почала рухатись, її рука поволі посунулася до висунутої шухляди.

Я зосередився сильніше, і Девіна рука зупинилася. А тоді знову поволі поповзла вперед і зникла в шухляді. Мені аж не вірилося.

— Думаєш, ти можеш прийти сюди та пригрозити мені? — прошипіла Деві. Її личко виражало страшну лють. — Думаєш, я нездатна подбати про себе? Шмаркле мала, мене, перш ніж витурити, зробили ре’ларом. Я на це заслужила. Мій алар — наче океан під час бурі, — її рука вже майже повністю опинилась у шухляді.

Я відчув, як моє чоло вкривається холодним потом, і розщепив розум іще тричі. Знову забурмотів, і кожна частка мого розуму утворила окреме зв’язування, щоб утримати Деві. Я витягнув тепло із власного тіла й, напосівшись на Деві, відчув, як по моїх передпліччях повзе холод. Загалом вийшло п’ять зв’язувань. Мій максимум.

Деві стала нерухомою, мов камінь, і гортанно захихотіла, а тоді всміхнулася.

— О, ти великий молодець. Тепер я майже вірю історіям про тебе. Але чому ти думаєш, ніби здатен на те, чого не зміг навіть Елкса Дал? Як гадаєш, чому мене відрахували? Злякалися жінки, яка до другого року навчання змогла дорівнятися до майстра.

Від поту її світле волосся прилипло до чола. Вона зціпила зуби, її загострене личко стало несамовито рішучим. Рука Деві заворушилася знов.

А тоді вона несподівано висмикнула руку із шухляди, неначе звільнила її з густої грязюки. Гепнула по столу чимось круглим і металевим — так, що полум’я лампи підскочило й мало не згасло. То була не лялька. Не пляшечка моєї крові.

— Ах ти покидьок, — мало не проспівала Деві. — Думаєш, я до такого не готова? Думаєш, ти перший спробував мною скористатися? — вона крутнула верхню частину сірої металевої сфери. Та характерно клацнула, і Деві поволі відвела руку. Я не зміг її втримати, хай як старався.

Тоді я й упізнав пристрій, який Деві дістала із шухляди. Я вивчав їх попереднього семестру з Манетом. Кілвін називав їх «автономними екзотермічними прискорювачами», але всі інші називали їх кишеньковими нагрівачами чи бідаками.

У них містився керосин, земляна олія чи цукор. Після активації бідак спалював паливо всередині, близько п’яти хвилин випускаючи полум’я, наче з горна. Відтак його треба було розібрати, почистити й наповнити заново. Вони були клопітні й небезпечні, а також легко ламалися від швидкого нагрівання та охолодження. Але на короткий час надавали симпатикові стільки енергії, скільки давало б ціле багаття.

Я занурився в Кам’яне Серце й відколов іще один шматочок свого розуму, бурмочучи зв’язування. Тоді спробував відділити сьомий — не вийшло. Я був стомлений, і мені боліло. Холод розтікався моїми руками, а за останні кілька днів я пере­жив дуже багато. Однак я зціпив зуби та змусив себе пробурмотіти ті слова собі під носа.

Шостого зв’язування Деві наче й не помітила. Рухаючись повільно, наче годинникова стрілка, вона висмикнула з рукава нитку.

Бідак різко, металічно зарипів, і від нього мерехтливими хвилями пішло тепло.

— Зараз я не маю годящого зв’язку з тобою, — сказала Деві, тимчасом як рука, що тримала нитку, поволі сунула назад до бідака. — Та якщо ти не розпустиш свого зв’язування, я спалю оцим геть увесь одяг на тобі, ще й усміхатимуся, поки ти волатимеш.

Просто вражає, які думки лізуть у голову в таких ситуаціях. Найперше я подумав не про жахливі опіки. Я подумав, що плащ, подарований Фелою, буде зіпсовано і в мене зостанеться лише дві сорочки.

Мій погляд метнувся до поверхні столу Деві, де на лаку довкола бідака вже почало утворюватися кільце з пухирів. Я відчував, як жар торкається мого обличчя.

Я розумію, коли програю́. Я розірвав зв’язування. Поки частки мого розуму складалися назад, голова йшла обертом.

Деві покрутила плечима і сказала:

— Відпусти.

Я розімкнув долоню, і воскова лялька п’яно повалилася на стіл. Я сидів, поклавши руки на коліна, й геть не рухався: не хотілось якось налякати Деві чи пригрозити їй.

Деві підвелася й перехилилася через стіл. Простягнула руку і провела нею крізь моє волосся, а тоді стиснула кулак і вирвала трохи волосин. Я мимоволі зойкнув.

Сівши назад, вона взяла ляльку й замість свого волосся прикріпила кілька моїх волосин. Пробурмотіла зв’язування.

— Деві, ти не розумієш, — заговорив я. — Мені просто треба було…

Зв’язавши Деві, я зосередився на її руках і ногах. Це найефективніший спосіб обмежити рухи людини. Тепла для роботи в мене було небагато, і я не міг марнувати енергію на щось інше.

Зате у Деві тепер було більш ніж удосталь тепла, і її зв’язування було схоже на залізні лещата. Я не міг ворушити ні руками, ні ногами, ні щелепою, ні язиком. Дихав ледь-ледь, вдихаючи зовсім трохи, неглибоко — для цього не треба було ворушити грудьми. Це було страшно, неначе хтось стиснув рукою моє серце.

— Я тобі довіряла, — голос Деві став низьким і різким, неначе то хірургічна пила з тонкими зубцями ампутувала ногу. — Я тобі довіряла, — вона поглянула на мене з відвертою люттю й ненавистю. — Насправді до мене сюди приходила одна людина, що хотіла купити твою кров. П’ятдесят п’ять талантів. Я йому відмовила. Навіть заперечила, що тебе знаю, бо в нас із тобою були ділові відносини. Я тримаюся за свої угоди.

«Хто?» — хотів закричати я. Але виходило в мене хіба що невиразне «хо-о-о-хо-о-о».

Деві поглянула на воскову ляльку, яку тримала в руці, а тоді — на бідака, що випалював у поверхні її столу темне кільце.

— Тепер наші ділові відносини скінчилися, — напружено промовила вона. — Я вимагаю сплати твого боргу. Ти маєш повернути мені гроші до кінця семестру. Дев’ять талантів. Якщо спізнишся на пів секунди, я продам твою кров, щоб відбити вкладення й позбутися тебе.

Деві холодно поглянула на мене.

— Це краще, ніж те, на що ти заслуговуєш. У мене досі є твоя кров. Якщо підеш до майстрів в Університеті чи до констебля в Імрі, це кепсько для тебе закінчиться.

Тепер стіл курився, і Деві перенесла руку, занісши ляльку над металом бідака, який уже рипів. Вона забурмотіла, і я відчув, як усе моє тіло поколює від жару. Це нічим не відрізня­лося від раптової лихоманки, що мучила мене не один день.

— Коли я відпущу це зв’язування, ти скажеш: «Зрозумів, Деві». А тоді підеш. Наприкінці семестру пошли когось із грішми, які завинив. Сам не приходь. Більше не хочу тебе бачити.

Деві глипала на мене з такою зневагою, що мені й згадувати про це страшно. А тоді плюнула на мене. Крихітні бризки слини торкнулися бідака й, зашипівши, випарувалися.

— Побачу тебе знову хоч мигцем, хоч краєчком ока — це кеп­сько для тебе скінчиться.

Вона занесла воскову ляльку над головою, а тоді різко опус­тила її на стіл, міцно притиснувши рукою. Якби я мав змогу здригнутись або скрикнути від панічного жаху, то так і зробив би.

Лялька розтрощилася, від неї відпали руки й ноги, а голова стрімко покотилася столом і впала на підлогу. Я відчув раптовий, різкий удар, неначе впав із висоти в кілька футів і приземлився просто на кам’яну підлогу. Це вражало, але й близько не було так кепсько, як могло би бути. Попри жах, я все-таки дещо чудувався точності й самовладанню Деві.

Зв’язування, що тримало мене, зникло, і я глибко вдихнув.

— Зрозумів, Деві, — промовив я. — Але…

— ГЕТЬ! — крикнула вона.

Я вийшов. Хотів би сказати, що вийшов із гідністю, та це було б неправдою.