Страх мудреця

Розділ сто двадцять дев’ятий. Інтерлюдія: Гамір шепоту

— Реші! — вигукнув Баст із враженим обличчям. — Ні! Годі! — він простягнув руки так, неначе був ладен затулити ними рота шинкареві. — Не треба таке казати!

Квоут невесело всміхнувся.

— Басте, і хто тільки навчав тебе науки про імена?

— Не ви, Реші, — хитнув головою Баст. — Є такі речі, які знає кожна фейрівська дитина. Казати таке вголос ніколи не буває добре. Взагалі.

— І чому ж це? — поцікавився Квоут справжнісіньким учительським голосом.

— Тому що деякі істоти здогадуються, коли їхні імена вимовляють, — Баст ковтнув. — Здогадуються, де їх вимовляють.

Квоут дещо роздратовано зітхнув.

— Басте, від того, щоб один раз вимовити якесь ім’я, шкоди небагато, — він відкинувся на спинку стільця. — Чому, на твою думку, в адемів є власні традиції, пов’язані конкретно з цією історією? Лиш один раз, а опісля — жодних запитань?

Баст задумливо примружив очі, і Квоут ледь помітно, натягнуто йому всміхнувся.

— Отож-бо. Намагатися знайти того, хто вимовляє твоє ім’я один раз, — це все одно що відстежувати людину в лісі за одним відбитком ноги.

Подав голос Хроніст — невпевнено, наче боявся його пе­ребити.

— Чи дійсно можна таке зробити? — запитав він. — Насправді?

Квоут похмуро кивнув.

— Гадаю, тому вони й відшукали мою трупу, коли я був малий.

Хроніст нервово роззирнувся довкола, а тоді нахмурився та явним зусиллям волі зупинився. В результаті він застиг на місці з таким самим нервовим виглядом, як і до цього.

— Чи означає це, що вони можуть прийти сюди? Ви ж, безумовно, достатньо про них наговорили…

Квоут зневажливо махнув рукою.

— Ні. Головне — це імена. Справжні імена. Глибинні імена. А я уникав їх саме з цієї причини. Мій батько був дуже уважний до деталей. Роками ставив запитання й відкопував старі історії про чандріян. Гадаю, він ненароком віднайшов кілька з їхніх старих імен і вставив їх у свою пісню…

На обличчі Хроніста відбилося розуміння.

— …а потім знов і знов її репетирував.

Шинкар легко, з любов’ю всміхнувся.

— Нескінченно — я ж його знаю. Не маю сумнівів, що він і моя мати докладали всіх зусиль, щоб прибрати зі своєї пісні всі дрібні ґанджі, перш ніж її оприлюднити. Вони були перфекціоністами, — він стомлено зітхнув. — Чандріянам, напевно, здавалося, ніби хтось постійно запалює сигнальний вогонь. Гадаю, батьки так довго лишалися в безпеці лише тому, що ми постійно мандрували.

Баст усміхнувся.

— І тому, Реші, казати такі штуки не варто.

Квоут насупився.

— Басте, відтоді я проспав тисячу ночей і подолав кілька тисяч миль. Можна й вимовити їх один раз. Зважаючи на те, яким пеклом нині став світ, можна вважати, що зараз частіше розповідають старі історії. Якщо чандріяни й наслухають імена, то я не сумніваюся, що їм докучає повільний гамір шепоту від Аруе до Круглого моря.

Із виразу Бастового обличчя було очевидно, що це його не заспокоїло.

— До того ж, — мовив Квоут, злегка зітхнувши від утоми, — добре мати їх у запису. Можливо, вони колись стануть комусь у пригоді.

— Та все ж, Реші, варто бути обережнішим.

— Басте, хіба я останні роки не був обережним? — запитав Квоут. Його роздратування нарешті почало вириватися на поверхню. — І яка мені з того була користь? До того ж, якщо те, що ти кажеш про Ктей, правда, то все закінчиться слізьми, хай що я зроблю. Хіба не так?

Баст відкрив рота, а тоді стулив його, явно розгубившись. А відтак швидко позирнув на Хроніста, поглядом благаючи про підтримку.

Побачивши це, Квоут також повернувся в бік Хроніста і з ціка­вістю здійняв брову.

— Я певен, що нічогісінько не знаю, — озвався Хроніст і опустив погляд, розкривши свою сумку й діставши заляпану чорни­лом ганчірку. — Ви обидва бачили максимум моєї майстерності в іменуванні: залізо. І це явно щаслива випадковість. Майстер-­Іменувач оголосив мене справжнім марнуванням свого часу.

— Звучить знайомо, — пробурмотів Квоут.

Хроніст знизав плечима.

— Особисто я повірив йому на слово.

— Можете згадати, яку причину він вам назвав?

— Він мав багато конкретних приводів для критики. Я знаю надто багато слів. Я ніколи не бував голодним. Я занадто м’який… — тим часом Хроністові руки заходилися чистити кінчик його пера. — Мені здалося, що він пояснив свою загальну позицію, коли сказав: «Хто міг би подумати, що в такому малому, тонкому, мов папір, канцелярові, як ти, може бути хоч трохи заліза?»

Квоутові вуста вигнулись у співчутливій усмішці.

— Що, справді?

Хроніст знизав плечима.

— Насправді він обізвав мене довбограєм. Я намагався не образити невинні вушка вашого юного друга, — він кивнув на Баста. — Як я розумію, в нього був непростий день.

Тут Квоут уже повноцінно всміхнувся.

— Шкода, що ми геть не застали один одного в Університеті.

Хроніст востаннє потер кінчик пера об м’яку тканину й підніс його до світла, що поступово меркло у вікні шинку.

— Та ні, — заперечив він. — Я вам не сподобався б. Я справді був малим, тонким, як папір, довбограєм. Ще й балуваним. І зарозумілим.

— І що відтоді змінилося? — спитав Квоут.

Хроніст зневажливо пирхнув.

— Мало що. Залежить від того, в кого спитати. Але мені подобається думати, що у мене трохи відкрились очі, — він обережно прикрутив кінчик назад до пера.

— І як саме це сталося? — запитав Квоут.

Хроніст поглянув через увесь стіл. Запитання його, схоже, здивувало.

— Як саме? — перепитав він. — Я тут не для того, щоб розповісти історію, — він знову заховав ганчірку в сумці. — Коротко кажучи, я образився й покинув Університет у пошуках кращої долі. Це найкращий учинок у моєму житті. За один місяць у дорозі я дізнався більше, ніж за три роки занять.

Квоут кивнув.

— Теккам казав те саме: «Немає такого сміливця, що жодного разу не пройшов сотню миль. Якщо хочеш дізнатися, хто ти насправді, йди доти, доки не зостанеться людей, які знають твоє ім’я. Дорога — це великий зрівнювач, великий учитель. Вона гірка, наче ліки, жорстокіша за дзеркальне скло. Довга дорога розповість тобі про тебе більше, ніж сотня років тихих міркувань».