Страх мудреця

Розділ тридцять восьмий. Зернятка правди

— Це кінець? — запитав Сіммон, витримавши ґречну паузу. Він лежав на спині й дивився на зорі.

— Так.

— Це закінчилося не так, як я думав, — сказав він.

— А чого ти очікував?

— Я чекав, коли почую, ким насправді був жебрак. Думав, щойно хтось виявить до нього ласку, виявиться, що він Таборлін Великий. А тоді віддасть цій людині свій ціпок, мішок грошей і… Не знаю. Зробить щось чарівне.

Заговорив Вілем:

— Він сказав би: «Як будеш у небезпеці, постукай цим ціп­ком об землю та скажи: “Ціпок, будь як молоток”», — а тоді ціпок закрутився б і захистив би його від усякого нападника, — Вілем також лежав на спині серед високої трави. — Не думаю, що то насправді був старий жебрак.

— Старі жебраки в оповідках ніколи не бувають старими жебра­ками насправді, — промовив Сіммон зі звинувачувальною ноткою в голосі. — Вони завжди відьми, принци, янголи абощо.

— У реальному житті старі жебраки — це майже завжди старі жебраки, — зауважив я. — Проте я знаю, про які оповідки ви зараз думаєте. Такі оповідки ми розказуємо іншим задля розваги. Ця оповідка інакша. Її ми розповідаємо одне одному.

— Нащо розказувати оповідку, якщо вона не розважає?

— Щоб краще пам’ятати. Вона вчить… — я невизначено змахнув рукою. — Усякого.

— Наприклад, перебільшених стереотипів? — запитав ­Сіммон.

— Що ти маєш на увазі? — ображено запитав я.

— «Прив’яжемо його до фургона і змусимо тягти»? — Сіммон гмикнув з огидою. — Якби я не знав тебе, то образився б.

— А якби я не знав тебе, — палко відказав я, — то образився б сам. Ти знаєш, що колись атурани вбивали людей, якщо дізнавалися, що ті живуть у мандрах? Один із ваших імператорів оголосив, що вони згубно діють на імперію. Більшість із них були звичайними жебраками, що втратили домівки через війни та податки. Більшість просто силоміць затягнули на військову службу.

Я смикнув себе за сорочку спереду.

— Але особливо цінувались едема. На нас полювали, мов на лисів. Сотню років полювання на ру було однією з улюблених розваг атурської еліти.

Запала цілковита тиша. Горло в мене боліло, і я зрозумів, що кричав.

Сіммонів голос став приглушеним:

— Я не знав.

Я подумки копнув сам себе й зітхнув.

— Вибач, Сіммоне. Це… Це було давно. І ти в цьому не винен. Це стара оповідка.

— Ще б пак: там же згадуються аміри, — сказав Вілем, явно намагаючись змінити тему. — Коли їх там розпустили? Триста років тому?

— І все-таки… — мовив я. — У більшості стереотипів є частка правди. Зерно, з якого вони зросли.

— Безіл із Вінтасу, — сказав Віл. — І він має свої дивацтва. Спить, поклавши під подушку гріш, і таке інше.

— Дорогою до Університету я подорожував із парою адемських найманців, — розповів Сіммон. — Вони ні з ким не розмовляли — тільки між собою. І вони справді були неспокійні й вовтузилися.

Вілем невпевнено заговорив:

— Визнаю, знайомий із багатьма шалдим, які старанно напихають чоботи сріблом.

— Гаманці, — виправив його Сіммон. — У чоботи встав­ляють ноги.

Він поворушив однією ногою для наочності.

— Я знаю, що таке чобіт, — сердито відказав Вілем. — Я розмовляю цією вульгарною мовою краще за тебе. Чобіт — це те, що ми називаємо «пату». Гроші у гаманці для того, щоб їх ­витрачати. А гроші, які хочуть залишити при собі, лежать у чоботі.

— А… — задумливо промовив Сіммон. — Розумію. Мабуть, це все одно що відкласти їх на чорний день.

— А який це день — чорний? І як тоді допоможуть гроші? — запитав Вілем, щиро спантеличившись.

— І в оповідці є більше, ніж ви думаєте, — швидко вставив я, доки ми не відійшли від теми ще далі. — В ній є зернятко правди. Якщо пообіцяєте тримати його при собі, я розповім вам таємницю.

Я відчув, як вони зосередили увагу на мені.

— Якщо ви хоч раз скористаєтеся гостинністю мандрівної трупи, а її артисти найперше запропонують вам вина, це — едема ру. Ця частина оповідки правдива, — я підняв один палець, застерігаючи їх. — Тільки не беріть вина.

— Але ж я люблю вино, — жалісно промовив Сіммон.

— Байдуже, — сказав я. — Людина, що прийняла вас, пропо­нує вам вина, а ви наполягайте на воді. Це може навіть пере­творитися на своєрідне змагання: ця людина дедалі пафосніше його пропонує, а гість дедалі ввічливіше відмовляється. Тоді вона зрозуміє, що ви друг едема, що ви знаєте наші звичаї. Того вечора з вами будуть поводитись як із рідним, а не як зі звичайним гостем.

Розмова затихла: Вілем і Сіммон перетравлювали почуту інформацію. Я підвів погляд на зорі, подумки окреслюючи знайомі сузір’я. Юен-мисливець, тигель, мати з другою юністю, вогнеязикий лис, розбита вежа…

— Куди ти подався б, якби міг податися куди завгодно? — несподівано запитав Сіммон.

— За річку, — сказав я. — Спати.

— Ні, ні! — заперечив він. — Куди завгодно на світі.

— Відповідь така сама, — промовив я. — Я багато де побував. І завжди хотів опинитися тут.

— Але ж не назавжди, — втрутився Вілем. — Ти ж не хочеш бути тут вічно?

— Оце я й маю на увазі, — докинув Сіммон. — Ми всі хочемо бути тут. Але ніхто з нас не хоче бути тут вічно.

— Окрім Манета, — сказав Віл.

— Куди ти подався б? — уперто допитувався Сіммон. — Заради пригод?

Я тихенько замислився на мить і сказав:

— Мабуть, подався б до Таленвальду.

— До талів? — перепитав Вілем. — Я чув, що це примітивний кочовий народ.

— Формально едема ру — кочовий народ, — іронічно зауважив я. — Якось я чув оповідку, в якій згадувалося, що ватажки їхніх племен — не видатні воїни, а співці. Їхні пісні можуть зцілювати недужих і спонукати до танцю дерева, — я знизав плечима. — Я подався б туди та з’ясував би, чи правда це.

— Я пішов би до двору фейрі, — сказав Вілем.

Сіммон засміявся.

— Його обирати не можна.

— Чому? — хутко розсердився Вілем. — Якщо Квоут може піти до співучого дерева, то я можу піти до фейрі й потанцювати з ембрула… жінками-фейрі.

— Талі реальні, — заперечив Сіммон. — Історії про фей — для п’яних, недоумків і діточок.

— А куди подався б ти? — запитав я Сіммона, щоб він не сварився з Вілемом і далі.

Запала довга тиша.

— Не знаю, — відповів він. Його голос чомусь не мав жодної інтонації. — Взагалі-то, я ніде не бував. До Університету приїхав лише тому, що, коли мої брати отримають спадок, а сестра дістане посаг, мені мало що залишиться, крім прізвища.

— Ти не хотів сюди? — перепитав я з подивом у голосі.

Сім невизначено знизав плечима, і я вже зібрався було спитати в нього щось інше, але тут мені завадив шум, із яким Вілем звівся на ноги.

— Ми зараз готові до мосту?

В голові у мене було напрочуд ясно. Я зіп’явся на ноги, захитавшись лише ледь-ледь.

— Як на мене, можна й до нього.

— Секунду! — Сіммон, попрямувавши до дерев, заходився розстібати штани.

Щойно він зник із поля зору, Вілем прихилився до мене.

— Не питай його про рідних, — тихо порадив він. — Йому непросто про них говорити. А коли він п’яний, стає ще гірше.

— Що…

Вілем різко махнув рукою й хитнув головою.

— Пізніше.

Сіммон незграбно повернувся на галявину, і ми втрьох мовчки пішли назад до дороги, а тоді подолали Кам’яний міст і прийшли до Університету.