Страх мудреця

Розділ сто тридцять п’ятий. Повернення додому

Левіншир не був великим містом. Там мешкало двісті людей — чи, може, триста, якщо брати до уваги віддалені ферми. Коли ми туди в’їхали, саме був час їсти, і на ґрунтовій дорозі, що розтинала містечко навпіл, було безлюдно й тихо. Елл сказала мені, що її будинок стоїть із віддаленого боку міста. Я сподівався, що зможу провести дівчат туди непомітно. Вони були стомлені й розгублені. Останнє, чого їм було треба, — це давати собі раду з юрбою сусідів-пліткарів.

Але не судилося. Коли ми пройшли вже пів міста, я побачив, як в одному вікні щось ворухнулося. Жіночий голос скрикнув: «Елл!» — і за десять секунд із кожних дверей, які було видно довкола, почали висипати люди.

Найшвидше діяли жінки, і менш ніж за хвилину десяток жінок утворили довкола дівчат захисний вузол, розмовляючи, цілуючись і обіймаючись. Дівчата начебто не заперечували. Можливо, так було краще. Тепла зустріч могла дуже допомогти їм на шляху до зцілення.

Чоловіки тримались осторонь, адже знали: у таких ситуаціях від них жодної користі. Більшість дивилися з порогів чи ґанків. Шестеро чи восьмеро вийшли на вулицю, рухаючись поволі й оцінюючи ситуацію на око. То були люди обережні, фермери та друзі фермерів. Вони знали, як звати всіх у радіусі десяти миль від їхніх осель. У такому містечку, як Левіншир, незнайомців не було — окрім мене.

Жоден із чоловіків не був дівчатам близьким родичем. А якщо й був, то знав, що опиниться поряд із ними щонайменше за годину, а може, й узагалі наступного дня. Тож вони дозволяли подбати про все своїм дружинам і сестрам. Позаяк зайнятись їм було більше нічим, їхня увага швидко переключилася з коней на мене.

Я підкликав жестом хлопчину років десяти.

— Піди скажи бургомістрові, що його донька повернулася. Хутко!

Він дременув, здійнявши хмарку дорожнього пилу. Його босі ноги просто летіли.

Чоловіки поволі наближалися до мене. Їхню природну підозру до незнайомців удесятеро підсилювали недавні події. Хлопчина років дванадцяти був не такий сторожкий, як усі інші, і підійшов до мене, оглядаючи мій меч і плащ.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Піт.

— Піте, ти вмієш їздити на коні?

Він явно образився.

— Та звісно!

— А знаєш, де ферма Вокерів?

Він кивнув.

— Десь за дві милі на північ, поряд із млиновим шляхом.

Я відступив убік і вручив йому повіддя чалого.

— Їдь до них і скажи, що їхня донька вдома. А тоді дозволь їм повернутися до міста на коні.

Піт перекинув ногу через коня, перш ніж я запропонував його підсадити. Я тримав руку на повідді досить довго, щоб укоротити стремена, аби він не вбився дорогою.

— Як дістанешся туди й повернешся, не розбивши голови й не зламавши ноги моєму коневі, дам тобі гріш, — пообіцяв я.

— Дайте два, — сказав він.

Я засміявся. Хлопчина розвернув коня і зник.

Чоловіки тим часом підбрели ближче й зібралися довкола мене нещільним колом.

Високий лисуватий дядько з похмурим обличчям і сивою бородою, схоже, сам призначив себе їхнім ватажком.

— То хто ти такий? — запитав він. Його тон був очевидніший за слова: «Хто ти в біса такий?»

— Квоут, — люб’язно відповів я. — А ви?

— Не певен, шо це твоє діло, — загарчав він. — Шо ти тут робиш?

«Що ти в біса тут робиш із двома нашими дівчатами?»

— Матір Божа, Сете… — звернувся до нього старший чоловік. — Таж собаці Бог дав більше розуму, ніж у тебе в голові. Не можна так розмовляти з…

— От тіки без наїздів, Бенджаміне, — наїжачився у відповідь насуплений. — Ми маємо повне право знати, шо він за один, — він повернувся до мене і ступив кілька кроків перед усіма іншими. — Ти один із тих гадських артистів, які були тут проїздом?

Я хитнув головою та спробував видатися нешкідливим.

— Ні.

— А мені здається, шо так. Здається, шо ти якийсь схожий на одного з отих ру. Очі в тебе такі, — чоловіки довкола нього повитягували шиї, щоб краще роздивитися моє лице.

— Господи, Сете, — знов озвався старигань. — Ніхто з них не мав рудого волосся. Таке волосся запам’ятовується. Він не з них.

— Нащо мені їх вертати, якщо я був одним із тих, хто їх викрав? — зауважив я.

Сетове лице спохмурніло, і він продовжив повільний наступ.

— Шо, хлопче, хамити мені надумав? А може, за дурнів нас усіх маєш? Думаєш, як повернеш їх, то дістанеш винагороду, а може, ми не пошлемо за вами нікого іншого? — Тепер він пере­бував майже на відстані витягнутої руки від мене й люто хмурився.

Я роззирнувся довкола й побачив, що такий самий гнів ховається на обличчях усіх чоловіків, які там стояли. Саме такий гнів поволі закипає в серцях добрих людей, які бажають справедливості, а відтак розуміють, що вона їм недоступна, і вирішують, що помста майже така сама приємна.

Я спробував вигадати, яким чином можна заспокоїти ситуацію, та ще не встигнувши нічого зробити, почув, як за мною вибухає голос Крін:

— Сете, геть від нього!

Сет зупинився, наполовину піднявши руки, щоб напасти на мене.

— Отже…

Крін уже покрокувала до нього. Зграйка жінок розступилася, щоб її випустити, але трималася поряд.

— Він урятував нас, Сете! — розлючено крикнула вона. — Він урятував нас, дурний ти гівноїде. А де носило вас усіх? Чому ви не прийшли по нас?

Сет позадкував від мене. На його обличчі гнів змагався із соромом. Переміг гнів.

— Ми прийшли! — крикнув він у відповідь. — Взнали, шо трапилось, і помчали за ними. Вони підстрелили коня Білові, і йому роздушило ногу. Джимові проштрикнули руку, а старий Каппер і досі не проснувся після прочухана, якого йому дали. Нас ледь не повбивали!

Я поглянув іще раз і побачив на обличчях чоловіків гнів. Побачив справжню його причину. Безпорадність, яку вони відчували, нездатні оборонити своє місто від жорстокого поводження лжетрупи. Неспроможність повернути доньок друзів і сусідів стала для них ганьбою.

— Що ж, ви погано старалися! — з жаром крикнула у відповідь Крін. Очі в неї палали. — Він прийшов і забрав нас, бо він справжній чоловік. Не те що ви, які покинули нас на вірну смерть!

Із молодика ліворуч від мене, помагача фермера років сімнадцяти, виринув гнів.

— Нічо з цього не сталося б, якби ти не бігала, наче якась шльондра з ру!

Я зламав йому руку, ще навіть не зовсім усвідомивши, що роблю. Він закричав, упавши на землю.

Я зіп’яв молодика на ноги, взявши за карк, і загарчав йому в обличчя:

— Як тебе звати?

— Моя рука! — охнув він, вирячивши очі.

Я трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.

— Ім’я!

— Джейсон, — бовкнув він. — Матінко Божа, моя рука…

Я взяв його за підборіддя вільною рукою й повернув лицем до Крін і Елл.

— Джейсоне, — тихо процідив я йому на вухо, — поглянь на цих дівчат. І подумай, яке пекло вони пережили за останні дні, зв’язані по руках і ногах на задку фургона. І спитай себе, що гірше. Зламана рука чи викрадення незнайомцем і чотири зґвалтування за ніч?

Відтак я повернув його обличчя до себе й заговорив так тихо, що навіть за дюйм від мене це звучало як ледь чутний шепіт:

— А як подумаєш про це, помолися Богові, щоб простив тобі щойно сказане. І якщо ти будеш щирий, хай Тейлу бездоганно зцілить твою руку, — його очі стали нажаханими й мокрими. — А потім, якщо хоч раз подумаєш про котрусь із них недобре, твоя рука болітиме так, ніби там у кістці розпечене залізо. А якщо хоч раз скажеш недобре слово, там почнеться жар і повільне гниття, і її доведеться відтяти, щоб урятувати тобі життя, — я міцніше взявся за нього й побачив, як Джейсон вирячив очі. — А якщо хоч раз зробиш щось із котроюсь із них, я про це дізнаюся. Прийду сюди, уб’ю тебе й повішу твоє тіло на дереві.

Тепер на його обличчі були сльози — щоправда, я не міг зрозуміти, від сорому чи від болю.

— Тепер скажи їй, що шкодуєш про свої слова.

Упевнившись у тому, що Джейсон стоїть на ногах, я відпустив його й показав йому на Крін і Елл. Довкола них стояли захисним коконом жінки.

Він кволо взявся за передпліччя.

— Не варт мені було це казати, Еллі, — схлипнув хлопець. Я й не думав, що він міг говорити таким нещасним і покаянним голосом, хоч зі зламаною рукою, хоч без. — Це демон моїми вустами балакав. Але клянуся, я був сам не свій від тривоги. Ми всі були. І ми таки спробували по вас прийти, тіки їх було багацько, і вони заскочили нас на дорозі, а тоді нам дове­лося нести Біла додом, бо інакше він умер би через ногу.

Ім’я хлопця чомусь збудило мою пам’ять. Джейсон? Раптом я запідозрив, що тільки-но зламав руку коханому Елл. Та мені чомусь не було через це прикро. Правду кажучи, так для нього було краще за все.

Роззирнувшись довкола, я побачив, як з облич чоловіків довкола мене зникає гнів, наче я за одну несподівану, шалену мить використав усі його запаси в місті. Натомість вони глипали на Джейсона з дещо зніяковілим виглядом, неначе хлопець перепрошував за них усіх.

Відтак я побачив, як дебелий, здоровий на вигляд чолов’яга біжить вулицею в супроводі ще десятка містян. Із виразу його обличчя я здогадався, що це батько Елл, бургомістр. Він прорвав­ся у скупчення жінок, схопив доньку в обійми й закружляв її.

У таких малих містечках бургомістри бувають двох різновидів. Перший — це лисуваті немолоді чоловіки доволі огрядної статури, які знаються на грошах, а якщо відбувається щось несподіване, найімовірніше, довго заламують руки. Другий — це високі плечисті чоловіки, чиї родини поступово стали заможними, бо двадцять поколінь гарували з плугами, як навіжені. Батько Елл належав до другого різновиду.

Чоловік підійшов до мене, продовжуючи обіймати доньку однією рукою за плечі.

— Я так розумію, дякувати за повернення наших дівчаток слід вам, — він простягнув мені руку для потиску, і я побачив, що передпліччя в нього забинтоване. Попри це, хват у нього був міцний. Чоловік усміхнувся найширшою усмішкою, яку я бачив, відколи покинув Сіммона в Університеті.

— Як рука? — запитав я, не усвідомлюючи, як це прозвучить. Усмішка бургомістра трохи померкла, і я швидко додав: — Я трохи навчався на зцілювача. І знаю, що з такими речами може бути важкувато дати собі раду далеко від дому. — «Живучи у краю, де думають, ніби ртуть — це ліки», — подумав я, та притримав язика.

Він знов усміхнувся, зігнув і розігнув пальці.

— Негнучка, та на цьому все. Лише трохи м’яса. Нас заскочили зненацька. Я дотягнувся до одного з них, але він штрикнув мене й утік. А як вам удалося забрати дівчаток у тих безбожних покидьків-ру? — він сплюнув.

— То були не едема ру, — виправив я. Мій голос прозвучав напруженіше, ніж мені хотілося б. — І навіть не справжні артисти.

Усмішка бургомістра знову почала меркнути.

— Про що ви?

— То були не едема ру. Ми не коїмо такого, як вони.

— Послухайте, — відверто заговорив бургомістр, який почав трохи сердитись, — я, хай йому грець, чудово знаю, що вони ­коять і чого не коять. Вони прийшли милі-премилі й добрі-­предобрі, трохи помузикували, заробили гріш чи два. А тоді почали бешкетувати в місті. Коли ми сказали їм іти геть, вони забрали мою дівчинку, — на останніх словах бургомістр ледь не задихав вогнем.

— Ми? — почув я чийсь тихий голос у себе за спиною. — Джиме, він сказав «ми».

Збоку від бургомістра набурмосився Сет, намагаючись іще раз на мене поглянути.

— Я ж казав, шо він схожий, — переможно заявив він. — Я їх знаю. Їх завжди можна впізнати по очах.

— Стривайте, — поволі, вражено проказав бургомістр. — Ви хочете сказати мені, що ви — один із них? — його обличчя стало лиховісним.

Перш ніж я встиг пояснити свої слова, Елл схопила батька за передпліччя.

— Ох, татку, не біси його, — швидко заговорила вона, тримаючись за його здорову руку так, ніби хотіла відтягнути його від мене. — Не кажи нічого такого, що його розізлило б. Він не з ними. Він повернув мене, врятував мене.

Це, схоже, дещо заспокоїло бургомістра, та його привітність кудись зникла.

— Поясни свої слова, — похмуро виміг він.

Я подумки зітхнув, усвідомивши, як сильно напартачив.

— То були не артисти і вже точно не едема ру. То були бандити, які вбили декого з моєї рідні й украли в них фургони. Вони лише прикидались артистами.

— Нащо комусь прикидатися ру? — запитав бургомістр так, ніби це було для нього незрозуміло.

— Щоб мати змогу робити те, що вони зробили, — різко пояснив я. — Ви пустили їх до свого міста, а вони скористалися цією довірою. Так не вчинив би жоден едема ру.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — сказав бургомістр. — Як ти забрав дівчаток?

— Подбав про все, — просто відповів я.

— Він їх убив, — сказала Крін так, щоб було чутно всім. — Він убив їх усіх.

Я відчув, як усі дивляться на мене. Половина з присутніх думала: «Усіх? Він убив сімох чоловіків?» А друга половина дума­ла: «Із ними було двоє жінок. Їх він теж убив?»

— Ну, що ж… — одну довгу мить бургомістр дивився згори вниз на мене. — Добре, — промовив він так, ніби щойно визначився. — Це добре. Завдяки цьому світ став кращим.

Я відчув, як усі трохи розслабилися.

— Це їхні коні, — показав на двох коней, які несли наші речі. — Тепер вони належать дівчатам. Миль за сорок на схід ви знайдете фургони. Крін може показати, де вони заховані. Вони також належать дівчатам.

— За них дадуть гарні гроші в Темсфорді, — задумливо сказав бургомістр.

— Разом з інструментами, одягом і таким іншим за них можна виручити чималу суму, — погодився я і твердо додав: — Якщо її розділити навпіл, вийде гарний посаг.

Бургомістр перехопив мій погляд і поволі кивнув, показуючи, що розуміє.

— Точно.

— А шо з добром, яке вони в нас украли? — обурився кремезний чоловік у фартусі. — Вони рознесли мій заклад і вкрали дві бочки мого найкращого елю!

— Ви маєте доньок? — спокійно запитав я в нього. Подив, що раптом відбився на його обличчі, підказав мені, що так. Я зазирнув і вдивився йому в очі. — Тоді ви, гадаю, доволі дешево відбулися.

Бургомістр нарешті помітив, як Джейсон тримається за зламану руку.

— Що з тобою сталося?

Джейсон поглянув на свої ноги. За нього заговорив Сет:

— Він сказав дещо таке, чого не мав казати.

Бургомістр роззирнувся довкола й побачив, що більш розгорнуту відповідь доведеться витягувати силою. Він знизав плечима та облишив цю тему.

— Я міг би накласти тобі шину, — невимушено сказав я.

— Ні! — надміру швидко відмовився Джейсон, а тоді дав задній хід: — Я краще до баби піду.

Я скоса поглянув на бургомістра.

— До баби?

Він лагідно всміхнувся.

— Коли ми обдираємо коліна, баба нас латає.

— Біл у неї? — спитав я. — Ну, чоловік із роздушеною ­ногою.

Він кивнув.

— Якщо я її знаю, то вона не спускатиме з нього погляду ще виток.

— Я тебе проведу, — сказав я спітнілому хлопцеві, який обереж­но притримував руку. — Хотів би подивитись, як вона працює.

***

Ми перебували так далеко від цивілізації, що я уявляв бабу згорбленою старою, яка лікує своїх пацієнтів п’явками й деревним спиртом.

Моя думка змінилася, коли я побачив її хату зсередини. Її стіни були завішані пучками сухих трав і полицями, заставленими маленькими пляшечками з ретельно надписаними етикетками. Там стояв невеличкий письмовий стіл із трьома важкими книжками у шкіряних палітурках. Одна з них лежала розгорнута, і я впізнав у ній «Героборіку». На берегах було видно нерозбірливі рукописні нотатки, а деякі статті було відредаговано чи повністю викреслено.

Баба була не така стара, як я думав, хоч і мала вдосталь сивини. Згорбленою вона теж не була й навіть виявилася вищою на зріст за мене, плечистою, кругловидою й усміхненою.

Мугикаючи собі під носа, вона повісила над вогнем мідний чайник. Відтак узяла ножиці і посадовила Джейсона, а тоді злегка потицяла його в руку. Хлопчина, блідий і спітнілий, безперестанку теревенив від нервів, тимчасом як вона методично зрізала йому сорочку. За кілька хвилин Джейсон, хоч його про це й не просили, правдиво, хай і не зовсім зв’язно, розповів бабі, як Елл і Крін повернулися додому.

— Перелом гарний, чистий, — урешті оголосила вона, перебивши його. — Як це сталося?

Ошалілий погляд Джейсона метнувся до мене, а тоді — вбік.

— Та нічо, — швидко сказав він. А тоді збагнув, що не відповів на запитання. — Тобто…

— Я її зламав, — зізнався я. — І вирішив, що варто принаймні завітати сюди й дізнатися, чи не можу я чимось допомогти, щоб її вилікувати.

Баба поглянула на мене.

— Ти вже займався чимось таким?

— Вивчав медицину в Університеті, — сказав я.

Вона знизала плечима.

— Тоді, гадаю, можеш потримати шини, поки я їх обгортатиму. Є в мене одна помічниця, та вона накивала п’ятами, як зачула колотнечу на вулиці.

Джейсон нервово витріщився на мене, коли я міцно притиснув деревину до його руки, але баба зі знудженим виглядом вправної людини перев’язала шину менш ніж за три хвилини. Спостерігаючи за її роботою, я вирішив, що баба варта більшого, ніж половина студентів у Медиці, яких я знав на ім’я.

Коли ми закінчили, вона поглянула згори вниз на Джейсона і сказала:

— Тобі пощастило. Перелом не треба було вправляти. Не користуйся рукою місяць, і вона чудово загоїться.

Джейсон щодуху втік, а баба після нетривалих умовлянь дозволила мені поглянути на Біла, який лежав у неї в дальній кімнаті.

Якщо перелом руки у Джейсона був чистий, то у Біла він був максимально неохайний. Обидві кістки в нижній частині ноги були зламані в кількох місцях. Під пов’язками цього не було видно, але нога в нього страшенно розпухла. Шкіра над пов’язками була вкрита синцями та плямами, туго натягнута, мов занадто щедро начинена ковбаска.

Біл виявився блідим, але притомним, і нога, схоже, мала залишитися при ньому. Як багато з неї буде користі — це вже інше питання. Можливо, він відбудеться щонайбільше сильною кульгавістю, та я сумнівався, що він коли-небудь знову почне бігати.

— Шо то за люди, шо стріляють у чужих коней? — обурено запитав він. Його обличчя блищало від поту. — Недобре це.

Ішлося, звісно, про його власного коня. А це містечко було не з тих, де в людей є зайві коні. Біл був молодим чоловіком, який нещодавно одружився й мав власну невеличку ферму. І, можливо, він більше ніколи не зможе ходити, бо спробував учинити правильно. Про це було боляче думати.

Баба дала йому дві ложки якоїсь субстанції з брунатної пляшечки, і від неї в Біла поступово заплющились очі. Баба вивела нас із кімнати й зачинила за собою двері.

— Кістка розірвала шкіру? — запитав я, коли двері зачинилися.

Вона кивнула, повернувши пляшечку на полицю.

— Чим ви користувалися, щоб не виникло сепсису?

— Тобто гнилі? — перепитала вона. — Баранячою ко­лючкою.

— Справді? — спитав я. — Не марантою?

— Марантою! — пирхнула вона, підкинувши дров до вогню і знявши з нього чайник, із якого вже пішла пара. — Ти хоч раз намагався запобігти десь гнилі марантою?

— Ні, — визнав я.

— Тоді дозволь мені вберегти тебе від смертовбивства, — баба дістала двійко дерев’яних чашок. — Від маранти жодної користі. За бажання її можна їсти, та на цьому все.

— Але ж паста з маранти й бесмину має бути ідеальним засобом для цього.

— Бесмин, може, чогось та й вартий, — визнала баба. — Але бараняча колючка ліпша. Я краще взяла би трохи червоного стебла, та бажання не завжди збуваються. Я користуюся пастою з неньколиста й баранячої колючки, і йому зараз, як ти бачиш, цілком добре. Маранту легко знайти, і товчеться вона легко, та цінних властивостей у неї чортма.

Вона похитала головою.

— Маранта й камфора. Маранта й бесмин. Маранта й соляний батіг. Маранта — то ж навіть не заспокійливе. Вона просто гарно переносить те, шо працює.

Я відкрив рота, щоб заперечити, а тоді окинув поглядом її хату, подивився на її обписаний примірник «Героборіки». І стулив рота.

Баба налила у дві чашки гарячої води з чайника.

— Сядь на хвильку, — попросила. — Ти наче на ногах ледве держишся.

Я тужливо поглянув на стілець і відповів:

— Мені, мабуть, треба вертатися.

— Час на одну чашку в тебе є, — запевнила вона, взяла мене за передпліччя і твердо посадовила на стілець. — І на швидкий перекус. Ти блідий, як суха кістка, а в мене тут є трохи солодкого пудингу, на який нíкому зазіхнути.

Я спробував пригадати, чи обідав того дня. Згадав, як го­дував дівчат…

— Не хочу завдавати вам іще більше клопоту, — сказав я. — Вже й так додав вам роботи.

— Тому хлопцеві вже давно пора було зламати руку, — невимушено заявила баба. — Він пащекуватий — страшне, — вона вручила мені одну з дерев’яних чашок. — Випий до дна, і я дам тобі трохи того пудингу.

Пара, що йшла з чашки, чудово пахла.

— Що тут є? — запитав я.

— Шипшина. І трохи яблучного бренді, яке я жену сама, — вона широко всміхнулася, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. — Якщо хочеш, то й маранти можу насипати.

Я всміхнувся й надпив. Тепло від напою розлилось у мене в грудях, і я відчув, як трохи розслабився. Це було дивно, бо я досі не усвідомлював, що напружився.

Баба трохи пововтузилася, а тоді поставила на стіл дві тарілки й сіла на стілець поряд.

— Ти справді вбив отих людей? — прямо запитала вона. У її голосі не вчувалося жодного звинувачення. Це було просто ­запитання.

Я кивнув.

— Мабуть, не треба було нікому казати, — продовжила вона. — Неодмінно буде колотнеча. Тут захочуть суду, і доведеться тягнути присяжного з Темсфорда.

— Я їм не казав, — заперечив я. — Крін сказала.

— А… — відповіла баба.

Розмова затихла. Я випив останній ковток рідини з чашки, та коли спробував поставити її на стіл, руки в мене так сильно трусилися, що вона застукала по дереву так, наче то хтось нетерплячий прийшов і загамселив у двері.

Баба спокійно попивала напій із чашки.

— Мені неприємно про це говорити, — врешті сказав я. — Це було недобре.

— Дехто міг би з цим посперечатися, — лагідно промовила вона. — Як на мене, ти зробив правильно.

Від її слів у мене в очах раптом спалахнув пекучий біль, неначе я був готовий розплакатися.

— Щодо цього я не надто певен, — вимовив я, дивуючись звучанню власного голосу. Тепер руки трусилися ще сильніше.

Бабу це, схоже, не здивувало.

— Ти вже кілька днів ходив закусивши вудила, так? — із її тону було добре зрозуміло, що це не запитання. — Я впізнаю це відразу. Ти був заклопотаний. Дбав про дівчат. Не спав. І їв, либонь, неба­гато, — вона взяла тарілку. — Їж пудинг. Хоч трохи наситишся.

Я почав їсти пудинг. На середині заплакав і трохи вдавився, бо їжа застрягла в горлі.

Баба налила мені в чашку ще чаю й додала туди ще одну чималу порцію бренді.

— Випий до дна, — повторила вона.

Я зробив ковток. Не збирався нічого казати, та все одно несподівано для самого себе заговорив.

— Здається, зі мною щось може бути не так, — тихо мовив я. — Нормальній людині не стає духу на те, що роблю я. Нормальна людина ніколи не вбила б когось отак.

— Може, це й правда, — визнала баба й сама надпила з чашки. — Тіки шо ти сказав би, якби я сказала тобі, шо в Біла нога під пов’язкою трохи позеленіла й солодко пахне?

Я вражено підвів погляд.

— У нього гниль?

Вона хитнула головою.

— Ні. Я ж казала: у нього все добре. Але якби?..

— Тоді ногу довелося б відрізати, — сказав я.

Баба серйозно кивнула.

— Правильно. І робити це треба було б хутко. Сьогодні. Без вагань і сподівань, шо він прорветься своїми силами. Це просто його вбило б, — вона випила трохи, стежачи за мною з-за вінця чашки. Вийшло своєрідне запитання.

Я кивнув. Знав, що це правда.

— Ти трохи знаєшся на медицині, — продовжила вона. — Знаєш, шо годящий лікар мусить робити непростий вибір, — уважно поглянула на мене. — У нас не так, як у других. Припікаєш чоловіка залізом, шоб зупинити кров. Рятуєш матір і втрачаєш дитя. Це непросто, а дякувати за це ніхто не дякує. Але ми мусимо обирати.

Вона ще раз поволі надпила чай.

— Перші кілька разів — найгірші. Тоді весь аж трусишся й не можеш спати. Але така вже ціна того, шо треба робити.

— Там були й жінки, — промовив я. Слова ненадовго застряг­ли в горлі.

Баба зблиснула очима.

— Вони заслужили на це вдвічі більше, — сказала вона. Раптовий нестримний гнів на її милому обличчі був для мене таким несподіваним, що я відчув, як моє тіло охоплює колючий страх. — Чоловік, який може зробити таке з дівчиною, — наче скажений пес. То ж не людина, по суті, просто тварюка, яку треба вколошкати. А жінка, яка йому помагає? Це гірше. Вона знає, шо робить. Знає, шо це значить.

Баба обережно поставила чашку на стіл. Її лице знову стало стриманим.

— Якшо з ногою біда, її відрізають, — вона твердо змах­нула долонею, а тоді взяла свій шматок пудингу й заходи­лася їсти його пальцями. — А деяких людей треба вбивати. От і все.

***

Поки я опанував себе й повернувся надвір, юрба на вулиці встигла зрости. Місцевий корчмар викотив на свій ґанок бочку, і повітря стало солодким від запаху пива.

Батько й мати Крін в’їхали назад до міста на чалому коні. Був там і Піт: він прибіг назад. Запропонував мені оглянути його голову, що лишилася нерозбитою, і виміг два гроші за надані послуги.

Батьки Крін тепло мені подякували. Схоже, то були хороші люди. Більшість людей такі, якщо їм дати шанс. Я взявся за повіддя чалого і, відгородившись ним, наче своєрідною мініатюрною стіною, спромігся трохи переговорити з Крін у відносному усамітненні.

Її темні очі трохи почервоніли, та лице було ясне й щасливе.

— Неодмінно візьми Пані Мару, — сказав я, кивнувши на одного з коней. — Вона твоя.

Донька бургомістра за будь-яких обставин дістала б гарний посаг, тож я навантажив конячку Крін відносно цінним крамом і додав до нього більшу частину грошей лжеартистів.

Коли вона зазирнула мені в очі, її лице посерйознішало, і вона знову нагадала мені юну Денну.

— Ти їдеш звідси, — промовила вона.

Я так і думав. Вона не намагалася вмовити мене залишитись, а натомість несподівано обійняла мене, що мене здивувало. Поцілувавши мене в щоку, прошепотіла на вухо:

— Дякую.

Ми відступили одне від одного, бо знали, що правила пристойності дозволяють не так багато.

— Не продешеви й не одружися з дурною людиною, — порадив я: мені здавалося, ніби треба щось сказати.

— Раджу тобі те саме, — відповіла Крін. Її темні очі лагідно глузували з мене.

Я взявся за повіддя Сірохвостої і повів її туди, де стояв бургомістр, який по-власницьки спостерігав за натовпом. Коли я підійшов ближче, він кивнув.

Я глибоко вдихнув.

— А констебль неподалік?

Тут бургомістр здійняв брову, а тоді знизав плечима й показав кудись углиб натовпу.

— Він отам. Тільки він був на три чверті п’яний іще до того, як ти привів наших дівчаток додому. Не знаю, скільки користі буде з нього тепер.

— Що ж, — невпевнено відповів я, — гадаю, комусь доведеться посадити мене під замок, доки ви не зможете сповістити присяжного в Темсфорді, — я кивнув на маленьку кам’яну будівлю в центрі містечка.

Бургомістр скосив на мене очі й трохи насупився.

— Ти хочеш, щоб тебе посадили?

— Не дуже, — визнав я.

— Тоді можеш іти коли забажаєш, — відповів бургомістр.

— Присяжний не зрадіє, як про це почує, — сказав я. — А я не хочу, щоб хтось інший пішов проти залізного закону через те, що я накоїв. За пособництво в утечі вбивці можуть повісити.

Здоровань без поспіху зміряв мене поглядом. Його очі ненадовго затрималися на моєму мечі, на потертій шкірі моїх черевиків. Я мало не відчував, як він зауважив відсутність серйозних поранень, попри те що я зовсім недавно вбив пів десятка озброє­них чоловіків.

— То ти просто дозволив би нам посадити тебе? — запитав він. — Отак просто?

Я знизав плечима.

Він знову насупився, а тоді похитав головою так, ніби не міг мене зрозуміти.

— Що ж, ти лагідний, як справжнє ягнятко, — здивовано проказав бургомістр. — Але ні. Я тебе не саджатиму. Ти не зробив нічого непорядного.

— Я зламав руку тому хлопцеві, — зауважив я.

— Гм-м, — похмуро забурчав він. — Забув про це, — чоловік сягнув у кишеню й дістав пів гроша, які вручив мені. — Вельми вдячний.

Я зі сміхом поклав гроші в кишеню.

— Ось що я думаю, — продовжив він. — Піду подивлюся, чи можна знайти констебля. Відтак поясню йому, що нам треба тебе посадити. Якщо ти втечеш посеред цієї колотнечі, ми пособниками втечі не будемо. Правильно?

— Це було б недотриманням законності, — сказав я. — Через це він, можливо, дістане кілька батогів або втратить посаду.

— До цього не має дійти, — мовив бургомістр. — Але якщо дійде, він цьому зрадіє. Він дядько Еллі, — чоловік поглянув на юрбу на вулиці. — П’ятнадцяти хвилин буде достатньо для твоєї втечі серед замішання?

— Якщо вам усе одно, — зауважив я. — Чи могли б ви сказати, ніби я зник у якийсь дивний і таємничий спосіб, поки ви відвернулися?

Тут він розсміявся.

— Не бачу приводу відмовитися. Тобі треба більш як п’ятна­дцять хвилин, щоб це було таємничо і взагалі?

— Десяти має бути задосить, — сказав я, забравши зі спини Сірохвостої свій футляр із лютнею й дорожню торбу та передавши повіддя бургомістрові. — Ви зробили б мені послугу, якби подбали про мого коня, доки Біл не стане на ноги, — додав я.

— Кидаєш його? — запитав він.

— Біл щойно втратив свого, — я знизав плечима. — А ми, ру, звикли ходити пішки. Та й усе одно я не знав би, що робити з конем, — напівчесно сказав я.

Здоровань узявся за повіддя і зміряв мене довгим поглядом, наче не до кінця був певен, як мене сприймати.

— Ми можемо чимось тобі допомогти? — урешті сказав він.

— Пам’ятайте, що їх забрали бандити, — промовив я, розвернув­шись, щоб піти геть. — І пам’ятайте, що їх повернув один з едема ру.