Страх мудреця

Розділ двадцять четвертий. Дзенькіт

Я стояв на даху, поки вгорі миготіла буря. Серце обтяжувало груди. Мені хотілося піти за Арі й перепросити, але я знав, що це безнадійна затія. Вона тікала від неправильних запитань, а бігла Арі зі швидкістю кролика в нірці. У Піднизі була тисяча місць, у яких вона могла сховатися. Знайти її в мене не було жодних шансів.

До того ж мені слід було дати раду надзвичайно важливим справам. Просто зараз хтось міг з’ясовувати моє місцеперебування. Я просто не мав стільки часу.

Я майже годину крокував дахами. Мерехтіння грози не полегшувало, а ускладнювало ситуацію, бо кожен спалах надовго мене осліплював. І все ж я врешті дошкандибав до даху ­Основи, на якому зазвичай зустрічався з Арі.

Я зліз негнучкими кінцівками з яблуні на замкнений дворик. Уже зібрався гукнути у важку металеву решітку, що вела до Піднизу, але тут побачив, як щось ворухнулося в тіні ­кущів неподалік.

Я вдивився в темряву й не зміг роздивитися нічого, крім нечіткого силуету.

— Арі? — лагідно спитав я.

— Не люблю говорити, — тихо сказала вона. Її голос захрип від сліз.

За останні кілька днів я був причетний до багатьох жахливих речей, але ця, поза сумнівом, була найстрашніша.

— Арі, дуже прошу, вибач, — мовив я. — Я більше не питатиму. Обіцяю.

Із тіні долинув тоненький схлип, від якого моє серце заціпеніло й надщербилося.

— Що ти сьогодні робила згори? — запитав я. Знав, що це запитання безпечне. Вже багато разів його ставив.

— Я дивилася на блискавку, — відповіла Арі та шморгнула носом. А тоді: — Бачила одну схожу на дерево.

— Що було у блискавці? — тихо запитав я.

— Гальванічна іонізація, — відповіла Арі. Затим, після паузи, додала: — І річкова крига. І гойдання очерету.

— Якби ж то я це побачив… — промовив я.

— А що ти робив згори? — вона зупинилася й ледь чутно реготнула, наче гикнула. — Геть божевільний і майже голий.

Моє серце почало потроху танути.

— Шукав місця для своєї крові, — сказав.

— Більшість людей тримає її в собі, — зауважила Арі. — Так простіше.

— Я хочу втримати решту в собі, — пояснив я. — Але побоююся, що мене хтось може шукати.

— Ой, — сказала вона так, ніби бездоганно все зрозуміла. Я побачив, як її тінь, трохи темніша, промайнула в темряві й підвелася. — Іди зі мною до Дзенькоту.

— Здається, я ще не бачив Дзенькоту, — зауважив я. — Ти вже водила мене туди?

Рух, схожий на хитання головою.

— Він захований.

Я почув брязкіт металу, потім — шурхіт, а відтак побачив, як із відчиненої решітки виходить блакитно-зелене світло. Я поліз униз і зустрів у тунелі внизу Арі.

Завдяки світлу в її руці стало видно розмазані плями в неї на личку — мабуть, зосталися після того, як вона витирала сльози. Так я вперше побачив Арі замурзаною. Очі в неї були темніші, ніж зазвичай, а ніс червоний.

Арі шморгнула носом і потерла плямисте личко.

— Ти, — серйозно промовила вона, — жахливе нікудишко.

Я опустив погляд на закривавлені руки та груди й погодився:

— Так.

Тоді Арі ледь помітно сміливо всміхнулася.

— Цього разу я забігла не так далеко, — зауважила вона, гордо задерши підборіддя.

— Я радий, — сказав я. — І хотів би перепросити.

— Ні, — вона ледь помітно, але твердо хитнула головою. — Ти мій сірід, а тому бездоганний, — вона простягнула руку, щоб торкнутися пальцем середини моїх закривавлених грудей. — Іваре енім еуґе.

***

Арі провела мене лабіринтом тунелів, із яких складався Підниз. Ми заглибилися всередину, подолали Скакалки, проминули Цвіріньчика. Відтак пройшли крізь декілька закручених коридорів і знову спустилися, скориставшись кам’яними гвинтовими сходами, яких я ще ніколи не бачив.

Спускаючись, я занюхав вологий камінь і почув тихий плавний звук, із яким тече вода. Раз у раз якесь скло черкало об камінь або скло вже веселіше дзенькало об інше скло.

Десь за п’ятдесят кроків широкі гвинтові сходи зникли у величезній неспокійній калюжі з чорною водою. Я замислився, як далеко сходи тягнуться під її поверхнею.

Не було чути жодної гнилі чи смороду. Вода була свіжа, і я бачив на ній брижі, поки вона закручувалася на сходах і розходилася в пітьму, до якої нашим вогням було не дотягнутися. Знову почув дзенькіт скла й помітив, як на поверхні крутяться й гойдаються дві пляшки, спершу плинучи в один бік, а потім — у другий. Одна пірнула під поверхню й не спливла.

Із латунного держака для смолоскипа, вставленого у стіну, звисав лантух із мішковини. Арі сягнула в торбу й витягнула важку пляшку з корком — колись у ній могло бути бредонське пиво.

Арі передала пляшку мені.

— Вони зникають на годину. Або хвилину. Іноді — на кілька днів. Іноді взагалі не повертаються, — вона дістала з лантуха ще одну пляшку. — Найкраще одночасно пускати щонайменше чотири. Так із погляду статистики в тебе завжди мають бути дві.

Я кивнув, висмикнув мішковинну шворку з побитого лантуха та обмазав її кров’ю, що вкривала мою руку. Відкоркував пляшку й закинув шворку всередину.

— Волосся теж, — наказала Арі.

Я висмикнув із голови кілька волосин і просунув їх у горло пляшки. А тоді жорстко ввігнав корок усередину й відправив пляшку за течією. Вона пливла у воді низько, безладно кружляючи.

Арі передала мені ще одну пляшку, і ми повторили зроблене. Коли бурхлива вода підхопила четверту пляшку, Арі кивнула й хутко обтерла руку об руку.

— Ось так, — сказала вона з неймовірним задоволенням у голосі. — Це добре. Ми в безпеці.

***

Кілька годин по тому, помитий, забинтований і значно менш голий, я попрямував до кімнати Вілема у Стайнях. Тієї ночі й іще багато ночей опісля Віл і Сім по черзі пильнували мене вві сні, оберігаючи своїм аларом. Вони були найкращими друзями. Такими, на яких усі сподіваються, та на яких ніхто не заслуговує. Тим паче я.