Страх мудреця

Розділ двадцять п’ятий. Неправомірне здобуття

Хай у що там вірили Віл і Сім, мені не вірилося, буцімто Деві винна у зловживанні проти мене. Хоч я й із болем усвідомлював, що практично нічого не знаю про жінок, вона завжди була зі мною привітна. Часом навіть мила.

Нíде правди діти, у неї була зловісна репутація. Проте я краще за всіх розумів, як швидко кілька чуток можуть обернутися на повноцінні казки.

Я вважав набагато ймовірнішим, що мій невідомий нападник — це просто ображений студент, якому не cподобалося моє просування в Арканумі. Більшість студентів навчалися роками, перш ніж стати ре’ларами, а мені це вдалося менш ніж за три семестри. Це могла бути навіть людина, що просто ненавиділа едема ру. Я вже не вперше в житті напоровся б так на побиття.

У певному розумінні насправді було байдуже, хто стоїть за атаками. Мені був потрібен спосіб їх зупинити. Я не міг сподіватися, що Віл і Сім стежитимуть за мною до кінця життя.

Мені було потрібне якесь довговічніше рішення. Був потрібен ґрам.

Ґрам — це цікавий витвір рукотворства, вигаданий саме для таких проблем. Це своєрідна симпатична броня, що заважає будь-кому створити зв’язування проти тіла носія. Я не знав, як вони працюють, але знав, що вони існують. А ще знав, де можна з’ясувати, як їх створювати.

***

Коли я підійшов до Кілвінового кабінету, Кілвін підвів погляд. Я побачив, що його скляна піч холодна й темна, і на душі стало легше.

— У тебе, сподіваюся, все гаразд, ре’ларе Квоуте? — запитав він, не підводячись із-за робочого столу. В одній руці він тримав велику скляну півкулю, а в другій — діамантовий стилос.

— Так, майстре Кілвін, — збрехав я.

— Ти думав, що робитимеш наступним? — запитав він. — Бачив розумні сни?

— Я насправді шукав схему ґрама, майстре Кілвін. Але не можу знайти її в жодному закутку та в жодному довіднику.

Кілвін із цікавістю поглянув на мене.

— А навіщо тобі ґрам, ре’ларе Квоуте? Таке бажання свідчить аж ніяк не про довіру до колег-арканістів.

Не знаючи, жартує він чи ні, я вирішив діяти прямо.

— Ми вивчали ковзання на просунутій симпатії. Я тут думав, що, якщо ґрам заперечує зовнішні подібності…

Кілвін тихенько реготнув.

— Дал наганяв на вас страху. Добре. І ти правильно думаєш: ґрам допоміг би захиститися від ковзання… — його темні шалдійські очі серйозно поглянули на мене. — До певної міри. Однак розумний студент мав би просто вивчити урок й уникати ковзання, вживаючи належних запобіжних заходів.

— Я так і збираюся робити, майстре Кілвін, — запевнив я. — Та все ж мені видається, що мати ґрам корисно.

— Це по-своєму так, — визнав Кілвін, кивнувши закудланою головою. — Одначе у зв’язку з ремонтними роботами й виконанням осінніх замовлень нам бракує робочих рук, — він махнув рукою на вікно, з якого виднілася майстерня. — Я не можу виділити на таке жодного працівника. А якби й міг, то є ще проблема вартості. Для ґрамів необхідна тонка робота, а для інкрустації потрібне золото.

— Майстре Кілвін, я волів би зробити ґрам самотужки.

Кілвін хитнув головою.

— Цієї схеми не просто так немає в довідниках. Ти недостатньо далеко просунувся, щоб виготовити його самотужки. Працюючи із сиґалдрією та власною кров’ю, слід бути обережним.

Я відкрив рота, щоб щось сказати, але він перебив мене.

— А ще важливіше те, що потрібну для такого пристрою ­сиґалдрію довіряють лише тим, хто досяг звання ел’те. Руни крові та кістки надто легко застосувати неналежним чином.

Із його тону я здогадався, що суперечками тут нічого не ­досягнеш, тож махнув на це рукою так, ніби мені було бай­дужісінько.

— Нічого страшного, майстре Кілвін. Я можу скоротати час за іншими роботами.

Кілвін широко всміхнувся мені.

— Не сумніваюся, ре’ларе Квоуте. Із великим нетерпінням чекаю на можливість побачити, що ти для мене виготовиш.

Мені блиснула думка.

— Майстре Кілвін, можна мені з цією метою скористатись однією з окремих робочих кімнат? Я не хотів би, щоб усі й кожний зазирали мені через плече, поки я майструватиму.

Тут Кілвін здійняв брови.

— А тепер мені стало вдвічі цікавіше, — він поставив скляну півкулю, звівся на ноги й відсунув шухляду в письмовому столі. — Тобі підійде кімната на першому поверсі? Чи в тебе щось може вибухнути? Якщо так, я віддам тобі кімнату на третьому. Там холодніше, але дах краще підходить для такого.

Я на мить поглянув на Кілвіна, намагаючись вирішити, чи не жартує він.

— Майстре Кілвін, кімната на першому поверсі цілком підійде. Але мені знадобиться маленька плавильна піч і трохи вільного місця для дихання.

Кілвін забурмотів собі під носа, а тоді витягнув ключ.

— Як багато ти дихатимеш? Площа двадцять сьомої кімнати — п’ятсот квадратних футів.

— Цього має бути вдосталь, — запевнив я. — Також мені може знадобитися дозвіл на одержання коштовних металів у Запасах.

Тут Кілвін хихотнув і кивнув, віддаючи мені ключ.

— Я подбаю про це, ре’ларе Квоуте. Із нетерпінням чекаю на те, що ти для мене виготовиш.

***

Те, що доступ до потрібної мені схеми був обмежений, дратувало. Однак завжди є якісь інші способи знайти інформацію, і завжди є люди, які знають більше, ніж мають знати.

Наприклад, я не сумнівався, що виготовляти ґрами вміє Манет. Усі знали, що він е’лір суто номінально. Однак він аж ніяк не міг поділитися цією інформацією зі мною всупереч бажанням Кілвіна. Університет був домівкою Манета тридцять років, і він, напевно, був єдиним студентом, який боявся відрахування більше, ніж я.

Тож мій вибір був обмежений. Я не міг уявити жодного іншого способу роздобути схему самотужки, крім тривалого пошуку в Архівах. Тож, поламавши кілька хвилин мізки в пошуках кращого варіанта, я подався до «Стогу та ячменю».

«Стіг» був не надто поважною корчмою по наш бік річки. Заклад Анкера не був сумнівний у найстрогішому розумінні цього слова — йому просто бракувало пафосу. Він був чистий, але не пахнув квітами, і недорогий, але не дешевий. До Анкера ходили поїсти, випити, послухати музику та іноді — на товариські бійки.

«Стіг» стояв на кілька щаблів нижче. Він був брудніший, музика там не була пріоритетом, а бійки в ньому зазвичай були розвагою лише для одного з учасників.

Прошу зауважити: «Стіг» був не такий страшний, як половина тарбієнських закладів. Але так близько до Університету, мабуть, годі було знайти щось гірше. Тож корчма, хоч і була сумнівною, мала дерев’яну долівку та скляні шибки у вікнах. А відключившись сп’яну та пробудившись без гаманця, можна було задовольнитися тим, що ніхто вас не прирізав і не вкрав заразом ваших черевиків.

Позаяк час іще був ранній, у загальній залі було розсіяно всього кілька людей. Я зрадів, побачивши, що у віддаленому кінці сидить Сліт. Насправді я з ним іще не зустрічався, але знав, хто він такий. Чув історії.

Сліт був одним із тих рідкісних незамінних людей, які мають хист до організації. Судячи з того, що я чув, він періодично ставав студентом останні десять років.

Поки що він розмовляв із якимось знервованим чоловіком, і я розумів, що їх краще не перебивати. Тож замовив два маленькі кухлі пива і вдав, що п’ю одне, чекаючи.

Сліт був гарний на вроду, темноволосий і темноокий. Хоча в нього й не було характерної бороди, я гадав, що він що­найменше наполовину шалдієць. Його міміка й жести всіляко вказували на владу. Він рухався так, ніби контролював усе довкола себе.

А я, правду кажучи, не здивувався б цьому. Судячи з того, що я знав, він узагалі міг володіти «Стогом». У таких, як Сліт, гроші водяться.

Сліт і стривожений молодик урешті досягли якоїсь згоди. Сліт тепло всміхнувся, поки вони тиснули один одному руки, а коли той молодик зібрався йти геть, поплескав його по плечу.

Я зачекав якусь хвильку, а тоді попрямував до його столика. Підійшовши ближче, зауважив, що між його столиком та іншими столиками в загальній залі є вільний простір. Невеликий, зате якраз достатній, щоб його важко було підслухати.

Коли я наблизився, Сліт підвів погляд.

— Я тут думав, чи не можемо ми поговорити, — сказав я.

Він привітно показав рукою на порожній стілець і сказав:

— Це трохи несподівано.

— Чому ж?

— До мене рідко коли приходять розумні люди. До мене ходять люди у відчаї, — він поглянув на кухлі. — Вони обидва для тебе?

— Можеш узяти будь-який або обидва, — я кивнув на кухоль праворуч. — Але той я вже надпив.

Сліт на частку секунди насторожено поглянув на кухлі, а тоді широко, білозубо всміхнувся й випив із лівого.

— Судячи з того, що я чув, ти не схильний труїти людей.

— А ти, схоже, багато про мене знаєш, — зауважив я.

Він так невимушено знизав плечима, що я здогадався: цей рух відпрацьований.

— Я багато знаю про всіх, — виправив Сліт. — Але більше знаю про тебе.

— Чому?

Сліт зігнувся, схилившись на стіл і заговоривши довірчим тоном:

— Ти хоч уявляєш, які нудні зазвичай студенти? Половина з них — це багаті туристи, яким начхати на заняття, — він закотив очі й махнув рукою так, ніби кинув щось через плече. — Друга половина — це книжкові черви, які так довго мріяли про це місце, що опинившись тут, ледве дихають. Ходять навшпиньки, смиренні, мов священники. Бояться, щоб майстри, бува, не поглянули в їхній бік несхвально.

Він зневажливо пирхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Просто скажу так: ти — це ковток свіжого повітря. Усі кажуть… — він зупинився і знову відпрацьованим жестом знизав плечима. — Ну, сам знаєш.

— Насправді ні, — зізнався я. — А що кажуть люди?

Сліт відповів мені гарною, енергійною усмішкою.

— Ах, у цьому й заковика. Чи не так? Репутацію певної людини знають усі, крім цієї людини. Для більшості це не проблема. Але деякі з нас працюють над своєю репутацією. Я буду­вав свою цеглинка за цеглинкою. Це корисне знаряддя, — він хитро позирнув на мене. — Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Я дозволив собі всміхнутися.

— Можливо.

— То що кажуть про мене? Розкажи — і я тобі віддячу.

— Ну… — заговорив я. — Ти добре вмієш щось знаходити. Обережний, але дорого коштуєш.

Він роздратовано замахав руками.

— Дурниці. Деталі — ось кістяк історії. Неси мені кістяк.

Я замислився.

— Чув, тобі вдалося минулого семестру продати кілька флаконів «Реґім Іґнаул Нератум». Після пожежі в майстерні Кілвіна, під час якої його все нібито було знищено.

Сліт кивнув, нічого не виказуючи обличчям.

— Чув, тобі вдалося передати звістку батькові Веяна в Емлін, попри облогу. — Знову кивок. — Ти роздобув молодій повії, що працювала в «Ґудзиках», низку документів, які доводили, що вона далека кровна родичка баронета Ґамре, і це дозволило їй вийти за певного молодого пана з мінімумом клопотів.

Сліт усміхнувся.

— Я пишався тією справою.

— Е’ліром, — продовжив я, — тебе відсторонили від занять на два семестри за звинуваченням у неправомірному здобутті. Два роки по тому тебе оштрафували та знову відсторонили від занять за неналежне використання університетського обладнання в Тиглі. Я чув, буцімто Джемісон знає, якими справами ти займаєшся, та йому платять за байдужість. До речі, в останнє я не вірю.

— Розумно, — невимушено сказав Сліт. — Я теж не вірю.

— Попри активну діяльність, проти тебе лиш один раз застосовували залізний закон, — вів я далі. — Перевезення контрабандних речовин, правильно?

Він закотив очі.

— А знаєш, що найгірше? Тоді я насправді був невинуватий. Хлопці Геффрона заплатили одному констеблеві за підробку доказів. Обвинувачення було знято всього за два дні, — він насупився. — Щоправда, майстрам було байдуже. Їм усім було не начхати лише на те, що я паплюжу добре ім’я Університету, — говорив Сліт із гіркотою. — Після того плата за моє навчання зросла втричі.

Я вирішив трохи прискорити справу.

— Кілька місяців тому ти отруїв юну доньку одного графа венітасином і дав їй протиотруту лише тоді, коли вона відписала найбільше володіння, яке мала успадкувати. А тоді зобразив усе так, ніби вона програла його, граючи у фаро з високими ставками.

Тут він здійняв брову.

— А люди кажуть чому?

— Ні, — відповів я. — Я гадав, що вона спробувала не виплатити тобі борг.

— У цьому є частка правди, — зауважив Сліт. — Хоча все було трохи складніше. І там був не венітасин. Це було б надзвичайно необачно, — він набув ображеного вигляду і з явним роздратуванням пригладив рукав. — Щось іще?

Я трохи помовчав, намагаючись вирішити, чи хочу дістати підтвердження того, що вже доволі давно підозрював.

— Лише минулого семестру ти звів Емброуза Оссела з двома людьми, відомими вбивствами за гроші.

Слітове лице залишалося беземоційним, а тіло — вільним і розслабленим. Однак я помітив легке напруження у його плечах. Уважно стежачи, я не пропускаю майже нічого.

— Так справді кажуть?

Я знизав плечима так, що йому й не снилося. Я зробив це так безтурботно, що мені позаздрив би й кіт.

— Я музикант. Три вечори на виток граю у велелюдній корчмі. І чую багато всякого, — я потягнувся до свого кухля. — А що ти чув про мене?

— Звісно ж, ті самі оповідки, які знають усі інші. Ти вмовив майстрів прийняти тебе до Університету, хоча ти ще шмаркач — не ображайся. А тоді, два дні по тому, осоромив майстра Гемма в його ж аудиторії й залишився геть безкарним.

— Щоправда, мене відшмагали.

— Щоправда, тебе відшмагали, — визнав Сліт. — Під час шмагання ти не кричав і не стікав кров’ю, нітрішечки. Я в це не повірив би, якби не кількасот свідків.

— Ми привабили чимало глядачів, — сказав я. — Стояла гарна погода для шмагання.

— Я чув, як деякі люди, надміру схильні до драматизму, звуть тебе через це Квоутом Безкровним, — додав він. — Хоча, гадаю, почасти це пов’язано з тим, що ти едема ру, а це означає, що ти максимально далекий від чистої шляхетної крові.

Я всміхнувся.

— Мабуть, по-своєму справедливо і те, й те.

Він явно замислився.

— Чув, що ви з майстром Елодіном побились у Гавані. Виринули на волю колосальні та страшні чари, і врешті Елодін переміг, пожбуривши тебе крізь кам’яну стіну, а потім скинувши тебе з даху будівлі.

— А чи розповідають, через що ми побилися? — запитав я.

— Через усяке, — зневажливо відповів Сліт. — Образу. Непорозуміння. Ти спробував украсти в нього магію. Він спробував украсти в тебе дівчину. Типова маячня.

Сліт потер обличчя.

— Дай-но подумати… Ти дуже гарно граєш на лютні й гордий, наче кіт, якого копнули. Ти невихований, гострий на язик і не виказуєш поваги до вищих за себе — тобто практично до всіх, зважаючи на те що ти нікчемний дранець із по­ходження.

Я відчув, як на моєму обличчі з’явився гнівний рум’янець, гарячий і колючий, а тоді він хутко охопив усе моє тіло.

— Я найкращий музикант, якого ти коли-небудь зустрінеш чи побачиш іздалеку, — проказав я, силкуючись зберегти спокій. — А ще я едема ру до нутра кісток. Це означає, що кров у мене червона. Це означає, що я дихаю вільним повітрям і ходжу туди, куди ведуть ноги. Я не падаю ниць і не млію, мов пес, почувши чийсь титул. Люди, які все життя працювали над гнучкістю хребта, вважають це гордотою.

Сліт ліниво всміхнувся, і я здогадався, що він мене під’юджував.

— Також ти, як я чув, маєш норов. І про тебе ходить іще ціла купа різної іншої маячні. Ти спиш лише годину на добу. В тобі тече кров демонів. Ти можеш розмовляти з мертвими…

Я, зацікавившись, нахилився вперед. Я такої чутки не ­пускав.

— Справді? Я розмовляю з духами чи люди стверджують, що я відкопую тіла?

— Гадаю, з духами, — відповів Сліт. — Не чув, щоби хтось згадував про грабунок могил.

Я кивнув.

— Щось іще?

— Лише те, що минулого семестру тебе загнали в глухий кут у завулку двоє людей, які вбивають за гроші. І хоча вони мали ножі й заскочили тебе зненацька, ти осліпив одного й побив другого до непритомності, прикликавши вогонь і блискавку, наче Таборлін Великий.

Одну довгу мить ми глипали один на одного. Наше мовчання не було комфортним.

— Це ти звів із ними Емброуза? — врешті спитав я.

— Це, — відверто сказав Сліт, — погане запитання. Воно натякає на те, що я обговорюю особисті справи заднім числом, — він беземоційно поглянув на мене. Ні на вустах, ні в очах у нього не було й натяку на усмішку. — До того ж ти повірив би, що я відповім чесно?

Я нахмурився.

— Одначе можу сказати, що завдяки цим історіям уже нікому не хочеться братися за цю роботу знову, — невимушено повідомив Сліт. — А втім, тут на таку роботу взагалі немає великого попиту. Ми всі люди страшенно цивілізовані.

— А втім, ти й не знав би про це, навіть якби так тривало ­далі.

Він знов усміхнувся.

— Точно, — нахилився вперед. — Отже, досить теревень. Чого ти шукаєш?

— Мені потрібна схема певного витвору рукотворства.

Сліт поставив лікті на стіл.

— І…

— Він містить сиґалдрію, яку Кілвін дозволяє вивчати лише тим, хто має звання не нижче за ел’те.

Сліт спокійно кивнув.

— І як швидко вона тобі потрібна? За кілька годин? Днів?

Я уявив, як Віл і Сім не сплять ночами, пильнуючи мене.

— Що швидше, то краще.

Сліт замислився. Його погляд став розфокусованим.

— Це коштуватиме грошей, і немає жодної гарантії, що я зможу надати схему в чітко визначений термін, — він зосередився на мені. — Також, якщо тебе спіймають, тобі висунуть звинувачення щонайменше в неправомірному здобутті.

Я кивнув.

— А знаєш, яке за це покарання?

— «Неправомірне здобуття студентами таємних знань, що не призводить до тілесних ушкоджень інших осіб, — процитував я, — карається штрафом до двадцяти талантів, шмаганням до десяти ударів батогом, тимчасовим відстороненням від Аркануму або відрахуванням з Університету».

— Мене оштрафували на всі двадцять талантів і відсторонили на два семестри, — похмуро сказав Сліт. — А то ж була лише алхімія рівня ре’ларів. Якщо це для ел’те, тобі буде гірше.

— Скільки? — запитав я.

— Щоб заволодіти схемою за кілька днів… — він на мить вдивився у стелю. — Тридцять талантів.

Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі, проте зберіг спокійний вираз обличчя.

— Торг можливий?

Сліт знову яскраво всміхнувся. Зуби в нього були дуже ­білі.

— Також я приймаю послуги, — зауважив він. — Але послуга на тридцять талантів має бути великою, — він задумливо поглянув на мене. — Можливо, ми зуміли б вигадати щось у цьому дусі. Але, мабуть, необхідно згадати, що, коли я вимагаю надання послуги, її необхідно надати. На цьому етапі торг неможливий.

Я спокійно кивнув, показуючи йому, що зрозумів. Але відчув, як у мене в животі зав’язується холодний вузол. Це була кеп­ська ідея. Я відчував це нутром.

— А ти винен комусь іншому? — запитав Сліт. — І не бреши, бо я дізнаюся.

— Шість талантів, — невимушено сказав я. — Віддати слід наприкінці семестру.

Він кивнув.

— Певно, не зміг узяти цю суму в якогось лихваря. Ти ходив до Геффрона?

Я хитнув головою.

— Деві.

Сліт уперше від початку нашої розмови втратив самовладання. Його чарівлива усмішка начисто зникла.

— Деві? — він піднявся на стільці, раптом напружившись усім тілом. — Ні. Гадаю, ми не зможемо дійти згоди. Якби ти мав готівку, це було б інше діло, — Сліт похитав головою. — Але ні. Якщо Деві вже володіє часткою тебе…

Від його реакції мене кинуло в холод, а тоді я усвідомив, що він просто намагається видурити більше грошей.

— А якби мені довелося позичити в тебе грошей, щоб розрахуватися з нею?

Сліт похитав головою й частково повернув собі втрачену безтурботність.

— Це ж еталон браконьєрства, — проказав він. — Деві досі ціка­виться тобою. Вклалася в тебе, — він випив і багатозначно прокашлявся. — Їй не до вподоби, коли інші лізуть туди, де вона вже заявила свої права.

Я здійняв брову і сказав:

— Мабуть, мене зачарувала твоя репутація. Нíде правди діти, дурний я був.

Його лице нахмурилося.

— Що ти хочеш цим сказати?

Я заспокійливо замахав руками.

— Прошу, сприймай мене бодай наполовину таким розумним, як у чутках, — сказав я. — Якщо не можеш дістати те, чого я хочу, просто визнай це. Не марнуй мій час, призначаючи недоступні мені ціни чи вигадуючи складні виправдання.

Сліт, здавалося, не міг зрозуміти, чи варто йому образитися.

— Де ти тут побачив складність?

— Та ну! — заговорив я. — Ти ладен піти проти законів Університету, ризикнути прогнівати майстрів, констеблів і залізний закон Атуру. Але через дрібне дівча в тебе тремтять коліна? — я шморгнув носом і повторив жест, який Сліт робив раніше: вдав, ніби зіжмакую щось і кидаю через плече.

Якусь мить він дивився на мене, а тоді розреготався.

— Так, саме так, — визнав Сліт, витираючи з очей по-справжньому веселі сльози. — Вочевидячки, твоя репутація теж мене обманула. Якщо ти гадаєш, ніби Деві — це дрібне дівча, то ти й близько не такий розумний, як я думав.

Поглянувши за моє плече, Сліт кивнув невидимій мені людині та зневажливо махнув рукою.

— Іди собі, — промовив він. — Мені треба вести справи з розважливими людьми, що знають, як насправді влаштований світ. Ти марнуєш мій час.

Я відчув, що наїжачуюся від роздратування, та постарався не виказувати його обличчям.

— А ще мені потрібен арбалет, — заявив я.

Сліт хитнув головою.

— Ні. Сказано ж тобі. Жодних позик чи послуг.

— Я можу заплатити натурою.

Він скептично поглянув на мене.

— Який арбалет?

— Будь-який, — відповів я. — Він не конче має бути розцяцькованим. Аби тільки працював.

— Вісім талантів, — заявив Сліт.

Я суворо поглянув на нього.

— Не ображай мене. Це банальна контрабанда. Я поставлю десятку проти гроша на те, що ти можеш роздобути арбалет за дві години. Спробуєш мене надурити — я просто піду за річку й візьму арбалет у Геффрона.

— Бери арбалет у Геффрона, та й тягни його аж з Імрі, — погодився Сліт. — Констебль був би дуже радий це побачити.

Я знизав плечима й почав спинатися на ноги.

— Три таланти і п’ять, — сказав він. — Прошу зауважити, що він буде вживаний. І зі скобою, а не з ручкою.

Я підрахував подумки й запитав:

— А ти приймеш унцію срібла й котушку тонкого золотого дроту? — а тоді вийняв їх із кишень плаща.

Поки Сліт сам подумки рахував, його темні очі дещо розфокусувалися.

— Ти жорстко торгуєшся, — він узяв котушку з яскравим дротом і маленький срібний зливок. — За чинбарнею Ґрімсома є дощова бочка. Арбалет буде там за п’ятнадцять хвилин, — він ображено поглянув на мене. — Дві години? Ти нічогісінько про мене не знаєш.

***

Кілька годин по тому з-поміж стелажів у Архівах з’явилася Фела і побачила, що я приклав одну руку до дверей із чотирма пластинами. Не можна сказати, ніби я їх штовхав. Я просто на них тиснув. Просто перевіряв, чи міцно вони зачинені. Так і було.

— Канцелярам, мабуть, не кажуть, що за цими дверима? — запитав я Фелу без жодної надії.

— Якщо й кажуть, то мені ще не казали, — відповіла Фела, підступила поближче та простягнула руку, щоб провести пальцями по борознах, які утворювали літери в камені: «Валарітас». — Якось ці двері мені наснилися, — сказала вона. — Валарітас — то було ім’я давнього мертвого короля. За дверима була його гробниця.

— Ого, — сказав я. — Це краще, ніж ті сни, в яких вони сняться мені.

— А які сни в тебе? — запитала вона.

— Якось я побачив уві сні світло в замкових шпаринах, — відповів я. — Але здебільшого я просто стою тут, витріщаюся на них і намагаюся пробратися всередину, — я насупився на двері. — Можна подумати, ніби стояння за ними наяву недостатньо бісить, — я роблю це ще й уві сні.

Тут Фела м’яко розсміялася, а тоді відвернулася від дверей до мене.

— Отримала твою записку, — сказала вона. — Про який дослідницький проєкт ти висловлювався так туманно?

— Пропоную піти в якесь ізольоване місце й поговорити, — сказав я. — Історія там непроста.

Ми попрямували до однієї з читацьких нір, а коли двері зачинились, я розповів Фелі всю історію разом із ганебними деталями. Хтось практикує зловживання проти мене. Я не можу піти до майстрів, бо боюся показати, що саме я вдерся в кімнати Емброуза. Мені потрібен ґрам для захисту, та я знаю надто мало сиґалдрії для цього.

— Зловживання, — тихо вимовила вона, повільно і скрушно хитаючи головою. — Ти певен?

Я розстебнув сорочку та зняв її з плеча, відкривши темний синець на плечі від нападу, який спромігся зупинити лише частково.

Вона нахилилася, щоб на нього поглянути.

— І ти справді не знаєш, хто це може бути?

— Та ні, — відповів я, намагаючись не думати про Деві. Конкретно це невдале рішення поки що хотілося тримати при собі. — Вибач, що втягую тебе в це, але лише ти…

Фела заперечно махнула руками.

— Не треба. Я ж казала тобі просити, якщо раптом знадобиться послуга, і я рада, що ти попросив.

— Я радий, що ти рада, — відповів я. — Якщо зможеш витягнути мене з цього, то вже я буду твоїм боржником. Мені дедалі краще вдається знаходити тут бажане, та я досі новачок.

Фела кивнула.

— Щоб навчитись орієнтуватися у Сховищі, потрібні роки. Воно наче місто.

Я всміхнувся.

— Теж про нього так думаю. Я жив тут недостатньо довго, щоб вивчити всі шляхи навпростець.

Фела трохи скривилася.

— А вони, мабуть, тобі знадобляться. Якщо Кілвін справді вважає, що ця сиґалдрія небезпечна, то більшість потрібних тобі книжок у його особистій бібліотеці.

Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі.

— Особистій бібліотеці?

— Усі майстри мають особисті бібліотеки, — буденним тоном сказала Фела. — Я трохи знаю алхімію, тож допомагаю знаходити книжки з формулами, які, на думку Мандраґа, не мали б опинитися не в тих руках. Канцеляри, які знають сиґалдрію, роб­лять те саме для Кілвіна.

— Але ж тоді це безглуздо, — зауважив я. — Якщо Кілвін тримає всі ці книжки під замком, то знайти те, чого я шукаю, неможливо.

Фела всміхнулася й захитала головою.

— Система недосконала. Належним чином каталогізована лише третина Архівів. Те, чого ти шукаєш, імовірно, досі десь у Сховищі. Треба просто знайти це.

— Та мені навіть ціла схема не знадобилася б, — сказав я. — Достатньо знати всього кілька потрібних рун, а решту, мабуть, можна було б підробити.

Вона стурбовано поглянула на мене.

— А це справді розважливо?

— Розважливість — це недоступна мені розкіш, — відповів я. — Віл і Сім уже й так гляділи мене дві ночі. Не можуть же вони спати позмінно наступні десять років.

Фела глибоко вдихнула, а тоді поволі випустила повітря.

— Авжеж. Можна почати з каталогізованих книжок. Можливо, те, що тобі треба, прослизнуло повз канцелярів.

Ми зібрали кількадесят книжок про сиґалдрію та усамітнились у віддаленій читацькій норі на четвертому поверсі. А тоді почали прочісувати їх по черзі.

Попервах ми сподівалися відшукати повноцінну схему ґрама, та коли минула вже не одна година, знизили очікування. Якщо не можна знайти цілу схему, то, може, опис такої. Можливо, згадку про послідовність рун, яка використовується. Назву однієї руни. Натяк. Підказку. Дрібницю. Якусь деталь головоломки.

Я згорнув останню з книжок, які ми принесли до читацької нори. Коли її сторінки зімкнулися, вона глухо гупнула.

— Нічого? — втомлено спитала Фела.

— Нічого, — я потер лице обома руками. — Ось тобі й талан.

Фела знизала плечима, одночасно скривившись, а тоді схилила голову набік, витягаючи шию, щоби зняти судому.

— Логічно було починати в найочевидніших місцях, — зауважила вона. — Але ті самі місця канцеляри прочісували для Кілвіна. Нам просто доведеться копати глибше.

Я почув сигнал із далекої дзвіниці та здивувався тому, скільки разів він прозвучав. Ми шукали відомостей понад чотири години.

— Ти пропустила заняття, — збагнув я.

— Та то просто геометрія, — сказала Фела.

— Ти чудова людина, — промовив я. — Який тепер найкращий варіант для нас?

— Довгий, повільний пошук у Сховищі, — відповіла вона. — Але це буде схоже на намивання золота. І триватиме десятки годин, хоча ми працюватимемо разом, щоб не дублювати своєї роботи.

— Я можу покликати на допомогу Віла й Сіма, — запропонував я.

— Вілем тут працює, — нагадала Фела. — Але Сіммон ніколи не був канцеляром — він, мабуть, просто плутатиметься під ногами.

Я кинув на неї дивний погляд.

— Ти дуже добре знаєш Сіма?

— Не дуже, — визнала вона. — Бачила його тут і там.

— Ти його недооцінюєш, — пояснив я. — Люди постійно це роблять. Сім розумний.

— Тут усі розумні, — відказала Фела. — А Сім милий, але…

— У цьому й заковика, — визнав я. — Він милий. Він лагідний, а люди вважають це за слабкість. А ще він щасливий, тоді як люди вважають це за дурість.

— Я не це хотіла сказати, — заперечила Фела.

— Знаю, — промовив я й потер обличчя. — Вибач. Останні кілька днів були кепськими. Я думав, що в Університеті буде не так, як у решті світу, але тут достоту так само, як і всюди: люди лижуть п’яти пафосним, грубим покидькам на кшталт Емброуза, а такі добрі душі, як Сіммона, зневажають як дурнів.

— А хто ти? — спитала з усмішкою Фела, заходившись складати книжки. — Пафосний покидьок чи добра душа?

— Над цим я помізкую згодом, — сказав я. — Зараз маю нагальніші проблеми.