Страх мудреця

Розділ двадцять перший. Робота над деталями

Тієї ночі мені заважав нормально поспати біль у колінах. Тож коли в небі за вікном показалося перше бліде світло, яке обіцяло схід сонця, я здався, вдягнувся й поволі, з болем почимчикував на околиці містечка в пошуках вербової кори, яку можна було б пожувати. Дорогою знайшов кілька нових і цікавих синців, про які не знав напередодні.

Цей похід був справжньою мукою, проте я був радий, що йду в досвітній темряві, коли вулиці безлюдні. Про вчорашню колотнечу в «Золотому поні» мало бути багато розмов. Тому, хто побачив би, як я кульгаю, було б дуже легко дійти правильних висновків.

На щастя, завдяки цій прогулянці мої ноги перестали терпнути, а вербова кора дещо втамувала біль. Коли сонце остаточно встало, я вже почувався досить добре, щоби з’явитися на публіці. Тож я попрямував до Промислу, сподіваючись перед просунутою симпатією кілька годин попрацювати над деталями. Треба було починати заробляти собі на наступний семестр навчання й погашення позики від Деві, вже не кажучи про бинти й нову сорочку.

***

Коли я прийшов, Джаксіма в Запасах не виявилося, але студента, який там був, я все ж упізнав. Ми вступили до Університету одночасно й певний час жили поряд у Стайнях. Він мені подобався. То був не шляхтич, який навчався у блаженній безтурботності, підтримуваний ім’ям і грішми своєї родини. Його батьки були торгівцями шерстю, а сам він працював, щоб оплатити навчання.

— Безіле, — сказав я, — ти ж наче минулого семестру став е’ліром. Що ти робиш у Запасах?

Він трохи зашарівся, явно зніяковівши.

— Кілвін застукав мене, коли я додавав воду до кислоти.

Я похитав головою й суворо набурмосився.

— Е’ліре Безіле, це суперечить належній технології робіт, — проказав я, знизивши голос на октаву. — Рукотворець має все робити з бездоганною обережністю.

Безіл усміхнувся.

— Ти вловив його акцент! — він розгорнув облікову книгу. — Що тобі принести?

— Мене зараз не цікавить ніщо складніше за деталі, — відповів я. — Як щодо…

— Стривай, — перебив Безіл, насуплено дивлячись на облікову книгу.

— Що таке?

Він розвернув книгу до мене й показав.

— Поряд із твоїм іменем є примітка.

Я поглянув. Там був напис олівцем, зроблений дивовижно дитячими каракулями Кілвіна: «Не видавати ре’ларові Квоуту жодних матеріалів чи інструментів. Відправте його до мене. Клвн».

Безіл співчутливо поглянув на мене й лагідно пожартував:

— Кислоту додають до води. Ти теж забув?

— Якби ж то, — відповів я. — Тоді я знав би, що відбувається.

Безіл нервово роззирнувся, а тоді нахилився вперед і тихо заговорив:

— Послухай, я знову бачив оту дівчину.

Я дурнувато кліпнув на нього.

— Що?

— Дівчину, яка приходила сюди, шукаючи тебе, — підказав він. — Оту молоденьку, яка шукала рудого чаклуна, що продав їй амулет.

Я заплющив очі й потер обличчя.

— Вона повернулася? Цього ще не вистачало.

Безіл хитнув головою.

— Вона не заходила, — уточнив він. — Принаймні я про таке не чув. Але бачив її кілька разів надворі. Вона тиняється ­подвір’ям, — він смикнув головою, показуючи на південний вихід із Промислу.

— Ти комусь казав? — запитав я.

Безіл набув глибоко ображеного вигляду і сказав:

— Я з тобою так не повівся б. Але вона могла поговорити з кимось іншим. Тобі справді варто її позбутися. Кілвін цвяхами заплюється, якщо подумає, ніби ти продавав обереги.

— Я їх не продавав, — запевнив я. — Гадки не маю, хто вона така. Яка вона із себе?

— Молода, — знизав плечима Безіл. — Не шалдійка. Здається, в неї було світле волосся. Вона носить блакитний плащ із піднятим каптуром. Я спробував підійти до неї й поговорити, та вона просто втекла.

Я потер лоба.

— Чудово.

Безіл співчутливо знизав плечима.

— Просто подумав, що тебе слід попередити. Якщо вона таки прийде сюди та спитає про тебе, доведеться сказати Кілвінові, — він винувато скривився. — Звиняй, але мені й так вистачає проблем.

— Розумію, — сказав я. — Дякую за попередження.

***

Коли я ввійшов до майстерні, мені негайно впало в око, яке там дивне світло. Найперше я підвів погляд, перевіряючи, чи не додав Кілвін нової лампи до численних скляних сфер, які висіли серед крокв. Я сподівався, що освітлення змінилося ­саме через нову лампу. Кілвін завжди мав кепський настрій, коли в нього несподівано гасла якась лампа.

Оглянувши крокви, я не помітив жодної темної лампи. Лише за якийсь час до мене дійшло, що світло таке дивне, бо в низькі вікна на східній стіні проникає справжнісіньке сонце. Зазвичай я приходив працювати пізніше.

О такій ранній порі в майстерні панувала майже моторошна тиша. Величезне приміщення здавалося порожнім і без­живним: там працювали над чимось усього кілька студентів. Це в поєднанні з дивним світлом і несподіваним викликом від Кілвіна серйозно збентежило мене, поки я перетинав майстерню, прямуючи до Кілвінового кабінету.

Хоча година була рання, маленьке горно в кутку кабінету вже було добре розігріте. Коли я став у відчинених дверях, на мене війнуло жаром. Це було приємно після вулиці, де було холодно, як на початку зими. Кілвін стояв спиною до мене й ворушив міхами в ненастанному ритмі.

Я гучно постукав об одвірок, аби привернути увагу.

— Майстре Кілвін! Я зараз спробував узяти в Запасах трохи матеріалів. Щось сталося?

Кілвін озирнувся на мене.

— Ре’ларе Квоуте. Секунду. Заходь.

Я ввійшов до його кабінету й зачинив за собою важкі двері. Якщо вже я вскочив у халепу, хай цього ніхто не підслухає.

Якийсь час Кілвін іще продовжував працювати міхами. Лише тоді, коли він витягнув довгу трубку, до мене дійшло, що він розпалює не горно, а маленьку скляну пічку. Кілвін зграбними рухами витягнув кульку з розтопленого скла на кінці трубки, а тоді заходився видувати скляну бульбашку. Та невпинно збільшувалася.

За хвилину скло втратило помаранчевий блиск.

— Міхи, — проказав Кілвін, не дивлячись на мене, й повернув трубку до скляної пічки.

Я кинувся виконувати наказ і заворушив міхами в розміреному ритмі, доки скло не засяяло помаранчевим ізнову. Кілвін жестом наказав мені зупинитися, витягнув його й іще трохи подмухав на трубку, крутячи скло, доки бульбашка не стала зав­більшки із солодку диню.

Він повернув її до пічки, а я заворушив міхами без наказу. Коли ми повторювали це втретє, я вже стікав потом. Я шкодував, що зачинив Кілвінові двері, але не хотів залишати міхи на той час, який піде на те, щоб відчинити їх ізнову.

Кілвін наче й не помічав жару. Скляна бульбашка виросла завбільшки з мою голову, а потім — із гарбуз. Однак коли він уп’яте витягнув її з жару й заходився видувати, вона повисла на кінці трубки, здулася й упала на підлогу.

— Кіст, крайле, ен коте, — люто вилаявся Кілвін. Кинув металеву трубку, і вона різко дзенькнула об кам’яну долівку. — Краемет бреветан Аерін!

Я поборов несподіване бажання засміятися. Моя сіаруська була недосконала, проте я не сумнівався, що Кілвін сказав: «Лайно в бороді Господній».

Схожий на бурмила майстер трохи постояв, глипаючи на ­зіпсоване скло на підлозі. Тоді протяжно, роздратовано ви­дихнув через ніс, стягнув із себе захисні окуляри й повер­нувся до мене.

— Три комплекти синхронізованих дзвоників, латунних, — сказав він без передмов. — Один кран із засувом, залізний. Чотири теплові воронки, залізні. Шість сифонів, бляшаних. Два­дцять дві шибки з двічі зміцненого скла та інші різноманітні деталі.

Він перелічив усю роботу, яку я виконав того семестру в Промислі. Прості речі, які можна було доробити та продати Запасам, аби швидко підзаробити.

Кілвін поглянув на мене темними очима.

— Ця робота задовольняє тебе, ре’ларе Квоуте?

— Задуми доволі прості, майстре Кілвін, — відповів я.

— Тепер ти ре’лар, — нагадав він із явним докором у голосі. — Тебе влаштовує млява робота за інерцією, виготовлення іграшок для лінивих багатіїв? — запитав він. — Саме цим ти бажаєш займатись у Промислі? Легкою роботою?

Я відчував, як у моєму волоссі виступає піт, який потім стікає по спині.

— Я трохи побоююся втілювати самостійні задуми, — сказав. — Ви не надто схвалювали зміни, які я вніс у свою ручну лампу.

— Говориш як боягуз, — відповів Кілвін. — Невже ти так ніколи й не вийдеш із дому, бо тебе один раз вилаяли? — він поглянув на мене. — Питаю тебе ще раз. Дзвоники. Литво. Ця робота тебе задовольняє, ре’ларе Квоуте?

— Майстре Кілвін, мене задовольняє думка про оплату навчання в наступному семестрі.

По моєму обличчю стікав піт. Я спробував витерти його рукавом, але моя сорочка вже промокла наскрізь. Я позирнув на двері Кілвінового кабінету.

— А сама робота? — підказав Кілвін. На смаглявій шкірі його чола виступав піт, але поза тим спека його, схоже, не турбувала.

— Чесно, майстре Кілвін? — запитав я, відчуваючи легке запаморочення.

Він набув трохи ображеного вигляду.

— Ре’ларе Квоуте, я ціную правду в усьому.

— Правда така, майстре Кілвін: за останній рік я зробив вісім палубних ламп. Якщо доведеться робити ще одну, то я можу всратися просто з нудьги.

Кілвін пирхнув — можливо, засміявся, — а тоді нагородив мене широкою усмішкою.

— Добре. Так і має почуватися ре’лар, — він тицьнув у мене одним товстим пальцем. — Ти розумний і маєш спритні руки. Я очікую від тебе великих звершень. Не марудної роботи. Зроби щось розумне — і це дасть тобі більше, ніж лампа. І вже точно більше, ніж деталі. Залиш їх е’лірам, — він зневажливо показав на вікно, з якого виднілася майстерня.

— Я постараюся, майстре Кілвін, — пообіцяв я. Мій голос звучав якось дивно, був далеким і металічним. — Не будете проти, якщо я відчиню двері та впущу сюди свіжого повітря?

Кілвін схвально буркнув, і я підступив до дверей. Одначе ноги були якісь чужі, а голова крутилася. Я похитнувся й мало не впав головою вперед на підлогу, але примудрився схопитися за край робочого столу й натомість просто опустився на коліна.

Коли мої побиті коліна торкнулися кам’яної підлоги, біль був нестерпний. Але я не заволав і не закричав. Навіть більше, здавалося, ніби біль надходить звідкілясь іздалеку.

***

Пробудився я спантеличеним. У роті було сухо, наче туди насипали тирси. Очі опухли, а думки були такі мляві, що я далеко не відразу розпізнав характерний запах знезаражувального засобу в повітрі. Це, а також те, що я лежав під простирадлом голяка, підказало мені, що я в Медиці.

Я повернув голову й побачив коротке світле волосся та темну форму зцілювача. Розслаблено впав назад на подушку і прокректав:

— Привіт, Моло.

Вона повернулася й серйозно глянула на мене.

— Квоуте, — сказала Мола офіційним тоном, — як почу­ваєшся?

Я досі був осоловілий і мусив над цим замислитися.

— Думати важко, — проказав я, а тоді додав: — Хочу пити.

Мола принесла мені склянку й допомогла попити. Напій виявився солодким і з якимись домішками. Допив я далеко не відразу, але допивши, вже відчув себе наполовину людиною.

— Що сталося? — запитав я.

— Ти знепритомнів у Рукотворні, — пояснила вона. — Кіл­він особисто приніс тебе сюди. Правду кажучи, вийшло доволі зворушливо. Його довелося прогнати.

Уявивши, як здоровезний майстер ніс мене вулицями Університету, я відчув, що всім тілом зашарівся від сорому. В нього на руках я, певно, скидався на ганчір’яну ляльку.

— Я знепритомнів?

— Кілвін пояснив, що ти був у жаркому приміщенні, — сказала Мола. — А ще твій одяг був просякнутий потом. Ти був мокрий, як хлющ.

Вона показала на мої сорочку та штани, що лежали жужмом на столі.

— Теплове виснаження? — припустив я.

Мола піднесла руку, щоб мене заспокоїти.

— Це був мій перший діагноз, — відповіла вона. — Після подальшого огляду я вирішила, що насправді ти страждаєш на гострі наслідки вчорашнього стрибка з вікна, — Мола багато­значно поглянула на мене.

Раптом мені стало соромно. Не за майже цілковиту голизну, а за очевидні ушкодження, які я дістав, гепнувшись із даху «Золотого поні». Я позирнув на двері та з полегшенням уздрів, що вони зачинені. Мола стояла й дивилася на мене, стараючись нічого не виказувати обличчям.

— Хтось іще бачив? — запитав я.

Мола хитнула головою.

— У нас сьогодні аврал.

Я трохи розслабився.

— Це вже щось.

Її лице спохмурніло.

— Цього ранку Арвіл віддав наказ повідомляти про будь-які підозрілі ушкодження. Чому, не секрет. Сам Емброуз пообіцяв чималу нагороду всякому, хто допоможе йому спіймати злодія, який вдерся до його кімнати й украв декілька цінних речей, зокрема перстень, який віддала йому мати на смертному одрі.

— От покидьок! — із жаром проказав я. — Я нічого не крав.

Мола здійняла брову.

— Усе так просто? Ніяких заперечень? І… нічого?

Я видихнув через ніс, намагаючись опанувати себе.

— Не буду ображати твої розумові здібності. Цілком очевидно, що я не падав зі сходів, — я глибоко вдихнув. — Послухай, Моло. Якщо ти комусь розкажеш, мене відрахують. Я нічого не крав. Міг би, та нічого не вкрав.

— Тоді чому… — вона завагалася, явно зніяковівши. — Що ти робив?

Я зітхнув.

— Ти повірила б, що я робив послугу одному своєму другові?

Мола уважно поглянула на мене, вдивившись зеленими очима в мої очі.

— Що ж, ти останнім часом і справді робиш багатенько послуг іншим.

— Я… що? — перепитав я. Мої думки були надто мляві, щоб я розумів її слова.

— Коли ти був тут минулого разу, я лікувала в тебе опіки та отруєння димом після того, як ти витягнув Фелу з вогню.

— А… — відповів я. — Насправді то не послуга. Так учинив би всякий.

Мола уважно придивилася до мене.

— Ти дійсно в це віриш, так? — трохи похитала головою, а тоді взяла книжку в твердій палітурці та зробила на ній кілька позначок, поза сумнівом, зазначила щось у звіті про лікування. — Ну, а я вважаю це послугою. Ми з Фелою жили разом, коли обидві були новенькими. Хай що ти там думаєш, так учинив би далеко не всякий.

У двері постукали, і з коридору долинув голос Сіма.

— Можна зайти?

Він, не чекаючи відповіді, відчинив двері та провів до кімнати збентеженого Вілема.

— Ми чули… — Сім зупинився й повернувся до Моли. — У нього ж усе буде гаразд, так?

— У нього все буде добре, — запевнила Мола. — Якщо температура вирівняється, — вона взяла ключовий вимірювач і запхала мені до рота. — Знаю, тобі буде непросто, але постарайся хвилинку посидіти з закритим ротом.

— Тоді, — сказав з усмішкою Сіммон, — ми чули, що Кілвін відвів тебе в якесь усамітнене місце й показав тобі щось таке, що ти знепритомнів, наче мале шмаркате дівча.

Я набурмосився на нього, але рота не розтулив.

Мола знову повернулася до Віла й Сіма.

— Ноги в нього якийсь час болітимуть, але незворотних ушкоджень немає. З ліктем теж усе має бути гаразд, хоча шви казна-які. І що ви в біса робили в кімнатах Емброуза?

Вілем просто поглянув на неї зі звичною терплячістю в темних очах.

Із Сімом так не вийшло.

— Квоутові треба було взяти перстень для коханої, — радісно прощебетав він.

Мола повернулася до мене. На її обличчі виднілася лють.

— Оце ти нахаба! Збрехав мені в обличчя, — заявила вона. Очі в неї були суворі й сердиті, мов у кішки. — Дякувати Богові, що ти не хотів образити мої розумові здібності абощо.

Я глибоко вдихнув і підняв руку, щоб вийняти з рота ключовий вимірювач.

— Сіме, трясця його матері! — сердито промовив я. — Колись я навчу тебе брехати.

Сім по черзі поглянув на мене й Молу, зашарівшись від паніки й сорому.

— Квоут небайдужий до однієї дівчини з-за річки, — виправдався він. — Емброуз забрав у неї перстень і не віддає. Ми просто…

Мола урвала його різким жестом.

— Чому не можна було просто сказати мені це? — роздратовано спитала вона в мене. — Усі знають, як Емброуз поводиться із жінками!

— Тому я тобі й не казав, — відповів я. — Це було схоже на дуже зручну брехню. А ще варто враховувати, що це абсолютно не твоє діло.

Її лице посуворішало.

— А ти вельми зверхній, як на…

— Зупиніться. Просто зупиніться, — попросив Вілем. Ми, заскочені зненацька, припинили суперечку. Він повернувся до Моли. — Що ти зробила найперше, коли Квоут надійшов сюди непритомний?

— Перевірила йому зіниці — шукала симптомів травми ­голови, — машинально відповіла Мола. — Як і чого це в біса стосується?

Вілем показав на мене.

— Поглянь на його очі тепер.

Мола подивилася на мене.

— Темні, — здивовано проказала вона. — Темно-зелені. Наче соснова гілка.

Віл продовжив:

— Не сперечайся з ним, коли в нього такі темні очі. З цього не виходить нічого доброго.

— Це схоже на звук, який видає гримучка, — докинув Сім.

— Радше вже на те, як наїжачується пес, — виправив Вілем. — Це показує, що він готовий кусатися.

— Можете всі разом іти під три чорти, — заявив я. — А можете дати мені дзеркало, щоб я побачив, про що ви говорите. Яке, мені байдуже.

Віл зігнорував мене.

— Наш маленький Квоут має темперамент як у порохової бочки, та охолонувши за хвильку, він збагне, як усе насправді, — Вілем багатозначно поглянув на мене. — Він засмучений не тому, що ти йому не довіряла, і не тому, що обдурила Сіма. Він засмучений, бо ти дізналася, на які ослячі дурощі він ладен іти, аби справити враження на жінку, — він зиркнув на мене. — Слово «ослячий» тут підходить?

Я глибоко вдихнув, видихнув і визнав:

— У принципі, так.

— Я вибрав його тому, що воно нагадує про ослів, — додав Віл.

— Я знала, що тут без вашої парочки не обійшлося, — дещо винувато промовила Мола. — Чесно кажучи, ви троє — ще та банда, і слово «банда» тут підходить у будь-якому розумінні, — вона обійшла ліжко збоку і критично поглянула на мій зранений лікоть. — Хто з вас його латав?

— Я, — скривився Сім. — Знаю, вийшло казна-як.

— «Казна-як» — це ще м’яко сказано, — відповіла Мола, критично оглядаючи лікоть. — Ти неначе намагався вишити на ньому своє ім’я, та ніяк не обходився без граматичних помилок.

— А я гадаю, що він упорався незле, — втрутився Віл, зазирнувши їй у вічі. — Зважаючи на брак підготовки, а також на те, що він допомагав другові за неідеальних обставин.

Мола зашарілася.

— Я не це хотіла сказати, — швидко відповіла вона. — Працю­ючи тут, легко забути, що не всі… — повернулася до Сіма. — Вибач.

Сім провів рукою крізь пісочне волосся.

— Ти, мабуть, могла б якось компенсувати це мені, — заявив він із хлоп’якуватою усмішкою. — Приміром, завтра у другій половині дня? Дозволивши мені пригостити тебе обідом? — він із надією поглянув на Молу.

Вона закотила очі й зітхнула — чи то весело, чи то з досадою.

— Гаразд.

— Мою роботу тут закінчено, — серйозно промовив Віл. — Я йду. Ненавиджу це місце.

— Дякую, Віле, — сказав я.

Він хутенько помахав рукою через плече й зачинив за собою двері.

***

Мола погодилася не писати у звіті про мої підозрілі ушкодження й зупинилася на початковому діагнозі — «теплове виснаження». Ще вона зрізала шви, накладені Сімом, а тоді заново промила, зашила й забинтувала мені руку. Ситуація не з приємних, але я знав, що з її вправним доглядом рука загоїться швидше.

Наостанок Мола порадила пити більше води й поспати та сказала, що надалі варто утримуватися від напруженої фізичної активності в жаркому приміщенні на наступний день після падіння з даху.