Страх мудреця

Розділ шістдесят перший. Кропива

Після мандрівки до Северена я розмістив футляр із лютнею у себе в кімнаті й без зволікань подався до особистих покоїв Алверона. Стейпс не був радий мене бачити, але провів досередини з тією ж метушливою діловитістю, що й завжди.

Алверон лежав спітнілий і оторопілий. Довкола нього перекрутилася постільна білизна. Лише тоді я помітив, як сильно він схуд. Руки й ноги в нього були тонкі, а лице з блідого стало сірим. Коли я ввійшов до кімнати, він сердито зиркнув на мене.

Стейпс пересунув покривала так, щоб краще прикрити мейра, і допоміг йому сісти, підмостивши під спину подушки. Мейр стійко витерпів ці маніпуляції, а тоді сказав тоном, який підказував, що лакей вільний:

— Дякую, Стейпсе.

Той поволі пішов, відверто неґречно зиркнувши на мене.

Я підійшов до ліжка мейра й дістав із кишень плаща кілька різних предметів.

— Я знайшов усе потрібне, ваша милосте. Щоправда, не все, на що сподівався. Як ви почуваєтеся?

Він кинув на мене вельми промовистий погляд.

— А ти збіса довго не вертався. Поки тебе не було, приходив Кодікус.

Я притлумив у собі хвилю тривоги.

— Що сталося?

— Він спитав мене, як я почуваюся, і я сказав йому правду. Він подивився мені очі й горло, а також запитав, чи не блював я. Я сказав йому, що блював, і що хочу ще ліків і спокою. Він пішов і передав їх.

Я відчув, як у мені зростає панічний жах.

— Ви їх пили?

— Якби тебе не було ще якийсь час, я випив би, пославши до біса твої казочки, — мейр витягнув із-під подушки ще одну пляшечку. — Не бачу, яка від цього може бути шкода. Вже й без того почуваюся так, ніби вмираю, — він сердито пхнув пляшечку мені.

— Ваша милосте, я маю покращити ситуацію. Пам’ятайте: сьогодні буде найскладніше. Завтра буде кепсько. Опісля все має бути гаразд.

— Якщо я до цього доживу, — буркнув він.

Це було просто невдоволене бурчання хворого, та воно було таке суголосне моїм думкам, що в мене по спині пробіг холодок. Раніше я й не думав, що мейр може померти, попри моє втручання. Але поглянувши на нього тепер, кволого, сірого, охоп­леного дрожем, я усвідомив правду: можливо, він не доживе до кінця ночі.

— По-перше, оце, ваша милосте, — я дістав флягу.

— Бренді? — запитав він із притлумленим передчуттям приємного. Я хитнув головою й відкрив її. Мейр наморщив носа через запах і відкинувся на подушки. — Зуби Господні. Наче мало того, що я помираю… Риб’ячий жир?

Я серйозно кивнув.

— Зробіть два добрі ковтки, ваша милосте. Це — частина вашого лікування.

Він навіть не спробував його прийняти.

— Ніколи не міг витерпіти цю штуку, а останнім часом вибльовую навіть чай. Не буду проходити через це пекло й пити його, щоб потім його виблювати.

Я кивнув і повернув у флягу корок.

— Дам вам один засіб, який це зупинить.

На тумбочці біля ліжка стояв горщик із водою, і я заходився готувати мейрові чашечку чаю.

Він кволо витягнув шию, щоб побачити, що я роблю.

— Що ти туди додаєш?

— Те, що вбереже вас від нудоти, а також те, що допоможе вам вивести отруту з організму. Трохи лаудануму для послаб­лення ломки. І чай. Ваша милість п’є із цукром?

— Зазвичай — ні. Але, гадаю, без нього це буде на смак як вода з пенька.

Я додав ложку цукру, перемішав і віддав чашку йому.

— Ти перший, — наказав Алверон. Блідий і похмурий, він спостерігав за мною пронизливими сірими очима і страхітливо всміхнувся.

Я завагався, але всього на мить.

— Будьте здорові, ваша милосте, — проказав і зробив добрячий ковток. Скривився й додав іще ложку цукру. — Ваша милість непогано вгадали. Таки вода з пенька.

Він узявся за чашку обома руками й випив усе за кілька швидких, рішучих ковтків.

— Жах, — просто сказав мейр. — Але краще, ніж нічого. Знаєш, яке це пекло, коли хочеш пити, але не можеш, бо боїшся, що знудить? Я й собаці такого не побажав би.

— Не допивайте відразу, — застеріг я. — Так ваш шлунок має заспокоїтися за кілька хвилин.

Я пішов до іншої кімнати й вилив до годівничок пурхал ліки з нової пляшечки. Коли я побачив, що вони досі п’ють нектар із ліками, мені відлягло від серця. Я ж побоювався, що вони можуть його уникати через зміну смаку або якийсь природний інстинкт самозбереження.

Також я побоювався, що свинець може й не бути отруйним для швидкопиїв. Побоювався, що якісь негативні наслідки в них можуть з’явитись аж за виток, а не за кілька днів. Побоювався, що мейрові урветься терпець. Побоювався його хвороби. Побоювався, що можу помилятися в усіх своїх здогадах.

Я повернувся до ліжка мейра й побачив, що він тримає порожню чашку на колінах. Змішав іще одну чашку подібно до першої. Він швидко її випив. Відтак ми посиділи мовчки хвилин із п’ятнадцять.

— Як почуваєтеся, ваша милосте?

— Вже краще, — неохоче визнав він. Я помітив, що його голос звучить якось глухо. — Набагато краще.

— Це, мабуть, лауданум, — зауважив я. — Але шлунок у вас уже має заспокоїтись, — я взяв флягу з риб’ячим жиром. — Два добрі ковтки, ваша милосте.

— Це справді єдиний підхожий засіб? — з огидою перепитав він.

— Якби я мав доступ до аптек поряд з Університетом, то міг би знайти щось смачніше, але наразі це — єдине, що можна зробити.

— Зроби мені ще одну чашку чаю, щоб це запити, — він узяв флягу, зробив два ковточки й віддав її назад, страхітливо скрививши рота.

Я подумки зітхнув.

— Якщо ви питимете це потроху, ми просидимо так цілий вечір. Два гарні ковтки, такі, якими моряки п’ють дешевий віскі.

Алверон набурмосився.

— Не розмовляй зі мною як із дитиною.

— Тоді поводьтесь як чоловік, — суворо промовив я, і він приголомшено замовк. — Два ковтки раз на чотири години. Цю флягу слід повністю випити до завтра.

Його сірі очі загрозливо примружилися.

— Хотів би нагадати, з ким ти зараз розмовляєш…

— Я розмовляю зі хворим, який не бажає пити ліки, — спокійно відказав я.

В його потьмянілих від лаудануму очах тлів гнів.

— Пінта риб’ячого жиру — це не ліки, — процідив мейр. — Це прохання лихе й безглузде. Це неможливо.

Я вп’явся в нього максимально нищівним поглядом і забрав флягу з його руки. Не відводячи погляду, випив геть усе. Мені в горлянку ковток за ковтком лився отой жир, а я все дивився мейрові в очі. Я побачив, як гнів на його обличчі змінився огидою, а тоді на ньому врешті відбилося притлумлене, хворобливе благоговіння. Я перекинув флягу, провів по ній ізсередини пальцем і вилизав дочиста.

Я дістав із кишені плаща ще одну флягу.

— Це мало бути вашою дозою на завтра, але вам доведеться випити її сьогодні. Якщо вам так буде легше, має вистачити одного ковтка раз на дві години, — я простягнув флягу мейрові, не відводячи погляду від його очей.

Він мовчки забрав флягу, випив два гарні ковтки та з похмурою рішучістю закрив флягу. Гордість завжди діє на шляхту краще, ніж здоровий глузд.

Я попорпався в одній із кишень свого насичено-багряного плаща й дістав мейрів перстень.

— Забув повернути вам раніше, ваша милосте, — і простягнув перстень йому.

Мейр потягнувся до нього, але відтак зупинився і сказав:

— Поки що залиш його собі. Гадаю, ти його заслужив.

— Дякую, ваша милосте, — промовив я, старанно зберігаючи стримане обличчя. Він не спонукав мене носити перстень, але дозвіл залишити його собі був помітним кроком уперед у наших стосунках. Хай як мине його залицяння до леді Леклесс, того дня я справив на нього враження.

Я налив йому ще чаю й вирішив дати останні вказівки, поки його увага ще була зосереджена на мені.

— Решту з цього горщика треба випити за ніч, ваша милосте. Але пам’ятайте: до завтра ви більш нічого не споживатимете. Коли пошлете по мене, я заварю вам іще. І постарайтеся випити якомога більше рідини вночі. Найкраще підійде молоко. Якщо додавати до нього трохи меду, пити його буде легше.

Він погодився. Його, схоже, почало хилити в сон. Знаючи, якою важкою для нього буде ніч, я дозволив йому задрімати. Зібрав речі й пішов.

У зовнішніх кімнатах чекав Стейпс. Я сказав йому, що мейр спить, і попросив не виливати чаю з горщика, бо він знадобиться його милості після пробудження.

Стейпс провів мене поглядом, який уже був не просто холодним, як раніше. У ньому відчувалася ненависть, майже отруйна ненависть. Лише тоді, коли він зачинив за мною двері, до мене дійшло, як це має сприйматись його очима. Він же вважає, що я користаюся з мейра, поки той слабкий.

На світі багацько таких людей — мандрівних лікарів, які спокійно користуються страхами безнадійно хворих. Найкращий приклад — Кропива, продавець зіль у «Трьох грошах за бажання». Його, безумовно, зневажають чи не найбільше в усій драмі: немає глядачів, які не раділи б, коли Кропиву в четвертій дії прив’язують до ганебного стовпа.

Згадавши про це, я замислився над тим, яким слабким і сірим видавався мейр. Живучи в Тарбієні, я бачив, як ломка від офалуму вбивала здорових молодих чоловіків, а мейр не був ані молодим, ані здоровим.

Кого звинуватять, якщо він дійсно помре? Вже точно не Кодікуса, радника, якому довіряють. І вже точно не Стейпса, любого лакея…

Мене. Звинуватять мене. Його стан дійсно погіршився після мого прибуття. Я не сумнівався, що Стейпс хутко розповість, що я бував із мейром наодинці в його кімнатах. Що я заварив йому чаю, а невдовзі після того він пережив дуже тяжку ніч.

У найкращому разі я буду схожий на юного Кропиву. У найгіршому — на найманого вбивцю.

Ось про що я думав, ідучи маєтком мейра до своїх кімнат. Дорогою я зупинився лиш один раз — щоб висунутися з одного вікна із краєвидом на Нижній Северен і виблювати пінту ри­б’ячого жиру.